Українська література підготовка до ЗНО

Життєвий і творчий шлях - Андрій Самійлович Малишко - ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 40-50-х років ХХ століття

Андрій Самійлович Малишко — поет-лірик, постать якого у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові у двадцятому столітті, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу і надзвичайною пісенністю лірики. Народився майбутній поет-пісенник 14 листопада 1912 р. в невеликому селищі Обухові неподалік Києва.

Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати, де народився, він виніс незрадливу любов до матері, до рідної землі, до рідної пісні.

Жилося родині Самійла Малишка не розкішно. Землі було мало — дві десятини, а дітей багато (одинадцятеро). Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. І малий Андрій допомагав батькові чим міг: ходив наймитувати до заможніших селян, грав на весіллях на гармоні, бо мав талант до музики.

У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи. Однак уже тоді його приваблювала поезія. Тож і привела вона юнака на літературний факультет Київського інституту народної освіти — ІНО (тепер — Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під свою опіку Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію.

По закінченні у 1932 р. ІНО деякий час молодий учитель викладав літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працював у газеті „Радянське слово”. У 1934-1935 pp. служив у армії, а потім перейшов на творчу роботу.

Перший друкований вірш Малишка з’явився 1930 р. в журналі „Молодий більшовик” (№ 9-10). Ряд його поезій було опубліковано в колективній збірці „Дружба”, що вийшла в харківському видавництві „Український робітник” 1935 р. У цих своїх перших творах Малишко оспівує „труди і дні” комсомольскої юні, героїзм молоді в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі.

Великий вплив на становлення Малишка як поета мали народна творчість і класична література.

Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поета, Ївга Базилиха, як її звали „по-вуличному”, чудово співала. Андрій Самійлович в „Автобіографії” (1959 р.) згадував, що її пісні врізалися в пам’ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуйне серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: „Ні, не вбито козака — поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку”. А трохи пізніше почав і сам вірші складати. Але батько, а був він людиною крутої вдачі, не вподобав синового захоплення.

31934 р. Малишко — у лавах Червоної армії. Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета „Батьківщина” (1936 p.). Наступні збірки— „Лірика”, „З книги життя” (1938 р.), „Народження синів” (1939 р.) та інші — стали щаблями помітного творчого зростання.

Уже в поезії 30-х pp. Малишко виступає як поет-реаліст, майстер точної портретної і психологічної характеристики.

Поезії цього періоду позначені безпосередньою близькістю до фольклору. Серед віршів-портретів можна виокремити народнопісенний за стильовою манерою „Заспів про Боженка”, патетично-суворий „Товаришу Серго”, баладно-романтичні поезії „Корнюша”, „Опанас Біда”.

Зашуміли дві тополі,

За ярами вітер зник.

Пролягла доріжка в полі,

Світить місяць-молодик.

Половіє в полі жито,

Сонце падає в траву,

Коней ковані копита

Б’ють дорогу степову.

(„Заспів про Боженка”)

Поетичні образи в цих творах — „студена вода”, „ворожа лють сліпа”, „ковані копита вороних коней”, „бойові товариші”, „коней порвані вудила”, те, „як його могутнє тіло волокли у три сліди”, — характерні для народної пісні.

Після служби в Червоній армії Малишко цілком віддається літературній праці, активно співпрацює у газеті „Комсомолець України”, журналі „Молодий більшовик”. Невдовзі його обирають членом ЦК ЛКСМУ.

Характерною особливістю творчості Малишка, що виявилась уже в перших його збірках, є широчінь тематичного і жанрового діапазону. Вже в збірці „Лірика” представлені найрізноманітніші форми поетичних творів: вірші-портрети, вірші-оповіді, балади та твори з характерною епічною манерою викладу.

Андрій Малишко тяжіє до точності, конкретності у змалюванні людини, її бойових і трудових подвигів. Створення поезій у жанрі вірша-портрета було свідченням закономірності повороту поезії від узагальнено-символічних, збірних образів, від гіперболізації в дусі романтизму і міфологічної умовності до образів звичайних пересічних людей праці з їхнім багатим духовним світом, людей скромних, зовні непоказних, проте здатних на високу бойову чи трудову звитягу.

Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги „Листи Червоноармійця Опанаса Байди”, вийшли друком збірки „Березень”, „Зоревідні”, „Жайворонки”.

Влітку 1941 р. поет закінчував готувати збірку балад і пісень „Запорожці”, яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна.

Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання („Зимове”, „Пейзаж”, „Дощ упав на край широкий”). Героями творів Малишка є „хлібороби й сівачі”, прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам’ять народу. Постають із рядків циклу „Запорожці” славетні оборонці рідної землі.

Та це була тільки прелюдія. Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки Великої Вітчизняної війни. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з’явились „Україна в огні” О. Довженка, „Слово про рідну матір” та „Жага” М. Рильського, „Любіть Україну” В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни — „Україно моя”.

Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію „Червоновишневі зорі віщують погожий схід...”, де інтимне „ти, може, мене й забула: не бачила стільки літ...” — тісно переплелося із суворо-солдатським: „Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач”.

Сином України, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт.

У 1941-1944 pp. поет служив військовим кореспондентом, писав поезію і публіцистику; видав сім збірок поезій: „До бою вставайте!” (1941 p.), „Україно моя!” (1942р., виходила двічі), „Понад пожари” (1942 р.), „Слово о полку” (1943 р.), „Битва” (1943 р.), „Полонянка” (1944 р.), „Ярославна” (1946 р.).

Героїко-трагічний пафос циклу з п’яти віршів „Україно моя!”, написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. „Україно моя!” — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни.

Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір’ю Батьківщиною зазвучали його збірки: „ До бою вставайте”, „Понад пожари”, „Україно моя!”, „Битва”... І цикл „Україно моя” — чи не найсильніший з-поміж усіх, сповнених болем та любов’ю до рідної землі могутніх творів його сучасників. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророче бачення майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили, ніжності й любові:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице.

Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 р. писав Андрієві Малишку: „Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — „Жагою” М. Рильського, Вашим віршем “Батьківщино моя“”.

Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше — „Батьківщино моя”. Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки „Україно моя”, вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися — а де ж тут „великий, єдиний”? І замість „Україно моя” з’явилось „Україно Радянська” або й просто — „Батьківщино”. Поет змушений був дописати строфу про „синів Росії”, з якими поряд стояли українці... А ще пізніше зазвучали й звинувачення в „українському буржуазному націоналізмі”. Хоча поет з пошаною й любов’ю ставився до всіх націй, включаючи и російську. Досить пригадати його поему „Прометей”, де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір’ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників.

Після війни поет інтенсивно працює, виходять друком — як відгомін війни — збірки „Ярославна” та „Чотири літа” (1946 p.), а далі — нові книги, в яких Малишко зображує широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних „гвинтиків”, а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України.

Після війни працював відповідальним редактором журналу „Дніпро” (1944-1947 pp.).

Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом КПРС (з 1943 p.).

За поему „Прометей” Малишко отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з’явилась збірка „За синім морем”, написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.

Найбільш плідним етапом у творчості поета стали 50-ті pp. У збірці „Що записано мною” (1956 р.) містяться тексти відомих пісень: „Знову цвітуть каштани”, „Пісня про Київ”, „Як на дальнім небосхилі”; у збірці „Серце моєї матері” (1959 р.) — „Пісня про рушник”, „Ми підем, де трави похилі”; у збірці „Полудень віку” (1960 р.) — „Вчителька” тощо. Ці твори покладені на музику таких композиторів, як Д. Майборода, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш.

У 60-х pp. поетичне пізнання А. Малишка йшло шляхом заглиблення в історичні й сучасні реалії життя нації, осмислення духовності й бездуховності, розриву між народною етикою і технізацією, нівелюванням людини. У цей час його лірика поєднує людяність і гіркоту, а за формою наближається до поезії неокласиків. Вагоме місце у ній посідає вірш-роздум, філософська медитація.

У збірці „Віщий голос” (1961 р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик „добре вигострить сокиру”, а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:

Тож стільки треба таїть любові

В своїй недолі, в солдатській скруті,

І так затятись на віщім слові,

Щоб з нього тліли й кайдани куті.

З роками поет починав пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи „Дорогою під яворами”, як назвав він збірку (1964 p.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов’язану з нею „Руту” (1966 р.).

У циклах „Пісня дороги”, „Пісня яворів”, „Сонети обухівської дороги” поет наче дорослим повертається у своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді „Сонетів обухівської дороги” це видно вже з їх назв: „Я з тих країв, де сині оболоні...”, „Я з тих країв, де за Дніпром кургани...”,„І ти з такого ж поля ” та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: „Пісня Тараса Шевченка”, „Пісня Максима Рильського”, такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щира й тепла „Пісня Олександра Довженка”, близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. Та й у вірші „Рядок про Довженка” (збірка „Прозорість”, 1962 р.) у небагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, і його страдницький життєвий шлях.

Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок— „Синій літопис” (1968р.), „Серпень душі моєї” (1970 p.), яка вийшла вже після смерті поета. В останніх збірках все відчутніший філософський струмінь творів. Частіше трапляються характерні назви віршів: „Роздум”, „Медитація”, „Дума”, „Пам’ять”. Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується витоків усього, що відбувається у світі. У циклі віршів про складне, насичене війнами двадцяте століття поет-гуманіст із надією вдивляється в прийдешнє, закликає нащадка прийти в світ орачем, а не будувати „тюрем за гратами”.

Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам’яті народу. Ряд поезій на цю тему — „В завійну ніч з незвіданих доріг...”, „Приходять предки, добрі і нехитрі...” — здаються написаними у наші дні — настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет обов’язок сучасників перед далекими пращурами. Водночас вустами предків Малишко звертається до своїх сучасників і нащадків з болючим запитанням, чи зуміли вони зберегти національну самосвідомість, чи не втратили вони те, заради чого гинули їхні діди та прадіди:

— Чи ти не став розщепленим, як атом

Недовірком, схизматом чи прелатом,

Ярижкою нікчемним, псом на влові?

Дитино наша, ягодо з любові!

Поет почуває свій борг перед батьками, минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим: чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... Оцей мотив боргу, обов’язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить в поезії останніх літ.

Малишко любив рідну мову, плекав рідне слово і пісню. Цією любов’ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув суть і призначення поезії. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як „ сурмача”, „правофлангового рядового, заспівувача першого” — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші „Поезія”, яким відкривається „Синій літопис” (1968 p.), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — „І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати”, її нічим не можна купити — „ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином” , бо вона (поезія) насамперед — „діло совісне”.

Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: „Ти мене накличешся ночами”, „Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...”, „Я забув, що й плачуть з поцілунку...”

Починаючи зі збірки „Батьківщина”, майже в кожній А. Малишко звертався до образу матері — родоначальниці життя на землі. Така велика кількість творів про матір є ознакою великої майстерності автора, який, кожного разу знаходить нові грані цього образу. Свій вірш „Материнська” — один із них:

Бувало мати, Ївга Базилиха -

До неї й досі спогадом лечу,

В зимовий вечір заспіває стиха і доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,

І щиру пісню переллє сама,

І перемріє, погойда колиску.

І до вервечок руку підійма.

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета. Мати щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім’я чого він працює, вона була і сенсом його натхнення, і суттю його мислення.

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — „ Пісня про рушник ”, яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно „Рідна мати моя...” Це — гідний пам’ятник українській Матері, зведений вдячним сином. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов’язано все — від народження до останнього шляху.

Рушниками перев’язували молодих, рушниками виряджали в дорогу, рушниками виряджали в останню путь. От тому й говорить поет, що на рушникові оживає „все, знайоме до болю”, все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося пройти. Небагато у всій світовій літературі пісень, які б так щиро й любовно возвеличили матір.

У більшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополю під вікном, а головне — про батька й матір, про ту, „що на світі одна”.

У піснях Андрія Самійловича — скарби почуттів, буяння краси, тепло любові. Пісні, сповнені таких почуттів, і принесли поетові безсмертну славу.

Не випадково, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до смерті 17 лютого 1970 р., була пісня — славнозвісна „Стежина”, в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої починається життя кожної людини, якій немає ні кінця, ні повороту, бо людина смертна, а народ живе вічно.

У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде і де проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину:

Кудись пішла, не повертає,

Хоч біля серця стеле цвіт,

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт.

Дощами мита — перемита,

Дощами знесена у даль,

Між круглих соняхів із літа

Мій ревний біль і ревний жаль.

За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі вони мають однакову художню вартість. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні.

А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 р. (від першої пісні „Колгоспний вальс” і до останньої — „Стежина”), — з композитором Платоном Майбородою, створивши понад 30 пісень. Ось деякі з них: „Київський вальс”, „Ми підем, де трави похилі...”, „Ти, моя вірна любов”, „Стежина”, „Вчителько моя”, „Пісня про рушник”, „Гаї шумлять біля потоку”, „Журавлі”, „Білікаштани”, „Колискова”, „Пролягла доріженька” . Тобто, це саме ті твори, які найбільше полюбились слухачам. На музику покладено понад 100 віршів поета, причому переважна більшість — на вже надруковані твори.

ЦЕ ЦІКАВО

Малишко був у групі письменників, які супроводжували гостей з Латвії, що перебували у Львові. Це було в другій половині 60-х pp., коли Малишко спокійно і по-філософськи оцінював життя. Зустріч із львівською інтелігенцією відбувалася у Будинку вчених. У президії поруч з Малишком сиділи Валдіс Луке, Анна Саксе, а позаду — секретар обкому КПУ В. Мапанчук. Малишку надали слово. Таких промов у радянському Львові, мабуть, ніколи не було.

Малишко говорив дослівно таке: „Я був у рядах Червоної армії, яка визволяла Галичину 1939 року від панської Польщі. Я чув тоді у Львові українську мову. Я приїхав сьогодні до вас, і пройшов вулицями Львова — і не почув української мови. Куди поділася наша мова, куди поділися люди у вишитих сорочках, куди поділися українські написи на львівських будинках, куди зник Львів Франка? Де ваша совість, дорогі галичани? Раби, навіщо я вас визволяв?”

Після такого виступу Малишка звинуватили в націоналізмі, виключили зі списків кандидатів на наступні вибори до Верховної Ради УРСР, а його творчість викреслили із шкільних підручників для десятого класу.