Українська література: комплексне видання для підготовки до ЗНО 2020

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ. МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ, ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ПРОГРАМА

Михайло Коцюбинський.

„Тіні забутих предків“, „Intermezzo“

Ольга Кобилянська.

„Земля“

Леся Українка.

„Contra spem spero!“, „Лісова пісня“

Опорні поняття

Модернізм

імпресіонізм

Новела

Соціально-психологічна

новела

Соціально-психологічна

повість

Образи-символи

Драма-феєрія

Діалектизми

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Кінець XIX ст. позначився стрімким розвитком модерністських течій, серед яких особливе місце займає імпресіонізм - напрям у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст. Спираючись на досягнення реалістичного демократичного мистецтва, імпресіоністи боролись проти рутинного академізму й салонного мистецтва, виступали за відтворення краси навколишнього світу, повсякденного життя. Вони вважали, що художник повинен зображувати навколишній світ так, як він його споглядає і відчуває. Звідси - пошук нових художніх засобів, найповніша передача зорових вражень, життєствердне захоплення красою світу. Основну увагу імпресіоністи приділяли відтворенню змін у настрої, фіксуванню хвилинних вражень. Імпресіонізму притаманна витончена фантастика, поетизація старовини, екзотика. Видатними представниками імпресіонізму в українській літературі були В. Стефаник, М. Коцюбинський, М. Вороний, О. Кобилянська, М. Хвильовий, П. Тичина та ін.

Основні риси імпресіонізму

- „звуковий“ пейзаж;

- естетична функція кольорів і світлотіней;

- урочиста пряма мова (монолог, діалог);

- калейдоскопічність, фрагментарність зображуваного;

- сюжет не розгортається, фабула вимальовується поступово;

- ситуаційне напруження;

- підкреслений ліризм;

- вживання тропів для підсилення асоціативних почуттів і вражень.

Одним із найвидатніших майстрів-імпресіоністів в українській літературі є М. Коцюбинський. Він рано спробував свої сили в літературі, друкуватися почав у 1890 р. Твори письменника привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник. Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для багатьох його творів. На початку 1898 р. М. Коцюбинський оселяється у Чернігові, де з'являються багато нових художніх творів письменника. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою його творчості. Новаторською за темою в українській літературі була новела „Цвіт яблуні“: тут порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, стверджувалося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним. До теми „Цвіту яблуні“ Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр „З глибини“, поезія в прозі „Пам'ять душі“, незавершений твір „Павутиння“, новели „Intermezzo“ і „Сон“), У п'ятиліття перед революцією 1905—1907 р. Коцюбинський написав і опублікував оповідання „Fata morgana“ („Киевская старина, 1904“), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Провідним жанром малої прози М. Коцюбинського після 1901 р. стає соціально-психологічна новела.

Новела - невеликий за обсягом прозовий твір із надзвичайно сконцентрованою дією, динамічним сюжетом, відображенням психологічно мотивованих змін у поведінці героя. У сюжетну основу новели кладеться якийсь один епізод, що може заінтригувати, зацікавити своєю нечуваністю, надзвичайністю.

Звідси - найголовніші особливості форми новели - напруженість дії, стислість розповіді і несподівана розв'язка. Гете писав, що вона не що інше, як „розповідь про нечувану подію“.

„INTERMEZZO“

Одним із визначних у доробку письменника є твір „Intermezzo“. Сама назва новели відповідає законам імпресіонізму, однією з ознак якого є тяжіння до музики, образотворчого мистецтва (звідси й назви „малих жанрів“ - ескіз, шкіц, образок, акварель тощо). Intermezzo (від лат. intermedius - проміжний, середній) - музичний термін, так називають інструментальну п'єсу довільної будови, іноді самостійний епізод в опері (інструментальний, вокально-інструментальний, хоровий).

Новела „Intermezzo“ має автобіографічний характер - її появу зумовили події особистого життя М. Коцюбинського: складна суспільно-політична ситуація в країні, пригнічування розвитку української культури, негаразди на роботі й в особистому житті виснажили письменника, він потребував перепочинку, часу на відновлення сил. Запрошення знайомого відвідати Кононівнку, село на Полтавщині, стало рятівним для письменника. Тому й присвячено „Intermezzo“ кононівським полям.

Темою новели є перебування героя на відпочинку. Така, здавалось би, прозаїчна тема, викладена за

законами імпресіонізму, є знаряддям формування високої суспільно-мистецької ідеї - служіння митця народові: образом intermezzo новеліст не тільки зображує свій перепочинок, а й підкреслює, відповідно до функцій музичного твору такого виду, органічний зв'язок поки що обірваних періодів його життя і боротьби.

У новелі М. Коцюбинського „Intermezzo“ ареною зіткнення чорних і світлих сил - утоми й сонця - стала душа людини. Отже, конфлікт твору пролягає у філософсько-психологічній площині.

Цей прозовий твір має деякі спільні риси із драматичним: як і в драматичному творі, тут є дійові особи, які можна поділити на дві групи: негативні й позитивні. Негативними, що руйнують людську душу, є „моя втома“, „людське горе“, „залізна рука города“; позитивні - „ниви у червні“, „зозуля“, „жайворонки“, „сонце“: „три білих вівчарки“ — є скоріш „перехідним місточком“ від однієї групи персонажів до іншої.

Кожний із персонажів, з'являючись у певний момент життя героя, впливає на його хід, формує особливий світ душі. Хто ж переможе у цьому двобої?

Якщо уважно аналізувати цитатний матеріал новели, можна відзначити, що кожний негативний персонаж пригнічує моральний стан героя, а кожний позитивний вносить свою частку в його моральне й духовне одужання.

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Моя утома

А люди йдуть. За одним другий, тертій. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі залишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!

Втома, роздратування, потреба захисту власної душі від втручання іззовні. Сліди людських підошов на душі - як на землі, яку всі товчуть ногами.

Залізна рука города

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? невже я вирвусь від цього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука?

Місто, одягнене в камінь, місто, що дихає смородом, місто, в якому дим, ревіння і злість, є втіленням утоми ліричного героя. Коли ж він їде з міста, здається, що воно не хоче відпускати від себе свою жертву і простягує далеко в природу свою залізну руку. Вирватися з цієї руки - це вирватися з лабет горя, втоми, безвиході.

Зозуля

Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін - ку-ку! ку-ку! - і сіє тишу по травах. /.../ я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: „Ку-ку... ку-ку... Добридень!“

Перший реальний звук, що не викликає у ліричного героя почуття роздратування, болю. Зозуля молоточками неначе достукалась до глибинних почуттів людської душі. Це той звук, який сіє тишу, чого так не вистачало людині. Герой навіть відчув сили і бажання відповісти на цей звук. Початок одужання.

Три білих вівчарки

Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... Як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть? /.../ Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. /.../ ...тобі воля дорожча, аніж задоволена злість.

Три білих вівчарки сприймаються і як прямий, і як алегоричний образ. Ланцюги - символ неволі. Емоційно забарвлена лексика відтворює стан неволі, злості. У собаки - людське, ім'я, що сильніше підкреслює алегорію. Лють собаки на ланцюгу - лють знедоленої людини.

Зображення лютих псів далі різко контрастує із радістю свободи.

Ниви у червні

...передо мною встала його (поля) безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені - все це зіллялось в одну могутню хвилю: вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла: клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати - плодючість.

/.../ Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар.

Широка нива - символ незмірних, невичерпних сил. Нива порівнюється з водою, а вода - символ очищення. Герой очистився душею на лоні природи.

Незасіяна земля - не мертва. Вона спочиває. Так відпочиває стомлена душа, щоб набратися сил. Уособлення, звертання, порівняння - засоби, що одушевляють природу, підкреслюють нерозривний зв'язок усього живого.

Жайворонок

Та пісня має в собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути.

Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпотіла крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла і звучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з небе на землю. Єднала небо з землею в голосону арфу і грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно.

Співає не прекрасний птах, а маленька сіра пташина (так і в людському житті непомітна людина може бути прекрасною).

Чи може бути музика тільки з високих звуків? Така музика не складеться у симфонію. Чи може бути життя тільки радісним? У такій одноманітності загубиться й радість. Високе й низьке, небо і земля, щастя і горе - ось музика, симфонія життя.

Сонце

Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини - одна земна, друга блакитна - й замкнули у собі сонце немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою /.../ На небі сонце - серед нив я. Більш нікого.

Ліричний герой і сонце - чим вони схожі? Вони єдині у своїй неповторності, чисті, своїм теплом зігрівають людей. 1 ще - самотні...

Саме порівняння ліричного героя із сонцем зумовило те, що М. Коцюбинського називають „великим сонцепоклонником“.

Хоча сюжет новели безфабульний, він розвивається за класичною схемою: зав'язка (рішення ліричного героя виїхати з міста), розвиток дії (перебування на відпочинку, подорожі полями), кульмінація (зустріч із мужиком і почута від нього жахлива роз

повідь про життя простої людини), розв'язка (усвідомлення ліричним героєм свого духовного одужання й готовності до продовження громадянської та мистецької діяльності й боротьби: „Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає

Порада: опрацьовуючи цей твір, зверніть увагу на особливості використання художніх засобів,

особливо на персоніфікацію дійових осіб, а також епітети, порівняння, які формують багату палітру для відтворення прекрасних пейзажів кононівських полів.

„ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ“

Стосунки природи і людини, життя гуцулів у чарівному світі гір та лісів, населених казковими істотами, - така тема твору М. Коцюбинського „Тіні забутих предків“. Поштовхом до написання цієї повісті стали глибокі враження М. Коцюбинського від перебування у Карпатах, у Криворівні.

Особливість сюжету та композиції цього твору зумовлена його імпресіоністичним характером: тут паралельно розвиваються дві лінії - зовнішня (історія життя Івана Палійчука) та внутрішня, психологічна (кохання Івана і Марічки, зображення казкових істот, що населяли карпатські ліси і впливали на долю людини). Композиційно повість складається з низки епізодів, які через долю Івана і Марічки передають дух гуцульського життя, органічний зв'язок гуцулів з природою, їхні вірування, звичаї, обряди.

Проблематика твору:

- гармонія між людиною та світом природи;

- життя і смерть, добро і зло;

- язичництво і християнство;

- сила кохання і неможливість існування без нього;

- вплив мистецтва на людину;

- роль праці в житті людей;

- стосунки батьків і дітей.

Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

- між родами (Палійчуки - Гутенюки) - Іван - кохання — Марічка;

- людини з дикою гірською природою (Іван - Чугайстир);

- людини із власним „я“ (роздвоєність Івана);

- побутовий (Іван - Палагна);

- людини з людським буттям (Іван - смерть). Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра „Ромео і Джульєтта“. У них є чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У ворогуючих родах є діти, які кохають один одного, - Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть.

Образи героїв твору - і головних, і другорядних - підпорядковані ідейному змісту твору. Вони єдині зі світом Карпат, живуть в гармонії з грізними силами природи. Саме природа об'єднала дітей двох ворогуючих родів - Івана і Марічку. їх кохання було щирим і чистим, як сама природа, і виливалось музикою Іванової флояри та Маріччиних коломийок. Смерть Марічки, жахлива й трагічна, змальована у творі просто: „Марічку взяла вода“. Такий лаконізм підкреслює типовість випадків, коли сили природи ставали жорстокими до людини. Так, життя гуцулів було сповнене небезпек (брат Івана також загинув у лісі, коли його привалило деревом). Розповідь про життя та працю Івана на полонині сповнена поетичного зображення Карпат: це і легенди, і повір'я, і обряди, якими супроводжувалась праця вівчарів.

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Сім'я

Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька (...) їхня родина була невеличка: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церкви.

Багатодітна сім'я, як більшість гуцульських сімей. Горе часто заходило до хати Палійчуків.

Дитинство

Не раз вона (мати) з ляком думала навіть, що то не од неї дитина Не „сокотилася“ баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила десь свічки - і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Повір'я супроводжували людину від народження.

Формування світогляду

...(дитина) була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому. (...) ...робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси птахів та всі ті згуки, що чув у лісі. Ледве помітний у лісовім зелі, збирав квіти і косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах, і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки.

Ріс на лоні природи, як дитя самої природи. Навіть колискові йому співала не мати, а гірські потоки.

Формування світогляду

...умів знаходити помічене зілля; (...) знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім: що в лісах повно лісовиків (...), що там блукає веселий чугайстир (...), що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок (...) про потопельників (...). Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржинку, щоб зробити їм шкоду. (...) Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором.

Повір'я були знаннями, необхідними кожному гуцулу, щоб вижити в суворому світі Карпат.

Діти виростали як частина самої природи.

Ставлення до праці, хазяйства

Тепер він уже мав обов'язки - його посилала пасти корів.

Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.

Занедужав Микола - і Іван замість нього пильнує ватри.

Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний бо- тей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі, - він не журився. Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний до багатства - не на те гуцул жиє на світі, - саме плекання маржинки сповняло серце радістю. Як дитина для мами - такою була для нього худібка.

Скільки клопоту було в Івана! Він не мав навітьколи спам'ятатись. Ґаздівство потребувало вічної праці, життя маржини так тісно в'язалось з його власним життям, що витісняло всякі інші думки.

Дітей змалку привчали до праці.

Зубожіння, потреба найматися.

Іванові дають відповідальні доручення.

Худоба, хазяйство - це радість і смисл життя гуцула.

Захоплення

...він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився від старших.

Поетично сприймав світ з дитинства.

Язичницьке

сприйняття

світу

На камені, верхи, сидів „той“, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру.

(на полонині) Приходить Марічка. Ой не обдуриш, небого, ой ні... Іван знає, що то лісна, а не Марічка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею!

Щезник навчив Івана грати на флоярі.

Ставлення до родини Гутенюків

...ніхто не міг розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.

Спершу ворожість була „успадкована“ від старших як традиція.

Ставлення до Марічки

...в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка.

Іван не вірив (у смерть Марічки). Се, певно, штуки Гутенюків. Дізнались про їхнє кохання й сховали Марічку. (...) Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: „Ма, жери і мене!“ (...) Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. (...) Потому щез. Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з'явився.

...життя маржини так тісно в'язалось з його власним життям, що витісняло всякі інші думки. Але часами, несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки (...) або на глибокий задуманий ліс, звідти злітав до нього давно забутий голос:

Ізгадай мні, мий миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину...

Тоді він кидав роботу і десь пропадав.

На святий вечір Іван був завжди у дивнім настрої. (...) І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка...

Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка.

(танцюючи з чугайстром) „Тікай, Марічко... не бійся, душко... твій ворог танцює“

(коли Марічка вже стала нявкою) Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя...

Чиста дитяча душа не сприйняла дорослих законів у стосунках двох родин і почала формувати власні цінності спілкування.

Туга за Марічкою - до бажання самогубства.

Природа будила спогади.

На святий вечір був час, коли можна було зустріти Марічку, бо душі померлих приходять на землю.

В уяві Івана Марічка стає нявкою - казковою істотою з дитячих спогадів.

До знеможення танцює, рятуючи кохану.

Єдина на світі рідна душа.

Ставлення Марічки до Івана

Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки.

Портрет

Івана

Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню.

Фольклорний образ.

Ставлення до Палагни

Чи кохав він Палатну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка - чого ж ще більше?

(на гуляннях)... Іван обіймав молодиці, Палагну цілували чужі чоловіки - ото диво яке!..

Всі говорили про Палагну і Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палата цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, страчаючи силу. (...) Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром. Не з злості, а для годиться, коли люди звели.

Кохання і сім'я, Марічка і . Палатна - це по-різному сприймав Іван.

Кохання між ними не було.

Ставлення до життя

Се ж вони на нього замовлялись!.. (...) Іван стиснув рукою бартку (...) але раптом зів'яв. Знесилля й байдужість знову обняли все його тіло.

(...) Колись Марічка, а тепер він... Вже його зірка ледве тримається на небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне. (...) Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі.

Не від чар Юра, а від туги за Марічкою сохнув Іван.

Смерть

Івана

- Іва-а!..

- Я тут! - крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня.

Іван загинув так, як розказують легенди: людину заводять у безвість нявки.

Поховання

В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати.

По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт... (Під час ігор) Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому все іще грала загадкова усмішка смерті.

Відповідно до народного повір'я.

Може, в потойбічному житті Іван зустрінеться з Марічкою і вони будуть у парі. Може, тому посміхався Іван?

Інші образи твору - люди і казкові істоти - також підкреслюють єдність людини і природи (Юра, Палатна, баба Хима, Чугайстир, нявка, щезник, голос сокири). Тут варто зазначити, що для більш повного розуміння твору варто ознайомитись із де монологією давніх гуцулів, з'ясувати, хто такі арідник, щезник, нявка, Чугайстир, мольфар.

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Нечиста сила

...знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім: що в лісах повно лісовиків (...), що там блукає веселий чугайстир (...), що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок (...) про потопельників (...). Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржинку, щоб зробити їм шкоду. (...) Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

А там, по суворих диких верхах, десь по безводах, в безсилах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою важко боротись.

Повір'я були знаннями, необхідними кожному гуцулу, щоб вижити в суворому світі Карпат.

Щезник

На камені, верхи, сидів „той“, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. (...) Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він (Іван) заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже в ньому. (...) Так знайшов він у лісі те, чого шукав.

Навчив Івана грати на денцівку.

...смерека закурилась і почала рости. Росте та й росте - і ось виступив із неї якийсь чоловік. Став на полянці, білий, високий, і гукнув назад себе у ліс. І зразу вийшли з лісу олені...

Щезник пасе свою маржинку.

Голос

сокири

...їм часом здавалось, що вони (діти) чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей. (...) то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей.

Чугайстир

...з лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одежі. М'яке темне волосся покри-вало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана. (...) Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей від нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере.

Арідник

...на воді крутиться шум. (...) А то був арідник. (...)

...арідник мав силу до всього.

Що є на світі - мудрощі, штудерація всяка, - то все від нього, від сотони. Де що лиш є - віз, кінь, музика, млин або хата, - все вигадав він...

Зробив землю, гори. Первинність арідника.

Бог

...він був бог, як бог, з первовіку. Дав бог йому (аріднику) руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими.

А бог лиш крав та давав людям.

Схотів зробити землю.

Чаклування

...годилося закликати на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя.

Палата вічно заклопотана була своїм ворожінням. Палила поміж мар- жиною ватру, аби вона була світуча, красна, як боже світло, аби до неї не мав приступу злий. Вона робила, що тільки знала, аби худоба була така тиха, як корінь в землі, така манниста, як у потоці вода.

Ворожіння було звичним заняттям господині - однією з форм догляду маржинки.

...(Юра) почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастись, пишно плодились...

Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води... Іди рознесися, як вітер по світі... Розсядься і розситися* ти тут сили не маєш...

Юра, зігнувшись, тримав перед Палатою глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови. (...) Се ж вони на нього (Івана) замовлялисьі

Люди-чаклуни

Були наділені надприродними силами.

Хима

Війшла даві в притулу Хима, глянула на ягнєта та як сплесне в долоні: „їй! Які вони файні!“ На, маєш, гадаю собі. Не встигла та за поріг, як двоє ягнят за-крутилось на місці - та й вже по них... (...) Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами перекидалась в білого пса та никала по загородах сусідських. (...) Чого тільки вона не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно (...) повзла вужем (...) Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби.

Вурочувала худобу.

Юра

Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялися, але потребували всі.

Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання.

Засоби творення образів не зовсім типові: у творі мало діалогів, докладних портретів. Засобом характеротворення тут виступають, відповідно до законів імпресіонізму, зображення порухів душі: відчуття героєм природи, музика й спів, його радість і горе.

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

„Її натурі властиві ліризм і музичні настрої. Най- реальніші картини вона постійно супроводжує ліричними відступами, які нагадують симфонії, де враження пейзажів і порухи душі зливаються в одну неподільну гармонію“, - так про Ольгу Кобилянську писала Леся Українка.

Письменниця народилась 27 листопада 1863 у Карпатах, у Південній Буковині, в містечку Гура-Гумора в сім'ї дрібного урядовця. У багатодітній родині, де було семеро дітей, Ольга була четвертою дитиною. За допомогою старших братів Ольга опановує грамоту, німецьку мову. Навчаючись у школі, дівчина з власного бажання вчиться „по-руськи“ в учительки-українки, оскільки українською мовою у школах Австро-Угорщини не викладали.

Світогляд дівчинки формувався на кращих зразках світової літератури: творах Г. Ібсена, М. М терлінка, Г. Гейне, К. Ґамсуна, Ф. Міллера, І. Тургенєва. Великий вплив на становлення Ольги Кобилянської мали українські письменники: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка.

Потяг до літературної діяльності виявився досить рано: „Ще молодою дівчиною, 13—14 років, я почала писати вірші“, - згадувала пізніше письменниця. Перше оповідання „Ґортенза, або нарис з життя одної дівчини“ написано німецькою мовою.

На той час набував розмаху феміністичний рух в Україні, яскравими представниками якого були Софія Окуневська, перша жінка-лікар на Буковині, та Наталія Кобринська, письменниця, Євгенія Яро- шинська. У 1894 р. вони створили Товариство руських жінок на Буковині, однією з фундаторок якого була й О. Кобилянська. Саме Наталія Кобринська переконала молоду письменницю писати українською.

У 1886 р. з'являється оповідання О. Кобилянської німецькою мовою „Вона вийшла заміж“, яке лягло в основу пізнішої повісті „Людина“, написаної вже по-українськи.

У своїх творах О. Кобилянська зачіпає найрізноманітніші теми: життя селян („Земля“, „Вовчиха“), формування інтелігенції („Через кладку“, „За ситуаціями“), кохання („У неділю рано зілля копала“), засудження війни („Лист засудженого вояка до своєї жінки“, „Юда“, „Назустріч долі“). Проте найбільше, як зазначала Леся Українка, „вироблений нею тип інтелігентної жінки, що бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і засмоктуючого оточення австрійської буржуазії...“. Цій темі присвячено оповідання „Людина“ і великий психологічний роман „Царівна“. „Моя заслуга - се та... що побіч теперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть стати і жінки європейського характеру“, - так визначала своє місце в українській феміністичній літературі О. Кобилянська.

Твори О. Кобилянської - визначне явище в українській літературі, яскраві приклади раннього українського модернізму, які розкривають вищі (елітарні) якості людської душі, позначеної бездоганними чеснотами та тонким естетичним чуттям,

що становить художньо-мистецьке поняття „аристократизм духу“.

Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. у Чернівцях, де і була похована.

„ЗЕМЛЯ“

Влада землі, боротьба за землю - одна з найважливіших проблем людського життя, що порушувалися у світовій літературі. Ця тема широко змальована і в творах українських письменників: Панас Мирний і Михайло Коцюбинський, Іван Франко і Василь Стефаник, Лесь Мартович і Марко Черемшина, а також багато інших митців української літератури вирішували її по-своєму, на конкретних образах і життєвих ситуаціях показуючи силу та вплив землі на долю людини.

І. Франко зазначав, що „крім значення, яке має земля для селянина тим, що вона його годує і є для нього поштовхом цілого ряду почуттів, вона має ще й соціальне і політичне значення. Селянин без землі не має ніякої вартості“. Земля - це, по суті, єдине мірило суспільної вартості селянина в житті.

Таке ж трактування значення землі для селянина ми бачимо у повісті О. Кобилянської „Земля“, що створена на конкретному життєвому матеріалі.

За жанром цей твір - соціально-психологічна повість.

Тема твору - вічна влада землі над селянином. Ця тема конкретизується ідеєю: сліпа залежність людини від землі руйнує її як особистість. Повість створена на основі реальної трагедії братовбивства, що сталася восени 1894 року в селі Димка, в якому довгий час мешкала письменниця. Прототипами героїв твору стали мешканці села.

Герої твору розкриваються передусім через ставлення до землі. Ставлення персонажів до землі є основним засобом їх характеротворення. Інші ж засоби (портрети, описи, діалоги тощо) підпорядковані основному.

У центрі уваги - родина Федорчуків: Івоніка, Марійка, їхні сини Михайло і Сава, а також інші селяни, доля яких так чи інакше переплелась із сім'єю Федорчуків.

Історія життя цієї родини типова для тієї частини селянства, яке тяжкою працею вибивалось із злиднів, здобуваючи шматок омріяного ґрунту. Проте земля не приносить їм щастя - вона неначе пожирає піт і працю людей, висисає їхню силу і життя.

Івоніка і його дружина Марійка тривалий час складали гріш до гроша, щоб придбати землю. Нестерпно тяжко, надриваючись, працювали вони, відмовляючи собі у всьому. „Марійка погребала там здоров'я, - розповідає Івоніка. - Тоді жалували ми собі кусника м'яса. Ніколи вона курки не зарізала. Ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гріш, аж добилися цього, що маємо“. Земля, як'каже Івоніка, „підпливла“ їхньою кров'ю і потом. „Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як часто голодними і холодними ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочку її“.

Нарешті Федорчуки здобули землю, в селі їх вважають кращими господарями, але щасливими вони не стають, бо змушені каторжно працювати на своїй ниві, щоб вона „не вирвалася“ з їхніх рук. „Ми наче чорні воли тягнемо з ранку до ночі“, - каже Івоніка. Віддавши землі молодість, силу, здоров'я, ставши ґаздою, він і тепер у всьому собі відмовляє. На зауваження Докії, що можна і ліпше жити, Івоніка відповідає: „Мужик багато не потребує!“

Навіть стосунки батьків і дітей багато в чому зумовлені їх ставленням до землі. Івоніка любить Михайла, бо він - дбайливий господар, сумлінно працює в полі, розуміє землю. Молодший же син, Сава, на противагу Михайлові, „не любить землі... Він не буде шанувати її, як вона перейде до його рук. Але вона не перейде до його рук, як він не зміниться“, - вирішує батько.

Сава - людина дуже складна. Він може бути сміливим і рішучим, вміє пристрасно кохати і відстоювати своє почуття, але ж зрештою стає братовбивцею. Чому? Жадоба до збагачення, бажання володіти батьківською землею штовхають Саву на злочин Каїна. І здійснивши вбивство, він навіть не відчуває докорів совісті. Суспільні умови, страшна влада землі притупили людські почуття, зробили із Сави злочинця.

Івоніка, втративши улюбленого сина, з жахом переконується, що вбивця - його другий син. Але не тільки в цьому його трагедія. У чесного господаря зникає віра в те, чому віддав усе своє життя, - віра у землю як єдину основу добробуту і щастя.

Родинні стосунки, людські почуття цілком підкорені владі землі. Так, Докія не зважає на почуття своєї єдиної доньки Парасинки і віддає її заміж за нелюба, але доброго господаря Тодорику: „В селі було доволі хлопців, але ні один не мав стільки землі, скільки вона [Докія] бажала“. Трагічна розв'язка кохання Анни і Михайла також зумовлена владою землі. Хоч Анна й вирізняється серед інших дівчат добрим, щирим серцем, скромністю, працелюбністю, вона викликає лише жорстокі жарти з боку односельців, бо „вміє білля виглажувати і наперстком шити, але тим вона не доробиться ані землі, ані чо

ловіка. До землі треба з сапою підступати, а до чоловіка - з повними руками“. Дівчина відчувала, як тяжко й соромно бути вбогою, коли людина „ні для кого нічого не значить“. Михайло ж не може дома сказати про свою любов до наймички Анни і намір одружитися з нею, бо знає, що батьки не дадуть згоди на це, А одружившись без згоди батьків, він втратить землю. Марійка, чесна, чуйна жінка, добра мати, не приймає дітей Анни й Михайла лише тому, що їх мати - наймичка без землі й приданого. Через землю батьки не погоджуються і на шлюб Сави з Рахірою.

Чи виправдане таке ставлення селянина до землі? Чи є якийсь спосіб позбутися цієї страшної влади і повернути у душу людини щирість і любов? На це питання письменниця намагається знайти відповідь.

Михайло в армії болісно переживав розлуку з землею. Проте перебування в місті дало йому можливість побачити інше життя і дійти висновку, що людина може прожити й без землі, бо „чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не загине з голоду“. Михайло був уже готовий якось змінити своє життя на краще, та загинув від підступної руки брата.

Заробітчанин Петро і Анна, що поєднали свої долі, обирають для свого сина інший щлях: „Нема йому що до землі прив'язуватися“, - вважають вони. Анна „інстинктом своїм пізнала життя, світ. Гарує і працює від рання і до вечора на здобуття засобів до науки для сина і щось мов силує її відірвати його від землі. З нього будуть люди, як покине землю“.

Композиційно твір складається з 32 розділів. У першому розділі відбувається зав'язка дії: на весіллі Парасинки й Тодорики. Тут читач знайомиться з Івонікою Федорчуком, його сім'єю. У цьому ж розділі постає перша важка проблема сім'ї: Михайло, старший син та улюбленець, має йти до армії. Починається трагічне кохання Михайла та Анни.

Дія розгортається поступово, докладно, але все неухильно веде до трагічної розв'язки - вбивства Савою Михайла, причиною чого була земля, що мала дістатися у спадок Михайлові. Земля зруйнувала долю не тільки Михайла, а й Івоніки, Марійки, Анни. Здавалось, Анна не встане після страшного удару, проте, з'єднавши свою долю з Петром, вона мріє, що доля їхнього сина не буде пов'язана із землею, що він звільниться від її страшної влади.

Отже, Ольга Кобилянська вважала, що освіта допоможе людині, селянинові вирватися з-під згубної влади землі, примирити людину і землю.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА (Лариса Петрівна Косач)

Наприкінці XIX ст. лави письменників української літератури поповнились новими яскравими іменами, серед яких Лесі Українці належить особливе місце. Це був час глибоких змін у суспільстві, коли у досить швидкі історичні терміни формувались нові економічні засади (становлення нових капіталістичних відносин, нещадна експлуатація робітників), що, звичайно, викликало зміни й у суспільному житті (зубожіння і пролетаризація селянства). Такі зміни знаходили відображення у мистецтві, зумовлюючи гуманізацію поглядів інтелігенції на людину, посилення уваги до проблем людини, прагнення звільнити народ від пут неписьменності й безкультур'я, посилення феміністичного руху тощо.

Саме тоді у Франції зародився і швидко поширився у європейських культурах потужний художньо-мистецький напрям модернізм - загальна назва літературно-мистецьких течій нереалістичного спрямування кінця XIX - початку XX ст., адекватних новим знанням про людину (підсвідомість, інтуїція, опора на ірраціональне). Філософські основи модернізму - „філософія життя“ (Ніцше, Бергсон, Шопенгауер), „філософія серця“ (Г. Сковорода). Модернізм виник як прагнення митців нереалістичного напрямку до оновлення застарілих художніх систем і об'єднує різні нереалістичні течії: експресіонізм, імпресіонізм, футуризм, акмеїзм, сюрреалізм тощо.

Основні загальні риси європейського модернізму

- опозиція до традиційних методів, засобів мистецтва;

- розуміння правди мистецтва як відтворення сутності життя в сутності духу (увага до внутрішнього світу людини);

- суб'єктивізм;

- пошуки нових форм, утвердження умовності, схильність до містицизму, підсвідомого;

- орієнтація на вічні закони буття, мистецтва;

- декадентські настрої.

Український модернізм, будучи складовою світового культурно-мистецького процесу, все ж має свої особливості:

- він виник не лише як віяння з Заходу, а й як відновлення національних традицій;

- відновлення „філософії серця“, закладеної творами Г. Сковороди, яка має чимало спільних ознак із „філософією життя“ європейських філософів;

- естетичні критерії вперше поставлені в українській літературі на центральне місце;

- відстоювання права не просто на прекрасне, а й на вищий, „надземний“ ступінь краси;

- тісний зв'язок з піднесенням національно-визвольного руху, що визначив здебільшого оптимістичний настрій творів;

- не оцінений, гнаний за часів радянської влади;

- немає чітко виражених окремих напрямів, можна говорити про деякі риси певних напрямів у творчості певного письменника.

Саме Леся Українка своєю творчістю знаменувала переходову добу вітчизняної літератури від уже застарілих на той час народницьких тем, образів, художніх прийомів до зразків європейської культури.

Видатна українська письменниця Леся Українка - Лариса Косач - народилась у м. Новограді-Волинському (колишній Звягель) 13 (25) лютого 1871 року у дворянській родині. Її батько, Петро Антонович Косач, був відомим громадським діячем, одним із членів „Старої громади“; мати, Ольга Петрівна Драгоманова - письменниця Олена Пчілка. Крім Лесі, у родині росло ще п'ятеро дітей, батьки піклувались про їхній усебічний розвиток: навчали їх музики, іноземних мов, співу, заохочували аматорські театральні ігри-вистави. Лариса Косач виховувалась у літературно-мистецькому оточенні родин Лисенків і Старицьких. У сім'ї часто велись розмови про становище України й українського народу в Російській імперії, обговорювались ідеї поліпшення життя, освіти простих людей. Тітку Лесі, Олену Антонівну Косач, за революційну діяльність було заслано в Олонецьку губернію, а через 2 роки - у Сибір. Леся гостро сприймала усе почуте, тому під впливом розмов про арешт і заслання тітки вона ще дівчинкою написала свій перший вірш „Надія“.

Уже змалечку Леся відзначалась рішучим, незламним характером. „Я була малою горда - щоб не плакать, я сміялась“, - писала вона. З десяти років дівчинка боролась із тяжкою недугою, а на дванадцятому році життя у неї виявили ознаки туберкульозу кісток. Спочатку хвороба захопила руку, потім поширилась на ногу. Леся, музично обдарована дитина, змушена була відмовитись від гри на фортепіано - її улюбленого заняття в години дозвілля. Спогад про це залишився в її поезії „До мого фортеп'яно“.

1884 рік був знаменним у житті поетеси - у львівському журналі „Зоря“ з'явився її перший друкований вірш „Конвалія“ за підписом „Леся Українка“, а невдовзі - поезія „Сафо“. З цього року, власне, й починається творча біографія письменниці. Вона бере участь у роботі літературного гуртка „Плеяда“, який виник наприкінці 80-х років XIX ст. За спогадами В. Самійленка, щотижня у визначений день сходилася ця громадка в композитора Миколи Лисенка. Тут автори читали свої нові твори й переклади, тут же вони обговорювалися, складалися проекти на майбутнє.

Леся Українка займається самоосвітою, вивчає європейські мови, читає багато творів і вітчизняних, і зарубіжних авторів, багато пише, намагаючись знайти свій стиль, свою манеру письма.

Лірика 1893 р. виходить перша збірка віршів Лесі Українки „На крилах пісень“, яка, за словами І. Франка, „становить, без сумніву, найважніший здобуток поетичної нашої літератури“. Друга збірка, „Думи і мрії“, вийшла у 1899 р., а третя - „Відгуки“ - у 1902 р.

Тематика поезій Лесі Українки дуже широка. Громадянські мотиви є провідними у ліриці Лесі Українки.

До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься... -

так починається перша збірка поетеси „На крилах пісень“. Про що б не писала вона, Україна була для Лесі святим символом. Але її вірші - це не „плач, стогін та ридання“. Шлях Лесі Українки - це пошук нових, хоч і важких шляхів у нове життя:

Нащо даремнії скорботи?

Назад немає вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

У поезіях „Ворогам“, „Північні думи“, „Поет під час облоги“, „Товаришці на спомин“, „Слово, чому ти не твердая криця...“ звучить голос невільника, який уже усвідомив ганьбу і принизливість свого становища, в серці якого безнадія і покора витравлені соромом і ненавистю до гнобителів:

О, сором мовчки гинути й страждати,

Як маєм у руках хоч заіржавілий меч.

Ні, краще ворогу на одсіч дати,

Та так, щоб голова злетіла з плеч!

А заклик „Вставай, хто живий, в кого думка повстала!“ засвітив у серці народному „досвітній вогонь“ національного самоусвідомлення, будив від тяжкої гнітючості „темної ночі“, кликав до боротьби, до щастя. І. Франко зазначав, що з часу Шевченкового „Поховайте та вставайте“ Україна не чула такого гарячого заклику, як з вуст цієї слабосилої, хворої жінки.

Громадянська лірика Лесі Українки відзначається особистими, іноді глибоко інтимними мотивами. Власна життєва трагедія - невиліковна хвороба - загартувала її волю і дух, і ось з'являються поезії, де мужність переборює фізичний біль („Хто вам сказав, що я слабка...“, „Contra spem spero!“).

Навіть у пейзажній ліриці ми бачимо автора передусім як громадянина. Близько сприймаючи красу навколишнього світу, Леся поєднує у своєму серці явища природи і громадського життя.

Хто не жив посеред бурі,

Той ціни не знає силі,

Той не знає, як людині

Боротьба і праця милі.

(„З подорожньої книжки“)

Буря і боротьба - це вираження життєвого кредо поетеси, для якої життя без боротьби - безцільне.

Чарівною музикою сповнені рядки віршів, присвячених рідному краєві:

Красо України, Подолля,

Розкинулось мило, недбало,

Здається, що зроду недоля,

Що горе його не знавало.

У пейзажній ліриці - і казка волинського лісу, і „Случі рідної веселі береги“, Буковина, Полтавщина... Осягаючи мудрим оком митця рідну землю, Леся Українка пробуджує найсвітліші почуття до неї в кожної людини.

Цій жінці довелося чимало пережити: і хворобу, і смерть коханого, і поразки у двобої з царизмом. Але не скорилась, вистояла, здобувши на віки славу дочки Прометея. Образ титана-богоборця був духовно близьким Лесі Українці. Бо хіба ж не була вона відважною, як той міфічний герой, що кинув виклик самому Зевсові? Хіба ж не терзав її двоглавий царський орел? Поетеса сприймала Прометея не як титана, рівного богам, - вона уславлювала його як героя, який заради людей пішов на вічні страждання:

Я честь віддам титану Прометею,

Що не створив людей своїх рабами...

Сприйнявши заповіт титана служити людям, Леся Українка ні на крок не відступила від обраного ще в юні роки шляху:

Тяжкий твій спадок, батьку Прометею,

Та я, дочка твоя, прийму його...

Своїм палким поетичним словом Леся Українка пробуджувала людську й національну самосвідомість, спопеляла рабство і покору в душах своїх земляків:

Коли скінчиться той полон великий,

Що нас зайняв в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли загине новий Вавилон?

Леся Українка прожила недовге життя, проте залишила великий поетичний спадок. Письменниця померла 1913 року у грузинському місті Сурамі, де перебувала на лікуванні. Похована у Києві.

„CONTRA SPEM SPERO!“

Мотивом поезії „Contra spem spero!“ є роль митця в суспільстві, вираження громадянського і митецького кредо поетеси. Леся Українка, говорячи про жаль, голосіння, сльози, має на увазі не так свій власний стан, як змальовує становище простого народу в тогочасному суспільстві. Власну життєву позицію поетеса висловлює категорично:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Митець - ліричний герой цієї поезії - усвідомлює марність своєї праці, яка розкривається в алегоричних образах квіток на морозі, а також через зображення Сізіфової праці: „Я на гору круту крем'яную буду камінь тяжкий підіймать...“ Сучасне авторові суспільство показане як темна ніч. Проте не безнадію, а світлу віру утверджує вірш: кора льодовая розтане, і квіти барвисті зійдуть, морок темної ночі розриває світло провідної зірки.

Художня ідея вірша полягає у ствердженні активної громадянської позиції поетеси, служінні народним ідеалам.

Твір насичений образами-символами (кора льодовая, міцна; квітки на морозі та ін.), і через це мова набуває афористичності. Так, стали крилатими слова Лесі Українки „Жити хочу! Геть думи сумні!“.

Поезія багата на художні засоби, які допомагають розкрити ідею твору. Вірш побудований за законами антитези (хмари осінні - весна золота; сумний переліг - барвисті квітки), що переходить в оксиморон (Я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись...). Яскравість образів поезії створюють епітети (переліг вбогий, сумний, сльози гіркі, гарячі, весна весела, квітки барвисті). Для підсилення думки автор використовує інверсію (хмари осінні; кора льодовая, міцна; вага страшная; пісня весела), гіперболу (не стулю ні на хвильку очей), анафору:

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

Твір написаний анапестом, римування перехресне (абаб).

ДРАМА-ФЕЄРІЯ -„ЛІСОВА ПІСНЯ“

Феєрія - театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом, сценічними ефектами й трюками. Для драми-феєрії характерні ліричне начало, зіставлення природного і людського, широке використання міфічних і фольклорних образів.

Тема „Лісової пісні“ Лесі Українки - зображення світу людини й світу природи в їх суперечностях і взаємопроникненні.

Ідея - обстоювання краси кохання, єдності людини і природи як основи гармонійного життя.

Враження від казкового чару волинської природи Леся Українка зберегла з дитячих років, коли слухала оповіді дядька Лева Скулинського, до зрілого віку, коли міфологічні образи, первісні вірування поліщуків знайшли втілення у драмі-феєрії „Лісова пісня“.

Багато казкових істот є героями твору. Всі вони різні, як і люди: добрі, злі, але в сукупності своїй складають мудру гармонію природи, де все має перебувати в порядку й рівновазі. Людина, яка входить у цей казковий світ, має дотримуватися мудрих законів природи, інакше вона гине.

Ставлення до природи як до живої істоти формувало світогляд людей, їх мораль. До речі, і Лісовик, і Водяник, Мавка і Русалка, навіть Злидні, що сприймаються людьми як реальні істоти, зовсім позбавлені рис „нечистої сили“. Вони мають своє уявлення про добро і зло; часто їх вчинки більш мудрі, справедливі, ніж людські. Це тому, мабуть, що над природою не тяжіє сіра буденність, вона - жива й мінлива, хоч нічого більш постійного від природи не можна уявити: день завжди приходить на зміну ночі, а за зимою неодмінно настає весна. Так, людина зі своїми щоденними клопотами - нерозумна і безпорадна у порівнянні із силами природи.

Ось Мавка - дівчина лісу. За народною міфологією, вона - душа дерева, оберігає його життя і спокій. Леся Українка зобразила Мавку дивовижною істотою в образі прекрасної дівчини, що уособлює красу, ніжність і щирість природи. Поетеса ніби зібрала в цьому образі ідеальні риси, притаманні як

людині, так і природі. Найбільшою цінністю для Мавки є воля:

Ну, як-таки, щоб воля - та пропала?

Се так колись і вітер пропаде!

Своєю ніжною душею вона, як ніхто інший, відчуває мізерне, безцільне життя людини, яка у гонитві за достатком розірвала ланцюжок, що єднав її з природою. Сама частина природи, Мавка кидається на оборону берези, польової русалки - всього, що опиняється під загрозою знищення від руки людини.

Щира й безпосередня Мавка у стосунках із людьми. Шанує дядька Лева, намагається допомагати й догодити сварливій Лукашевій матері. А Лукаша покохала самовіддано, глибоко, побачивши душевну красу цього хлопця. Вірна у коханні, вона поряд із Лукашем і в щасливі хвилини, і в біді. Покинута Лукашем, зраджена, Мавка все ж визволяє його із страшного полону вовкулачої подоби, повертає йому не тільки людський вигляд, а й душу, кохання.

Нічого темного, що могло б затьмарити ясний образ, немає в душі Мавки: ні жорстокості, ні заздрощів, образи на людей і помсти.

Цікавим у драмі є образ Русалки. Це - волелюбна натура. „Я вільна, я вільна, як вода“, - каже вона Водянику. Залежність від будь-кого гнітить її, тому кохання для Русалки - тільки гра та розвага. Вона не розуміє почуттів Мавки, втручається в її життя і стосунки з Лукашем, оберігаючи те, що дороге їй: чисте плесо озера, м'яку траву на його берегах, спокій і тишу.

А Той, що греблі рве має зрадливу і лукаву вдачу. Не через кохання, а більше для розваги він хоче забрати Русалку із собою, але Водяник не дає йому цього зробити. Той, що греблі рве з'являється у творі лише раз, навесні, бо тільки разом із талою водою він біжить із гір на долину. У драмі цей образ є символом мінливості природи.

Старий Водяник, хазяїн озера, - владний, досвідчений дід. Він любить в усьому порядок; хоч і не злий, а за непослух може покарати. Не любить, коли втручаються в його володіння (ледь не втопив самого дядька Лева!).

Потерчата - маленькі водяні істоти, на яких, за народними уявленнями, перетворилися душі потоплених нехрещених дітей. їх можна побачити по блимаючих вогниках на старих озерах. Беззахисні, вони мусять підкорятися і Русалці, й Водянику.

Справжнім хазяїном лісу є Лісовик. Як добрий господар, він піклується про долю кожного мешканця хащ і галявин, стоїть на охороні спокою і порядку. Лісовик не ставиться вороже до людей, аби тільки самі люди не шкодили нікому з його підлеглих, не нівечили природи. Взявши клятву з дядька Лева не рубати священного дуба, лісовик дотримується свого слова: пускає людей жити до лісу, допомагає їм налагодити нове життя. У стосунках дядька Лева й Лісовика Леся Українка відобразила мрію про гармонійне співіснування людини й природи. Лісовик має приємнішу вдачу, ніж Водяник, який не дає волі своїм підлеглим. Лісовик вважає волю найбільшим багатством природи. Попереджаючи Мавку про небезпеку тісного спілкування з „людським хлопцем“, він у той же час не боронить їй діяти на власний розсуд. Тільки один раз він втручається у взаємини між головними героями, перетворивши Лукаша за зраду Мавці на вовкулаку.

Символом молодості, свободи, пристрасті є Перелесник. Він з'являється несподівано, його мова й рухи рвучкі, нестримні. У той же час він вірний у коханні: рятує Мавку-вербу від сокири, хоча дівчина й відхилила його кохання.

Мавка, Водяник, Лісовик, Русалка - все це істоти, яких люди хоч і боялися, однак поважали і любили. ї тільки одна істота наводила жах і на людей, і на лісових мешканців - Той, що в скалі сидить. Хто потрапляв у його обійми, не мав вороття у світ. Цей образ - уособлення смерті, забуття, після якого не можна відродитися. Потрапивши до страшної потвори, Мавка тільки силою свого кохання змогла вирватися від Марища.

Страшними були й вічні супутники людини - Злидні, символ бідності, крайнього зубожіння. Вважалося, що це маленькі ненажерливі істоти, які живуть у хаті під комином або сидять на порозі хати й тільки чекають, коли їх покличуть. Оселившись у хаті, вони живуть там доти, доки люди не зубожіють так, що й самим Злидням не буде чого їсти. Тоді вони шукають собі іншого притулку. Так накликали на себе Злиднів Лукашева мати й Килина, які не змогли оцінити щасливого, спокійного життя в лісі. Втративши хазяйство, перебираються вони в село, а в клунках уже сидять Злидні, що не покинуть своїх господарів і на новому місці.

І, нарешті, філософський образ твору - Доля. Доля - це уособлення щастя, гармонії, якої прагне кожна людина. Вона не приходить сама, її треба знайти і міцно тримати. Ось Лукаш так і не зміг утримати своє щастя, хоч воно було зовсім поруч. Доля нагадує йому, що він сам знищив своє і Мавчине кохання і тому повинен спокутувати свій злочин.

Як бачимо, вся природа в драмі Лесі Українки жива, олюднена, сповнена казкових істот, що витворила уява давніх поліщуків. „Німого в лісі в нас нема нічого“, - говорить Мавка. Це добре усвідомлювали наші пращури, які шанували природу й істот, що її уособлювали.

Хоч „Лісова пісня“ - казка, і діє у цьому творі багато фантастичних істот, він реальний у відображенні почуттів і пристрастей. Добро і зло, щастя і горе, високість душі й сіра буденність, кохання й ненависть, пам'ять і забуття зійшлись у двобої на сторінках драми.

Кохання Мавки і Лукаша - це історія болісного оновлення людської душі, вивільнення її від пут нещирості, користолюбства, повернення у світ природи, краси, добра.

Все чисте, світле, прекрасне уособлюється у творі в образі Мавки. Дитина лісу, вона така ж щира й безпосередня у вияві своїх почуттів, як ясень чи дика рожа. Ніжною душею вона зуміла відчути красу Лукаша, коли той, ще не обтяжений господарськими турботами, грав напровесні у сопілку, пробуджуючи ліс від зимового сну. Зачарована мелодією, Мавка відгукнулась на неї всім серцем. І Лукаш був вражений незвичайною вродою лісової дівчини. Кохання зародилось миттєво, як падає з неба зірка.

Та почуття, назване для обох одним словом - кохання, сприймається кожним по-різному. Для Мавки - це чистий і нестримний порив, як весняна вода, що не знає перепон і законів. Просто і щиро дівчина говорить про свою любов, ладна заради щастя Лукаша пожертвувати собою.

Лукаш - людина, і тому в його почутті велике значення мають умовності людського спілкування, звичаї. Йому соромно сказати про свою любов, він не може зрозуміти відданості Мавки, бо у людей це зветься „вішатись на шию парубкові“.

Мавка намагається підняти Лукаша до високості його власної душі, відкрити йому красу справжнього кохання. І поки вони наодинці, їй це вдається. Лукаш навіть починає говорити, як ясень, відчуває потребу навчитися жити за законами природи.

Але час іде, хазяйство потребує рук, і Лукаш стає до господарства: будує хату, впорядковує двір. Він став мовчазним, дратливим. Ще й мати докоряє весь час та свариться. Тут уже не до кохання, не до сопілки... Але Мавка й тут не покинула Лукаша. Не послухавши поради мудрого Лісовика, вона пішла жити до людей, щоб бути поряд із коханим. Та це завдає Мавці тільки болю: обтяжений господарством, допечений материними скаргами і її глузуванням з Мавки, Лукаш забув мелодію своєї сопілки, мелодію свого серця. Тепер він і сам не впевнений, чи кохає Мавку, чи потрібна вона йому. Так, Мавку любити важко. Вона - не проста дівчина, що стерпить холод серця, зневагу, байдужість. Її треба любити, а це означає - душа має світитися, співати, бути живою.

Лукаш не витримує цього іспиту. Занурившись у буденщину, він зраджує себе, губить своє і Мавчине кохання. А тут вже й невісточку мати знайшла - молодицю Килину, що не буде турбуватися душею, аби хазяйство було багате.

Мавка, не маючи сил боротися за Лукаша, іде до Того, що в скалі сидить.

Дивно, що лісова дівчина, маючи силу чарів, не вдалася до них, щоб повернути Лукаша. Таке кохання зрозуміле нам: для справжнього кохання не потрібне чаклунство або чари! Більше того, Мавка навіть не думає про помсту за зраду. Така чорна думка могла б знищити прекрасне світло її кохання, затьмарити її чистий образ. Мавка знайшла в собі сили бути вдячною Лукашеві вже за те, що він розбудив у її серці таке прекрасне почуття. Ми бачимо, що зраджена Мавка щасливіша, ніж Лукаш, який начебто має бути задоволений усім. Але, втративши душу, Лукаш перестає бути справжньою людиною і, зачарований Лісовиком, стає вовкулакою - і подобою, і душею.

Та Мавка і тут поряд із коханим, рятує його єдиним чарівним словом, яке знають усі закохані. Її почуття не загинуло навіть у полоні страшного Марища. І лише тепер змучена і спустошена душа хлопця починає сповнюватися щирістю і красою. Звучить сопілка. Музика чарівна і ніжна, як колись весною.

Але вже пізно: зачарована Килиною, Мавка стала вербою (ось де згодились чари - для чорного діла!). Але й тут зла жінка не полишає її, хоче зрубати дерево. Рятує Мавку палкий Перелесник, огорнувши вербу полум'ям.

Сум і біль у душі. Та звучить вербова сопілка, голосом Мавки озивається до Лукаша. Зачарований голосом коханої, він неначе засинає, сніг запорошує обличчя, на якому застигає щасливий усміх.

Зникла Мавка, загинув Лукаш... Невже таке кохання може померти, зникнути? Ді, Мавка не загинула. Вона, лісова істота, більш жива, ніж Лукаш - людина, бо зберегла в серці щирість, відданість, кохання - все те, „що в серці не вмирає“. Голосом тонкої сопілки озивається вона до людей, пробуджуючи в їх серцях красу духовну, вічну, щедро роздаючи багатства власного серця.

Глибше зрозуміти той чи інший персонаж твору допоможе цитатна характеристика.

Образ Мавки

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Портрет

...в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами... (Лукаш)

...ти зовсім така,

як дівчина... ба ні, хутчій як панна,бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи..

Зовнішність Мавки - незвичайна, казкова.

Мавка не схожа на звичайних сільських дівчат.

Портрет

А чом же в тебе очі не зелені?

Та ні, тепер зелені., а були, як небо сині... О! Тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні

чи, може, карі... ти така дивна!

Колір очей змінюється, як природа.

Минуле, рідня

Мені здається, що жила я завжди... (...)

Є Лісовик, я зву його: „дідусю“, а він мене „дитинко“ або „доню“. (...) Мені здається часом, що верба,

Ота стара, сухенька, то - матуся.

Вона мене на зиму прийняла І порохном м'якеньким устелила Для мене ложе.

Мова

(до Лукаша)

Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадки Легенькі гаптували мережки, і мрії ткались золото-блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні.

(Лукаш)

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати...

Поетична, образна

(чим мова Мавки вразила Лукаша?)

Ставлення до природи

(До Лукаша - про березу)

Неточні Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

(березу) сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така бліда, похила та журлива, - я часто плачу, дивлячись на неї.

От тільки вільхи не люблю - , Вона шорстка. Осика все мене чогось лякає;

Вона й сама боїться - все тремтить. Дуби поважні надто. Дика рожа Задирлива, так само й глід, і терен. А ясень, клен і явір - гордовиті.

(...)

Як добре зважити,

то я у лісі зовсім самотня...

Верба?.. Та що ж... в ній добре зимувати, а літом, бач, вона така суха, і все рипить, все згадує про зиму...

Ні, я таки зовсім самотня...

Німого в лісі в нас нема нічого.

Мавка - частина самої природи, вона жаліє вербу, як свою сестру.

У лісі багато дерев і рослин - вони різні, як і люди, і ставлення Мавки до них також різне.

У природі - все живе.

Ставлення до Лісовика

Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно

Лісовик називає Мавку дочкою. По-доброму ставлячись до родини дядька Лева, все ж застерігає Мавку від стосунків із Лукашем.

Ставлення до волі

Ну як-таки, щоб воля - та пропала? Се так колись і вітер пропаде!

Воля - єдиний природний стан душі Мавки.

Поетичність

натури

(до Лукаша)

Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені...

(...)

Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!

Це перше спільне для Мавки і Лукаша.

Ставлення до кохання

(до Лукаша)

Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Он бачиш, так питає дика рожа: „Чи я хороша?“

І ясень їй киває в верховітті: „Найкраща в світі!“

Мавка не знає, що таке кохання, але бачить його в природі і чекає таких самих світлих і вічних почуттів.

Ставлення до кохання

(діалог Мавки і Лукаша)

— Чи у людей паруються надовго?

— Та вже навік!

— Се так, як голуби...

Я часом заздрила на їх: так ніжно Вони кохаються...А я не знаю Нічого ніжного, окрім берези...

Ну, що се значить „накинулась“?

Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала?

Чи ж то ганьба,

Що маю серце не скупе, що скарбів Воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави?

Мавка щира у коханні, не шукає вигод і нагород. Для неї невідомі умовності людського суспільства, що регламентують стосунки між дівчиною та юнаком.

Ставлення до людей

(діалог Мавки і Лукаша)

— Ви-як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця,

щоб потім кинути.

— Ні, ми будуєм навіки.

— Як навіки? Ти ж казав,

що тільки літувати будеш тута.

(про „танці та зальоти“ лісових істот) То все таке, як той раптовий вихор, —

От налетить, закрутить та й покине.

В нас так нема, як у людей, - навіки.

(до дядька Лева) Я покажу, де є хороше дерево на хату.

Людське життя непостійне, ненадійне.

Різне з Лукашем сприйняття поняття „вічне“.

Хоче догодити людям.

Ставлення до Лукаша

(до Лукаша)

Чи гарна я тобі?

(після поцілунку Лукаша) Ох!.. Зірка в серце впала.

...ти сам для мене світ, миліший, кращий, ніж той, що досі знала я, а й той покращав,

відколи ми поєднались. , (Лукаш) То ми вже поєднались?

(Мавка) Ти не чуєш,

як солов'ї весільним співом дзвонять?

Спитати юнака про почуття до себе для Мавки не сором.

Не фізична близькість, а духовна є для Мавки ознакою єднання закоханих. Лукаш цьому дивується.

Ставлення до Лукаша

Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший - Він скарби творить, а не відкриває.

...смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.

...я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твоя про те співає виразно-щиро голосом сопілки...

...я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.

Намагається урятувати душу Лукаша від буденщини, підняти його до висоти його ж душі.

Рятує Лукаша, зачарованого Лісовиком у вовкулаку.

Ставлення до Лукаша

Він в подобі людській

упав мені до ніг, мов ясень втятий...

І з долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, повний туги і каяття палкого, без надії...

Людина тільки може так дивитись!..

Ти душу дав мені, як гострий ніж Дає вербовій тихій гілці голос.

Мавка має сили простити Лукаша за зраду. Ці сили їй дає кохання.

Вдячна Лукашеві за кохання, нехай і болюче.

Думки про долю

Нічка коротка - довга розлука.

Що ж мені суджено - щастя чи мука?

Передбачає важку долю.

Ставлення Перелесника до Мавки

Ми тобі знайдемо папороті квітку, Зірвем з неба зірку, золоту лелітку, на снігу нагірнім вибілимо влітку чарівну намітку.

Щоб тобі здобути чарівну корону, ми Змію-Царицю скинемо із трону і дамо крем'яні гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора і зрана

Самоцвітні шати

буду приношати,

і віночок плести,

і таночок вести,

і на крилах нести

на моря багряні, де багате сонце

золото ховає в таємну глибінь.

Потім ми заглянем до Зорі в віконце. Будем гаптувати оксамитну тінь. Потім, на світанні, як біляві хмари Стануть покрай неба, мов ясні отари, що холодну воду п'ють на тихім броді, ми спочинем...

Перелесник на все готовий заради Мавки.

Ставлення Мавки до Перелесника

(Перелесник)

Ти хіба забула про торішнє літо?

(...)

(Мавка - байдуже)

Ох, торішнє літо так давно минуло! Що тоді співало, те в зимі заснуло.

(...)

(Перелесник)

А проте... здається...ти когось кохала?

Мавка відкидає залицяння Перелесника, бо не відчуває до нього кохання.

Думка про смерть

(у ніч кохання з Лукашем)

Ні, я не можу вмерти, а шкода...

(...)

Ні, се так добре - Умерти, як летюча зірка...

Найвищим щастям для Мавки є смерть від кохання.

Що є життя для Мавки

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

О, не журися за тіло!

(...)

Легкий, пухкий попілець Ляже, вернувшися, в рідну землицю, Вкупі з водою там зростить вербицю, — Стане початком тоді мій кінець.

Мавка - безсмертна, як природа, як життя, як краса, як кохання.

Ставлення дядька Лева до Мавки

Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш, Та серце добре в тебе.

Дядько Лев не боїться Мавки як лісової істоти, для нього важливою є доброта серця.

Ставлення Лукашевої матері до Мавки

(до Лукаша) Тобі б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим.

Вже ж - відьомське кодло!

Жінка не здатна побачити душу Мавки, бо не може відступити від традиційних поглядів на лісових істот.

Ставлення Мавки до роботи

(Лукаш)

Бидло ж я пасу, а Мавка помагає...

...як вона глядить корів, то більше дають набілу.

Як хату ставили, то не носила вона вам дерева? А хто садив города з вами, нивку засівав? Так, як сей рік, хіба коли родило?

А ще он як умаїла квітками попідвіконню*- любо подивитись!

Що тільки вмію, рада помогти.

Мавка береться до всякої господарської роботи, бажаючи жити людським життям, бути поряд з Лукашем.

Боротьба із „мушу“

(до Русалки Польової)

Сестрице, мушу я! Твоя краса На той рік ще пишніше залишає,

А в мене щастя як тепер зов'яне То вже не встане!

(...) черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової.

- Ось тобі, сестро, яса!

Слово „мушу“ уособлює світ людей - невільних, скутих дрібними потребами.

Ставлення Мавки до Килини

Лукашу,

Нехай ся жінка більше не приходить, - Я не люблю її: вона лукава, як видра. (...) Ся жінка хижа, наче рись. (...)

Нехай вона до нас у ліс не ходить. (...)

У лісі є такі провалля,

Заховані під хрустом та галуззям, - Не бачить їх ні звір, ані людина, аж поки не впаде...

Мавка бачить у Килині не суперницю в коханні, а людину, яка нищить красу душі Лукаша. За це Мавка навіть погрожує Килині, проте не вдається до чаклунства чи інших рішучих дій.

Ставлення Килини до Мавки

А щоб ти стояла у чуді та в диві!

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим гіллям.

Килина, не казкова істота, а звичайна людина, силою свого зла закляла, зачарувала Мавку.

Образ Лукаша

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Хто такий Лукаш

Небіж дядька Лева

Портрет

Дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах є щось дитяче; убраний (...) в полотняну одежу... з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.

(Мавка) У тебе голос чистий, як струмок, а очі-непрозорі.

У традиційному волинському одязі

Внутрішні і зовнішні ознаки Лукаша - різні.

Минуле Лукаша

(Лісовик)

...він уперше тута. Він здалека, не з сих лісів, а з тих борів соснових, де наша баба любить зимувати; осиротів він з матір'ю-вдовою то дядько Лев прийняв обох до себе...

Лукаш не знає законів волинського лісу.

Поетичність

натури

Ну, скільки ж їх (сопілок)? — Калинова, вербова Та липова, - ото й усі. А треба Ще й очеретяну собі зробити, — Та лепсько грає!

Душа юнака співає різними звуками, глибоко зберігаючи багатства його серця.

Буденність

натури

Щоб наші людські клопоти збагнути, то треба справді вирости не в лісі.

Господарство ставить вище, ніж душевну гармонію.

Ставлення до природи

• Я думав - дерево німе, та й годі.(...)

• Ну та й чудні ви отут у лісі!

Не знає законів природи, її світу.

• Та треба по-тутешньому навчитись, Бо маю тута літувати.

Усвідомлює необхідність приймати закони лісу після розмови з Мавкою.

Плани на майбутнє

(Л)Мн завтра будуватися почнемо. (М) Курінь поставите?

(Л) Ні, може, хижку, а може, й цілу хату.

Абсолютно буденні плани щодо налагодження господарства.

Ставлення до одруження

Дядько Лев казали,

Що тут мені дадуть ґрунтець і хату, бо восени хотять мене женити...

(...)

Дядько не казали, а може, ще й не напитали дівки.

Я не любився

Ні з ким ще зроду. Я того й не знав, Що любощі такі солодкі!

Одруження для Лукаша (як і зазвичай для людей) - як частина господарських клопотів.

Кохання і одруження - речі зовсім різні для нього.

Сприйняття

поняття

„вічність“

(М) Ви - як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потім кинути.

(Л) Ні, ми будуєм навіки.

(М) Як навіки? Ти ж казав, що тільки літувати будеш тута.

Людське життя непостійне, ненадійне. Різне з Мавкою сприйняття поняття „вічне“.

Само

характеристика

(„Зо Мавки, що втекла від Перелесника) Притулись до мене.

Я дужий - здержу, ще й обороню.

Відчуває у собі сили й має бажання захистити кохану, хоча надалі виявиться, що це не так.

Ставлення до Мавки

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється до неї обличчям і раптом цілує.

Лукаш і сам не чекав, що відчує кохання.

Ставлення до Мавки

...ти сам для мене світ,

миліший, кращий,

ніж той, що досі знала я, а й той

покращав, відколи ми поєднались.

(Лукаш) То ми вже поєднались?

(Мавка) Ти не чуєш,

як солов'ї весільним співом дзвонять?

Не фізична близькість, а духовна є для Мавки ознакою єднання закоханих. Лукаш цьому дивується.

Я зацілую тебе на смерть!

Як страшно здійсняться ці слова!

(Мавка)

Чогось уже і ти став непривітний... (Лукаш)

Та бачиш... мати все гризуть за тебе...

Змінив своє ставлення до Мавки через буденні клопоти й докори матері.

Ставлення до Мавки

Та справді якось наче смішно стало... Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацію!

Лукашеві незрозумілі високі і щирі слова Мавки, її почуття. Він уже насміхається над коханою.

(Мавка)

Чи ж то ганьба.

Що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави? (Лукаш)

Була надія, що оддячусь потім.

(...)

То й добре, коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала - пам'ятай.

Бачить корисливість навіть у коханні, хоче захистити себе від можливих претензій з боку дівчини у майбутньому.

Ставлення до Мавки

Яка страшна ! Чого ти з мене хочеш?

Готуйте, мамо, хліб для старостів, — Я завтра засилаюсь до Килини!

Не відчув стану Мавки. Все боїться, що за кохання йому доведеться розплачуватись перед Мавкою.

Навмисне робить їй боляче.

Ставлення до Килини

Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй (Килині) руки і хоче її поцілувати...

Лукаш забуває про Мавку, зводить почуття кохання до звичайних для людей любовних ігр.

Проблема волі для Лукаша

(Мавка)

Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волі. (Лукаш)

По волі ж і піду, як тільки схочу, Ніхто нічим мене тут не прив'яже!

Кохання було вільним вибором обох. Тепер Лукаш вважає, що кохання до Мавки стало для нього тягарем і хоче звільнитися від нього.

Лукаш - вовкулака

(Лісовик)

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

Хай прагне крові людської, - не вгасить Своєї муки злої!

Був зачарований Лісовиком. Чи справедливо?

Перетворення Лукаша з вовкулаки на людину

Він в подобі людській

упав мені до ніг, мов ясень втятий...

1 з долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, повний туги і каяття палкого, без надії... Лкедина тільки може так дивитись!..

Мавка має сили простити Лукаша за зраду. Ці сили їй дає кохання.

Переродження

Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер я мудрий став...

Пройшовши важкі покарання, Лукаш усвідомлює свої помилки.

Ставлення до життя

А треба жити?

Без Мавки, без душі Лукашеві нема для чого жити.

Композиція твору відповідає часовому простору дії драми, що відбувається протягом року: навесні, коли прокидається природа, почалось кохання Мавки і Лукаша, влітку стосунки Мавки і Лукаша, глибокі й болісні, досягли свого апогею, проте осінь стала часом вмирання почуттів Лукаша, а зима по

крила снігом згорілу вербу й замерзле тіло Лукаша. Проте розв'язка драми спроектована у майбутнє: навесні відродиться з попелу вербиця - і Мавка знову відродиться, бо „має в серці те, що не вмирає“ - кохання.