Всі публікації щодо:
Довженко Олександр

Українська література підготовка до ЗНО

Зачарована Десна - Олександр Петрович Довженко - ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 40-50-х років ХХ століття

Проблематика, автобіографічність твору

У 1957 р. з’явилася друком збірка повістей Олександра Довженка „Зачарована Десна”, від якої фактично почався „відлік” письменницької слави.

Вражаючим документом доби є „Щоденник” О. Довженка, а шедевром його творчості — „Зачарована Десна”. У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання „довгою розлукою з землею батьків” і бажанням „усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел”.

Задум написати твір виник у Довженка ще в роки Другої світової війни. Про це він говорить у листах до рідних, у „Щоденнику”, маючи намір видати таку книжку, яка б „принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя”. Про свій намір письменник уже чітко заявляє 30 березня 1948 р. Проте „Зачарована Десна” з’явилася лише в 1955 р., за рік до його смерті.

Кіноповість „Зачарована Десна” — твір новаторський за художньою формою та за постановкою і розв’язанням проблем. Автор намагається дослідити, які основні фактори формування людської особистості, у чому духовне джерело справжнього таланту, яка роль праці в житті людини. Новаторським цей твір можна назвати ще й тому, що Довженко висвітлює глибокі філософські категорії, серед яких: шляхи народу й людини до щастя, прекрасне й потворне в житті, покликання, сутність людини, її можливості, добро і зло, життя і смерть.

„Зачарована Десна” — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про „перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...”, про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря.

Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми — про „тяжкі кайдани неписьменності і несвободи” , інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до „найвищого і тонкого”.

Автор переконливо довів, що дитинство — найщасливіший і водночас найвирішальніший час в житті кожного. Те, якою зросте людина, залежить від багатьох факторів, які впливають на неї в перші роки життя, коли формуються її смаки, принципи та переконання. Отже, із „Зачарованої Десни” ми можемо дізнатися не лише про дитячі роки Довженка, а й про дитинство тисяч селянських дітей, що зростали в радості навпіл із горем та печаллю.

Оповідач у творі — сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті — маленький Сашко. Відповідно й розповідь має двоплановий характер. Перший план — це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості (письменник зосереджується на внутрішньому світові хлопчика), другий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Саме в роздумах найбільше розкривається літературна особистість автора. Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що випадає на її долю.

Письменник прекрасно знав народний побут, звичаї, духовний світ селянина, його психологію. Можна сказати, що „Зачарована Десна” —своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX — початку XX століть.

Темою кіноповісті „Зачарована Десна” є спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею.

Митець закликає любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що дав тобі твій народ, що робить людину духовно багатою та щасливою, не забувати про свої корені, бути гідним сином своїх батьків, свого народу — така ідея кіноповісті.

У публіцистичному відступі звучить гнівний осуд фашизму, війни.

Якщо брати в широкому плані, то прочитується й ідея вічності життя, вічності людського роду й народу, який пройшов через страхітливі випробування далекого й не дуже далекого минулого.

Особливістю кіноповісті „Зачарована Десна” можна вважати відсутність чіткого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою.

Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом джерел — фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип „нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій” (ретардація — штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку).

Композиція кіноповісті „Зачарована Десна” являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка.

У творі можна виділити окремі новели („Город”, „Хата”, „Смерть братів”, „Смерть баби”, „Повінь”, „Сінокіс”, „Коні”, „До школи”), ліричній публіцистичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, в яких формувався світогляд майбутнього митця (побут, оточення).

Особливості композиції „Зачарованої Десни” зумовлені ще й жанром твору — кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна „кадрів”, планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору авторської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист вважав, що сценарій (а кіноповість „Зачарована Десна” є одночасно сценарієм до однойменного фільму) треба писати двома руками: в одній тримати маленький тонкий пензлик для виписування дрібних деталей, а в другій — великий пензель створення описів стокілометрових обширів, пристрастей, масових сцен.


Образи кіноповісті „Зачарована Десна”

На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій пройшло його дитинство, яку він називає зачарованою: „А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба”.

Така поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного. Письменник утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує благотворний вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі.

Образ природи розкривається читачеві через образ малого Сашка. Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, хлопчик щоліта бачив, якими барвами вигравав город. Дитяча пам’ять вбирала ті кольори й запахи у свою чутливу душу: „...огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!” Знав, яка рослина як пахне і який смак має квітка. Хлопчик любив усе в природі: „...пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна”.

Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість „Зачарована Десна”. Це й описи повені, сіножаті з „фамільною вороною”, і змалювання свійських тварин, і полювання дядька Тихона, і ще безліч перлинок — міні-пейзажів на зразок: „Дивлюся у воду — місяць у воді сміється”, „чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу” чи „хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання...”

Оповідач у кіноповісті — то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв.

Так, хлопчик любить батька за працьовитість і красу, а зрілий письменник шанує волелюбні батькові риси: зневажав батько начальство і царя, любив гостре, влучне слово, розумів такт і шанобливість. На образі Сашка простежуються шляхи формування особистості і її таланту. Одне з таких духовних джерел, яке надихає митця на творчість, — це, безумовно, краса природи. Але найсильніший фактор — краса людської праці.

З дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Його рідні й односельці — хлібороби та косарі багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й духовною потребою. Хлопчик спостерігав також, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати, трудився й сам. Перші мозолі з’явилися на дитячих руках ще тоді, коли малий ходив у тютюні, мов у лісі. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка „скільки... землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!”

Невтомною трудівницею була й мати, яка любила „саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Дід Семен „пахнув... теплою землею і трохи млином”, мав сухі натруджені руки, якими вмів довити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла — косаря. Він „орудував косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю...” То ж недаремно в ранньому дитинстві для Олександра Петровича Довженка найкращою музикою була музика праці: „Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика”.

На все життя зберігає письменник трепетні почуття до людей праці: „...мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди”.

Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося нелегко, та не міг пояснити причин. А ставши дорослим, із сумом згадував: „Було в минулому житті моїх батьків занадто багато неладу, плачу, темряви й жалю... Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю”. Хлопчик не раз помічав, що в очах у батька повно смутку через „тяжкі кайдани неписьменності і несвободи”. Та не дивлячись ні на що, уроки людяності й доброти хлопчик одержував саме від своїх рідних.

Від батьків хлопчик перейняв рису, закладену ментальністю нашого народу, — шанобливість до старших, працьовитих і чесних людей.

У кіноповісті „Зачарована Десна” зображено народні, виразно національні характери, про які потім говорили не інакше, як про „довженківські”. Твір пройнятий народним гумором, глибоким ліризмом, письменник по-філософськи осмислює духовні джерела свого народу.

Через призму спогадів маленького Сашка постають і спогади про повінь, коли батько Сашка безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було „жарко од труда і весело”.

Ніжності маленький Сашко вчився у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею „ кувала розлуку ”.

Здавалось, що вся народна мудрість і доброта була зібрана в дідові Семенові. Хлопчикові подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: „Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я”.

Дід був прекрасним оповідачем: заворожував онуків своїми казками. Напевно, талант майстерно розповідати у О. Довженка спадковий. У прадіда Тараса „голос... був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро”.

Малого Сашка змалечку оточував неповторний світ народних традицій, звичаїв і обрядів. Особливо поетично змальовує Довженко обряд колядування:

„— Пустіть колядувати! — чую голос дівочий знадвору.

Я — зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице”. Мати пускає колядницю і просить заколядувати Сашкові. І малий Сашко враз уявив себе молодцем, який ходить по торгу та продає свого старого коня, а кінь просить не продавати, нагадує, як разом билися з ордою, виручали один одного. Тоді хлопець вирішує ніколи не продавати свого товариша — коня: „Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну”. Цими словами Довженко, звичайно ж, говорить про вірність своєму народові і про все те, що йому найдорожче, як і оцей спогад про звичай колядувати людям на Новий рік.

Філософськи осмислюючи свої дитячі роки, О. П. Довженко переконує читача, що саме в дитинстві криються джерела становлення кожної особистості. А сам письменник завдяки чарівній Десні і рідним людям впродовж усього життя „не втрачав щастя бачити. .. зорі навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах”.

Значне місце у творі відведене змалюванню природи. Усі вони динамічні. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам мрійник і фантазер Сашко, або хтось із його рідних чи знайомих. Сашко живе разом з усім, що оточує його: „Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови”.


Художні особливості твору

Кіноповість „Зачарована Десна” — глибоко ліричний твір, багатий на народнопісенні звороти, фольклорні образи-символи: „Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий”, „Із стріх вода капле, із стріх вода капле...”

У „Зачарованій Десні” автор робить читача причетним до подій твору: „Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмемо весла ясенові і вернімось на Десну...”

Різноманітні художні засоби твору вводять читача у реальний і фантастичний світ малого Сашка.

Так, тютюн для Сашка цвів поповими ризами, кукурудза здавалась стрункими тополями. Священика під час повені батько втяг, „як сома в свій ковчег до корів і овечок”, кашель у дідових грудях клекотів, мов лава у вулкані. Порівняння, використані у творі, роблять зримими і виразними події твору, розкривають оригінальність бачення героєм навколишнього світу. .

Вже у ранньому віці майбутній митець виявив у себе здатність порівнювати: „Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите”.

Оскільки оповідь у творі йде від імені малого Сашка, то все навколо він бачить перебільшеним: слухає колядки, в яких дівчата „...довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ виспівують мені талан”. Або бійка на сінокосі, коли реальні події в дитячій уяві доповнюються фантастичними: „Вже замахнувся дід на Самійла сокирою... Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами...”

Використовує письменник і прийом контрастного зображення подій і явищ. Таким є монолог малого Сашка про приємне та неприємне, де так достовірно передано дитяче сприйняття світу, народження дитини і смерть бабусі в Довженковій хаті, яке припало на один день.

Автор реалістично змальовує побутові деталі. Реалістично описує він свою хату, схожу на „стареньку білу печерицю”, деталі побуту в ній.

Реалістично й трагічно описує смерть чотирьох Сашкових братів від епідемії, повінь у селі та багато іншого.

У публіцистичному відступі письменник реалістично змальовує нелюдські злочини фашистів і свої страждання від побаченого: „Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних”. Це метафоричне висловлювання виростає до глибокого символу, коли автор зливається зі своїм народом.