Всі публікації щодо:
Багряний Іван

Українська література підготовка до ЗНО

Життєвий і творчий шлях - Іван Багряний - ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 40-50-х років ХХ століття

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін) вписав своє ім’я в історію як найвидатніший письменник-емігрант з Радянського Союзу.

Українська інтелігенція так званої „старої” еміграції виїхала за кордон під час національно-визвольного руху 1917-1920-х pp., а Іванові Багряному довелось „жити під окупантом”.

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-маляра.

У 1912-1916 pp. хлопець навчався в церковнопарафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі.

Дванадцятирічний Іван Багряний, син охтинського маляра Павла Лозов’ягіна, на власні очі бачив заграви українсько-російської війни, а згодом — громадянської. На його очах більшовики спочатку вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч — діда, 92-річного пасічника, якого хлопчик так любив (їх кололи багнетами, стріляли з револьверів). Ця смерть страшенно вразила хлопця. До того ж ще одного дядька вислали на Соловки, звідки той не повернувся. Ці спогади бентежили письменника все життя, а в душі народжували протест.

У 1922-1926 pp. Іван викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників „Плуг”. Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 pp. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе „політично неблагонадійним”. По-перше, „сумнівна” ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах „Глобус”, „Життя й революція”, „Червоний шлях”, „Плужанин”. По-друге, він товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

Івану Багряному було 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Він уже дечого досяг у житті: одержав технічну і загальну освіту, видав першу збірку поезій „До меж заказних” (1927 p.), поему „Аве Марія”, роман „Скелька”, що дало йому дорогу до членства в опозиційній групі письменників МАРС, до якої входили письменники Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич. Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний „антирадянським поетом” та „куркульським ідеологом”.

У романі у віршах „Скелька” (1928 р.) І. Багряний використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного „До меж заказаних”, яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою по-революційної дійсності. Наступні книжки „В поті чола” і „Комета” потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему „Аве Марія”, де в присвяті розмістив таке звернення: „Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор”. Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва „САМ”. Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись не поміченим владою.

У 1930 р. харківське видавництво „Книгоспілка” видало роман у віршах „Скелька”. Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — „Скельку” було конфісковано. Наступного року з’явилась нищівна стаття „Куркульським шляхом”, яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука і О. Слісаренка „за політичний самостійницький український ухил в літературі й політиці...”, засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі „Тигролови”), Через два роки письменник, повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі „Сад Гетсиманський”).

В. Винниченко назвав роман „Сад Гетсиманський” „великим, вопіющим і страшним документом” радянської дійсності та сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування головного героя в слідчому ізоляторі, у в’язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у „квітучій Країні Рад” (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом „Архіпелаг ГУЛАГ”).

У 1940 р. Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету „Голос Охтирщини”, після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але зміг врятуватися.

Друга світова війна дала „вихід” на Захід через фронт і табори, через категорію „остарбайтєра” й оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх зостались емігрантами.

У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

У січні 1944 р. написав, перебуваючи у Тернополі, поему „Гуляй-Поле”, в 1945 р. заснував газету „Українські вісті”. При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема „Україна”, „Прометей”, в яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою. Багряний взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об’єднання українських письменників „Слово” з центром у Нью-Йорку.

У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.

Памфлетом „Чому я не хочу вертати до СРСР?” (1946 р.) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одну людину.

У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом трагічні сторінки української дійсності: голод 1932-1933 pp., цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього українського народу, і все це показав крізь призму власної долі.

Він утік від большевизму, як. і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: „Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на “родіну“”.

У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).

Безумовно, політична діяльність забирала у Багряного масу енергії і часу, а головне — забирала його здоров’я, бо наживала йому численних ворогів. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП. Але, з другого боку, організована Багряним УРДП допомогла йому видавати й поширювати його твори іноземними мовами, зокрема „Тигролови” і „Сад Гетсиманський”.

У своїх поезіях (книжка „Золотий Бумеранг”, 1946 р.), драмах („Генерал” — 1948 р., „Морітурі” — 1948 p., „Розгром” — 1948 p.), а також у прозових творах „Тигролови” (1944 р.), „Сад Гетсиманський” (1950 p.), „Огненне коло” (1953 p.), „Маруся Богу-славка” (1957 p.), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину: всупереч геноциду — людина жива, Україна жива, нація жива!

За кордоном у 1944р. побачили світ романи „Тигролови” (у першому виданні — „Звіролови”), згодом— „Сад Гетсиманський” (1950р.), „Огненне коло” (1953 p.), „Буйний вітер” (1957 p.), „Людина біжить над прірвою” (1965р.), п’єси („Генерал”, „Морітурі”, „Розгром”), поема „Антон Біда — герой труда”, збірка „Золотий бумеранг”, твори для дітей.

Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був щедро обдарований талантом. Про його вагу як письменника і діяча свідчить підписана псевдонімом книжка радянських нападок на Багряного „На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного”, яка вийшла в 1963 p., перед смертю письменника.

Іван Багряний помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).

Письменника посмертно реабілітовано у 1991 p., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.


ЦЕ ЦІКАВО

Роман „Людина біжить над прірвою” письменник присвятив своїй другій дружині Галині Єлизарівні (дівоче прізвище Тригуб), українці за походженням, родом з містечка Здолбунів. Разом з нею він виховав двох дітей — Нестора і Роксолану.

Сина Бориса (від першого шлюбу) влада в Україні змусила звернутися до батька з викривальним радіовиступом. Для Бориса це обернулося нервовим струсом, а для батька — погіршенням стану здоров’я.

Перед смертю Багряний заповідав молодшому синові Нестору знайти свого брата Бориса і сестру Наталку, що залишились в Україні, і допомогти їм, якщо будуть у біді.