Українська література: комплексне видання для підготовки до ЗНО 2020

Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко

ПРОГРАМА

• Панас Мирний. „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“

• Іван Карпенко-Карий. „Мартин Боруля“

• Іван Франко. „Гімн“, „Чого являєшся мені у сні“, „Мойсей“

Опорні поняття

Реалізм та його різновиди

Соціально-психологічний роман

Українська драматургія

Театр корифеїв

Трагікомедія

Мотиви лірики

Терцина

ПАНАС МИРНИЙ (Панас Якович Рудченко)

Панас Якович Рудченко народився у 1849 р. у Миргороді у сім'ї чиновника, і тому, здавалось би, його власна життєва дорога вже була визначена сімейними традиціями й батьковим вибором - юнак також мав стати чиновником. І, дійсно, саме так і сталося: служба писарчуком, канцеляристом, бухгалтером у різних містечках України... „Непривітне воно само по собі, те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те составлення усяких свєденій та відомств, а коли ж нема хіті того ро- 1 бить, а коли робиш ради куска хліба, - о, яке невеселе і тяжке таке життя!“ - згадував свою службу Панас Якович. Проте жива душа, щире серце, мистецький талант прагнули залишити гарячі думки й болі на папері: „Яе Муза мій сон доглядала, а плач не давав мені спать!“ До нас дійшло немало творів Панаса Рудченка, писаних на аркушах казенних бухгалтерських книг. Так звичайний канцелярист виходив за межі свого денного оточення, - і перед ним поставали образи знедоленого люду, чиє лихо він відчував, як своє власне. І хоч обрав собі за псевдонім прізвище Мирний, у творах він був нещадним до соціального зла. Він став найвизначнішим повістярем серед українських письменників своєї доби, жанрове розмаїття його творів дуже багате: романи („Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, * „Повія“), повісті („Чіпка“, „Лихі люди“, „Лихо давнє й сьогочасне“, „За водою“, „Голодна воля“); оповідання („Лихий попутав“, „Ганнуся“, „П'яниця“, „Морозенко“ та ін.); драматичні твори („Лимерівна“, „Перемудрив“, „Згуба“, „У черницях“); лірика (Панас Мирний є автором близько трьохсот віршів), переклади (твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Островського, В. Шекспіра, переспів „Слова о полку Ігоревім“).

Однією з провідних тем у творчості Панаса Мирного була селянська доля, феномен українського села, „голодна воля“ - наслідки селянської реформи 1861 року.

Бажали ми народові свободи,

Бажали ми, щоб очі він розкрив,

І, як другі освітні народи,

Для поступу, для правди й щастя жив (Панас Мирний).

Особливості творчості:

- усе життя Панас Мирний писав поезії, кажучи, що вони допомагають йому краще творити „дзвінку прозу“;

- улюбленою темою письменника були життя і праця, мрії і сподівання селянства. Справжнє мистецтво пов'язане з народним життям, стоїть на сторожі інтересів трудівників - такими принципами керувався Панас Мирний у своїй творчості:

- започаткував нову жанрову систему: психологічне оповідання й новела, соціально-психологічний роман і повість, художній нарис, сатирична казка;

- широта і вільний вияв думки в реалістичному осмисленні усієї складності життя людини;

- увага до духовного світу особистості, яка прагне духовно повноцінного буття;

- глибокий психологізм творення характерів персонажів;

- використання в розкритті характерів вільної композиції, поєднання розповіді з оповіддю, зміщення часових параметрів, використання прийомів спогадів, сновидіння, марення головного героя;

- порушення проблеми ролі української інтелігенції в суспільному житті; письменник подає різні типи інтелігентів.

Порада: Ви знайомитесь уже з другим письменником, який прибрав собі псевдонім. Таких випадків як у європейській, так і в українській літературі чимало. Тому зверніть на це особливу увагу, оскільки ймовірними на ЗНО можуть бути завдання такого типу:

Встановити відповідність між псевдонімом письменника та його справжнім прізвищем:

1 Остап Вишня

2 Панас Мирний

3 Микола Хвильовий

4 Іван Багряний

А Рудченко

Б Тобілевич

В Фітільов

Г Губенко

Д Лозов'ягін

Відповіді: 1-Г, 2-А, 3-В, 4-Д

„ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?“

Роман -„Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Панаса Мирного та Івана Білика - визначне явище в українській літературі. За обсягом, широтою соціально-історичної панорами, глибиною бачення й розуміння авторами психологічної мотивації дій героїв, досконалістю мови це й досі не перевершене епічне полотно життя українського суспільства. На жаль, шкільною програмою передбачено вивчення цього твору у скороченому варіанті, що не тільки шкодить читачу належно оцінити талант Панаса Мирного та Івана Білика, а й зумовлює деякі проблеми під час підготовки до ЗНО, оскільки поняття „скорочене прочитання твору“ кожний учень може тлумачити у досить довільних межах. Тому допитливому читачеві слід прочитати роман повністю, не минаючи „ані титли, ніже тії коми“, як писав Т. Шевченко, щоб повного мірою осягнути й зрозуміти задум авторів, побачити широку панораму тогочасної дійсності, дати власну оцінку героям твору.

Про задум написання твору Панас Мирний розповідає у нарисі „Подоріжжя від Полтави до Гадячого“. Під час поїздки до рідних Опанас Рудченко почув від візника історію про Василя Гнидку, ватажка розбійників, який чинив немало грабунків і вбивств, вирізав людей сім'ями. Панаса Яковича вразило, що народ „вибачає своїм самим лютим зарізякам, часто й густо величає їх нещасними й безталанними“. Ця оповідь лягла в основу повісті „Чіпка“, яку він надіслав для зауважень своєму братові й другу Івану Білику. Спільна творчість братів привела до трансформації невеликої повісті у багатоплановий роман, який у першій редакції мав назву „Пропаща сила“. Зважаючи на складність композиції твору, велику кількість сюжетних ліній, глибокий психологізм не тільки частин, присвячених розвитку дії, а й позасюжетних елементів, видатний літературознавець О. Білецький назвав роман будинком „з багатьма прибудовами“.

Остаточною назвою роману стали слова з Біблії (Книга Іова, 6, 5):

О, хто б узяв та зважив моє горе!

Хто на вагу зложив моє нещастя!

Було б воно піску морського важче:

Того й гірке й досадне моє слово.

Я стрілами Господніми постріляй,

Отруту їх душа моя впиває,

І Божий страх на мене ополчився.

Хіба рика онагра серед паші?

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Це риторичне запитання, з одного боку, нібито виправдовує незадоволення людини умовами її життя. Але звернення до біблійного пророка Іова мало допомогти читачу утвердитися в думці, що злом не переможеш зла. Бо таким чином людина замикає порочне коло і створює ситуацію, з якої немає виходу.

Роман був закінчений у 1875 р. і надісланий до цензури. Проте побачити світ у Росії цей твір не зміг, оскільки 18 30) травня 1876 р. був виданий указ імператора Олександра II, підписаний в м. Бад- Емс (Bad Ems, Німеччина), спрямований на обмеження використання й викладання української мови в Російській імперії. Цей указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863 р. Безпосередній привід до видання горезвісного указу - меморандум, направлений царю помічником попечителя Київського навчального округу М. Юзефо- вичем, який звинувачував українських просвітителів у тому, що вони хочуть „вольной Украины в форме республики, с гетьманом во главе“. Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги на „малоросском языке“; видавати оригінальні твори та робити переклади з іноземних мов (винятки зроблено для „исторических документов и памятников“ та „произведений изящной словесности“, з рядом застережень: наприклад, заборонялась українська орфографія кулешівка і вимагалась „общерусская орфография“ - ярижка) і за умови попередньої цензури; виконувати публічно „различные сценические представлення и чтения на ополяченных наречиях“, друкувати ноти з українськими текстами.

За жанром твір „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ - соціально-психологічний роман. Розвиток цього жанру починається в XIX ст. й досягає розквіту у творчості О. Бальзака, Стендаля, Г. Флобера, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, в українській літературі автором першого соціально- психологічного роману став А. Свидницький („Люборацькі“), проте це не зменшує значимості твору й рівня таланту авторів роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. Соціально-психологічний роман - роман, у якому суспільно значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їхніх думок, прагнень і переживань.

Основні риси жанру соціально-психологічного роману:

- спрямованість на розкриття психології людської особистості разом із художнім аналізом сучасного суспільства;

- зображення людини в складних формах життєвого процесу;

- багатоплановість сюжету;

- охоплення долі ряду дійових осіб;

- великий обсяг.

Художній метод роману - критичний реалізм. З поняттям „реалізм“ учні знайомляться уже під час вивчення творчості І. Котляревського. Сформувавшись в епоху Відродження, цей метод в українській літературі пройшов кілька етапів розвитку (зазначені лише деякі представники напрямів):

- просвітитницький реалізм (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко);

- синкретичний реалізм - поєднання реалістичних і романтичних мотивів з перевагою реалістичних (ранній Т. Шевченко, П. Куліш, Марко Вовчок);

- критичний реалізм (Т. Шевченко, Панас Мирний, І. Франко, І. Карпенко-Карий);

- соціалістичний реалізм.

Критичний реалізм став найвищим етапом у розвитку класичного реалізму. Твори цього напряму відзначаються високими ідейно-художніми та естетичними якостями, об'єктивністю художнього зображення, нещадною викривальною силою, пристрасністю, гуманізмом, народністю, зображенням персонажів у взаємодії з оточенням (через деталі інтер'єру, портретні характеристики, пейзаж, систему персонажів тощо).

Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли - символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію. Це бунт, протест, пошуки правди у суспільстві, де правди знайти неможливо, де людина може не втриматись від соціального падіння, на шляхах до правди збиваючись на „слизьку дорогу“, на манівці. Іван Білик, співавтор роману, так обґрунтовував його ідею: „Всякое общественное явление, а в том числе и разбойничество, имеет две сторони: внутреннюю - процесе нравственного падения человека - и наруж ную - общественную. Так, по-моему, эти две сторони и следует розвивать“.

Багатоплановий роман порушує цілий ряд проблем як тогочасного суспільства, так і загальнолюдських: народна мораль; влада землі; місто і село; взаємозв'язок історії й сьогодення; соціальні умови формування „пропащої сили“; жіноча доля; стосунки між представниками різних суспільних верств; закон і беззаконня; помста як засіб відновлення справедливості; злочин і кара; „голодна воля“; спокутування дітьми провини їхніх батьків; становище солдат у царській армії... Цей ряд проблем можна продовжити, адже у творі життя народу показане, як сказав І. Білик, „без жодної прикраси - таким, яким він справді живе у світі“.

Як уже було сказано вище, роман відрізняється складною композицією. Сюжетні лінії героїв роману - Мотрі, Максима Ґудзя, Чіпки, Галі, Христі й Грицька, панів Польських та інших - розвиваються, сплітаючись, утворюють складну історію людського життя.

Попри всю багатоплановість дії твору та тривалості її у часі, роман внутрішньо об'єднаний образом Ничипора Варениченка, Чіпки. Цікаво, що автори відходять від традиційності композиції твору - про народження Чіпки, його дитинство, умови формування характеру читач дізнається пізніше, а роман починається розповіддю про найкращий час життя Чіпки, коли він, ідучи своєю землею, радів життю, відчував себе щасливою людиною й зустрів своє кохання - „польову царівну“ Галю. Проте навіть тоді в обличчі його було щось незвичне, хиже, що готувало читача до можливих страшних змін у його долі.

Порада: Під час ЗНО можливі завдання, які передбачають за портретною характеристикою, влучною цитатою, визначною рисою характеру, виразним епізодом пізнати героя. Аналізуючи художні образи, звертайте на це увагу, виписуйте відповідні цитати, давайте влучні коментарі - і ви ніколи не сплутаєте, наприклад, Чіпку і Ярему („Гайдамаки“ Т. Шевченка), Галю - „польову царівну“ і Мавку („Лісова пісня“ Лесі Українки), адже у пропонованих завданнях обов'язково має бути своєрідна „підказка“, як у наведеному прикладі.

Прочитати уривок, з'ясувати ім'я літературного героя:

Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка набиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам (...) лице довгобразе - козаче; ні високого, ні

низького зросту, - тільки плечі широкі та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць разом з якоюсь хижою тугою...

Це-

А Чіпка („Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Панаса Мирного)

Б Ярема („Гайдамаки“ Т. Шевченка)

В Іван („Тіні забутих предків“ М. Коцюбинського)

Г Прокіп („Інститутка“ Марка Вовчка)

Д Петро („Наталка Полтавка“ І. Котляревського)

У романі складна система образів, головним із яких є Чіпка Варениченко. Скорочений варіант прочитання роману, що передбачений чинною шкільною програмою, акцентує увагу саме на сюжетній лінії, пов'язаній із цим героєм. Тому корисним буде простеження його долі, намагання усвідомити, як у Чіпці поєдналося несумісне - правдошукання і злочинство, чому відбулась деградація сильної особистості, якої, по всьому, сам герой не усвідомив... Працюючи над образом, ви побачите, що доля не завжди була жорстокою до Чіпки - вона неначе ставила його на роздоріжжі, даючи йому вибір, підтримку чи можливість усвідомлення власного життєвого шляху: глум над хлопчиком-байстрюком притлумлювала опіка матері, ніжна турбота баби Оришки, щирі бесіди діда Уласа; участі у розбійництві, що стала своєрідною помстою за позбавлення землі, можна було уникнути, послухавши порад матері, а згодом і Галі; виключення із земства - це не тільки усунення Ничипора як захисника селянської правди - це ще й повернення до Чіпки не спокутуваного давнього злочину... Добрий хазяїн, коханий чоловік, шанована у громаді людина - і жорстокий злочинець, у якого не було жалю навіть до дитини. Чи думав Чіпка про кохану жінку, про матір, про їх загублені долі? У чому ж тоді полягає сенс його боротьби за справедливість? Де ж правда?

Звісно, завдання ЗНО не можуть вимагати детальної характеристики другорядних героїв. Проте все ж варто звернути увагу на образ Грицька - саме його доля дає певні відповіді на питання, які перед собою ставив Чіпка-бунтар: чесна праця - ось основа гідного життя. Сироті Грицькові самому довелося дбати про себе, досягати певного соціального рівня. Проте такий шлях для Чіпки був неможливим.

Так само цікавим для розгляду буде образ Галі. Складним є психологічне питання: чому дочка розбійників, Явдошки і Максима, виросла чесною, чистою людиною? А мати Чіпки, Мотря, ця знівечена долею жінка, - які душевні муки пережила вона, страждаючи від свого ж сина? Мабуть, є не тільки зовнішні, а й глибокі внутрішні індивідуальні моральні чинники, що зумовлюють формування людської особистості. Саме ці тонкі нюанси людської душі й стали предметом уваги авторів роману.

Порада: Тестова форма перевірки знань, на жаль, не може забезпечити перевірки уміння глибоко аналізувати кожний художній образ (як, скажімо, письмовий чи усний твір, бесіда на уроці), тому при підготовці до ЗНО вчіться співвідносити такі ланцюжки формування тестових завдань, як автор твору - назва твору - герої твору - особливості характерів героїв одного твору - спільне і відмінне у характерах героїв різних творів. Не захоплюйтесь аналізом лише головних героїв твору, оскільки другорядні герої стають своєрідним тлом, на якому більш виразно проступають тонкі, але від того не менш важливі риси характеру головних персонажів. Стосунки між героями рухають сюжет, створюючи колізії та конфлікти. Розуміння відносин між героями твору допоможе вам не помилитися на ЗНО. Основою варіантів відповідей на тестові питання, як правило, є не один, а кілька художніх творів, тому уміння встановлювати відповідності між героями різних творів повинні чітко відпрацьовуватись у системі підготовки до ЗНО.

ПРИКЛАДИ ТЕСТОВИХ ЗАВДАНЬ

Встановити відповідність між літературними творами та їх героями

1 „Гайдамаки“ Т. Шевченка

2 „Лісова пісня“ Лесі Українки

3 „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“

4 „Чорна рада“ П. Куліша

А Килина

Б баба Параска

В Оксана Панаса Мирного та Івана Білика

Г Леся

Д баба Оришка

Протилежними є характери літературних героїв

А Петро і Микола (Наталка Полтавка“ І. Котляревського)

Б Низ та Евріал („Енеїда“ І. Котляревського)

В Чіпка і Грицько („Хіба ревуть воли, як ясла повні?“

Панаса Мирного та Івана Білика)

Г Максим Залізняк та Іван Гонта („Гайдамаки“ Т. Шевченка)

Д князь Ігор і буй-тур Всеволод („Слово про похід Ігорів“)

Не належать до однієї соціальної верстви герої творів

А Маруся („Маруся“ Г. Квітки-Основ'яненка) і Наталка Сірко („Тигролови“ І. Багряного)

Б Еней („Енеїда“ І. Котляревського) і Кирило Тур („Чорна рада П. Куліша)

В Майор Медвин („Тигролови“ І. Багряного) і Івоніка Федорчук („Земля“ О. Кобилянської)

Г Омелько Кайдаш („Кайдашева сім'я“ І. Нечуя-Левиць- кого) та Іван Дідух („Камінний хрест“ В. Стефаника)

Д Лукаш („Лісова пісня“ Лесі Українки) та Іван („Тіні забутих предків“ М. Коцюбинського)

Панас Мирний завжди з надзвичайною вимогливістю ставився до точності й виразності відтворення кожної, здавалось би, дрібниці у змалюванні стану героя, його портретної характеристики, оточення тощо. Сам письменник називав себе через це „великим пунктатором“. Тому проблема художніх особливостей роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ повинна займати значне місце під час підготовки до ЗНО. Текст твору справді можна вважати своєрідним широким „полігоном“ для відточення навичок визначення художніх засобів.

Основний масив лексики роману - нейтральні загальновживані слова. Проте широка географія твору, занурення авторів у різні соціальні верстви суспільства зумовлюють появу в тексті роману сільськогосподарської термінології (тік, скирти, зорати, засіяти), виробничої термінології {робітник, товар, заводчик), емоційно забарвленої лексики (швиденько, хазяйствечко, пустка, луципір, харциза), застарілих слів, канцеляризмів (справник, становий, стряпчий) тощо. Зважаючи на те, що багато слів для теперішнього покоління є малознайомими, варто звертатись до тлумачного словника. Щедро насичений текст роману прислів'ями та приказками, навіть назви ряду розділів є прислів'ями: „Наука не йде до бука“, „Козак - не без щастя, дівка - не без долі“, „Лихо не мовчить“. Серед тропів автори найчастіше вдаються до епітетів, порівнянь, антитези, метафор тощо. Іноді цілі уривки твору насичені такими художніми засобами, завдяки чому постають яскраві портрети, інтер'єри, пейзажі: Там стояло невеличке сільце, або краще - невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п'ять, а то все - землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і лихої години“. Пошук художніх скарбів роману може стати для учнів цікавою дослідною роботою.

Поява твору Панаса Мирного та Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ означала досягнення високого рівня зрілості українською літературою, що, всупереч царським указам і циркулярам, потужною рікою вливалася у море загальноєвропейського культурно-мистецького простору.

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Чіпка

Портрет

Ішов справді парубок. На перший погляд - йому, може, літ до двадцятка набиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусом; на мов стесаній борідці де-где поп'ялося тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі - теж гострі; лице довгообразе - козаче, ні високого, ні низького зросту, - тільки плечі широкі та груди високі... Оце й уся врода. (...) Одно тільки ... неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка, Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...

Каторжник

Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми - рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі - тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до нього, попрощалася...

Остап Хрущ

Портрет

Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін, за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір - чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.

Поява у Пісках

...обявився в волості небожем Окуня - Остапом Хрущем, що літ, може, п'ятнадцять як пішов на Дін. (...) Тільки старі люди пам'ятали ще - коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.

Двожон

...приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика... що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був - не знать де - три роки без малого... А ось тепер - у паспорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим.

Вареник

Аж ось - не знать звідкіль узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник - кріпак пана Польського, що панував у Пісках.

Рекрут

Як голили хлопців у москалі: „У некрути його!., лоб йому! Лоб!..“ - закричала громада. ...і „перевертня“ прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте - і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, - та більше він ні повертався, ні озивався.

Грицько

Роботящий

А робив - як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колодах; уставав тільки що на світ благословилося та знов за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужував, як би більше заробити!

Хазяїн

[Він] - невсипущий хазяїн. Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він і тепер не лежить: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю помічницею-дружиною веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити...

Галя

Портрет

Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, - вона здавалась русалкою...

Мотря Жуківна

Портрет

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі Жуківни - бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір'ю.

Христя

Доля

...зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п'ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. (...) ...вона кинула дядька, а сама пішла в найми.

Портрет

Так оце-то та Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце.

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

Останні десятиліття XIX ст. - плідна й багата цінними здобутками доба в історії української драматургії й театру. Майже до кінця 70-х років кількість драматичних творів у загальному обсязі української літератури була незначною: від появи „праматері українського театру“ „Наталки Полтавки“ І. Котляревського і до початку 70-х р. налічува

лось усього близько десятка репертуарних п'єс. Перші якісні зміни відбулись у 60-х р. у зв'язку із скасуванням кріпацтва і загальним піднесенням культурного розвитку суспільства: у багатьох містах влаштовувались перші аматорські вистави, проте цей процес значно ускладнювався через Емський указ, що забороняв „різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі, так само, як і друк на ньому текстів до музикальних нот“. Через кілька років ці заборони були дещо послаблені, що відразу

зумовило пожвавлення розвитку української драматургії. У цей час виникла потреба заснувати професійну театральну трупу. Першому здійснити цей намір випало М. Кропивницькому. 10 січня 1882 року у Києві з великим тріумфом пройшов спектакль „Назар Стодоля“ Т. Шевченка, що засвідчило народження українського професійного театру. Почалася нова доба в історії української драматургії.

І. Франко зазначав, що головна заслуга у цьому „належиться трьом людям: Михайлові Старицькому, Маркові Кропивницькому і Івану Тобілевичу (Карпенкові-Карому)... Ота три люди зложили першу українську трупу, котрої головними оздобами стали надто брати Ів. Тобілевича, звісно широко артисти Садовський і Саксаганський, надто пані Заньковецька і Затиркевич і цілий ряд інших талановитих артистів і артисток. Зложилася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому...“ Саме цих діячів українського театру ми називаємо корифеями, а їхній театр - театром корифеїв.

Для допитливих: слово „корифей“ у давньогрецькій мові означало „вождь“, „ватажок“. Так в античній трагедії називали керівника хору або заспівувача. У сучасному розумінні „корифей“ - провідний діяч у якійсь галузі науки, літератури, мистецтва.

Згодом велика трупа, на чолі якої стояв М. Старицький, розділилася на дві, а ще пізніше від них утворилися ряд інших театральних труп, що, звичайно, не сприяло якісному розвиткові української драматургії, проте український професійний театр уже існував, збагачувався новими здобутками, стверджував свої традиції, формував свідомість українського національного суспільства.

У зв'язку із бурхливим розвитком театру гостро постало питання про репертуар: українських п'єс для кількох постійних труп не вистачало, до того ж і тематично вони були жорстко обмежені, бо тривалий час єдиною дозволеною темою було життя „простолюду“ — саме тому село стало основним об'єктом художнього зображення в драматургії. Ця нагальна потреба змусила взятися за перо самих ініціаторів створення українського професійного театру М. Старицького та М. Кропивницького, які щасливо поєднували в собі талант актора з талантом письменника. У цей час починає творчу діяльність і досягає мистецької зрілості І. Карпенко-Карий. Стимульована невідкладною проблемою поповнення репертуару нового театру, українська драматургія стараннями видатних письменників-драматургів

за якийсь десяток років виросла кількісно і, головне, якісно більше, ніж за попередні півстоліття.

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

„...він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література“, - говорив про І. Карпенка-Карого І. Франко.

Письменник народився у 1845 р. поблизу Єлисаветграда. Батько, дворянин за походженням, викупив з кріпацтва дівчину й одружився з нею.

Закінчивши повітову школу з відзнакою, Іван все ж не зміг продовжити навчання, а з 14 років почав самостійне життя - як водилося серед прошарку дрібних дворян, - писарчуком-канцеляристом. Коли ж у Бобринці, де служив І. Тобілевич, утворився аматорський драматичний гурток, він став одним із його найактивніших учасників. Згодом канцеляриста Тобілевича було переведено до Єлисаветграда на посаду секретаря повітової, а пізніше й міської поліції. Навколо талановитого юнака гуртувалася творча молодь, він знову у вирі театрального аматорського життя. Під час гастролей у місті театральної трупи М. Старицького І. Тобілевич став її актором, проте через „неблагонадійність“ був змушений покинути Єлисаветград і оселитися у Новочеркаську, а згодом на власному хуторі Надія. Відірваний від живого театрального життя, І. Тобілевич, який узяв псевдонім Карпенко-Карий (Карпенко - від імені батька, Карий - за ім'ям найулюбленішого героя - Гната Карого з п'єси Т. Шевченка „Назар Стодоля“), пише ряд п'єс, що стали окрасою театрального репертуару: „Бондарівна“, „Наймичка“, „Мартин Боруля“, „Безталанна“ та ін. Лише через кілька років поліційний нагляд за письменником був знятий, і він міг вільно обирати місце проживання. Майже до кінця життя І. Карпенко-Карий працював як актор і драматург, збагачуючи українську драматургію новими темами, сюжетами, образами, драматургічними знахідками. Помер письменник 15 вересня 1907 р. у Німеччині, де перебував на лікуванні. І. Карпенка-Карого поховано в Україні, поблизу хутора Надія.

„МАРТИН БОРУЛЯ“

Літературний рід: драма.

Жанр: трагікомедія.

Трагікомедія — вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії.

Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно вияскравлює одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.

Тема: дворянство як найсокровенніша мрія.

Основні ідеї: викриття хабарництва в судочинстві, засудження відмови від особистісних цінностей заради станової приналежності.

Сюжет цього драматичного твору (за жанром він є трагікомедією) побудований автором на дійсних фактах із життя його сім'ї: батько драматурга, Карпо Адамович, який протягом багатьох років служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив довести своє дворянське походження і тривалий час клопотався про це у різних інстанціях, витративши на це багато сил, коштів і часу. Проте, коли мета ось-ось була майже досягнута, якийсь канцелярист додивився: у старих документах прізвище писалося То- билевич, а в нових - Тобелевич. На цій підставі Карпові Адамовичу було відмовлено у визнанні дворянського походження. Цей комічний факт І. Карпенко-Карий, узагальнивши й типізувавши образи, поклав в основу своєї п'єси, хоч і веселої, кумедної, проте не такої простої, як здається на перший погляд.

Конфлікт твору розгортається навколо бажання Мартина Борулі домогтися визнання дворянського походження його роду на тій підставі, що його прапрадід був „стражником таможеного скарбу і на його бумагах підписаний сам суперетендент Севастян Подлевський...“. Це бажання викликане не тільки гонором, а й прагненням захисту власної честі від зневажливого ставлення таких самих мужиків, яким різними способами вдалося-таки довести своє дворянське походження {„Виходить, я - не бидло і син мій - не теля!..“). Іще одна причина пошуків дворянських коренів свого роду - прагнення оберегти своїх дітей від важкої праці, від принизливого становища селянина в суспільстві, дати їм освіту, привчити до світської культури: „Ох діти, діти! Якби ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли...“ Автор не засуджує героя за такі наміри - на схилі років драматург писав у листі своїм донькам: „...згадую Борулю, хоч люди сміються над ніш, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!“.

Образ Мартина Борулі в основному позитивний (хоч і сатиричний): його батько був добрим хазяїном {„все дбав про хазяйство“), та й сам Мартин вважає, що „всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє...“. Він любить свою жінку (правда, домагаючись дворянства, жалкує, що вона не вміє нічого робити по-панськи), дбає про дітей (сина пристроїв на чиновницьку службу, дочку мріє віддати заміж за дворянина). Проте сам він - малограмотний (хвалиться, що вміє писати), неосвічений, тому дворянство йому не личить, і це розуміють усі: йому дворянство - „як корові сідло“. Сюжет п'єси побудовано саме на цій несумісності образу Мартина Борулі з його способом життя та засад дворянства - найвищої верстви суспільства (оксиморон). Мартин по- своєму розуміє поняття „дворянство“ й намагається впровадити нові порядки у себе в сім'ї - це й створює комічний ефект: дітей навчає називати батьків „папінька“, „мамінька“; заводить у себе панські звички - вживання кави (хоч не знає, коли її подавать - „чи до боргцу, чи на ніч“), примушує себе „по- панськи“ валятися в ліжку, не дає нічого робити ні дочці, ні дружині, мріє завести мисливських собак, навчитися грати в карти; готовий навіть, аби стати дворянином і втнути носа Красовському, „хазяйство своє сплюндрувать“. Проте скрізь Мартин зазнає поразки: сина звільнено з посади; жених дочки, „шляхетний“ панок Націєвський, утік; сусід-поміщик виграв судову справу, та й сама мрія про дворянство через капосну помилку у прізвищі (Боруля - Беруля) розвіялась димом (Мартин спалює усі документи, одержуючи від цього велику насолоду морального звільнення: „Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала“).

Загостренню комедійного ефекту сприяє образ наймита Борулі Омелька, якого вважають одним із найколоритніших комедійних персонажів не лише в українській, айв усіх слов'янських літературах (подібний характер чоловіка „собі на умі“ у XX ст. створить Ярослав Гашек - це „бравий солдат“ Швейк). Неграмотний, простакуватий, безпосередній у вчинках і словах, він часто схожий на дурня, проте мимоволі (а чи мимоволі?) дуже дошкульно висміює свого хазяїна-„шляхтича“. Цей наймит-се- люк схожий блазня, який при вельможних володарях говорить гірку правду, прикрившись машкарою „дурника“. Сам Мартин ніяк не второпає - глузує з нього Омелько чи насправді такий неотеса: „І вигнав би, жаль - давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився“.

Сатирично змальоване автором чиновництво постає як паразитичне явище: так, Стьопа, син Борулі, розповідає про „важкі“ чиновницькі будні: переписування „бумаг“, заучування їх напам'ять, очі розбігаються від цифр - аж плакав, бідний, від такої надмірної праці. А повірений Борулі у судових справах Трандалєв швидко зметикував, що чиновницька служба має дуже великі вигоди: діло Борулі веде проти Красовського, а діло Красовського проти Борулі: „Чи виграв, чи програв, а грошики дай!“. П'єса засуджує паразитичне життя, підносить працю й гідність людини незалежно від її суспільного стану, про що говорить один із героїв: хто вчену голову має, то дворянин...“. Це утворює ідейну сутність твору.

Характером конфлікту та окремими сюжетними ситуаціями „Мартин Боруля“ перегукується із комедією Мольєра „Міщанин-шляхтич“. В українській літературі ця тема буде розвинена - але вже у нових історичних реаліях - М. Кулішем у п'єсі „Мина Мазайло“.

1953 року на Київській кіностудії художніх фільмів видатний український режисер та актор Гнат Юра зняв кінофільм за п'єсою І. Карпенка-Карого „Мартин Боруля“, де сам зіграв головну роль.

ІВАН ФРАНКО

Його називають Каменярем, що силою духу і думки проклав для рідного народу шлях через кам'яні мури неволі, невігластва й духовної убогості до вивільнення національної самосвідомості, до ствердження ідеї державності українського народу. Письменник, викладач, журналіст, публіцист, науковець, громадський діяч, Іван Франко разом з іншими західноукраїнськими митцями вводив українську літературу як активний чинник у центрально- та східноєвропейський мистецько-культурний простір. Друкуючись у німецьких, польських, російських, угорських, чеських виданнях, вільно володіючи кількома мовами, Франко виборював українській літературі, за його словами, „право горожанства серед цивілізованих народів світу“. За своє життя І. Франко написав більш як 6000 творів.

Життя І. Франка складне, сповнене боротьби, перемог і втрат. Будучи сином сільського коваля з Нагуєвичів Дрогобицького повіту, що на Галичині, письменник усі сили віддав здобуттю освіти, а затим - служінню своєму народові.

Особливості творчості:

• І. Франко творив майже в усіх літературних жанрах: поезії, поеми (соціально-побутові, сатирично-політичні, гумористичні, історичні, біографічні, філософські), казки, оповідання для дітей і дорослих (понад 100), повісті, романи, драматичні твори (близько 15), нариси, фейлетони, памфлети, етюди, літературно-критичні статті тощо). За своє життя І. Франко написав більше 6000 творів;

• поезія характеризується патріотичною наснаженістю, глибиною філософських роздумів, щирістю душевних переживань (деякі твори митця покладені на музику: „Ой ти, дівчино, з горіха зерня“, „Червона калино, чого й в лузі гнешся?“);

• тематичні обрії творчості;

- сучасне і минуле галицького села;

- зображення життя людей „дна“;

- навчання і виховання дітей;

- життя інтелігенції, духівництва, робітників;

- історичне минуле;

- проблеми сучасного життя та ін.

• Іван Франко частково дотримується традиційних поглядів на тематичні пласти української літератури, що розкривають життя різних соціальних верств українського народу, і, у той же час, виводить літературу на нові обрії.

Стильово І. Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він - найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка „З вершин і низин“.

Традиції й новаторство в художній літературі - це взаємопов'язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності. Традиція в будь-якій сфері людської діяльності - те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній літературі у процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи і т. п.

Новаторство - нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм.

Громадсько-політична поезія І. Франка сповнена ідеалів кращого життя для народу, його слово - зброя у боротьбі проти свавілля, пригноблення, утисків трудового люду. Один із найвизначніших творів громадянської лірики І. Франка - „Гімн“ („Вічний революцьйонер“), який увійшов до збірки „З вершин і низин“.

Гімн (від грец. „урочиста пісня“) - урочистий твір символічно-програмового змісту.

Провідним мотивом вірша є віра у невмирущість суспільних ідеалів, які народ має захищати і відстоювати попри усі перешкоди. Основний образ-сим- вол поезії - „вічний революціонер“. Це - не істота, не одухотворена постать. Це - одвічне прагнення людини до кращого, символ творчої сили, що веде народ „у призначене місто“, осмислення якого пізніше буде продовжене у поемі „Мойсей“. У поезії „Гімн“ цей образ багатоскладовий: це дух, наука, думка, воля. Він непереможний уже по своїй суті, бо - вічний. Образом-антитезою „вічному революціонеру“ є „зла руїна“ - світ попівських тортур, тюремних царських мурів, муштрованого війська, гармат, шпіонського ремесла, сліз, суму, нещастя. Ідеї протиставити два світи, що є основним художнім прийомом поезії, також служать епітети (зла руїна - розвидняющийся день). Засобом анафори підкреслюється думка про невідворотність змін на краще.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

За жанром це філософська поема, тема якої - останні дні життя і смерть біблійного пророка Мой- сея, не визнаного своїм народом. Поема про давноминулі часи спроектована в сучасну авторові дійсність. У цьому переконує пролог до поеми, у якому поет звертається безпосередньо до українського народу, „замученого, розбитого“.

Увесь пролог є своєрідним посланням І. Франка до українського народу, співзвучним за силою і значенням із „Заповітом“ та „І мертвим, і живим...“ Т. Шевченка. Система риторичних запитань, звернених до українського народу, робить пролог напруженим, динамічним, суспільно значущим. Автор уживає яскраві, емоційно насичені епітети (народ замучений, розбитий; укрита злість, облудлива покірність; найсвятіша любов; пісня палка, вітхненна), порівняння (народ - мов паралітик, народ - як хазяїн домовитий), фразеологізми (заприсягти на вірність, битий стидом), гіперболи (край твій весь политий кров'ю), антоніми (спів, хоч тугою повитий, та повний віри; хоч гіркий, та вільний), метафори (ллється туга, слово вздоровлює й огнем буха), тавтологію (глянеш по своїй хаті і по своїм полі), уособлення (народ виступає єдиною живою силою, здатною до боротьби). Вживання символів церковнослов'янського походження (таблиці залізні, офірувати душу й тіло, день воскресний, путь спасенна) робить твір духовно піднесеним, урочистим.

Пролог поеми написаний терциною. Терцина - строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба з римуванням рядків аба бвб вгв і т. д. Сама ж поема написана анапестом.

Пролог, будучи емоційно-ліричним заспівом до поеми, водночас є самостійним завершеним твором. Це і громадянський заповіт автора, і його драматично-лірична сповідь, і духовне послання своєму народові. У хвилюючих рядках перед нами постає історична доля українського народу, його минуле, сучасне і майбутнє. Пролог перейнятий двома настроями: гострим болем і сумом за свій талановитий народ, що став у сусідів „гноєм“, „тяглом у поїздах їх бистроїзних“, став „паралітиком на роздоріжжю“. Цей рабський стан народу палив душу поета пекучим соромом. Та гнітючий настрій у другій частині змінюється - поета осяює пророче просвітлення, тверда віра у світле майбутнє українського народу.

Оптимістична нота, на якій завершується пролог, не переноситься у зав'язку поеми. І це логічно вмотивовано: пролог - це посвята, „скромний дар весільний“ рідному народові, віра в його майбутнє.

Поезія закінчується риторичним запитанням, що емоційно підсилює віру в невідворотну перемогу нового життя над „злою руїною“.

Вірш покладений на музику і став гімном борців за кращу долю свого народу.

Віршовий розмір поезії - хорей.

„МОЙСЕЙ“

Поема - великий віршований твір із сюжетно- оповідною організацією, повість або роман у віршах, багаточастинний твір, у якому поєднано епічне і ліричне начала. Поему відносять до ліро-епічного жанру літератури.

Складні суспільно-політичні умови, що склалися у Європі на межі XIX—XX ст., активізація громадського життя в Україні, зокрема у Галичині, осмислення ролі особистості й письменника у житті народу зумовили появу 1905 року поеми І. Франка „Мойсей“, у якій автор висловив розуміння власного місця, власної громадянської трагедії на шляху українського суспільства „до землі обітованої“. Поета особливо хвилювали питання взаємин широких мас з тими політичними силами, які б могли очолити цей рух до волі. Для реалізації такої актуальної суспільно-політичної проблеми І. Франко обрав біблійну легенду про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі.

В основі сюжету поеми лежить біблійна легенда про те, як пророк Мойсей вів до землі обітованої з єгипетського рабства єврейський народ. Із тривалих і важких сорокарічних мандрів арабською пустелею І. Франко взяв лише фінальну частину, коли ізраїльтяни наблизились до заповітного краю - Палестини. Поема має 20 пісень (розділів), а сам сюжет можна умовно поділити на чотири частини: наростання та загострення конфлікту між пророком Мойсеєм та його народом, який провокують Авірон і Датан; роздуми Мойсея над долею свого народу; розмова Мойсея з Єговою та смерть пророка; єврейський народ, залишившись без провідника, все ж досягає землі обітованої, здійснюючи його заповітну мету. Цей довгий шлях, сповнений небезпек і втрат, виявив силу духу одних і мізерність інших. Проте крізь реалістичні зображення проступають авторські почуття самотності, болю, любові, готовності до самопожертви на шляху до народного визволення. І вже не біблійний Мойсей, а український поет-пророк Іван Франко, оточений „землячками- ботокудами“, лінивими розумом і байдужими до долі рідного краю й онуків своїх, закликає зневірених і сплячих: „Встань! Прокинься! Пробудись!“.

Зрозуміти ідейний задум автора допомагає яскравий позасюжетний елемент - біблійна притча про терен: дерева запрошують царювати над ними ліванський кедр, пальму, рожу, дуб, березу, проте непомітний і скромний терен, поступаючись власними інтересами, готовий служити їм усім. Чи не про власне самозречення заради народу говорив поет?

Тема народу - його минулого й майбутнього, його долі й історичного призначення серед інших народів, зокрема слов'янських, - одна з провідних у поемі. Український народ - народ з давніми волелюбними традиціями, доля якого була трагічною протягом багатьох століть. Не маючи власної держави, мусив він довгий час поневірятись під владою інших країн-сусідів: Польщі, Австро-Угорщини, Росії. Усі спроби здобути волю були марними, і в шаленому вогні повстань гинули найкращі, найвідданіші сини й доньки України. Змальовуючи трагізм становища рідної землі, І. Франко висловив беззаперечну віру у її визволення і щасливе майбутнє, показавши народ як творця і рушійну силу в розвитку історії, що є основною ідеєю поеми.

ЗБІРКА „ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ“

Вірші збірки „Зів'яле листя“ І. Франка - це художнє відображення втрачених надій, нерозділеного кохання. Перед нами розгортається драма ліричного героя, викликана обставинами інтимного життя. Особисті переживання героя автор підніс на незрівнянну височінь духовної краси. „Перший жмуток“ збірки передає вразливість ліричного героя через нерозділену любов. Кохана розбила поетове серце, і з нього ллються тужливі, сумні пісні.

У поезії „Чого являєшся мені у сні?..“ ліричний герой із сумом запитує кохану, чому її образ являється уві сні до нього і тривожить душу. Герой щиро кохає дівчину, хоч вона й згордувала ним. Довга розлука посилила тугу, хвилювання, які він переливає у пісні. Поезія завершується проханням героя до коханої хоч уві сні приходити до нього і оживляти стомлене серце.

Поезія написана ямбом з використанням пірихія. Рядки нерівноскладові, що допомагає краще передати тривожний настрій ліричного героя.

У творі вжито багато яскравих епітетів (очі чудові, ясні), порівняння (очі - немов криниці дно студене; бажання - мов зарево), емоційно забарвлену лексику {докір, страждання), фразеологізми {надірвала серце).

Вірш має автобіографічні мотиви, покладений на музику (композитор - К. Данькевич), є однією з перлин світової інтимної лірики.

М. Коцюбинський назвав збірку визначним явищем лірики: „Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв“.