Всі публікації щодо:
Розвиток мовлення

Творчі роботи наших відвідувачів

Істоміна Юлія - власні твори

Засуджена

Вона сиділа на високому дерев’яному стільці, обшарпаному колишніми підсудними, опустивши напухлі в глибоких ранах руки. Її руки давали їй життя, творили щастя і добро, благодать і мир, і просто працювали до крові.

Катерина, так звали сьогоднішню підсудну не могла поворухнутись від жахливого удару. В неї забирали все. Все над чим вона працювала всі ці роки. Їй пояснили, що земля не приватизована і тому переходить державі. Державі? Так значить для неї Катерина стерла свої пальці, держачи серпа, косу і сапку? Для неї проливала сорок потів перш чим закінчила обгортати один рядок картоплі? Все перемішалось в її голові. Суддя щось бурмотів, але вона не розуміла нічого в цій справі і тихо опускала голову від смутку.

Вона згадала, як три року тому вона виходила на своє поле і любувалася ранішньою красою. Заходила в жовту, як смолоскип пшеницю і нахилялась, щоб відчути запах майбутнього хліба. Вона гладила ці високі горді колоски і співала свою затяжну пісню. Катерина любила співати ,як вчила її мати. А поле слухало ту непохитну пісню життя і, немов підспівувало тоненьким шепотом трав, кукурудзи, пшениці і гречки. Кожна травинка, листочок, стебелинка, краплинка роси :все любило Катеринині руки. Вони завжди були чорні ,розпухлі від праці і з необробленими ранами, але такі добрі, що все розцвітало від одного її дотику. Вона любила заходити в свій сад ,який протягувався від хати до самої дороги. Яблуні і груши поглядували на неї звисока, але як тільки Катерина починала збирати плоди вони нагинались щоб допомогти цим старими рукам. Вони ніжно гладили її своїми чистими і свіжими листочками, розв’язували її довгі сиві коси своїми тонкими гілочками. Потім вітер здіймав її густе волосся у повітря і вона поринала у свою молодість, коли ще могла ходити з довгою русявою косою. Коли полюбив цю довгу косу Василь. І побрались вони, але не судилося…Він помер після 30 років подружнього життя. Дітей у них не було, а Катерина так мріяла ,щоб прибігло мале янголятко і просило в неї яблучко. Заплітати коси тим янголятам, годувати їх і співати їм свої затяжні пісні. Василь залишив її саму. На кого він мене залишив? Хто ж мене пригорне, коли в мене заберуть мою землю. По зморщених щоках старої жінки покотилися сльози. Люди почали обертатись і шептатись. Ніхто не знав, як це коли в тебе забирають все. Все чим ти жила. Все на що потратила останній клубок сил. Все. Вона не бачила більше смислу в своєму житті.

-….переоформити ділянку землі на державу і…-прозвучало у Катерини в голові. Боже! Почуй мене Боже! Жінка встала на коліна і почала голосно ридати. Суддя попросив вивести її з залу засідання.

Пройшов цілий чорний важкий день. Вона тепер нічого не робила .Вона тепер не жила, а існувала.

Ясно світило сонце. Стояла низька, давно побілена хатина…На дервяній лаві сиділа стара жінка. Її очі дивились далеко в поле, посивіле волосся випадало з хустки на плечі, а на колінах лежали її руки .Руки які тепер стали для неї ненависними, бо їхні шрами нагадували про минуле. Після цього дня цю жінку ніхто не бачив.

Вона тільки дихає

-Мамо! Чуєш я блукаю століттями і неможу знайти собі місця,мамо послухай і не тікай від мене…Мамо!

-Тихіше…

-Що це?

-Мовчи.

-Мамусю це ти?

-Хто посмів розбудити вічність?

-Я.

-Невже ти насмілилась?

-Я хочу волі.

-Несмій!

-Куди ж ви панно…Я ж..Я просто..Україно-ненько,одізвися своїми сильними поривами вітрів,ранково-гарячими промінцями,свіжим українським повітрям….одізвися…Мамо!

-Хто тут мене кликав?

О вітре!Розвивай мої руки і ноги, хай летять вони так, щоб побачила ненька, щоб почула твої пориви і допомогла мені. Вітре…

Хто тут?Хто галасує навздогін вітру? Ти? Що ти тут робиш?

-Я хочу на волю, там де бурує свіжість і сила,та неможу ступити ні кроку, бо полонила мене ворожість, звязала мене і не пускає…

-Мовчи.

-Вітре! Хто-небудь допоможіть,врятуйте! Схопіть мене за руку і я полечу!

-Тримайся!

-Ой промінчик сонця…Нище, нище!

-Не галасуй…

-Чому ви всі так боїтеся говорити?Невже і вас полонила та ворожість і не дає сказати ні слова?

-Зупинись.

-Я повинна зупинити її,а не себе…Промінчику…Ти що образився?Навіщо ці сльози?

-Тікай звідси,тікай скоріше!

-Дощику це ти?Наплач ціле море і я попливу далеко на волю і здолається вся ворожнеча в цій пітьмі.

-Нема сили вже плакати…

-Що ж таке темне і безбожне забрало її у тебе?

-Тікай.Прошу тебе…Туди!

Невже це моя Україна!Повна дикого страху і болі,мовчання і постіних зітхань,високих полетів душі з разчарованим упавшим тілом і з світло-гарячим промінням,яке не може дотягнутись до людства,щоб зігріти йому серце.Моя Україна…Прокинся,адже я люблю тебе!Люблю тебе кожну годину і секунду,люблю тебе всім серцем,люблю тебе мамо!

Не покинулась…Не зігріла…Не встигла…

***

Чорниця не чорнила руки,

Арабка не була з арабом,

Падучі яблука без стуку,

Чабан не полюбився з стадом.

І нявка, чи то пак сирена

У морі місяць не купала,

А Колізей ще не арена,

Косар іде без перевалу,

Годинник ще не знає ліку,

Що сніг існує - сніговик,

Да Вінчі не доріс до піку,

До бочки Діоген не звик.

***

Автобус, названий коханець

Із неграми,що знають щастя,

Для баби зілля я шукала,

Щоб душу лелить свіжим даром,

Запхати рот рошен-травою,

На двох руках- в блакить ногами,

Розвішати кругом білизну,

А потім рвати її сліпо,

Прислати лист бабусі Беллі

З чар-зіллям запашним в конверті,

Адресу глиной заліпити.

І чхати,що вона від негрів,

Забий у люльку і лікуйся,

Викурюй мізки та лікуйся,

Ти не помреш,а маком станеш,

Бо мак любила ти - лікуйся.

***

Він відкриє себе між мільйонами пальт,

І спіткнеться з весною навпомацки осінь,

А від їхнього танцю розчавить асфальт

Блідий Зим,що тремтів від кохання наосліп.

Він лютує,як цісар у лоні думок,

Відштовхнула його жовто-віддана осінь,

Захворіти хотівши,він влітку намок,

Ї кохає лиш осінь наосліп і досі.

ДВЕРІ

Сьогодні Станіславу захотілось поговорити з дверима.Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозивали українським Демосфеном.

- Чому цей тупий непотріб прозвали дверима?Якась просторікувата недотяпа вивела етимологію з дерева?

Оріховський приблизився до дверей і стукнув по них кулаком.

- Де тут дерево?Недовго думаючи,він кинувся до свого портфеля і вийняв звідти ліхтаря.

-Де тут дерево?-повторюючи раз за разом він світив ліхтарем на двері.

-Нещасний шматок поліна,тебе прибили до цих завіс,як Христа ржавими цвяхами умертвили на Голгофі.

-Ха,ха,ха!Він воскрес,а тебе вбили дурно,як людину вбили,ненавмисно.

Філософ ,історик,публіцист старий Оріховський стояв і плакав,схопившись за двері.

Закінчивши Краківський,Віденьский,Вітенберзький,Пауданський,Болонський університети він стояв і плакав біля дверей.

Хвилини жалості перебила рішучість і переконання,які били в лоб,в дитяче тім’я.Він узяв сокиру і відбив двері від завіс, а потім з гордістю пихнув їх вперед і кринув : Нехай воскреснуть!

Мій двір

В пам’ять дням голодомору…

А я так сильно люблю той двір!Я в ньому росла і жила.Та можна сказати і не в ньому,а завдяки ньому.Знаєте, отак вийду у двір і починаю збирати все,що пахне й не пахне.Їсти ж хочеться.А то мій двір,там і трава, а буває деколи який щавель проб’ється,але то вже велике щастя.а то здебільшо комах збирала,і скоренько до бабуні в хату!А в бабуні очі вже такі жовті-прижовті.Вона ж цілими днями лежить і висохла вже геть.Лице усе в зморшках і всохло зовсім,що тіки одні губи видно.А я їй все то комашок яких принесу,а то травину,а буває знайду пару колосків,але це як хожу по всьому селі.Протягую їй ту їжу(чи навіть незнаю як то називати)а її рука дрожить і не може схопити,то я їй в рота завжди клала.А якось вона так сильно заснула,що зранку я їй їжу принесла,а вона руку не протягує-спить.Ну то я і вирішила,що завтра вона буде вже зовсім здорова.

А зранку вихожу в двір,щоб до песа нашого Барсика підійти,бо він по ночам у ліс шастає і то зайця,то лисицю зловить і те що не доїсть я зажарюю бабуні.

От заглядаю в його буду а його нема.Зник.А кругом тільки червона фарба,чи то не фарба.З’їв його хтось.Я цілий день плакала.То був перший день мого самостійного життя.

Пай паєм

Павільйон повністю просяк палітрою пародії.Пай патріотизму, пай патрулю,пай письменництва, пай перукарів…Пай плаксивих персон.Пай паєм.Піонер пластику показує перед персоналом.Персонал плітки про політику повів…Положення поетів помочі потребує.Пай паєм.

Позиція піонера поступово працювати почала.Парламент портативно і пародисто піонера привітав.Піонер-поет присвяту промовив:“Поліно-пай паєм перукара,проте палітру пародії прогнала.“

Не ідеальні дівчата

Очі-блакитні

Руки-сміливі

Сльози-помітні

Душі-вродливі

Ніжки-не довгі

Носик-курносий

Шарфик-не модний

Прикраси-не носимо

Коски-русяві

Нігті-без лаку

Личко-смагляве

Одяг-без смаку

Вії-пурхливі

Губи –ласкаві

Серце-бурхливе

Ночі-без кави

Рухи-застиглі

Любов-не почата

Злість-ще не стигла

Справжні дівчата.

Карусель

Ця карусель дуже довго зупиняється,я згідна дивитись на неї все життя, вона така як я,не вміє ховатись від дощу,спить,коли її залишають в спокої,чи чекає дві години.Вона споглядає,як ростуть діти,дарує їм тепло,а вони рано чи пізно знову покидають її,як я .Приходять інші і вона не встигає заплакати.У моєму дворі стоїть високий пофарбований в синю фарбу залізний стовбур від старої каруселі.

Балада про балерину

Балерина мала все до танцю,

Голову наповнену шпинатом,

Дарувала себе всю обранцю

Смітнику,що сповідував матом.

І співала “Онєгіна“дурню,

Одягала і зачіски дбала,

Копирсала виделкою в урні,

І приносила з квітів сплави.

Розгойдав він колиску таланту,

І кінець опереті настав,

Щоб вхопити хвальби собі кванту

Вона бігла до нього на став,

І співала,співаала,співала,

Очі втоми в’їдав він у сморід,

Бив її до дірок у джинсах,

А вона все молилася Торі.

Балерино,світило естрадне,

Твої ноги хочуть балету,

Дигустаор-сміття бепорадне,

Не заслужить твою оперету.