Всі публікації щодо:
Історія літератури

Підготовка до ЗНО та ДПА з української літератури

ЗНО - Загальний огляд - Література кінця XVIII — початку XX ст.

Загальний огляд

Вихід у 1798 р. перших трьох частин „Енеїди“ І. Котляревського знаменував початок нового етапу в історії української літератури, зародження нової української літератури з живою народною мовою.

Періоди розвитку нової української літератури:

1) кінець XVIII - початок XIX ст.

2) 40 - 60-ті роки XIX ст.

3) 70 - 90-ті роки XIX ст.

4) кінець XIX ст. - початок XX ст.

Характерні ознаки нової української літератури:

- розвиток шляхом народності;

- вплив сентименталізму й романтизму - літературних течій, що прийшли із Заходу;

- на першому плані - протест народу проти соціального й національного гноблення;

- поява нових тем соціальної та національної неволі, спільної боротьби трудящих проти царату, запроданства частини козацької старшини;

- поява нових образів народних месників, жінки-страдниці, сатиричні образи царів,

панів-лібералів;

- поява нових жанрів: ліро-епічна поема, віршована байка, балада, соціальна та історична повісті, реалістична драма, громадянська та інтимна лірика.

Класициз. (від лат. „зразковий“) - напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., найбільшого розквіту досяг у Франції (XVII ст.), був притаманний усім європейським літературам до першої чверті XIX ст., в Україні не розвинувся як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Характерні ознаки:

- абсолютизація естетичного ідеалу античності;

- проста прозора побудова твору;

- краса як досконалість форми - основна мета художнього твору;

- найточніше, без прикрас, формулювання думки;

- традиційна канонічність (чітка система „високих“ і „низьких“ жанрів, використання певних художніх засобів, змалювання чітко окреслених художніх образів).

Сентименталіз. (від фр. „почуття“, „чутливість“) - напрям в літературі другої половини XVIII - початку XIX ст., що розвивався як заперечення класицизму.

Характерні ознаки:

- особлива увага до духовного світу людини;

- герої творів - духовно багаті, чутливі, добросерді люди;

- ідеалізація дійсності;

- культ природи;

- перебільшення почуттів;

- основна увага приділялася почуттям і пристрастям простої людини (моральні риси простої людини - зразок досконалості); мета - розчулити читача, викликати співчуття до нещасної долі героїв;

- головну роль відіграє психологічне вмотивування поведінки персонажів.

Романтиз. (фр. romantisme . romanus - римський) - літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтизм мислився його засновниками як антикласицистичний напрям.

Романтизм - „таємний ґрунт душі і серця, звідки піднімаються всі невизначені прагнення до кращого та піднесеного, намагаючись знаходити собі задоволення в ідеалах, що створюються фантазією“ (В. Бєлінський).

Український романтизм розвинувся у 20 - 60-ті роки XIX століття як реакція проти наявних бурлескних і травестійних традицій, розвинувся, передусім, під впливом поглибленого вивчення народної творчості.

Характерні ознаки:

- протиставлення реальній дійсності, що не задовольняє митця, картин життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю;

- виняткові характери у виняткових обставинах;

- ліризм, фантастика;

- повернення до правди, простоти і народності, що дало окрилені образи, простір живому виразові письменницької індивідуальності;

- протест проти класицистичного культу розуму (подібно до сентименталістів);

- основна увага приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об’єктивному, а суб’єктивному. „Світ душі торжествує перемогу над зовнішнім світом“ (Гегель);

- зображення „почуттєвої“ сторони людського буття не так однобічно, як у сентимен талістів: романтики приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей;

- посилений інтерес до фольклору:

- взаємопроникнення та взаємодія поезії, музики, живопису (романтики особливо цінували музику);

- народ та історія - основні теми української романтики;

- утвердження в українській літературі нових жанрів: балади, історичної та ліро- епічної поеми, думи, медитації, трагедії, драми, громадянської та інтимної лірики;

- розширення проблематики літератури, розвиток художньої фантазії та умовних засобів;

- література романтизму „свідомо поставила собі завдання утворити “повну літературу”, яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства“ (Д. Чижевський).

Розвиток українського романтизму має три періоди:

1) 1835 - 184. pp. - харківський:

2) 1840 - 184. pp. - київський;

3) 1855 - 186. pp. - петербурзький.

Реаліз. (від лат. „річ, діло“, „матеріальний“) - літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ; провідний критерій художності - вірність дійсності, прагнення до безпосередньої достовірності, „відтворення“ життя у формах самого життя.

Характерні риси:

- раціоналізм;

- раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

- спрощення образів, їх стандартизація;

- особистість - частка певного соціального класу;

- вторинність людської душі (пояснення усіх психологічних процесів як наслідку економічних та соціальних причин);

- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

- вільна будова творів; .

- перевага епічних, прозових жанрів у літературі (оповідання, повість, роман), послаблення ліричного струменя мистецтва;

- розв’язання проблем на основі загальнолюдських цінностей;

- послаблення ролі автора у художньому творі (розповідь переважно ведеться від третьої особи.

Реалістичні течії другої половини XIX століття в українській літературі

✵ Побутово-просвітницький реалізм: письменники демократизовано звертаються до життєвого матеріалу, у художніх творах з’являються представники різних соціальних верств, митець свідомо втілює радощі та хвилювання своєї епохи і розкриває певний настрій часу, притому головним об’єктом типізації робить соціальну природу своїх героїв, метою суспільства вважають людське щастя, шлях до якого - переустрій суспільства відповідно до розуму; висуваються ідеї цінності людини, патріотизму, осуду експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Але перебільшується роль суспільного середовища у формуванні особистості.

Елементи побутово-просвітницького реалізму мають місце у творах: „Катерина“ Т. Шевченка, „Людина“ О. Кобилянської, „Інститутка“ Марка Вовчка, „Хазяїн“ І. Карпенка-Карого, „Перехресні стежки“ І. Франка, „Чорна рада“ П. Куліша та ін.

✵ Революційний реалізм: наявність у творах ідей кардинальної зміни життя суспільства, неприхованого заклику до боротьби за кращу долю народу, за утвердження дійсного миру, прекрасного і справедливого („Заповіт“, „Гайдамаки“ Т. Шевченка, „Гімн“ І. Франка та ін.). Пізніше революційний реалізм переріс у соціалістичний.

✵ Класичний реалізм: „спадкоємець“ просвітницького реалізму, збагачений досягненнями художньо-психологічними, об’єкт письменницького зображення - людина та її внутрішній світ, який досить глибоко досліджується, розкривається психологія звичайної, типової людини. Класичний реалізм має унікальну якість: він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду („Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Панаса Мирного, „Кайдашева сім’я“ І. Нечуя-Левицького, „Хазяїн“ І. Карпенка-Карого та ін.).

✵ Критичний реалізм: в основі - принцип історизму, правдивого зображення дійсності; сміливе викриття вад суспільного устрою, заперечення законів існуючої системи, завдання мистецтва не тільки відобразити світ, але й дати йому оцінку („Сон“ („У всякого своя доля...“), „Кавказ“ Т. Шевченка, „Мойсей“ І. Франка“ та ін.).

Модерніз. (від фр. „новітній“, „сучасний“) - філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі XIX - XX ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті. Модерністи проголошували переважну увагу до індивідуальних, а не суспільних цінностей, зосередження на складності й неоднозначності сучасної дійсності.

Характерні риси українського модернізму:

- прагнення проникнути в душу людини, у суть явища;

- індивідуалізм - па зміну масовізму (зосередження на „Я“ автора, героя, читача);

- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

- естетизм;

- у творах затверджується перевага форми над змістом;

- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського „Я“;

- ліризм у прозі, драматургії, публіцистиці;

- умовність;

- ідеологічність;

- краса - мета творчості (і форма, і зміст);

- культ сили волі, активності, боротьби;

- поява нових жанрів: ліричної новели, ліричної драми, драматичної поеми, драми - феєрії та ін.