Всі публікації щодо:
Розвиток мовлення
Творчі роботи наших відвідувачів
У ПОЛОНІ МОРОКУ
Я скоро помру. Можливо завтра, а можливо, навіть сьогодні після чергової дози. Давайте познайомимось. Я – наркоман.
Раніше в мене було ім’я. Якесь гарне й милозвучне. Та зараз я не можу його пригадати. Але мені це й не потрібно – в цьому світі, де я живу, немає імен. Тут навіть немає людей. Лише наркомани.
Колись у мене було дитинство. Щасливе, радісне дитинство – турботливі батьки, люблячі бабуся й дідусь… Так давно… Це все було давно, до того.
Колись на вечірці я познайомився зі Стасом. Він виявився дуже приємною, веселою молодою людиною, приваблював милою посмішкою… Він запропонував розважитись, „зловити кайф”…
Того вечора я зробив перший крок в нікуди. „Колеса” стали першим колом мого пекла. Спершу я бачив плями. Яскраві безформні плями, що розпливались і зливались, мов камінці в калейдоскопі. Стало весело. Я ще ніколи в житті не відчував такого щастя, такої нестримної, жагучої радості… Думки снували в голові, мов легенькі павутинки, не залишаючи й сліду в моєму запаленому мозку. І раптом стало темно. Було таке враження, ніби я розчинився в дзвінкій, болючій тиші, що намагалась розчавити мене своєю гнітючою вагою…
Світ вибухнув болем. Кожна клітина мого тіла палала в якомусь дикому полум’ї, тонкі розжарені стержні простромлювали мої скроні…
Але згодом стало ще гірше. Я блював кілька годин поспіль. Іноді в голові спливали пошматовані образи, епізоди: чиїсь обличчя, холодна підлога туалету, голос Стаса…
Всі вони зникали зі страху перед тими кошмарними монстрами, що роздирали кожний орган мого тіла кігтястими пазурами. Мені стало моторошно. Хотілось втекти від них, сховатись… Я знову захотів побачити барвисті радісні плямки, відчути блаженну ейфорію… Моє тіло корчилось в жахливих муках, але мозок вже нічого не сприймав.
Абстинентний синдром? Ні, це пекло!
Через кілька днів мені стало краще. Я зміг нарешті думати. Перше, що прийшло мені в голову: де знайти Стаса?
Він говорив, що всім після першого разу боляче, але згодом все буде добре.
Але мені було все одно, я лише хотів знову відчути ту неймовірну радість.
Коли Стас назвав ціну, по моїй спині пробіг липкий холодок. Я зрозумів, що лише перший раз був безкоштовним. Як сир в мишоловці…
Я постійно думав про гроші. Навіть коли починалась жахлива „ломка”, якась частина моєї свідомості настирливо волала мені про них, бо вони – єдиний засіб досягнення нав’язливої мети.
…Ось уже три місяці я живу в якомусь притоні. Тут багато таких, як я. Я пішов з дому, коли батьки вчинили скандал, побачивши „дороги” на моїх руках. Вони хотіли лікувати мене в наркологічній клініці. Та що вони можуть знати про моє теперішнє життя? Хіба вони розуміють?! Вони сприймають мене лише як потворну іржу, що роз’їдає сімейний бюджет і руйнує репутацію.
Зараз я й сам хочу вирватись. Але в мене не залишилось сили, щоб просто звестися на ноги. Боже, якби хоч трохи раніше! Якби мені хтось допоміг тоді, коли мене ще не заковтнув цей всепоглинаючий жах! Іноді, коли наркотичний туман трохи розсіювався, я приходив до тями на якійсь зупинці і бачив людей. Я благав їх про допомогу, просив врятувати мене… Вони, холодні й байдужі, проходили повз мене із презирством чи гидливим страхом. І тоді я знову йшов до Стаса, знову повертався в те жахливе місце…
І бачив великі яскраві плями.
Учора Стас привів дванадцятирічну дівчинку. В неї були такі гарні очі! Я просив Стаса не давати їй наркотики, але він та ще кілька осіб побили мене. Тепер я знову бачу плями – криваві, моторошні плями смерті.
Нещодавно я дізнався, що хлопець, з яким ми одним шприцом робили ін’єкції, хворий на СНІД. Але це вже не має жодного значення. Майже всі наркомани закінчують так само.
А все могло б бути інакше. Адже сотні і тисячі молодих людей займаються спортом, улюбленою справою, здобувають освіту і стають успішними. Я теж міг би бути успішним юристом. У дитинстві я любив малювати і писати вірші. Але слабка воля і невміння організувати себе підштовхнули мене до цієї прірви.
Так, отже я скоро помру. Дивно, ця думка не викликає жодних емоцій. Мені боляче від того, що мільйони людей помирають щорічно від наркотиків. Мільйони молодих людей, сповнених життя. Тепер я вже благаю не про себе. Не проходьте повз людину, що страждає. Можливо, лише одне тепле слово зможе врятувати її від нерозважливого вчинку. Придивіться – і ви побачите її сповнені муки очі. Прислухайтесь – і ви почуєте ридання їх матерів, батьків, коханих. Простягніть їм руку допомоги, не будьте байдужими.
О, тепер я згадав, як мене звати. Я згадав, як звати всіх тих, хто перетворився на наркотичних зомбі. Дивно, і як я міг забути таке гарне, величне ім’я – ЛЮДИНА.
Аліна Куксенко