Всі публікації щодо:
Розвиток мовлення
Творчі роботи наших відвідувачів
Костянтин Хмара. Збірка “Перша осінь“.
ВОДА У ДОЛОНЯХ
Я взяв води прозорої в долоні
Милуюся і радісно дивуюсь
І світиться захоплення на скронях,
Бентежну радість навкруги малює.
Коли захочу пити, ось - вода
Зігріє душу ніжна прохолода,
Мов і не знав я, що таке біда,
В душі лиш весен яблуневий подих.
Переливає сміхом, променить,
Шалений вихор в душу мчить босоніж.
І хочу я розлитись не на мить, -
Навік водою у твої долоні.
* * *
Хвацько цвьохають дощі,
Краплями лоскочуть трави,
А в обшарпаній душі –
То акорди, то октави.
Бавовніють вдалині
Сукнями стрункі берези,
Щоб наснитися мені
Зіллям, здобою поезій.
* * *
Сонце абрикосом
В оченята босі
Заганяє мрії
З вітерцем надії
А веселка плаєм
До землі лягає.
І зуміє кожен
День ясний і гожий
Увібрати в груди
І, що схоче - буде.
* * *
Щастя лапою ялини
Доторкнулось рук моїх
І запах мій настрій сіном,
На папір віршами ліг.
Розгорнулося довкілля
І злетіло до небес.
Вільного напившись зілля
Я цвіту, бо я воскрес.
СВІТЛА ЛЮБОВ
Світла любов заволоділа світом,
Пронизує і бачить наскрізь нас
З любов’ю ми правдиві, наче діти,
Від статей незалежні і від рас.
Любов турботливо бере за руки
І трепетно у очі зазира,
І біди, негаразди і розпука
Згорають так, немов сміття згора.
Я і не думав, що любов – то сила,
Але тепер пізнав її могуть.
Любов звернула гори, все змінила
І витягла зі схову мою суть.
Яка ж то втіха – вірити з любов’ю
У себе, в друзів, навіть у весь світ!
Любов долає зло, фарбує знову
У сонце, світлом розпускає цвіт.
Пашіє небом, далі крок за кроком
Солодкі хвилі б’ють в моє нутро,
Сягнувши сонця і напившись соку
Промінь я випромінюю добро.
Ніби вольфрам закручує в пружину
Любов міркує у мені й живе.
Розжарююсь і в кожную клітину
Дельфіна шлю, він плазмою пливе,
Здіймає бризки і на сонці сяє,
Зорить, співає, це така краса !
Рятує сонце, із води виймає,
Неначе м’яч жбурляє в небеса.
О ! Скільки в світі Світлої любові,
Ми дихаємо нею й живемо.
Любов святу, що в русі і у слові
У світ великий далі несемо.
ЗАГАРБАНИЙ КОХАННЯМ
Густе, сливове небо,
Забрьохане зірками,
Чи то в завісі сонця,
Пропалини дірками…
Вночі не розрізнити
Строкаті очі квітів,
Але рожевощоке,
Прегарне, свіже літо
Дає наснагу, інші, -
Не злі душі надбання,
Це знову моє серце
Загарбане коханням.
* * *
Ты несла кувшинки
С талою водою,
Шла неосторожно,
Расплескала ложь.
Я был слишком тёплым,
Я горел звездою,
Но теперь руками
Сердце не возьмёшь, …
Однажды я уйду совсем !
Я оставил душу
В тучных лазаретах,
Я оставил сердце
В лагерных флажках.
Я скитался глупо
В небе на комете,
Будто -бы не видя
Цепи на руках…
Однажды я уйду совсем.
Ты к себе манила
И ходить учила,
Чтоб я слепо думал,
Будто полечу,
Ты своим обманом
Сны мою купила,
За любовь и верность
Я теперь плачу,…
А думал, что уйду совсем…
Гра
Собi присягши, вiдступаю,-
Це я так сам себе караю,
Бо сам гублю себе й шукаю,
Будую сам i сам ламаю,
Ця дивна гра, в яку я граю
Мене собою називає.
***
Невипита кава, неприбране лiжко…
Це все так примарно, примхливо, аж смiшно…
Я щодня вигадую себе
Для твоїх пожеж.
I знов розчиняюсь,
В тобi розчиняюсь…
Навiщо ?
Розчавлена казка допита до денця,
Гвалтує ганчiр’я бажань натщесерце
I кружляє тiнь на плямах сонць
Вироком менi…
Я знову хворiю,
Тобою хворiю
На герцi.
МЕНУЕТ
Я пам’ятаю ту солодку муку,
Я пам’ятаю вибух у менi,
Кипляча кров у мозок, ноги, руки
Лилась, мене плекала у вогні.
Як дивно - iншi, любi та коханi
Не простелили небо аж до нiг,
Лише з тобою я знайшов єднання,
Тiльки в тобi я всесвiт перемiг.
Ти одягаеш мiсячнi перлини,
Я пещу жар пронизливих зiрок.
I тiло враз твої вуста розчинять,
Ти мов рiка, а я - стрiмкий струмок.
I ти одна пiдкориш мої зливи,
Мое насiння, стовбури i цвiт.
Твоя весна вражаюче вродлива Затьмарила для мене цiлий свiт.
ПЕРША НIЧ
Ти так дивитись любиш у садок
Як осiнь заплiтає свiй вiнок,
У спорi з листям грає сяйвом фарб,
Вплiтає в листя золотавий скарб.
В повiтрi пахло маревом жоржин,
Дивуючись, спинився часу плин,
В одне сплiтались тiл легкi вогнi,
Вiдображались тiнню на стiнi.
Ти мрiяла, що вас у рай несе,
Ти так хотiла, отже, мала все.
Погасло свiтло - наче згас весь свiт.
То був лише даремних мрiй полiт.
Ти думала, що це-дорога в рай,
Лiтала за далекий небокрай,
Бо час спливав сльозою по щоцi,
Ти обрала синицю у руцi.
I ти вдавала, що це - справдi Вiн -
Та мрiя, що iз глибини глибин,
Єдиний, Перший, вартий тисяч прав,
Хто ж у тобi мрiй пагони зламав?
Ти вiддала йому своє життя,
Ти знала, що не буде вороття,
Не змиють сум нi сльози, нi вода.
Спитай себе: що вiн тобi вiддав?
Де вiн знайшов такi п’янкi слова?
Здавалося - природа ожива
Ти вiддала усе - що й не могла,
Неначе й вiн тобi дав свiт тепла.
Як нiжно вiн в лiлеях рук топив,
Вiн їв тебе i пив, але ж не жив.
Шукала з шалом у очах тепло,
Але давно їх снiгом замело.
…Не золото у листi, швидше - мiдь.
Що грала добре аж до сліз болить,
Так гірко пізнавати дивну річ-
Ніколи вже не прийде перша ніч…
ОМАНА
Пожовклою осінньою травою
У сходу, чи-то заходу промінні
Повз мене і крізь мене у сувої
Повзе пронизливе до щему тління.
І падає земля, і світ кружляє,
І я тепер один на цій планеті
Я весь той час, що був у мене, згаяв
В залитих тугою глевких тенетах.
В моє драглисте серце вкорінилась,
Пустує, пестить надпуста отрута …
Але я так жадаю мати силу…
Але я так жадаю бути… бути…
…Самотній острів серед океану
Вбирають хвилі берегову душу
В полон беруть, насаджують оману,
А стиглий захід мої очі душить.
Лози золою, залозою злою
Поманить зміна, та мине в омані,
Так рано норов рану не загоїть
І грають очі, у заграві тануть.
На гору горнуть і горять прегарно,
У них вогонь навіки льодом стане.
І хмари, наче мари – міра марна,
Латають лати – карані і карні.
Бузок овитий димом тютюновим
Бентежить душу, млосно кроки лічу
У ніжні очі сиві лину знову,
Донизу серце впаде – наче ближче…
…та більший біль…
ЧУЖА ЛЮБОВ
Блукає десь самотня Маргарита,
I жовтi квiти в’януть без уваги,
А я не змiг життя своє змiнити,-
Забракло чи то сил, чи то вiдваги.
Напевно дивне неземне кохання,
Передусiм звичайнiстю, красою.
Та це нiтрохи не моє надбання,-
Мої нi справи, нi слова не гоять.
Щити мої розвилися у стiни,
I знов чужу любов екзаменую.
Моє тепло, лише з’явившись, гине,
I знов душа обпечена шкодує.
Шукаю свiтла, але нищу лiто,
Що додало б довiри i наснаги
… Блукає десь самотня Маргарита,
I жовтi квiти в’януть без уваги.
РІЗДВО ЛЮБОВI
Душа-то храм, а Бог- то є любов
Кохання вище сонця пiднiмалось,
Немов троянда у саду цвiло,
Iскрилося, святим вогнем палало.
Смiялось передзвоном кришталю,
У росах чистих вранiшнiх купалось,
Тихенько шепотiло -“Я люблю“
Кайдани зла iз рук моїх знiмало.
Я нiс його крiзь терни i пiтьму,
Цвiла любов - свiтилися долонi.
I зазирали зими у весну,
Лишалися в її п’янкiм полонi.
Лилось кохання мов стрiмка рiка,
Ламало перешкоди i шумiло.
До рук моїх торкнулася рука-
Вони перетворилися на крила.
Дуетом лилося сердець биття
I в унiсон пiдспiвували квiти.
Так на землi з’явилося життя,
З’явилося палати, а не тлiти !
Допоки розпускаються квiтки
I рiки витiкають в буйне море
Лише любов’ю свiтяться стежки,
В нiй - сенс життя, в нiй iстина говорить.
ТВОЇ ЛИСТИ
Я так люблю твої листи,
Бо в них твого тепла частина,
Це – найдорожче, це безцінне,
Це вириває з самоти.
Я так люблю твої слова,
За ними теплота безмежна,
Гортаю тихо, обережно
Листи, і серце ожива
Вдягнувшись вітром, мов свята
Душа, мов сонця наречена,
Коли ти думаєш про мене
Промінь краплини у листах.
Моє джерельце, я люблю
Ту воду, що тече з потоків
Небес твоїх святих, високих,
Я в ній печаль свою топлю.
І оживає небокрай,
Навіть коли життя безбарвне,
Сонце засмучене негарне,
У тих листах живе мій рай.
***
Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.
Усе навкруг…
Усе навкруг слiпучо бiле -
То моє сонце набрякає,
Звiдкiль взялись i мiць i сила
Я навiть сам iще не знаю.
А ти немов зiйшла по небу,
Напруга, вшита в моє тiло
Так хоче влитися у тебе,
Щоб навiть зорi захмелiли.
Чужi та iншi, мов на диво,
Не залишили в серцi повiнь,
Лише твоя душа вразлива
Лягає у мої долонi
З тобою мозок вибухає
I насолода оксамитом
В клiтини, в атоми лягає
У радощах несамовитих.
I знаєш, - так лише з тобою.
Тобi промовлю нiжно, тихо-
“Не нiч, а вiк цвiти зi мною,
Моє життя i вiчна втiха.“
Перша осінь
Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів’яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м’язи, скам’янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.
* * *
Я Вас зустрів, хоч і не сподівався
Зустріти сонце в царині пітьми.
Чи я зміцнів, чи, може, я зламався,
Та йшов у латах в гості до зими.
Ви в мою душу влились первоцвітом,
Пробивши сніг моїх пісних думок,
Це Ви мені подарували літо
І я побачив, що до раю – крок.
Тепер пірнаю у у палітрі новій,-
Пастелі у мереживах надій.
Мене живить єдине Ваше слово,
Бо є стихія в іскорці малій.
* * *
Зацілуй мене тишею,
Світлих дум полонезами,
Що, мов соком березовим,
Рядна сонця розвішують.
Заколиш мене колосом,
Стиглим небом вечірніх див,
Щоб я знов воскресав і жив
У всесвітньому голосі.
Я 1
Місяць грає на віолі,
Срібнолиций, сивочолий
Сонця син.
Прислухаюсь до музики,
Я вже вільний, це аж дико,
Я – один.
Лиш хотів лишити спокій,
А тепер – хмаринок кроки
По щоці,
Щастя навіть і не сниться,
Ні журавки, ні синиці
У руці.
* * *
Ти знай, - серед усiх перлин
Лише тебе я хочу,
Стану п’янкiшим кращих вин,
Твердим, жарким напрочуд.
Я пiдведуся й не впаду,
Зведусь лише для тебе,
Тебе в блаженнiсть поведу,
У райськi соти неба.
Волога нiжнiсть увiйде
Під твого неба стріху,
I cпiльна доля доведе -
У злуцi наша втiха.
* * *
Свiт у мої долонi
Сиплеться зерням проса
I на гарячi щоки
Падають свiтла роси.
Перлами неба туга
Падає i чарує,
Дивно, коли спросоння
День голубий сумує.
То крила затрiпочуть,
То вiтер сни зганяє,
Мої найкращi роки
Так хочуть свiтла раю!
Утомленi октави,
Акорди, дивнi ноти
Зливаються у пiсню
I мружаться в дрiмотi.
У галасi принишклiм
Я чую дивну тишу
I в метушливих сонцях
Себе вже не залишу.
Я розтечусь рiкою
Бурхливо i вiдрадно,
Долаючи негоди
I свiтлий сум i вади.
Я запрошу пiд стрiху
Жвавих пташин ручаї
I розтечусь рiкою
У всесвiтi без краю.
БАЙКА
Якось летів небом орел i угледів на землі плазуна.
Підлетів орел до плазуна та й каже:
- Я лечу в далекі краї, лети зі мною .
- Як же я полечу, - питає у відповідь плазун, - адже я не вмію літати ?
-А ти пробував ? - питає орел.
-Ні,-промовив плазун.
-Ну,то спробуй.
Плазун спробував - підскочив високо вгору i …. полетів…
Ви скажете,що це неправда, такого не буває ?
Так, це вигадка, адже птахи i плазуни
не розуміють одне одного.
УБОГА КАЗКА
Була собі в одній країні Людина. Така як усі, не гiрша
і не краща. Щодня ходила вона по землi i з вдячнiстю дивилась на величне Небо, на якому спочивав Бог. Нічого не просила людина у Бога, лише слова хвали та вдячностi лилися променями з очей, що вдивлялися у безмежне.
Та ось одного разу почула людина, що багато людей у своїх молитвах просять Бога покращити їх життя. Хтось у молитвах оспівує Бога i просить виконати їх бажання, а хтось просто просить. І задумалася людина, -“чому ж я нiчого не прошу у Творця? Адже це так просто… А менi це й на думку не спадало…“
Отож упала людина навколiшки i спрямувала птаство своїх слiв до могутнього, древнього Неба, на якому спочивав Бог, i застелила мереживом вуст своїх вологi хмари. Почув це вiчний Бог i промовив до людини :
- Що сталося, дитино моя, що примусило твоє серце спалахнути незвiданим донинi вогнем ? Якi сонця згасли у твоїй утробi, що твоя душа тепер плавиться ? Нащо тобi той великий клопiт бажань ?
- Великий Володарю,добрий,чистий i прекрасний. Жив я пiд крилом Твого Неба та й не знав про всю велич Твого світу. Та кажуть люди, даєш ти всяке благо,чого лише душа забажає. Прошу Тебе, Господи, дай i менi дарунок своєї милостi.
- Хiба душа Твоя нещасна, - начебто здивувався Бог, - Чого ти не маєш ? Чи є краї, яких я не знаю, чи голоси, яких я не чую ?
- Боже свiтлий, не знала я всієї величi руки Твоєї…, - гнiтила свої слова людина,- будь милостивим, дай менi, недостойному, те чого душа моя шукає пустельними вiтрами.
- Чому називаєш себе недостойним, сину мiй. Чи правду кажеш,коли так говориш ?
- Пробач, Всемилостивий, - заволала людина, - пробач менi, Боже, але молю, задовольни моє прохання.
- Нащо тобi цей клопіт…. . Та,коли так, то проси.
- Дай менi, Боже всього, всього, що й iншi люди мають. - залопотiла людина, - дай усього !
- Май совiсть, дитино моя. А чи не забагато просиш ? Не вистачить руки твоєї, щоб охопити i крихту. Проси чогось одного. Тож чого саме ти хочеш ? Або те, або інше.
Задумалася людина. Чого ж просити у Бога? Боялася помилитися. Та врештi - решт визначилася.
- Дай менi, Всевладний, слави. Хай усi, i малi i великi далекi й близькi вклоняються менi i ходять пiд кроною моєї слави.
Дав Бог людинi славу й успіх. Хто де не був, усі як один уклонялися величi та пишнотi людини. З усiх усюд лилися величальнi пiснi та віншування. Але мабуть, не так гріє вогонь,розпалений у палацi i принесений у дім. Тісно було людинi в амулетах та оберегах пустих. І закричала вона:
- Гей, Найвеличнiший i Найлiпший! …Дай менi, Боже високий, багатства. Багато¬, багато грошей, коштовностей, золота та срiбла, смарагдiв, рубiнiв та дiамантiв. Щоб переливалися у сяйвi сонця…. Твого, найдобрiший, сонця.
Дав Бог людинi багатство. Незлічені коштовностi мерехтiли, грали у промiннi сонця. Божого сонця. Їх веселкове сяйво начебто змагалося із самим Небом, на якому спочивав Бог. Дні й ночi милувалася людина багаттям свого багатства.
Та раптом сталася біда. Ніколи до цього не знала людина розпачу виснаженого ложа. Та з пiзнанням бажань її, певно, пробудила свої бажання бiлоока млява стара Хвороба. І зайнялося тiло людини в гострих лезах болю, i не було вже спокою людинi анi хвилини. Корчилася душа, пiдвискуючи скорботнiй плотi й не було жодного промiнчика у Небi, на якому спочивав Бог. Знову повалилася людина навколiшки i стала благати Бога:
- Боже Всесильний, зглянься, змилуйся на мене, пропащого, допоможи. Не хочу я нi перлiв, нi смарагдiв, не тiшать мене нi килими, нi парча, бо не хочуть вони вiдвести вiд мого чола тягар. Не стають персні та намиста нi мурами, нi щитами, а нi колісницями. Забери вiд мене, Наймилiший Пане, важкi коралi та камеї і дай менi, прошу Тебе, здоров’я мiцного, щоб не страждала душа моя в болотi глевкої недуги.
Виконав i це прохання Бог. І стала людина здоровою та могутньою,мов стиглий колос. Як схiд сонця сяяла щаслива усмiшка у барвистiй душі. Радісно працювала людина на нивах своїх. I пiт її ставав солодким вiд радощiв щасливої працi. Кожен день був днем творiння власного успiху й добробуту.
Та не лише у людини прокинулися руки. Налетіли чорною зграєю заздрощiв злi розбiйники, чи то непоступливi, чи то нескоренi, i не лишилося у людини нічого. Заплакала гiрко людина. Засліплювала, рiзала очi розпачлива темрява зпустошеного крову. Вибухнула людина вогнем та слiзьми, мов грiм та блискавка розколов її крик Небо на якому спочивав Бог:
- Господи всесильний, хiба ти не бачив, яка бiда мене сповила ? Чи не чув ти, як мов гармати душили мiй край копита чужих скакунiв ? Заступися, ти мусиш, Боже! Я - Твiй син ! Я твоє дитя, хочеш ти цього, чи нi ! Допоможи,
Ти мусиш допомогти ! Знаю я, що в далекому краї є Безмежний Простiр слави та багатства, здоров’я i краси. Дай менi таку силу i зброю, щоб збороти далекi зорi, полонити чужi казки, захопити чуже щастя, - захопилася, мов полум’ям, стрiмкими своїми клопотами людина. - Забери вiд мене Совiсть, бо вплітає вона менi квiти у м’язи i дай менi завiрюху та мороз, щоб вишили на моїх очах бiлi мережива пустоти,щоб жоден всесвiт не влився в душу мені. Дай менi силу i зброю, щоб перемагати.
- А хiба ти не знаєш, як перемагати, - пролунало у вiдповiдь,- Ти хочеш, щоб я забрав у тебе совiсть ? А хiба це можливо ?
- Не хочу совiстi, - закричала людина, - не хочу нiчого! Хочу iншого Бога! Iншого Бога хочу !
Так i лунали метушливi барви пiд Небом,
на якому спочивав Бог, рiжучи вуха архангелам та херувимам…
…А Бог попросив сам у себе, щоб людина стала смiливою i вiльною.
БАЛАДА ПРО СЯЙВО
В степах iз оксамиту,
Смарагдiв i атласiв
Помiж двома рiчками
Пречистої води
Розкрив свої простори
Щедрот, добра i ласки
Край зi звичайним людом
Таким, як кожен з нас.
Народ у тiй країнi
Життя лив, мов у землю
I виростала парость
I досягала зiр
I зорi серед неба
Натхненністю пашiли,
Своїми пелюстками
Освiтлювали нiч.
Та раптом чорна звiстка
Затьмарила промiння
I мiсяця i сонця
I впевнених очей
Цар злiсний i жорстокий
Повзе, мов чорна хмара ,
Щоб людство пiдкорити,
Здолати цiлий свiт.
Край неба захопивши,
Неначе простирадло,
Вiн сунеться на землю,
Гнiтить, тривожить дух.
На сполох б’ють у дзвони,
Народ збирають разом
На бiй, на люту битву,
Щоб вiдстояти свiт.
Збираються в дорогу
I пiшi i кiннота,
Прощаються з народом,
Обiтницю дають,
Що сонячне промiння
Загарбане й закуте
Звiльнивши, мир повернуть
Для любих їм людей.
Бо в тому краї сонце
Вважалося священним
Без нього не розквiтне
Душа, не оживе.
I обiцяє людству
Князь-воїн мирну долю,
Що сонце усмiхнеться
Рiднiй землi не раз.
Плачуть жiнки i дiти,
Зiтхають, виряджають
Своїх мужiв, благають
Очима - “Будь живий“
Сто днiв триває битва
I сто ночей невпинно
Кров ллється i чорнiють
Зажуренi степи
I рiки повнi болю
Хвилюються, всихають-
Не хочеться їм дати
Для ворога води.
I ось останнi сили
Зiбравши, богатир-князь,
Пронизуючи натовп,
Пробився до царя,
До деспота-тирана,
I меч над ним заносить,
Щоб визволити волю
Розрубує з плеча.
I сонечко веселе,
Хоч спрагле i нужденне,
З кишенi покотилось,
Злетiло догори.
Вiд нiжного промiння
Пощез i лютий ворог,
Лишилися на полi
Лиш князь i кiлька душ.
Пораненi, побитi
Та гордi i щасливi
Вертаються додому,
Щоб радувати люд.
Та звiстку ту донесши
Вiд ран князь помирає
З усмiшкою на серцi
I щастям у душi.
Вiн бачить рiдну землю
Спокiйну i щасливу
Де радiсть наче повiнь
Наповнює серця.
Вдячний народ будує
Йому могилу-стеллу
I в каменi навiки
Шанують князiв дiм.
Йому приносять квiти,
Вважають, що на щастя
Хоч постояти поруч,
Молитву пiднести.
А князь з темницi-стелли
Зорить навкруг i гiрко
Йому, що свiтле сонце
Затьмарене людьми.
Вiн бачить затвердiлi
Серця i душi й очi,
Що хочуть своє свiтло
Над сонцем понести.
Це не за них пролита
Кров князя i так прикро,
Що ручаями сльози
По каменю бiжать
То плаче серце князя,
Бо сяйва зiр i сонця
Не бачить, все затьмарив
Брехнi цiлункiв бруд.
Усе, що було милим,
Святим, все те, чим жив вiн
Спаплюжене в букетах
Кладуть йому до нiг.
…В степах з шовкiв майстерних
В несправжньому промiннi
Загублений i скутий
Мов пляма дивний край…
…Край зi звичайним людом,
Таким, як кожен з нас.
Костянтин Хмара. Пишу вірші, пісні.
Дозвольте запропонувати Вам деякі із своїх творів “Перша осінь“.
E-mail: