Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Творчі роботи наших відвідувачів

…Здається, ніби небо всміхається. Воно таке синє, привітне, глибоке…У повітрі відчувається запах чогось ніжного, рідного і дорогого. Запах весни. Вишні спінились, вкрились біло-рожевим цвітом – такі м’які в невизначеності своїх силуетів. Заховавшись за квітучими деревами, сором’язливо і несміливо визирають милі, чарівні хатинки. З димарів округлими витками спускається дим, створюючи враження дому. Затишку.

Як би я хотіла писати це про мою країну! Солов’їна мова… Вишневі садки…Козацький рід…Так, це гарно, але якось…порожньо. Слова, казані так часто, перетворились на тривіальність, втратили своє значення. Що реальне стоїть за тими словами? Вишневі садки здебільшого залишились лише в селах. А українське село зараз помирає в агонії. Молодь намагається втекти до міста, врятуватись від безперспективності напівзлиденного існування. І мені так боляче…

Мені небайдужа доля моєї країни. Я люблю свою мову, своє рідне місто, все те, що оточувало мене з самого дитинства. Я люблю Україну.

Зараз я перебуваю за програмою обміну в США – навчаюся в американській школі у штаті Арканзас. Мене вражає високий рівень патріотизму американців, їх повага до своїх символів, до своєї мови. Кожного ранку в моїй школі учні і вчителі віддають присягу Прапору. І їх очі світяться непідробною і щирою гордістю.

Хтось може заперечити – легко любити країну, яка домінує на міжнародній арені, економічно розвинена, з потужною промисловістю. У США нині дійсно у розпалі економічна криза, але вона майже не торкається середньостатистичного громадянина.

Легко любити мову, якщо це мова міжнародного спілкування. А Україна, позбавлена незалежності на цілі століття, гноблена і принижувана, має стільки викликів часу і проблем, що дуже важко повірити, що ситуація може колись змінитись на краще.

Так, лише останні 17 років ми маємо право вирішувати власну долю, планувати майбутнє. Україна вільна…умовно. Ми ще і досі залежні від інших держав.

Наша історія наскрізь пронизана трагедіями; затоплена кров’ю війн, голодомору, катувань; отруєна Чорнобилем. І все ж завжди були люди, які знаходили в собі сили – і повставали. Боролись в ім’я чогось. Віддавали своє життя. Забуті, але славні предки-козаки, завжди задумливі письменники-інтелігенти, молоді хлопці – майже діти – які пожертвували своїм життям 16 січня 1919 року під Крутами, поети – дисиденти, незлічені борці за українську мову, культуру, свободу…

Нині ми вважаємо їх героями – навіть тих, чиє ім’я розтануло в історії, але хто залишив глибокий слід, зробив щось важливе для наступних поколінь. Так, це настільки благородно – повстати проти гніту, високо піднявши голову, боротись за свою країну, продовжувати її любити попри все. Це так поетично, так піднесено.

А що, якщо немає гніту? Якщо немає явного ворога? Що, якщо любити Україну просто НЕМОДНО? Якщо ти всього лише підліток, дуже залежний від думки оточуючих, дуже вразливий… І коли ти говориш українською в середовищі однолітків, ти не крутий? „Отстой”? Значить НЕМОДНО розмовляти рідною мовою, бути патріотом БАТЬКІВЩИНИ?

Ось де справжня загроза. У нас самих. Століття залежності майже вбили наш імунітет національного самозбереження, атрофувався патріотизм…

Але я вірю в майбутнє. Я вірю в молоде покоління. В МОЄ покоління. Я навела приклад американців не для контрасту – просто для того, щоб показати молодь іншої країни. У молоді дуже загострене почуття справедливості, почуття любові до рідної землі. Я впевнена, що колись настане пора, коли ми не будемо соромитись своєї національності чи мови. Коли ми будемо горді за свою країну. А пишатись і справді є чим! Українська література, мистецтво внесли вагомий внесок в світову культуру. Болючий для мене приклад, який я в цю пору року чую на кожному кроці – це пісня „Щедрик”, написана українським композитором Миколою Леонтовичем. У США вона знана як “Carol of the bells“, неймовірно популярна, перед Різдвом звучить всюди – на вулиці, в супермаркетах, по телебаченню – і ніхто не знає, що автор – українець. А скільки ще невідомих сторінок, про які навіть ми забули?

Але колись народ прокинеться. Ми знову згадаємо, як важливо поважати національні символи, як прекрасно і престижно розмовляти рідною мовою, якою гідністю переповнюється серце від почуття патріотизму, почуття національної самосвідомості. Я в це вірю. Я впевнена, що колись так і буде. А Ви?

Куксенко Аліна