Тема 21. Володимир Винниченко (1880 — 1951) - Новітня українська література

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

„Українська література” 9-10 клас - Готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання

Бути українцем - це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування.

(В. Винниченко).

Володимир Кирилович Винниченко - прозаїк, драматург, публіцист, активний діяч української соціал-демократії, у 1917- 1918 рр. - один з лідерів Української Народної Республіки, автор багатьох декларацій та універсалів УНР.

Постать Винниченка - протирічна, парадоксальна. До кінця 20-х років XX ст. його ім’я голосно звучало в Україні, а потім було викреслене, спаплюжене.

Він зумів поєднати художній досвід класики з інтенсивним засвоєнням естетичних ідей свого часу. Йому належать численні твори різноманітних епічних жанрів, проблемно-філософські п’єси, публіцистичні та мемуарні твори.

У 1909 р. Михайло Коцюбинський писав: „Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Знов про Винниченка”.

Леся Українка писала про молодого Винниченка: „Безталанний не може випадково виявити те, чого у нього нема. Тільки талант міг створити такі живі постаті, ці природні діалоги і, особливо, цю широку яскраву картину”.

Біографічні відомості

28 липня 1880 р. народився Володимир Кирилович Винниченко в Єлисаветграді в родині безземельного селянина-наймита.

Навчався спочатку в початковій школі, згодом - у чоловічій класичній гімназії та златопільській гімназії.

1900 р. - вступив на юридичний факультет Київського університету.

1901 р. - створює таємну студентську організацію „Студентська громада”. Винниченка виключають з університету через „неблагонадійність” (був членом Революційної української партії, написав революційну поему).

1901 р. - написав перше оповідання „Народний діяч” і поему „Повія”, які надсилає до „Літературно-наукового вісника”, але ці твори зразу не були опубліковані.

Проводить революційну агітацію на Полтавщині.

Забирають у солдати, він тікає, кілька разів переходив кордон із забороненою революційною літературою.

1902 р. - заарештовано, більше року перебував у камері.

1902 р. - незважаючи на складні життєві обставини, Винниченко заявив себе як літератор: публікує повість „Сила і краса” (згодом відома під назвою „Краса і сила”).

1906 р. у Києві вийшла перша збірка творів В. Винниченка „Краса і сила”, до якої увійшли сім оповідань („Краса і сила”, „Заручини”, „Контрасти”, „Голота”, „Біля машини” та ін.”).

З 1906 р. активно працює на літературній ниві: пише психологічні драми („Дизгармонія”, „Брехня”, „Закон”, „Натусь”, „Гріх”, „Базар”, „Дочка жандарма”, „Молода кров”, „Великий Молох”, „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”), романи („Чесність з собою”, „Рівновага”, „Божки”, „Хочу”, „Заповіт батьків”, „Записки Кирпатого Мефістофеля”), багато оповідань та ін.

1906 - 1914 рр.- живе в Галичині, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Італії.

3 1911 по 1951 р. В. Винниченко вів щоденник.

Під час Першої світової війни повернувся в Україну, де перебував у нелегальному становищІ.

1916 р. - за редакцією В. Винниченка у Москві видається журнал „Промінь”.

1916 р. - Винниченко став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду - Генерального Секретаріату, одним із керівників Директорії (нового уряду УНР).

1918 р. - пише драму „Між двох сил”, у якій висвітлив причини загибелі УНР, показав своє занепокоєння братовбивчою війною.

1919 р. - написання тритомної мемуарно-публіцистичної праці „Відродження нації”, у якій аналізує перипетії зі становлення української державності.

Протягом 1920 р. публікував велику кількість статей про складні шляхи української революції в тижневику „Нова доба”.

1921 - 1924 рр. - робота над соціально-утопічним романом „Сонячна машина”.

1921 - 1923 рр. - цикл оповідань „Намисто”.

1923 р. - роман „На той бік”, де змальовані події громадянської війни.

1924 р. – 1928 рр. - 23-томне видання творів В. Винниченка.

1930 - 1932 рр. - 28-томне видання.

1932 р. - пише роман „Слово за тобою, Сталіне” (видано посмертно у 1971 р. в Нью-Йорку).

1933 р. — написання роману „Нова заповідь”, де висвітлені сподівання письменника на встановлення соціальної справедливості.

У 1933 р., коли письменник у листі до Політбюро ЦК КП(б)У звинуватив компартійні верхи в організації селянського голодомору, знищенні української науки й культури, його творчість була піддана гонінням: книжки вилучені а бібліотек і знищені, твори перестали вивчатися у школі, ім’я письменника замовчувалося.

1934 р. - В. Винниченко купив хутір біля Канн, де прожив до кінця життя.

6 березня 1951 р. - помер, його прах покоїться на цвинтарі Мужена.

Огляд творчості

Творча спадщина В. Винниченка налічує більше 50 оповідань, 15 романів і повістей, близько 20 п'єс, публіцистичні, мемуарні твори.

Одним з головних принципів творчості Винниченка є його незмінне прагнення до життєвої правди, із позиції активного політичного діяча він відверто змальовує життя українського суспільства доби першої російської революції.

„Салдатики!”

Жанр: оповідання

Історія написання

Уперше вийшло окремим виданням в Чернівцях під псевдонімом В. Деде. Твір не був датований, тому не можна встановити точний час його написання (приблизний - 1903 р.).

Винниченко надавав особливого значення поширенню оповідання серед народу, нелегально перевозив його в Росію.

1906 р, - друге видання в Петербурзі.

1917 р. - друкувалося в Києві, Харкові під прізвищем Винниченко,

1919 р, - надруковано у Відні,

Ідейно-художній зміст, сюжетно-композиційні особливості

„Малюнок із селянських розрухів” такий підзаголовок дав йому автор, маючи на увазі, що матеріалом для нього послужили епізоди селянських бунтів 1902 р. Перед читачем постає село, збуджене прокламаціями, наростання невдоволення і нетерпіння простого люду, готового скинути з себе страх і піти проти пана, одібрати його добро собі.

В оповіданні Винниченко дуже зримо окреслює зміни в зубожілому селі, яке „до вчорашнього дня жило собі..., як і перше: голодали, боліли, умирали”. І раптом - заговорило по-новому: „...той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо наша й земля”. Так в особі селянина Явтуха, що проголошує ці слова на сільському сході, українське село початку XX ст., заявило про себе як про нову політичну силу, яка не дозволить надалі знущатися над собою.

Емоційне тло у творі визначають тривога і нетерпляче очікування „чогось”. Авторська увага зосереджена на одному із селян - Явтухові (він стає ватажком і, коли прийшли покликані паном солдати, гине).

У творі селяни показані не як натовп, а як група організованих людей, що йдуть до мрії; жити по-людськи, одержати землю. Явтуха автор характеризує як рішучу, відкриту людину, у якої „твердий погляд”, „ясні очі”, „тихий, спокійний голос”. З ініціативи Явтуха збираються селяни, сам він починає виголошувати промову, закликаючи „убити неправду”, посилаючись на християнські заповіді. Герой переконує селян, і вони знаходять виправдання своїм наступним діям відібрати панське добро.

Кульмінаційний момент - протистояння двох мас: селянської і солдатської. Відбувається словесний і моральний поєдинок Явтуха й офіцера. Явтух благає не брати гріх на душу і не піднімати руки „на своїх же, на батьків, на братів”. Неодноразово він звертається до солдатиків: „Не стріляйте, не слухайте його” і називає їх рідними. Солдати прислухалися до слів Явтуха, сам офіцер „мов збожеволів”: із скаженим хрипом, „бризкаючи піною”, він вдарив Явтуха шаблею.

На захист селянського ватажка вискочив Микола і ломакою вбив офіцера. Солдати не стріляли, мирно й сумно побалакали з селянами і розійшлися. В один бік - солдати, у другий селяни.

У своєму оповіданні В. Винниченко підносить моральні категорії (віру в силу і справедливість) маленької, але „прометеївської” людини, яка, ідучи за Божими заповідями, гине.

Основні риси оповідання „Салдатики!”

- напружена сюжетна інтрига;.

- тонке зображення психології натовпу;

- точно й колоритно змальовані сцени масового дійства;

- складні психологічні колізії; натуралістичне зображення героїв;

- майстерне відтворення особливостей мови героїв - „живу” мову солдатів і багатослів'я простого селянина.

Стислий переказ твору

Малюнок із селянських розрухів

Сірий холодний березневий ранок. Хмари темним густим димом нависли над селом і повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий тонкий дощик.

В кінці села, при самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. „Худі, бліді лиця та похмурі і болісно сердиті, очі дивляться кудись у поле за невеличкий лісок...” А з села все підходять люди: чоловіки, діти, баби, навіть старі діди і похмуро питають, чи ще нема... їм відповідають, що ще нема, і щоб і довіку їх не було!

Стоять мовчки, тільки іноді тихо плаче якась баба. Її зупиняють, суворо заспокоюючи; „Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде... Годі...”

Жінка не заспокоюється й питає, а що, коли стрілятимуть, як у Кавунівці?

„Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут... гірко... Стрілятимуть, то й стрілятимуть... Однак з голоду здохла б.

Дітки ж у мене.

І дітки повитягувались би”

Люди розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький чоловік у рудій свиті.

Плаче? Боїться? - повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.

Стрілятимуть, каже... - одповідає хтось похмуро...

У Кавунівці трьох убили, знову схлипує баба, і чисті сльози котяться по глибоких зморшках її худого негарного обличчя і падають на подрану свиту.

Не бійсь, Ярино, не стрілятимуть, - тихо і не всміхаючись уже говорить Явтух, і щось таке тверде, ненарушиме, ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.

Балачки стихають, потім знову десь виривається гіркий, неупинний плач, повний муки і страху перед тим, кого тут чекають... І знов Явтух іде туди, знов чується його твердий спокійний голос...”

А на селі десь виє голодний собака, мов прорікаючи щось страшне, холодне, тяжке.

Ні плач, ні понурий мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового обличчя того спокою й твердої віри, що світиться в його маленьких, сіреньких очах. „І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними”.

А сталося це якось несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і раніше: голодали, боліли, умирали. Хіба що з’явилися чутки, ніби скрізь стають мужики проти панів і відбирають собі їхню землю.

Говорити говорили, а щоб самим щось зробити, то ні: як ходили до пана Партнера в економію за 10 копійок в день, так і тепер ходять. Як їли раз на тиждень якесь вариво на воді з двома-трьома картоплинками, так і їдять, І тільки з ненавистю лаяли і Партнера, і земського начальника, і навіть самих себе.

Аж ось з’явилися біля кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підкинуті. Селяни читали їх, і хоч не все добре розібрали, але зрозуміли, що там написано про них. Про голод, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п’є за мужицькі гроші: Село немов прокинулось. „З якоюсь дикою ненавистю і злістю закипіли балачки по хатах...” І хоч продовжували ходить до пана на роботу за ті ж таки 10 копійок, але не було вже тієї покірливості і боязкого підлизування, з яким раніше кожний випрохував у нього роботи; „суворо й похмуро робили вони на нього, ніби чогось чекаючи”.

Прочитав таку бумажку і Явтух. Раз, удруге, і дуже замислився. Тихо ходив по селу і дивився кудись далеко. Так думав щось днів зо три. Потім пішов до старости, поговорив з ним, а на другий день соцькі вже скликали усіх до волості на сходку.

І ось мало не все село зійшлося перед волостю. Староста, чорний, незграбний чолов'яга, щось бовкнув і поступився місцем Явтухові. Явтух вийшов наперед. „Бліде, зморене холодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде...” Він голосно і дзвінко почав говорити. Спочатку плутався у словах, запинався, але не соромився цього. „Чим далі, то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян, що як зачаровані слухали його”.

Явтух казав, що у цих бумажках правду говорять. Селян обкрадають, грабують. А вони роблять далі і мовчать. Хто за них заступається? Цар? Але де ж він, чому мовчав, коли селяни просили, щоб земство видало з казни хліба? І де ті гроші, що вони дають щороку? їх, як собак, скрізь женуть... А хто ж робить, як не мужик?

Годі мовчати? „Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люди! Бо подохнемо все одно... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда... І неправду робимо. Не по правді й ми живемо! Сказано: „В поті лиця їж хліб...” Хто так не робить - не по правді робить. І хто помагає цьому - і той не по правді робить. А ми підсобляємо панам робити неправду... Ми робимо за них, а вони тільки їдять та п’ють за нас... Скрізь мужики роблять неправду цю... За це й терплять... Коли не буде мужик робити на пана, не буде й неправди, гріха робити... Правду написано в бумажках... Той має право на землю, хто робить на ній!”.

Явтух говорив, що треба скрізь знищити неправду, йти до всіх панів і у всіх відбирати, хай ті самі роблять у поті лиця.

Промовець замовк, а селяни заговорили всі разом, сварячись комусь, лаючись і подекуди навіть плачучи.

Довго гомоніли. А ввечері з’їхались біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.

На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком. Було темно і в селі, і на горі в економії. Біля воріт селян уже чекала панська челядь, яку поставив Партнер, якось дізнавшись про сход.

Служники спитали, хто їде, їм відповіли, що свої, до пана по той хліб, що мужицькими руками склав він у своїх клунях.

Із-за воріт раптом вискочив сам пан і закричав скажено: „Ваш хліб? Ваш хліб?..” Почав лаяти й проганяти селян. Але Явтух попросив його відступитися по-доброму. Партнер кинувся до коней, а чиїсь руки вхопили його ззаду, зім’яли й віднесли, як дитину, до покоїв. При цьому йому порадили сховатися в хаті й мовчати.

Пана мов пришибло. Довго сидів у покої, не слухаючи питань переляканої жінки. Потім одягнувся як у дорогу і вийшов надвір. Біля амбарів вешталися люди, носили щось на плечах до своїх возів. Постоявши трохи, Партнер пробрався до стайні, взяв коня і потихеньку виїхав. Проїжджаючи мимо возів, не витримав, закричав, що незабаром він побачить, як селяни солдатськими кулями будуть ділитися.

Хліб ділили до півночі. Потім тихо роз’їжджалися, домовляючись завтра йти у Білі Берези, до іншого пана.

Весело запалали печі по хатах, вперше за багато днів селяни їли по-людському.

А вранці до Явтуха прийшов Іван і сказав, що йдуть солдати. Пан повернувся, його жінка й паничі самі ріжуть курей на обід офіцерові, який йде з солдатами з міста. Явтух наказав скликати людей на вигон.

І от вони сходяться і чекають „салдатів”, а Явтух ходить від однієї групки людей до

Іншої і заспокоює, що, мовляв, ніхто не стрілятиме за правду. А в Кавунівці тому трьох убили, що ніхто солдатам не розповів, не довів, чого і як забрали хліб. Хіба ж солдат знає, хіба він бачить, що не по правді стріляє? Треба сказати, на кого вони руку підіймають... На своїх же - на батьків, на братів...

Микола раптом питає, що їм робити, коли раптом почнуть стріляти: тікати чи битися? Явтух запевняє, що нізащо не стрілятимуть, адже ж селяни не злодії якісь чи розбишаки. І Микола сам для себе постановлює, що буде битися.

„Ідуть!” - раптом виривається відразу у багатьох і холодним щемом відзивається у серці. Розмови стихають, і всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по полю і нагадує велику гадюку.

„З ружжями! - тихо промовив хтось. Всі заворушилися; десь захлипала жінка, запищала дитина, але їх зразу спинили...”

Почулася якась різка команда офіцера. Селяни ще більше зблідли. Хтось молився, хтось хлипав, але їх уже не спиняли. Сіра гадюка перетворилася на рівний живий тин людей. Цей тин ішов прямо, гулко ступаючи сотнею ніг по калюжах і, здається, не чув і не бачив перед собою нічого, крім свого офіцера.

Ось уже видно червоні, заляпані грязюкою лиця солдат, жовте, безвусе, прищувате обличчя білявенького офіцерика в сивій шинелі.

Офіцер командує роті зупинитись. Потім повертається до селян і звисока питає, чого вони тут зібралися. Пограбували, а тепер просити вийшли?

Але з валки хтось відзивається, що вони нікого не грабували.

Офіцер кричить: „Что?.. Кто там говорит, вьійди вперед!” З валки поважно виступив Явтух і став спокійно говорити, що він нікого не грабували, не злодії ж бо і не грабителі. А вийшли, щоб спитати, чого солдати ідуть у їхнє село.

Что-о?.. Ах, ты морда хохлацкая! Посмотри на него. Да ты знаешь, морда ты этакая, что я тебя за этот вопрос до смерти засеку!.. Марш в деревню, и чтоб я ни одной вашей рожи не видел, пока не позову!..

Ми собі підем, - спокійно знов почав Явтух. - От ви скажіть, чого ви їдете до нас...”

Офіцерик оскаженіло заверещав, наказав мовчати і йти в село.

„- Ми не підемо в деревню! глухо промовив Явтух, не ворушачися. Нема вам чого нам показувати... Салдатики! вмить підняв голос і ступив трохи вперед. Невже ж ви піднімете на нас руки? Невже ж...”

Офіцер люто перебив його і знову наказав Явтухові мовчати, а солдатам розійтися.

Явтух, не слухаючи його, голосно говорив до солдатів: „Ви ж не знаєте, за що ви нас стрілять хочете... За правду!.. За святу правду! Ми ж не грабили.”

Солдати почали ворушитися і передивлятися між собою, уважно слухаючи селянина.

Офіцер бісився з люті і кричав, щоб розходилися. А Явтух продовжував: „Ми не грабили!.. Ми ж з голоду вмирали!.. Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!.. Послухайте!.. Хіба ж ви забули? У вас же є батьки, матері!.. Ми ж ваші батьки, ви ж такі, як ми...”

Солдати почали ще більше ворушитися, передивлятися і шептатися між собою. Офіцер з червоного зробився білий і став дрижачими руками витягати шаблю.

„- Не слухайте ж, не слухайте його! аж розкочувався повний муки, надії й страху Явтухів голос: Киньте ружжя! Ми ж не бажаємо вам зла. Ви ж не можете зробити такий страшний гріх!”

Офіцер нарешті вихопив шаблю і закричав, що останній раз говорить розійтися, а то буде стріляти.

„- Не стріляйте, не стріляйте, не слухайте його!

Рота! Слушай!

Не слухайте, не слухайте!..

Салдати, зачувши команду, зразу стихли і насторожилися.

Салдатики!.. викрикнув Явтух з таким болем і з таким одчаєм, що в валці мов прокинулися всі, а салдати аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера. Серед селян зразу піднявся плач, крики, стогнання. Офіцер ще більше зблід і навіть на хвилину зупинився, боячись командувати, але зараз же схопився і диким якимсь голосом закричав:

- Слуша-ай! Прямо по мишеням... Пальба-а ротою!..)

Солдати, як машини, підкинули рушниці і виставили їх проти людей. У валці аж ухнуло, дехто кинувся назад, але більшість твердо стояла, ненависно, зі злістю дивлячись перед собою.

Тоді Явтух знову звернувся до солдатів, благаючи їх, щоб вислухали. А їхній начальник не хоче, щоб він казав, бо боїться.

Між солдатами пройшов якийсь рух, рушниці похилилися, а з задніх рядів хтось сказав, що треба б вислухати.

Офіцера мов опарило. Він хриплим переляканим голосом закричав, щоб мовчали, бо застрелить.

„Але салдатики вже почали ворушитися”, і командир, не пам’ятаючи себе, скомандував; „Пли!”

А з заднього ряду хтось разом з ним крикнув: „Не стріляй, братця!”

Червоні обличчя солдатів пожовтіли, рушниці задрижали, але ніхто не вистрілив, тільки почулося: „Хай уперше мужик скаже!”

Офіцер мов збожеволів. Він із хрипом підскочив до якогось солдатика, шарпнув його, потім повернувся до Явтуха і, як застуканий звір, зо всього розмаху рубонув його шаблею. У валці ухнули і розкотилися страшні слова: „Явтуха зарубав!” Але не встиг офіцер озирнутися, як з валки вискочив Микола з ломакою і опустив її на голову кривдника. Той захитався і впав мертвий.

„Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником Явтухом”.

Тест № 27

1. Укажіть назву твору, яким В. Винниченко заявив про себе як літератор у 1902 р.

А „Сила і краса”;

Б „Гріх”;

В „Між двох сил”;

Г „Відродження нації”.

2. Укажіть твір В. Винниченка, головним героєм якого виступає дитина.

А „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”;

В „ Федько-халамидник”;

В „Студент”;

Г „Суд”.

3. Укажіть причину виключення В. Винниченка з Київського університету.

А Не встигав у навчанні;

Б був організатором „Студентської громади”;

В у зв’язку з початком Першої світової війни пішов на фронт;

Г написав оповідання „Народний діяч”.

4. Укажіть назву тритомної мемуарно-публіцистичної праці В. Винниченка, в якій письменник аналізує проблеми становлення української державності,

А „Студент”;

В „Відродження нації”;

В „Між двох сил”;

Г „Заповіт батьків”.

5. Під яким псевдонімом В. Винниченко вперше опублікував своє оповідання „Салдатики!”?

А В. Винниченко;

Б В. Українець;

В В. Солдат;

Г В. Деде.

6. Яку подію змальовано в оповіданні В. Винниченка „Салдатики!”?

А Прощання з юнаками, яких забирають „у москалі”;

Б конфліктну ситуацію між наймитом і паном;

В придушення селянських заворушень;

Г загибель людини-п’яниці, кинутої долею на дно життя;

Д братовбивча війна на ґрунті політичних переконань.

7. Який підзаголовок обрав В. Винниченко для оповідання „Салдатики!”?

А „Малюнок із селянських розрухів”;

Б „Малюнок із сільського життя”;

В „Селянські замальовки”;

Г „Селянська драма”;

Д „Відродження нації”.

8. Укажіть назву твору, який не належить перу В, Винниченка.

А „Сонячна машина”:

Б „Записки Кирпатого Мефістофеля”;

В „Дисгармонія”;

Г „Камінний хрест”;

Д „Чорна Пантера і Білий Відмідь”.

9. Кому належать слова, сказані про В. Винниченка „Тільки талант міг створити такі живі постаті, ці природні діалоги і, особливо, цю широку яскраву картину”?

А М. Коцюбинському;

Б І. Франку;

В Лесі Українці;

Г О. Кобилянській;

Д П. Тичині.

10. З якою метою В. Винниченко ввів у назву оповідання мовний „покруч” „Салдатики!”?

А Щоб передати специфіку вимови російських солдатів;

Б показати особливості вимови жителів регіону, де відбувалися події, зображені у творі;

В показати особливості вимови Явтуха;

Г створити негативне враження по відношенню до солдатів;

Д акцентувати увагу на конфлікті між Явтухом і російським офіцером.

11. Установіть відповідність між назвою твору В. Винниченка і жанром.