Всі публікації щодо:
Розвиток мовлення

Творчі роботи наших відвідувачів

Війна… Дніпро у вогні.

Конкурсна робота

Учениці 9-А класу

Черкаської гімназії № 31

Шанько Ольги

Вчитель: Луц Наталія Миколаївна.

Війна.

Незалежно від часу, незалежно від сподівань, мрій, та намагань ЗАБУТИ… ЦЕ не здатне стертися з дошки моєї історії. Колючим тереном, з дня у день, ЦЕ колупає мої гнилі, жовчні рани та каламутить мою почорнілу застояну кров, яка роками не приливає до обличчя. Тому, я лякаю своїх власних онуків… Своєю блідістю. Труп’ячою блідістю.

ЦЕ ви завжди прочитаєте в моїх очах, які я радше віддав би яструбам на виколювання, аніж на показ всім вам.

Залишки часу, якими я розтирав свої рани, геть вичерпалися, а останніми роками й взагалі втратили свою цілющу властивість. Увесь цей „Гармидер Розтерзаної Душі” вже почав процес розкладання перед прірвою вічності. А почався він з мого першого тютюну у самокрутці.

Першим ароматом, що прожогом шугнув та глибоко втягнувся в мої легені, на жаль, були не мальви в садку.

То був запах пороху…

Порох замість квітів.

„Смерть” замість „Життя”.

Аромати вбиті:

Є лиш каяття.

Сумно. Дуже… дуже. –

Сльози крізь рядки.

Очі довго мружив –

Вспомнить ті квітки…

Радше я в’являю

Біль, війну і крик.

Серце ними краю,

Хоч пройшов немалий вік.

Порох замість квітів.

Тих, що на селі.

Аромати вбиті,

Потом на чолі.

…Якщо поштрикати палицею свої спогади сильніше, як це роблять, коли хочуть розбудити скуйовджене тіло заспаної гадюки, ви побачити всі прикрощі, які вмить шаснуть сотнями голок, зачепивши всі нервові закінчення, та скрививши обличчя у нестерпній гримасі:

У вухах починає гудіти рівномірний стукіт колес потяга по колії, який зрідка заглушається на фоні людських стогонів та собачого гавкоту.

Ось, я стою збентежений, хитаючись, мов тонесенька трісочка, та каламутними очима оглядаю опустілі вулиці. На дорогах сумирно покояться обривки газет „Правда” та „Ізвєстіє”. Біжить Митько.

Хутчіш, хутчіш, брате!, - гукає, - наші їдуть у місто! У воєнкомат!
На потязі?!, - зацікавлено та збентежено питаю я.
Так, брате! Якщо хочеш встигнути, біжімо!

Два захеканих, заклопотаних юнака, сімнадцяти років, застрибують на східці потягу та займають вільні місця у плацкарті. Чух-чух-чух…

Дядьку Остапе! А що там? Прорвались вже?.. – знервовано запитую я, закручуючи п’яту чи шосту цигарку в житті.
Так, Степане. Прорвались, - монотонно одповідає дядько Остап.
І що, війна?!
Вір… може минеться… - чух-чух… ідемо далі.

Серця мого рушій.

Ідей всіх моїх двигун.

Хто із нас рветься – мерщій!

Скоро ударить СТРУМ.

Мрія єдина – вціліти.

Віра у серці – кермо.

Щоб воювати – ЖИТИ

Треба уміть все одно.

„Вір” тобі люди кажуть.

Може ти вийдеш живим,

Звідти, де серце важить

Дешевше за кілька хлібин.

…Тіло заклякло. Здається, моє життя навмисно оминає мою змертвілу тушу. Намагаюсь ворухнути ногою: є контакт. Наступна нога: є. Ліва рука: так, бачу. Права… Гей, права, ти де?.. Щось тільки мов дере та скребеться у правому плечі. Далі, мов би, пусто. Зводжу очі направо: тиск починає калатати у скронях, мов навіжений. Лише одна думка мигтить у голові, як прожектор, осяюючи її пустоту на кілька секунд: „Як же я буду писати?! І… воювати…”

Перша ампутація.

Де ж віра? Ні, немає. Ви помилились, в цьому серці вона відсьогодні відсутня. Поза зоною досяжності…

Позавчора мені виповнилось вісімнадцять. А вчора я позбувся правої руки. Чортівня…

Палахкотять лиш дзвінко, лунко,

В замурзаному розумі,

У вигляді дарунка

Забитий розпач. Роздуми.

Затерплі члени тіла

Відмовили мені.

Це все – уже не миле.

Це все гниє у голові…

Забувши бога, знявши хрест,

Вдихнувши більше кисню,

Сказати „Це, мабуть, кінець”,

І впасти „ненавмисно”…

…Запечені голови. Мов щойно з пічки. Піт ллється зливою вздовж щік, огинаючи овали лиць. Це літо дійсно змушує мружитись. Всі затінені місцинки зайняті собаками, що висунувши язики, ніжились на травичці, обсипані пилюкою. Птахів не чути… взагалі. Хоча, вони зникли ще з учора: Тарас – солдат з третьої роти – підстрелив ворону, яка „передвіщала біду”. Але байдуже. Вже. Я чухаю потилицю лівою рукою, та обтираю липкі від поту пальці об одяг. Переді мною стоїть вона. Брудна і спітніла. Мокра. Вродлива. Довгі русяві коси. Катерина. Вона з госпіталю. Це вона перев’язувала півроку тому моє праве плече. Вона навчала бути шульгою. Порадила бути розвідником. Катя. Її очі ласкаво скочуються мені додолу та знов піднімаються до чола. Катя. Моя. Хоча ні. Вона всіх. Всіх солдат. Але зараз… Зараз вона тільки моя. Вона підходить до мене ходою таємничої вуличної кішки, та залишає на моїх пересохлих вустах палкий поцілунок. Він солодший, навіть, за хрусткий рафінад… Трьох-секундний. Довше неможна. Адже тоді Катерина… Катя… стане моє.. А вона потрібна усім солдатам. Санітарка з госпіталю. Піт ще більше починає обслинювати моє чоло та спину. Ліва рука невільно тремтить, намагаючись вхопити її за шовковисте русяве волосся, заплетене в колосок.

Сльоза стікає з правого ока. Вона біжить повільніше за краплину поту; застигає над верхньою губою.

Мені вісімнадцять. А я, немов ізгой. Немає руки, немає дівчини. Злизую сльозу опухлим язиком, і обіймаю Катю. Вона таки моя. Не назавжди… На зараз.

Не остигаючи від губ,

Не відкриваючи очей:

Я шепочу: „ти душогуб,

Каліка неспаних ночей.

Кохаєш? Ні. Я знаю це…

Як мене можна доторкатись?

В матраці ховаю огидне лице.

А ти не боїшся з калікою знатись.

Цілуй мене далі, так, ніби я принц:

Я вправний, умілий, вродливий.

А потім уколеш в плече мені шприц:

Щоб спав без руки той, що є твоїм милим…

…Темна ніч. Клята. Не люблю темряву. В темряві вся нечисть виринає на поверхню землі. А ти сліпнеш. Почуваєшся ще неповноцінніше. В темряві також прокидається недовіра та ворожість до товариша по розвідці. Ігор. Старий товариш, на три роки старший за мене. Доніс мене до госпіталю, коли прострелили праву верхню кінцівку. Я йому вдячний. Був. Доки було світло.

А зараз я здатен вирубити його, щоб не заважав та не вселяв у мені страх. Кинути десь поміж дерев… А дорогою назад підібрати.

Тс-чш… - ступаємо листям торішньої осені. Запах затхлої трави панує в лісі. Вовчі ягоди – іноді вся їжа. Вони взагалі не отруйні. Пробував. Спочатку нудить. Потім досить… досить непогано.

Ігоре! Ти де?, - тиша, - де цей пустоголовий трутень?!, - десь подівся. Завжди так. Добре, потім знайду.

Спалах світла. Гітлерівці. Прокинулись. Чи були попереджені. Чортові фашисти!

Зєєн зі дорт! Хєрр Гітлер іст глюкліх. Зєр гут. Зєр… Я-я. Русіше льойте. Дорт. Ін ден вальд… (подивіться туди! Херр Гітлер буде щасливим. Дуже добре. Дуже… так-так. Російські люди. Там. В лісі…) – прокурені голоси лунають ще ближче. Дещо я зміг зрозуміти після стількох кварталів, проведених тут… на війні! Вони кажуть… щось накшталт: Російський чоловік Ігор. Так. З СРСР. Зрадник. Херр Гітлер відплатить йому – сміх – полоном. Тихо! Чуєш?! Шурхіт…

ЗРАДНИК! „А-а-а!” - невимовний рик та крик виривається з моїх грудей. Налякані німці зойкають та метушаться. Я тікаю. Тікаю. Далі. Глибше. В ліс. До штабу. Встигнути б. Чш-чш-чш… Встиг. „Ігор – зрадник!”, - зітхаючи, зрікаю я. „Ах….” - зітхають всі присутні. Кляті фашисти!

Зрада. Кров. Жахливо. Біль.

На рані відкритій насипана сіль.

Шепіт тихенький: Як, друже, ти міг?!

Свою Батьківщину як ти не зберіг?!

А все через страх,

Через муку в очах,

Жагу до життя,

Через плин в небуття.

Хрест викинув. Так.

Адже гріх. Ти – дурак.

Бажаєш лиш жить –

І цього не зломить.

Ти вибач, простить я не зможу, мій брат.

Хоч бачу, що ти вже і сам є не рад.

…Кирило, Валера, Тарас, Олег, Дмитро, Василь, Костя… Григорій, Чижик, Кіт, Добродій, Жартівник, Віталій, Чарівник, Станіслав, Руйнівник… Бах-бах-бах! Бабах! За три доби, доки трималась облога, я втратив своїх вірних товаришів, друзів, братів… Захисників. Я ж жалюгідно сидів у покритті. Бо що я, каліка, можу зробити?! Я ж ні нащо не здатний. Кляте тіло! Чому ти таке недосконале?! Чому ти настільки підвладне силі та уразливе до зброї. Навіщо бог дав нам тіла, в яких ми можемо легко загинути?! Маячня! Цієї зими дуже холодно. Після смерті Чарівника скло взагалі вкрилось льодом: за життя він часто жартував щодо зв’язку з силами природи.

До біса холодно. Навіть тут. У приміщенні. Шинелі померлих. Я боюсь вкриватись ними. Краще померзну…

Ти помер. Ти загинув.

О, боже, за що?!

За для чого покинув

Ти брата свого.

Ти помер. А чому живий я?!

Навіщо таке… ти скажи мені! Га?

Не відчую в собі силача, короля…

Тільки вдари по серцю зі шкір батога.

Як жахливо, як страшно і лячно мені.

Сліз немає: десь вилились з мене усі.

Нащо вся ця війна, нащо це, взагалі?!

Коли голови ваші в холодній росі…

…„Кажуть, Берлін взяли? Серйозно? Ура… Ми зробили їх… Молодці наші. Наші… Дійсно. Я безмежно радий. До біса щасливий… лежу… в госпіталі. Вгадаєте, чому? Так… знов ампутація. Ліва нога. По коліно. Кажуть, роблять вдалі протези: ходиш, бігаєш, стрибаєш… За кордоном… Дорого мабуть коштують…

Я спокійний… наші виграли. Дійсно. Весна завжди несе з собою щастя… Особливо, травень… Ура… - ледь чутний хриплий голос лине з ліжка, - Катю… перев’яжи мені ногу”.

Я – Дніпро у вогні.

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

(Тарас Шевченко)

Спокій. Місячне сяйво. Замерзлі крапки заполонили чорне небо. Повнісінька утопія. Квакання жаб вирізняється на фоні музики цвіркунів. Тонісінькі гілки верб прихилилися до води. Маленькі прозорі хвильки хлюпають, рушаючи до берега. Вода чиста, м’якіша за джерельну. Суцільна тиша, помежована нічною симфонією по краях.

Не хочеться нічого змінювати. Не хочеться метушні. До того ж, здається, молодь із прилеглого села йде купатись.

Місяць яскраво спалахує у них на головах. Вони сміються. Їм тепло і лоскотно. Від хвиль. І від місяців на головах. Мені спокійно за них. Штиль.

Приємно, що вони вирішили наостанок заплисти у ці чисті води.

Завтра такої можливості могло б і не знайтись.

„Хто-хто.. ти-ти?”, - припливало і відпливало моє питання до вух якогось блідого юнака, - „що-що ти-ти тут-тут забув?”. Хлопець вперто продовжував мовчати. „Що-що за-за дивак?”, - прошепотіло я. Величне я. Величезне і глибоченно просторе. Мов щось живе. Мов самостійне. Я – особистість. Я – річка. Я величне. Я Дніпро. Я сиве річище з чистими водами. А зараз цей леґінь гніває мене. „Чого-чого ти-ти мовчиш?”, - повторно зверталось до тіла моє запитання.

„Я напевно помер…”

„Як-як таке-таке могло-могло трапитись?”, - моє запитання зазирало у вуха та носа хлопцю.

„Штурм Дніпра. Відбувається. Як ніяк. Не гнівися. Ти понівечиш наші-наші тіла-тіла…”, - голос хлопця зазвучав прозоро, дифузуючи з підводними течіями.

„Чи ТИ ладен думаТИ, що кожен здатен вмираТИ у моїй воді? БрудниТИ мої чисті водоймища, забарвлюваТИ їх у червоні відтінки крові? Як таке могло прийТИ ТОБІ в голову? І що це за маячня щодо штурму Дніпра? Хто осмілився кориТИ моєї простори? ТИ мене гнівиш. Дуже. ТИ тільки не вмирай тут-тут… я-я тебе винесу-винесу на-на берег-берег….”, від голосного й чіткого голосу залишились лише останки тембру, що лунав дуже нечітко. Геть нечітко. Він обгортав тіло юнака, коли вмить воно забилося у судомах.

„Ні! Мені не туди!”

„Але-але ж твоє село знаходиться тут-тут…”

„Ні, тільки не сюди! Тут німці… На інший-інший берег-берег-берег….”, - ці його слова затріпотіли в моїх вухах та йокнули десь у серці. І справді, подумалось мені, як я не бачило цього раніше. Мої води вже не такі чисті, мої річища забруднені застояною кров’ю, яка почорніла від зла, від страждань. Мені шкода-шкода-шкода… Здається, що я поглинаю людей. Їм так здається. Що я поглинаю людей з порцеляни. Вони крихкі та тендітні. Ламаються та гинуть. Не вміють плавати. Абсолютно не вміють плавати. Я винне. Мабуть. Всі думають, що я винне. Роблять з мене страшного ката, едаку чорну діру, що смокче людські душі та харчується людською плоттю. Огидно. Це не я. Це німці.

Біля моїх очей з’явився пліт, пропливаючий на оскаженілих від гніву та отрути хвилях. На плоті стирчали дві людини. Велика й маленька. Жінка і дівчинка. Мати й донька. Сумні занадто. Шепочуть молитви. По черзі. Хто яку згадає. Немов у головах гортають сторінки Біблії та наперебій читають рядки. Достатньо тихо, щоб не чуло людське вухо, занадто голосно, щоб чуло залякане серце.

„Я вас донесу… Не бійтесь…”, - пролунало у їх вухах. І вони заметушилися. Мов сполохані зайці. Дитина заплакала. Мати прихилилась до скиглячого пташеняти. Затріпотіли серця. Я чую ці серця. Вони б’ються не в такт. Чому вони бояться мене? Краще мовчатиму…

Хвилі замовкли навколо плоту, зав’язаного ременями. Пліт потягся до берега. Там їх чекали. Дитина вже не плакала. Дивилась на небо. Молилася.

Гучні крики, завзяті. Крики, немов рої білих птахів простяглися моїми просторами уздовж та поперек. Вони були за волю! За Україну! За Батьківщину! Але форсування моїх вод почалося. Нічого не змінити. Доміно почало свою незгасну гру, яка веде до повної розрухи, до падіння усіх і вся.

Чайки провокують людей до завзяття своїми бентежними співами. Не прощальними, але останніми для слухачів.

Гучність. Спалах. Струмінь. Шок.

Штурм на Дніпро. Вже край цей промок.

Ніхто не лишиться сухим.

То є факт. Чи був він твоїм чи моїм.

Засмучені люди шепочуть молитви,

Вмиваються світлом, застиглі в гонитві.

Красивії очі, заплющені сном.

Це сплять ті, що завжди ішли на пролом.

У моїй голові залунали слова. Залунали думки. Речення. Завершені і ні. Вони йшли на перекір одна одній, ховалися, переховувалися, ковзали по підлозі і стелі.

Я розуміло, чим це завершиться. Я не винесу усіх на берег. Не встигну. Чи вже не встигаю? Не встигло?

Рушиться світ чистих ілюзій. Кров’ю брудниться моя совість, мої чисті простирадла душі. Брудниться пісок. Верби. Плямки крові навіть поцяцькували шкіру жабенят. Огидно. Хоча їм червоний личить.

До речі, я помічаю. Різні кольори крові. Деякі взагалі розмиті, деякі мутні, деякі густі, немов згустки усієї темряви клятої душі: німці теж гинуть.

Мої хвилі мимоволі починають набухати: люди захлинаються; люди гинуть.

Я – широке. Адже я – могутнє. Але, що я? Ні, я нічого. Зовсім. Прошарки світла на поверхні води поволі осідають на дно. Я відчуваю, що люди збирають світло та гріються ним. Воно осяює їх стомлені, похмурі, засмучені обличчя. Забуті обличчя. Хоч ні, правильніше ті, які скоро будуть забуті. Скоро вони полинуть за незібраним світлом. Якщо побачать щось крізь потоки крові.

Очі мої затуманились. Здається, що червона вода ллється з неба, прибуває з суші, з приток.

З берегу чуються постріли. Щохвилинно. Хтось чітким розміреним голосом відраховує: „Айн, цвай, драй”, і відбувається глухий постріл. Згодом глухий зойк, який ніби намагається відтворити шум пострілу. З цим зойком на волю виходить життя. Покидає чергове тіло. Українське тіло.

Я поглянуло на протилежний берег. Більшість чоловіків та хлопців там. Посинілі та стурбовані. Знесилені і живі.

Спустивши очі додолу, я помітило ковзкі залишки „неживих”. Їх тіла. Багато тіл. Православних тіл. Чи краще, тіл, що були носіями православних душ. Тіла не несли жодної інформації. Їх обличчя втратили будь-який вираз. Вода вимила останні жахи з переляканих очей та прикритих ротів.

Хвилі обережно колисали їх. Вони засинали. Вічним сном. Тепер назавжди. Здавалось, довгокосі русалки, з чорнобривцями на чолах, дрімали на моєму дні. Але ж ні. У цій місцині русалок немає. Тут лише тіла. Загублені. Знищені. Пригнічені. Безтямні. Водорості кивали у слід яскраво траурній пісні підводних течій, що ворушили волосся померлих та хилитали комірці в гімнастерок.

Забуті прізвища, забуті імена. Брудні гімнастерки. Мокрі коси. Мокрі вії, мокрі усмішки, які могли б посміхатися. Долі. Загублені долі.

Янголи часто літають над моїми просторами, шукаючи своїх „дітей”. Шкода, що чайки не знають їх мови. Шкода, що в мене обітниця мовчання.

Сховай мої очі. Подалі.
Сховаю. Не бійся. Це все.

Не стій ти на цьому причалі…

Нічого нам вітер вже не принесе.

Загублені очі. Вони сновигають

По днищу Дніпра. Ти ж не бачиш нічого!

Я чую колиски, які усі знають.

Я залишки бачу народу свойого.

І лиш тонкі стрічки слабко червоного забарвлення нагадують моїм пристарілим очам, моєму замовклому серцю та затихлим хвилям про своє єство. Про героїчні та відданні життю натури.