Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Українська література: комплексне видання для підготовки до ЗНО 2020

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

ПРОГРАМА

Тарас Шевченко

• „Катерина“

• „Гайдамаки“

• „Кавказ“

• „Сон“ („У всякого своя доля...“)

• „І мертвим, і живим, і ненарожденним...“

• „Заповіт“

Опорні поняття теми

Романтизм

Реалізм

Автобіографізм

Сюжетні лінії

Політична лірика

Політична сатира

Художні прийоми

Засоби комічного

Символи

ТАРАС ШЕВЧЕНКО.

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

Життя і творчість Т. Шевченка - найбільш вагома за обсягом тема ЗНО, що передбачає перевірку уміння учня орієнтуватися у загальному літературному процесі доби, розуміння місця і ролі у ньому письменника, застосування знань з теорії літератури. Зважаючи на видатне значення Т. Шевченка для становлення і розвитку української культури, сучасна освічена людина має орієнтуватися у біографічних відомостях, пов'язаних із найбільш важливими періодами життя письменника.

25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. у селі Моринці Звенигородського повіту на Київщині в родині Григорія Івановича Шевченка, кріпака поміщика Енгельгардта, народився син Тарас. Коли хлопчикові було 9 років, померла його мати, і батько одружується вдруге з удовою, у якої було троє своїх дітей. Через два роки помирає і батько. Тарас поневіряється по чужих людях: пасе череду, стає попихачем у вчителя-дяка. Навчившись грамоти, малий Тарас читає твори Г. Сковороди, що справили на нього велике враження. Захоплюється малюванням. Невдовзі його забирають у двірню поміщика Енгельгардта, де хлопчик стає кухарчуком, а потім - козачком. Разом із поміщиком побував у Корсуні, Києві, а пізніше потрапляє у м. Вільно. Там вивчає польську мову, читає твори польських письменників, малює. Якось заставши Тараса за малюванням, поміщик жорстоко покарав його, проте цей випадок показав панові, що у нього є власний художник.

1831 р. Енгельгардт переїжджає до Петербурга. Поміщик законтрактував здібного до малювання хлопця цеховому майстру-живописцю В. Ширяєву. Юний Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Максимовичем Сошенком, який дає Тарасу поради, одержує для нього дозвіл працювати вечорами в класах Товариства заохочення художників. З часом І. Сошенко представив Тараса Шевченка конференц-секретарю Академії мистецтв В. Григоровичу з проханням допомогти звільнити його з кріпацтва. Карл Брюллов, видатний російський художник, автор всесвітньовідомої картини „Останній день Помпеї“, розпочав роботу над портретом В. Жуковського, призначеним для викупу Шевченка з кріпацтва. 22 квітня 1838 р. зусиллями видатних діячів російської та української культури Т. Шевченка було викуплено з кріпацтва - значною мірою за гроші, одержані від лотереї, що відбувалася в царській сім'ї, де був розіграний портрет В. Жуковського роботи К. Брюллова. На спогад про день викупу з кріпацтва Т. Шевченко написав поему „Катерина“ і присвятив ї! В. Жуковському. Т. Шевченко стає вільним слухачем Академії мистецтв, бере участь у мистецьких конкурсах, домагається визнання як художник, отримує високі нагороди за свої картини.

Саме на час перебування у Петербурзі припадає початок літературної діяльності Т. Шевченка.

Цьому періоду притаманне романтичне світобачення поета. 1840 р. знаменний в історії української літератури - саме тоді вийшла з друку перша збірка творів Т. Шевченка під назвою „Кобзар“, де були вміщені твори „Думи мої, думи мої“, „Перебендя“, „Катерина“, „Тополя“, „Думка“ („Нащо мені чорні брови“), „До Основ'яненка“, „Іван Підкова“, „Тарасова ніч“. А наступного 1841 р. світ побачила поема „Гайдамаки“, що вийшла окремою книгою. Т. Шевченко виявив себе й талановитим драматургом. У 1843 р. він закінчив драму російською мовою „Назар Стодоля“, яку пізніше сам переклав українською.

У квітні 1843 р. разом з українським письменником Є. Гребінкою Т. Шевченко виїжджає в Україну, подорожує по селах і містах, знайомиться з життям народу, виконує ряд етюдів, начерків, портретів. Після подорожі по Україні у лютому їде до Петербурга. По дорозі зупиняється в Москві, де зустрічається з видатним артистом Московського театру, засновником російського реалістичного театрального мистецтва Михайлом Щепкіним. У Петербурзі закінчив поему „Сон* (-„У всякого своя доля“). Вийшов альбом Т. Шевченка „Живописная Украйна“. Навесні 1845 р. поет знову виїхав до України, де збирався постійно жити і працювати. Перебуваючи у Переяславі в А. Козачковського, написав поеми „Кавказ“, „Наймичка“, вступ до поеми „Єретик“. Тут же, у Переяславі, 25 грудня 1845 р. хворий поет створив „Заповіт“. Ці твори записав в альбом, якому дав назву „Три літа“. Творчість періоду „трьох літ“ (часу перебування Т. Шевченка в Україні) різко відрізняється від попередньої, романтичної. Вона набуває рис гострого реалізму, таврує царизм за страшну долю українського народу. Перебуваючи в Україні, поет щиро переймається тяжким становищем українців у Російській імперії, цій „тюрмі народів“, шукає шляхів до змін на краще, знайомиться з передовими діячами українського суспільства і відвідує зібрання таємного Кирило-Мефодіївського товариства. Після доносу Т. Шевченко та інші члени Кирило-Мефодіївського товариства були арештовані і відправлені до Петербурга.

Під час перебування в казематах III відділу (1847 р.) Т. Шевченко пише цикл ліричних поезій „В казематі“, до якого увійшли твори „Ой одна я, одна“, „За байраком байрак“, „Мені однаково...“, „Не кидай матері!“, „Чого ти ходиш на могилу?“, „Ой три шляхи широкії...“, „Веселе сонечко ховалось“, „Садок вишневий коло хати“, „Рано-вранці новобранці“, „В неволі тяжко“, „Косар“, „Чи ще зійдемося знову?“, „Не спалося, - а ніч, як море“. 30 травня 1847 р. Т. Шевченкові оголошено царський вирок про заслання в Окремий оренбурзький корпус рядовим солдатом „під суворий нагляд з забороною писати й малювати“.

Десять років (1847-1857) перебував поет на засланні. Незважаючи на суворі заборони, він пише поетичні твори, серед яких „Княжна“, „Сонце заходить, гори чорніють“, „Мені тринадцятий минало“, „Не гріє сонце на чужині“, „Сон“ („Гори мої високії“), „Ще як були ми козаками“, „Лічу в неволі дні і ночі“, „Петрусь“, „Якби ви знали, паничі“, „Буває, в неволі іноді згадаю“ та ін. Запрошений як художник до складу експедиції О. Ю. Бутакова, що мала завдання вивчити і науково описати Аральське море, багато малює.

Клопотаннями своїх друзів поет був звільнений від солдатської служби. За Т. Шевченком встановлюється таємний нагляд. У цей час він продовжує письменницьку діяльність, пише вірш „Сон“ („На панщині пшеницю жала“), „Я не нездужаю, нівроку“, „Ісаія. Глава 35“, опрацьовує невольничу поезію. У 1859 р. у Петербурзі Т. Шевченко познайомився з письменницею Марко Вовчок. На згадку про цю зустріч пізніше написав поезію „Марку Вовчку“. 1860 року виходить друком книга „Кобзар“, яка невдовзі з'являється також у перекладі російською мовою. Високо оцінена діяльність Т. Шевченка як художника: винесена постанова Ради Академії мистецтв про надання Шевченкові звання академіка.

Відвідавши після заслання Україну, Т. Шевченко турбується про придбання землі біля Дніпра для побудови хати. Проте стан його здоров'я гіршає, і 26 лютого (10 березня) 1861 р. о 6 год. ЗО хв. Тарас Григорович Шевченко помер. Спочатку поета поховали на Смоленському кладовищі у Петербурзі, проте його друзі домоглися дозволу перевезти тіло в Україну і поховали в Каневі на Чернечій горі.

Для закріплення знань про періодизацію творчості Т. Шевченка пропонуємо заповнити таблицю, вказавши межі періодів і записавши до відповідного періоду твори, винесені на ЗНО.

Періоди творчості Т. Шевченка

ПОЕМА „КАТЕРИНА“

Поема „Катерина“ написана 1838 року. Вперше була надрукована в „Кобзарі“ 1840 року.

За жанром це реалістична соціально-побутова поема з елементами романтичної поетики про долю

простої селянської дівчини, яку збезчестив офіцер- дворянин. Поема „Катерина“ - перший твір, у якому поет звернувся до теми жінки-покритки і ширше - жінки-матері. Ця тема стала наскрізною в дальшій поетичній і прозовій творчості Т. Шевченка („Слепая“, „Відьма“, „Наймичка“, „Марія“ та ін.).

У творі одна сюжетна лінія, що час від часу переривається авторськими відступами різного характеру: філософськими, дидактичними, автобіографічними.

Головною героїнею поеми є проста сільська дівчина Катерина, яка, всупереч традиціям і моралі, „покохала москалика, як знало серденько“. Коханий поїхав і пообіцяв повернутися.

Після народження дитини батьки Катерини, які були не в змозі пережити сорому, виганяють її шукати коханого. Жінка після тяжких поневірянь зустрічає його, та офіцер-спокусник не захотів упізнати колишню кохану і відштовхнув її. Жінка з розпачу втопилася, а дитину підібрали люди. Малого Івася ми зустрічаємо на шляху поводирем. Тут же відбувається його зустріч із паном-батьком. Проте жорстокий чоловік не захотів упізнати свого сина, як колись його матір. Автор явно співчуває Катерині, хоч і засуджує її за легковажну довіру. Його позиція розкривається у ліричних відступах-повчаннях: „Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...“.

Реалістично передано в поемі горе батьків Катерини, яких віковічні традиції моралі змушують зректися своєї дитини. Поет співчуває і цим знедоленим людям, правдиво малюючи їх психологічний стан.

Офіцер-спокусник зображений спочатку через спогади Катерини та авторську оповідь. Лише раз ми бачимо його під час зустрічі з Катериною в лісі. Це жорстока, бездушна людина, яка, за задумом автора, є уособленням горя, що несе розбещене панство простому народові.

Образ оповідача розкривається через змалювання персонажів, а також у ліричних відступах, якими пов'язані окремі частини поеми. Автор висловлює щире співчуття своїй героїні, виступає на захист знедолених.

Ідея твору - гнівний осуд панської розбещеності, співчуття жінці-матері, захист знедолених.

Для твору характерна віршувальна різноманітність, особливо це стосується ліричних відступів і частин поеми, що містять розвиток дії. Це сприяє більш яскравому і повному вираженню авторського задуму, чітко розмежовує частини твору.

ПОЕМА -„ГАЙДАМАКИ“

Історична основа поеми. „Гайдамаки“ - найбільша з поем Т. Шевченка. В її основі - історичні події 1768 року - повстання на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщина. Гайдамаки — (від тур. haydamak — бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця XVIII століття під владою Речі Посполитої.

Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти польського гніту на Правобережній Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст., який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.

Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини — соціального руху на Правобережжі у XVIII ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів- євреїв, а й уніатське духовенство. Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найвизначнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк.

Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. На той час українці на територіях, що належали Польщі, перебували під потрійним гнітом: національним, релігійним, соціальним. Безпосереднім поштовхом до повстання були нечувані розбої та знущання конфедератів, що під гаслом оборони батьківщини та віри від зазіхань Російської імперії утискували українців, які були, на відміну від по- ляків-католиків, православними. З Черкащини, де спалахнуло повстання, воно поширилось на Смілянщину, Корсунь, Канів, Чигирин, Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину і навіть на Закарпаття. Проте зрадницька політика російського царського уряду, який допоміг Польщі розправитися з повстанцями, призвела до поразки гайдамацького руху. Ватажки Коліївщини були арештовані, Івана Гонту по-звірячому стратили, Максим Залізняк був відправлений до Сибіру на каторгу. Тисячі гайдамаків покарали на смерть.

У поемі багато історичних фактів, імен, натяків на історичні обставини, без знання яких розуміння твору буде неповним. Так, наприклад, хто та „ласкава пані“, що надсилала повстанцям „вози залізної тарані“? Допитливий читач дізнається, що в народі були поширені чутки про підтримку гайдамацького повстання російською царицею Катериною II, що саме вона постачає їм зброю - „залізну тараню“. Також варто зазначити, що вбивство Гонтою власних дітей - художній вимисел, до якого вдався автор для підсилення трагедійного пафосу, яким пройнята уся поема. Отже, перед читанням твору варто буде ознайомитися не тільки з історією України, зокрема з повстанням Коліївщина, а й поцікавитися політикою царської Росії того часу щодо Польщі, подіями, що призвели до її першого поділу.

Жанр твору - ліро-епічна романтична поема героїчного характеру з чітким соціальним спрямуванням. О. Білецький, відзначаючи мелодійність мови твору, назвав його „драматичною ораторією“.

Тема - показ лицарської звитяги українців під час національно-визвольного руху проти свавілля шляхти й корчмарів, зображення сили й працьовитості українського народу, його волелюбності і моральної краси.

Ідея - звеличення національно-визвольного руху України та лицарів Коліївщини, осуд шляхетського свавілля.

Композиція поеми дуже струнка: два вступи - лірично-філософський і літературно-полемічний („Інтродукція“), одинадцять розділів та епілог. Крім того, далі йде післямова, хоч і називається вона „Передмова“, і гумористичне послання до передплатників. Особливістю композиції поеми є значна кількість ліричних відступів, у яких поет дає оцінку зображуваних подій і наче стає їх учасником.

Поема розпочинається лірично-філософським відступом - посвятою, в якому автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: „Все йде, все минає - і краю немає...“ Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його „діти “ - породжені поетичною уявою образи твору - гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не· цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого „щирого батька“ (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

Сюжетна канва проста: дві сюжетні лінії: одна - розгортання селянського повстання, друга - особисте життя наймита Яреми та пов'язаних із ним персонажів. Обидві сюжетні лінії переплітаються, бо Ярема стає учасником гайдамацького повстання, але основною лінією є доля Яреми на тлі історичних подій.

Незважаючи на героїчний характер оповіді, вона має трагічний пафос, оскільки й сам автор з болем малює картини розправи гайдамаків в Умані - „кривавий бенкет“. Сцена вбивства Гонтою своїх синів лише підсилює враження від гостроти соціальних, національних та релігійних проблем, які гайдамаки, доведені до відчаю, намагалися вирішити шляхом повного винищення шляхти.

З перших сторінок поеми постає перед нами образ Яреми. Він - „сирота убогий“, наймит-попихач у корчмі, виріс без батька й матері. Автор нічого не говорить про його минуле. Мабуть, хлопець - безбатченко, бо навіть прізвища не має. Ярема-наймит зазнає постійних знущань з боку хазяїна: корчмар ображає, принижує його, у розмові звертається до хлопця не інакше як „хам“ чи „хамів сину“. Але бідний наймит не нарікає ні на долю, ні на людей. Лише іноді нишком поплаче - і знову за роботу.

Автор називає Ярему й „сиротою багатим“. Правда, спочатку іронічно говорить, що Ярема багатий на лати та на дрібні сльози. Але потім розповідає, що він по-справжньому багатий серцем, душею. Ярема вміє кохати, і його кохає Оксана, дочка вільшанського титаря. Яким ніжним є в коханні Ярема! Це почуття окрилює його, він відчуває себе здатним на великі вчинки. Бажання бути щасливим зумовило рішення Яреми йти до гайдамаків.

Тільки тут, у лавах гайдамаків, він відчув себе справжньою людиною, навіть прізвище отримав - Галайда. Його завзятість у бою помітив Максим Залізняк. Дізнавшись про долю титаря та Оксани, Ярема з потрійною люттю кидається в бій. З цього часу його можна назвати справжнім месником. Визволивши Оксану й одружившись із нею, Ярема, вірний клятві й обов'язку, не залишається з молодою дружиною, а повертається до гайдамаків.

Образ Яреми Галайди є збірним образом народного месника, який прагне визволення від гніту. Важливо, що Ярема не гине у бою. Так Т. Шевченко хотів показати безсмертя українського народу, нездоланність його потягу до щастя, до волі.

У ході священної боротьби розкриваються моральні якості Максима Залізняка як людини і полководця. Він завжди там, де найзапекліша битва. Його завзятість і військова доблесть є прикладом для повстанців. У колі своїх друзів він добрий, чуйний, по-батьківськи ставиться до гайдамаків, називає їх своїми дітьми. Устами народного співця Волоха народ славить Залізняка як ідеал ватажка, порівнюючи його із „сизим орлом“. Поет називає Залізняка „залізною силою“, і він справді був таким, бо це сила народу.

Як і в народних піснях, так і в поемі поряд із Максимом Залізняком виступає Іван Гонта, уманський сотник, що перейшов на бік повстанців. Відповідно до народних пісень, Т. Шевченко змальовує Івана Гонту як видатну особистість, здатну силою свого прикладу повести інших на бій. Найбільш трагічним епізодом є розділ „Гонта в Умані“, коли заради присяги Гонта вбиває своїх дітей.

Символічно, що Т. Шевченко наче обриває розповідь про гайдамацьке повстання на самому його злеті. Читач не бачить жахливої розправи над „коліями“, для нього образи мужніх героїв - Яреми, Гонти, Залізняка - назавжди залишаються яскравими, сповненими мужності та звитяги.

„ЗАПОВІТ“

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори –

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Т. Шевченко написав „Заповіт“ 25 грудня 1845 р., коли він, хворий, жив у лікаря А. Козачковського в Переяславі. Вірш є останнім у збірці „Три літа“. У творі дивним чином передбачена доля самого Т. Шевченка (його смерть, поховання) і доля України. Твір починається ліричним виявленням останньої волі, - де і як поховати, що зазвичай оголошує людина, відходячи в інший світ: „Як умру, то поховайте мене на могилі...“ Проте емоційний запал зростає до заклику повалення ворожої влади і побудови нової, вільної сім'ї народів. Цей вірш, по суті, є ідейно-естетичним і громадянським кредо поета, у якому втілено мрію Т. Шевченка про майбутнє рідної землі, що зумовило почесне місце „Заповіту“ серед найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Твір має струнку систему художніх Засобів (учню варто самостійно їх опрацювати). У вірші знаходимо цікавий приклад одночасного вживання алітерації й тавтології для посилення звукового ефекту гуркоту хвиль Дніпра: реве ревучий. Безкомпромісність поета, його тверда віра у майбутні суспільні зміни передана через уживання дієслів наказового способу: поховайте, вставайте, кайдани порвіте, кров'ю волю окропіте, не забудьте пом'янути.

Віршовий розмір - чотиристопний хорей.

Вірш „Заповіт“ Т. Шевченка, що був покладений на музику, український народ сприйняв як один із своїх духовних гімнів, тому як пісня він виконується урочисто, виконувати і слухати його слід стоячи.

„СОН“ („У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ...“)

Поема „Сон“ („У всякого своя доля...“) створена Т. Шевченком у Петербурзі в 1844 р. після його першої подорожі в Україну під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності. Цей гострий політичний твір поет писав, не сподіваючись на легальне друкування, чим пояснюється розкутість автора у змалюванні картин і портретів.

Жанр твору - сатирична громадянсько-політична поема, а авторський підзаголовок комедія більшою мірою вказує не так на жанрові особливості твору, як на характер відображення дійсності.

Проблематика твору - зображення страждань українського народу; співчуття оборонцям волі, що страждають на каторгах, осуд українців, які заради чинів забувають свій край, свою мову, втрачають національну та людську гідність, засудження самодержавної політики російського царату.

Ідейний зміст - гнівне таврування кріпосницького суспільства.

Композиція твору спрямована на зображення широкої панорами царської Росії. Після вступу, який має характер філософських роздумів („У всякого своя доля...“), подано три картини: Україна, Сибір, Петербург. Поет використовує прийом сну, що допомагає йому миттєво переміщатися в просторі, а також показувати пригоди ліричного героя в „городі на болотах“. Прийом сну надає поемі та зображуваним у ній подіям умовності, фантастичності, проте саме він дозволяє відобразити моральне звиродніння такого суспільства, де мати жне пшеницю, а дитина вмирає з голоду; де на лоні прекрасної природи відбуваються жахливі людські трагедії; де найкращі представники суспільства, борці за волю, страждають у кайданах, а мерзенні підлабузники й нікчеми, „золотом облиті“, товпляться біля царського трону.

Цікавим є також прийом антитези у зображенні місця перебування героя твору: і Україна, й Сибір, і Петербург спочатку сприймаються ним як рай (бо саме в пошуках раю відлетіла душа героя у мандри), проте швидко стає зрозуміло, що це справжнє пекло.

Відповідно до зазначеного автором жанру у творі широко використовується повний спектр засобів комічного: іронія щодо тих, хто „отечество так любить“, сатира переходять у гротеск у змалюванні пригод ліричного героя в Петербурзі, в описах вельмож, царя, цариці. А чого варта картина „генерального мордобитія“! Фактично ця частина поеми є гротескною карикатурою на вище чиновництво й царизм. Недарма ж саме ця поема стала справжньою причиною арешту Т. Шевченка й заслання на солдатчину у казахські степи.

У творі використано чимало символів: так, сова - це символ мудрості й водночас туги, а цар волі - прозорий символ безкорисливої боротьби за справедливість, близький до образу Христа, ведмідь - символ грубої сили, невігластва, чапля - бундючності, кошеня - крайньої безпомічності, безпорадності, жалюгідності. Символ раю, місця, де людина почуває себе вільною, гідною, щасливою, є наскрізним у поемі. Саме пошуки раю - причина мандрів ліричного героя. Як бачимо, його не знайти ні у власній хаті, ні в рідній Україні, ні в далекому безлюдному Сибіру, ні у блискучій столиці, навіть у царських палацах.

Ще один потужний мистецький прийом використовує автор для втілення ідейного задуму. Кожну з картин, що постають перед читачем, „сконструйовано“, відповідно до законів антитези, з двох емоційно протилежних частин: чудові краєвиди України змінюються жахливими соціальними сценами; безмовність, краса (хоч і холодна) далекого Сибіру порушується апокаліптичними картинами „виходу з пекла“ живих мерців - каторжних; якийсь „чи то турецький, чи то німецький город“ вражає феєричною казковістю, багатством, величчю - і саме тут причини усіх бід України - це царі-злочинці, що зруйнували Україну, знищили козацтво, чинами й посадами витискують поняття самоповаги, національної гідності, честі.

Через поему „Сон“ імператор проголосив Т. Шевченка своїм ворогом і власного волею прирік поета на тяжкі роки солдатчини.

Географія мандрів ліричного героя та антитетичність зображуваних картин

ПОЕМА „КАВКАЗ“

„Кавказ“ був написаний Т. Шевченком у Переяславі у 1845 р., автограф твору міститься в альбомі „Три літа“. Традиційне визначення жанру „Кавказу“ як поеми зумовлене відносно великим розміром і суспільним значенням твору. Таке визначення, проте, можна прийняти лише умовно, адже твір не має сюжету, у ньому відсутні дійові особи, що не є характерним для поеми як жанру. „Кавказ“ - індивідуальна лірико-сатирична жанрова форма, близька водночас і до інвективи, і до медитації, і до героїчної оди.

Твір присвячено другові поета, Якову де Бальмену, який загинув під час загарбницької війни Росії за приєднання Кавказу.

Історична довідка. Яків де Бальмен (28(16).07.1813-26(14).07.1845) - військовик, художник, літератор. З 1843 р. - ад'ютант начальника штабу 5-го піхотного корпусу в м. Одесі. У 1844— 1845 р. - на Кавказькій війні. Загинув у Даргинському поході (тіла не знайдено).

Писав прозу різними мовами - російською, французькою і, частково, українською (за словами М. Костомарова, скомпонував „Подністрянку“), Вів щоденники, зокрема, під час подорожі Кримом 1842 р. створив альбоми власних малюнків.

Приятелював із Т. Шевченком, уклав і проілюстрував рукописну збірку його віршів у польській транслітерації (спільно з Михайлом Башиловим).

Головна тема твору - засудження війни царизму на Кавказі - дала Шевченкові змогу створити сатиру на політичні, соціальні й ідеологічні основи царської Росії: самодержавство, кріпосництво, церковників. Водночас „Кавказ“ розгортає й позитивну тему - прославлення боротьби за свободу.

Основним героєм твору є кавказькі народи, яких намагається закути у ланцюги неволі російське самодержавство. Віра в їх безсмертя й непереможність найповніше виявилася в символічному образі нескореного Прометея - титана з грецької міфології. Проводячи цю паралель, поет висловлює думку, що вільного народу ніколи не уярмити, він нездоланний і відроджується знову й знову, як серце Прометея.

Образ загарбника поет змалював нищівними засобами сатири (це хорти, гончі й псарі, в одному ряду з якими стоять і „батюшки-царі“), іронії („Ми навчим, // Почому хліб і сіль почім!“), сарказму:

У нас навчіться!

В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

Композиційно „Кавказ“ - це розгорнутий ліричний монолог, звернений послідовно до кількох умовних адресатів - до Бога, народів Кавказу, до правлячого класу, до Христа, знову до кавказців, до Якова де Бальмена.

Твір починається із зображення залитого кров'ю Кавказу. Поет стверджує непереможність народу, який захищає свою волю, свою землю (образ Прометея). Центральна частина твору - так званий уявний монолог загарбника, звернений до горців, написаний Т. Шевченком з найвищою мірою іронії та сарказму. Сатиричні удари спрямовані проти деспотизму („У нас же й світа як на те - // Одна Сибір несходима...“), національного гноблення („На всіх язиках все мовчить...“), кріпосництва („Продаєм // або у карти програєм // Людей...“), церкви як ідеологічної служниці царизму („За кражу, за войну, за кров, - // Щоб братню кров пролити просять, // І потім в дар тобі приносять // 3 пожару вкрадений покров!!.“). Виправдовуючи свої загарбницькі дії, російський завойовник намагається пояснити їх тим, що несе темним народам Кавказу світло цивілізації, різні блага, а сам не хоче мати ніякої вигоди з цього. Проте сам же загарбник неначе прохоплюється, які „блага“ він може дати завойованим народам: тюрми, Сибір неісходиму та ще чурек їхній їм же кинуть, „як тій собаці“, та їхню саклю їм же й подарувать. Для ілюстрації авторської позиції дуже органічно введені оригінальні елементи:

• прозорі натяки на історію біблійного царя Давида:

У нас

Святую Біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-το свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас сидять на небі!

• оцінка діяльності французьких просвітителів:

... чого-то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм.

• подвійні стандарти стосовно простих людей:

Продаєм

Або у карти програєм

Людей... не негрів... а таких

Таки хрещених... но простих.

Ми не гішпани: крий нас, Боже,

Щоб крадене перекупать...

Осмисливши, хто є справжнім винуватцем загибелі Якова де Бальмена, а також тисяч „людей муштрованих“, що полягли на тій війні, Т. Шевченко підтримує народи Кавказу у цій жорстокій, нерівній боротьбі за свободу:

Борітеся - поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Твір закінчується глибоко ліричним зверненням до Якова де Бальмена, яке містить і пряме звинувачення завойовнику й катові народів:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

„"Кавказ" - се огниста інвектива проти "темного царства" зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще свідоцтво могутнього, всеобіймаючого, щиролюдського почуття нашого поета“, - писав І. Франко про цей твір Т. Шевченка.

„І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЇНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ“

Твір написаний Т. Шевченком у 1845 р. у В'юнищі, його автограф міститься в альбомі „Три літа“. На відміну від усіх відомих послань цей твір вражає всеохопністю адресатів: це й усі минулі покоління українців („мертві“), і Шевченкові сучасники („живі“), і далекі нащадки („ненарожденні“), українці, що мешкають у своїй землі, і ті, кого доля завела у далекі краї, - до кожного звернене слово поета-про- рока. Характер послання сам автор визначив як „дружнєє“, хоча лунають у ньому гострі, палкі слова, звернені до тих, кому дано можливість вершити долю України.

Головна проблема твору - це обов'язок інтелігенції перед народом. В епіграфі послання „Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своєю ненавидит, ложь єсть“ визначено провідну ідею твору: фальшивою є любов тих до батьківщини, хто пригноблює „братів незрящих“. У творі органічно поєднується гостра критика ліберального панства із закликом до передової дворянської інтелігенції брататися з народом. У посланні зафіксовано такі, тоді ще далеко не усвідомлені суспільною думкою риси лібералів, як демагогія, фальшивий патріотизм і „народолюбство“. Гостро тавровано плазування доморощених лібералів перед іноземщиною, бездумне бажання перенести „великих слів велику силу“ з „чужого поля“ на рідну землю.

Твір порушує широкий спектр проблем: походження українців, правдиве прочитання історії України, мова як один із засобів національної самоідентифікації, стосунки між суспільними верствами, умови створення та шляхи розвитку гармонійного українського суспільства.

Поет любить свою Україну, бажає їй добра, розуміє, що правда з „чужого поля“ не зросте на нашій землі, бо „в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля“. Дворянство, розпещене й примхливе, вивчене в чужих землях, мусить нарешті усвідомити свій нерозривний зв'язок з Україною, адже рідну землю. Дніпро, гори, які є найбільшим багатством кожного українця, не купиш, не забереш із собою за кордон. Поет виражає складну гаму почуттів до таких „патріотів“: він то вибухає гнівом, то проникливо просить усвідомити необхідність об'єднатися усім суспільним верствам для майбутнього блага України. Одним із шляхів до гармонійного суспільства поет вважає освіту, осмислення уроків історії, розвиток культури. Кожний українець має дати собі чесну відповідь на болючі питання:

...що ми?,.

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Глибокому розумінню послання сприятимуть знання учнів з історії: бажано поцікавитися, хто такі Брут, брати Коклеси, Шафарик, Танка, дізнатися, що мав на увазі поет, коли говорив про те, як козаки „Синопом, Трапезундом галушки варили“, як Польща, впавши, роздавила Україну, хто такі слов'янофіли... Так, майже кожний рядок твору має історичну чи філософську проекцію.

З часом твір не втратив актуальності, багато висловів послання стали крилатими:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Доборолась Україна

До самого краю.

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Мова твору багата, письменник уживає слова різних лексичних груп: старослов'янізми, історизми, вульгаризми тощо з метою створення відповідного ідейному задуму звучання.

Порада: опрацьовуючи творчість Т. Шевченка у процесі підготовки до ЗНО, вивчіть напам'ять вірші та уривки поем - це дозволить вам під час тесту-

вання швидко виконати завдання, які передбачають співвіднести автора і назву твору, твір і його героїв, твір і цитату з нього, героя твору і його характеристику. Корисним буде також вдосконалення умінь і навичок визначати художні засоби й віршовий розмір творів поета (під час визначення віршового розміру пам'ятайте про пірихій як допоміжну стопу з двома ненаголошеними складами).