Всі публікації щодо:
Історія літератури

Українська література: комплексне видання для підготовки до ЗНО 2020

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20-30-Х РОКІВ XX CТ.

ПРОГРАМА

Микола Вороний. „Блакитна Панна“

Олександр Олесь. „Чари ночі“, „О слово рідне! Орле скутий!..“

Павло Тичина. „О панно Інно“, „Ви знаєте, як липа шелестить...“, „Пам'яті тридцяти“

Максим Рильський. „Молюсь і вірю...“ Микола Зеров. „Київ - традиція“

Опорні поняття

Ознаки світового й українського модернізму

Неокласицизм

Неоромантизм

Неореалізм

Революційний романтизм

Символізм

Імпресіонізм

Авангардизм

Футуризм

Експресіонізм

Постмодернізм

Соціалістичний реалізм

Літературно-мистецькі організації та угрупування

Неологізми

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20-30-х років XX ст. ІСТОРИЧНІ УМОВИ

Для України період громадянської війни, Української революції був дуже складним. З одного боку, Україна прагнула скористатись правом на самовизначення, з іншого - більшовицька влада не могла допустити руйнування нової імперії, що постала на уламках царської Росії.

„Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як територіальна одиниця“ (М. Скрипник, український більшовик).

„Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо“ (Г. П'ятаков, один із вождів більшовизму в Україні).

У результаті політичних подій 30 грудня 1922 року було проголошено утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. З цього часу почалось будівництво не тільки нової держави, а й нової культури. Це можна простежити, аналізуючи історичні та культурно-мистецькі події, що відбувались протягом 20-30-х років XX ст.

Історичні та культурно-мистецькі події в Україні 20-30 років XX ст.

Варто розглянути такі питання, користуючись матеріалом вищенаведеної таблиці.

1. Які галузі української культури набули розвитку у 20—30-ті р. XX ст.?

2. Чим пояснити утворення багатьох мистецьких угрупувань, течій, напрямів в українській культурі того часу?

3. Чи був підкріплений економічний розвиток Радянського Союзу прагненням розвитку національних культур?

4. Чим зумовлені репресії влади проти провідних діячів національної української культури?

5. Доведіть, що партія активно втручалася у процес розвитку української культури, у т. ч. літерату

ри. Чому, на вашу думку, держава намагалася об'єднати в одній мистецькій спілці діячів української літератури?

6. Який рік був переломним (у кращий чи гірший бік) у розвитку української культури? Які події це підтверджують?

7. Чим насправді керувалася влада у проведенні політики коренізації (українізації)?

8. Яку роль у суспільстві відводила радянська держава мистецтву?

9. Чим пояснити значну увагу радянської влади до постаті й творчості Т. Шевченка?

10. Яку людину, яке суспільство намагалася сформувати нова влада?

ОСНОВНІ СТИЛЬОВІ НАПРЯМИ 20-30-х років XX ст. (МОДЕРНІЗМ, СОЦРЕАЛІЗМ)

На початку 20-х років XX ст. літературне життя в Україні було дуже розмаїтим: виникали численні течії, створювались групи та угрупування літераторів, які в цілому відображали літературний процес, характерний для всієї Європи. Основні стильові напрями цього періоду - модернізм, соцреалізм.

Модернізм (з фр. „сучасний“, „найновіший“) - загальна назва літературно-мистецьких течій нереалістичного спрямування кінця XIX - початку XX ст., адекватних новим знанням про людину (підсвідомість, інтуїція, опора на ірраціональне). Філософські основи: „філософія життя“ (Ніцше, Бергсон, Шопенгауер); „філософія серця“ (Г. Сковорода).

Спільні й відмінні ознаки світового й українського модернізму

Український модернізм представлений багатьма напрямами, серед яких найбільш виразними є неокласицизм, неоромантизм, символізм, футуризм, імпресіонізм, експресіонізм та ін.

Неокласицизм - умовна назва естетичної платформи кола київських поетів, естетична програма духовного оновлення художньої свідомості та нації в цілому, для якої є характерним:

- орієнтація на класичні зразки давньогрецького та давньоримського мистецтва;

- риси „аристократичного духу“;

- орієнтація на загальнолюдські цінності та ідеали;

- суворе дотримання форми строфи й образу;

- афористичність висловлюваного.

Найвидатніші представники:.М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Освальд Бургардт.

Неоромантизм - стильова течія модернізму, визначальними ознаками якої є:

- намагання подолати протистояння між ідеалом та дійсністю, завдяки могутній силі волі зробити сподіване дійсним, не опускаючи цього сподіваного до рівня інертного животіння;

- увага до внутрішнього світу людини;

- могутнє життєствердження;

- підкреслена національність;

- історіографічність.

Найвидатніші представники: О. Близько, М. Йогансен, Ю. Яновський.

Революційний романтизм - стильова хвиля 10— 20-х років XX ст. Його основні особливості:

- намагання „одним ударом“ покінчити з усіма суспільними суперечностями;

- абсолютне заперечення одних цінностей задля тотального утвердження інших;

- мотиви абстрактного космізму, хоч із збереженням національного колориту;

- аскетизм;

- оспівування „червоного терору“.

Найвидатніші представники: В. Еллан, В. Сосюра, В. Чумак.

Символізм - напрям у художній літературі і мистецтві, що ґрунтується на ідеалістичній філософії, відображенні світу як „вищої реальності“ через символи. Основні особливості символізму в українській літературі:

- поєднання абстрактних символів з реальними враженнями;

- туга за казковим і прекрасним світом, в якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість;

- особлива милозвучність;

- органічне поєднання принципів Краси і Правди;

- надання символістським формам актуального національного змісту;

- використання жанрів фольклору;

- визнання громадських обов'язків літератури. Найвидатніші представники: П. Тичина, О. Олесь, С. Черкасенко.

Імпресіонізм - із 1873 року (від назви картини Клода Моне „Враження [Impression], Схід сонця“) - напрям у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст. представники якого прагнули до безпосереднього відтворення переживань, настроїв і вражень. Імпресіоністи боролись проти рутинного академізму й салонного мистецтва, виступали за відтворення краси навколишнього світу, повсякденного життя. Вони вважали, що художник повинен зображувати навколишнє так, як він його споглядає і відчуває. Звідси - пошук нових художніх засобів, найповніша передача зорових вражень, життєствердне захоплення красою світу. Основну увагу імпресіоністи приділяли відтворенню змін у настрої, фіксуванню хвилинних вражень. Імпресіонізму притаманна витончена фантастика, поетизація старовини, екзотика. Для імпресіонізму є характерним:

- зображення не самого предмета, а враження від нього;

- „звуковий“ пейзаж;

- естетична функція кольорів і світлотіней;

- урочиста пряма мова (монолог, діалог);

- калейдоскопічність і фрагментарність зображуваного;

- на першому плані — не послідовна зміна подій і явищ (фабула), а окремі фрагменти, відбиті у свідомості героя;

- ситуаційне напруження;

- підкреслений ліризм;

- тропи для підсилення асоціативних відчуттів і вражень.

Найвидатніші представники: М. Хвильовий, М. Ірчан, П. Тичина, В. Чумак.

Неореалізм - стильова течія 20-х років XX ст., для якої характерні:

- документальна достовірність;

- філософсько-аналітичне заглиблення і ліризм;

- промовиста деталь значить більше, ніж сюжет;

- подолання дистанції між суб'єктом і об'єктом зображуваного.

Найвидатніші представники: Г. Косинка, В. Під- могильний, Є. Плужник.

Авангардизм - термін на означення так званих лівих течій у мистецтві, для яких є характерним:

- тенденція до радикальної зміни комунікативних функцій літератури й мистецтва;

- безапеляційне заперечення традицій;

- експерименти з формою;

- свідомий епатаж;

- перейняття від модернізму деяких формальних ознак з одночасним відкиданням філософської (духовної) основи.

Найвидатніші представники: В. Поліщук, О. Левада, В. Ярина.

Футуризм - один із напрямів авангардизму XX ст. Етапи розвитку в Україні: кверо (передфу- туризм) (1914—1918); панфутуризм (1918—1927); „Нова генерація“. Для футуризму є характерним:

- неприйняття вічних цінностей;

- прагнення до новацій, бунтівне порушення традицій;

- краса пошуку;

- „поезомалярство“;

- акцентування „грубих“ речей;

- екстраполювання сучасного в майбутнє, позбавлене будь-яких традицій.

Найвидатніші представники: М. Семенко, О. Близько, С. Гординський.

Експресіонізм - (лат. - „вираження“) - напрям, що розвинувся в європейському мистецтві в перші десятиліття XX ст. Головним в експресіонізмі проголошувалось вираження суб'єктивних уявлень митця, що зумовило потяг до ірраціонального, загостреної емоційності, нерідко - до фантастичного гротеску. Головні риси напряму:

- зображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське Я;

- нервова емоційність та ірраціональність;

- символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність, плакатність письма, позбавленого прикрас;

- поєднання протилежних явищ;

- побутове мовлення поряд з вишуканими поетизмами, вульгарність - з високим пафосом. Найвидатніші представники: Г. Осьмачка, М. Бажай, Юрій Клен.

Постмодернізм - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникли після модернізму та авангардизму. Цей термін згадується вперше у 1917 р., проте значного поширення набув наприкінці 60-х рр. XX ст. Його деякі основні ознаки:

- спрямування проти безликої стандартизації та програмового техніцизму;

- визнання прогресу лише як неспростовної ілюзії;

- загострене відчуття вичерпності історії, мистецтва, естетики;

- стирання граней між високим мистецтвом і кітчем;

- надання великого значення психологізму;

- посилення тенденції зникнення авторської функції.

У середовищі української інтелігенції кожен митець мав визначитися стосовно свого місця у новій державі, напрямів подальшого розвитку української культури та й України в цілому. Деякі митці не сприйняли нової влади і висловлювали думки щодо орієнтації розвитку України на європейські, світові стандарти; інші ж, на початку захоплені романтикою боротьби за владу трудящих, свідомо підтримали владу більшовиків.

Більшовицька партія, розуміючи роль літератури у формуванні громадян, з перших днів не просто втручалася в літературний процес, а й стала його організатором відповідно до своїх потреб. Партія поставила завдання будівництва соціалістичної культури, розроблення її теоретичних ОСНОВ: Творчість митців, які не підтримували лінію партії, їх бажання існувати самостійно і незалежно визнавалися „хибними та небезпечними“.

Так, ще до революції організований „Пролеткульт“ неодноразово підлягав критиці з боку партії, оскільки, як ішлося в листі ЦК РКП(б) від 1 грудня 1920 року „Про Пролеткульти“, „ній виглядом "пролетарської культури" робітникам підносили буржуазні погляди і прищеплювали безглузді, зіпсовані смаки (футуризм)“. І це говорилось про організацію, діячами якої були В. Сосюра, С. Пилипенко, М. Майський! Не витримавши шаленого тиску з боку влади, „Пролеткульт“ 1924 року фактично припинив своє існування.

Першими масовими об'єднаннями письменницьких сил в Україні були Спілка селянських письменників „Плуг“ (1922) та Спілка пролетарських письменників „Гарт“ (1923). У 1923—1924 роках засновується Спілка пролетарських письменників Донбасу „Забой“ та київські „Аспис“ („Асоціація письменників“) і „Ланка“. Членами „Плугу“ були: С. Пилипенко (голова), І. Сенченко, А. Головко, Н. Забіла, П. Панч, П. Усенко та ін. Діяльність „плужан“, незважаючи на наявність в організації творчих особистостей, звелась поступово на „просвітництво“ - літературу, доступну всім, і незабаром термін „плужанство“ став синонімом провінційної обмеженості, низького художнього рівня, примітивізму. Членами „Гарту“ були: В. Еллан-Блакитний, К. Гордієнко, О. Довженко, М. Йогансен, В. Поліщук, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та * ін. З 1925 року „Гарт“ очолив М. Хвильовий. В організації, що за своєю структурою була неоднорідною, відбувся розкол, і після утворення 1925 року „Вільної академії пролетарської культури“ - Вапліте - „Гарт“ фактично припинив своє існування. Діячі Вапліте всіляко намагалися захистити українську літературу від експансії російської, „розпеченим пером“ боролися проти негативних проявів діяльності нової влади, за що були оголошені „буржуазними націоналістами“ - і в першу чергу її голова М. Хвильовий. Під натиском партійної критики Вапліте у січні 1928 року самоліквідувався.

Після розвалу „Гарту“ були створені такі літературні організації, як Спілка комсомольських письменників „Молодняк“ (1926) і ВУСПП - Всеукраїнська спілка пролетарських писгменників (1927) - організації, що були провідниками партійної лінії в літературі і які стали найбільш масовими в Україні. В основу своєї діяльності ВУСПП кладе марксистську ідеологію і програмні постулати Комуністичної партії. Діячі „Молодняка“: І. Гончаренко, С. Голованівський, О. Донченко, Я. Гримайло, О. Корнійчук, С. Крижанівський, Л. Смілянський, П. Усенко, А. Шиян та ін.

Близькою до ВУСППУ була Спілка революційних письменників „Західна Україна“, що 1927 року з секції „Плугу“ перетворилась на самостійну організацію, яка об'єднала письменників - вихідців із Західної України. Ця спілка проіснувала до 1933 року. До її складу входили: Д. Бедзик, В. Бо- бинський, Л. Дмитерко, Д. Загул, М. Ірчан, П. Коз ланюк та ін.

З літературних організацій, що виникли наприкінці 20-х років, слід також назвати „Техно-мистецьку групу А“ (Ю. Смолич, М. Йогансен, О. Слісаренко та ін.). Це була спроба об'єднати для вирішення суто художніх завдань техніків та митців. Об'єднання студій пролетарського літературного фронту „Політфронт“ складалося з колишніх учасників Вапліте (Г. Епік, М. Куліш, М. Хвильовий).

Літературна дискусія 1925-1928 років та її значення для подальших шляхів розвитку української літератури

Суперечливість літературно-мистецькогого життя викликала наприкінці квітня 1925 року жваву дискусію, що на багато років вплинула на розвиток мистецтва і культури в Україні. Літературна дискусія бере початок з уміщених у додатку до „Вістей“ - „Культурі і побуті“ - статті Григорія Яко- венка „Про критику і критиків в літературі“ та статті-відповіді М. Хвильового „Про "сатану в бочці", або графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"“. У своїй статті М. Хвильовий порушив питання про шляхи розвитку української культури: „Європа чи "Просвіта"“, тобто широкий

світовий простір чи обмежений, але масовий закуток. І сам же негайно відповів: Європа. І разом з тим закликав молодь навчатися і „відшивати“ від мистецтва „всяких писак“. Першими, хто підхопив лозунги М. Хвильового про орієнтацію на Європу, були неокласики, зокрема М. Зеров, який у статті „До джерел“ у розділі „Європа - "Просвіта" - освіта - лікнеп“ захищав і уточнював заклики М. Хвильового.

Поступово літературна дискусія переросла у політичну, оскільки порушувала найкардинальніші питання про шляхи розвитку національної культури у соціалістичному суспільстві: про українізацію, про роль інтелігенції в культурному будівництві, про значення російської культури для розвитку української культури і літератури тощо. Першим практичним наслідком дискусії був розвал „Гарту“ і утворення Вапліте, президентом якої був обраний М. Яловий, а віце-президентом - М. Хвильовий.

Протягом першої половини 1926 р. М. Хвильовий друкує серію памфлетів „Камо грядеші“ („Куди йдеш“), „Україна чи Малоросія?“, а також „Думки проти течії“, які були піддані нищівній критиці на пленумі ЦК КП(б)У в червні 1926 р. (до речі, ці та інші твори М. Хвильового були заборонені в радянській Україні, ця заборона тривала до 1990 р.).

Проте М. Хвильовий пішов далі: на запитання, на. яку зі світових літератур українська мусить взяти курс, дається відповідь: „у всякому разі не на російську... Від російської літератури, від п стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати“.

Шляхи вирішення актуальних проблем стосунків митця і влади, свободи творчості у тогочасній культурі (втручання влади в письменницький процес, масові репресії письменників у 30-ті роки)

Політика Комуністичної партії в умовах диктатури пролетаріату у питаннях розвитку літератури і мистецтва була скерована на здійснення триєдиного завдання:

- підтримка і „правильне“ спрямування пролетарської літератури;

- виховання й перевиховання письменників з „проміжних шарів“, що їх об'єднували тоді умовним терміном „попутники“;

- переборення й витіснення ідейно ворожих, „формалістично-занепадницьких“ течій і консолідація на цій основі всіх радянських письменницьких сил.

XIII з'їзд РКП(б) у резолюції „Про пресу“ (1924) сформулював основні принципи партійної політики в питаннях художньої літератури, які були деталізовані в резолюції ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року „Про політику партії в галузі художньої літератури“. Так, зокрема, в резолюції відзначалося: „Гегемонії пролетарських письменників ще немає, і партія повинна допомогти цим письменникам завоювати собі історичне право на цю гегемонію. Селянські письменники повинні зустрічати дружній прийом і користуватися нашою безумовною підтримкою. /.../ Загальною директивою повинна тут бути директива тактичного і бережного ставлення до них [письменників], тобто такого підходу, який би забезпечував усі умови для якнайшвидшого переходу на бік комуністичної ідеології“. Далі в резолюції зазначалося: „Критика повинна нещадно боротись проти будь-яких проявів чужої ідеології“.

Партія вказувала на „необхідність створення художньої літератури, розрахованої на справді масового читача, робітничого і селянського“, закликала сміливіше і рішучіше рвати з „передсудами барства“ в літературі, „виробляти відповідну форму, зрозумілу мільйона м“.

У постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 року „Про українські художні угрупування“ партія висловила своє ставлення до „Гарту“, „Плуга“, „попутників“ і до створення Всеукраїнського центру пролетарських письменників. Так, організацію єдиного Всеукраїнського центру пролетарських письменників Політбюро ЦК КП(б)У визнало за передчасну, бо для такого центру не було ще відповідних умов (І).

Влада організувала лозунгам М. Хвильового шалений опір: із засудженням його позиції висловлювались і письменники, і науковці, і громадські та партійні діячі. Зрештою, критика на його адресу прозвучала і в матеріалах червневого пленуму ЦК КП(б)У в 1926 р. З метою організації протидії орієнтації України на Захід було організовано з'їзд пролетарських письменників України, на якому створено ВУСПП, що стала дужим опонентом Вапліте як у галузі теорії, так і практики літератури й мистецтва. Таким чином, літературні сили на початок 1927 року чітко розділились на провладні організації та літературні організації, переслідувані владою.

Літературна ситуація в Україні була схарактеризована в Постанові ЦК КП(б)У „Політика партії в справі української художньої літератури“ (1927), де, зокрема, говорилось: „Проводячи роботу, скеровану на підвищення соціальної і художньої якості літературного мистецтва, партія поборює всякі контрреволюційні, буржуазно-ліберальні тощо вииявлення в літературі“.

Партія впевнено проводила політику на зближення українського народу з російським, на міжнародну демонстрацію дружби цих двох народів. Так, 1929 року в Москві був проведений Тиждень української літератури, а 1930 року в Харкові відбулася Міжнародна конференція пролетарських письменників, на якій були представники багатьох країн: Німеччини, США, Угорщини, Чехословаччини, Бельгії, Англії, Австрії, Італії, Польщі, Латвії, Румунії, Болгарії, Японії, Китаю, Єгипту, Бразилії.

Після червневого пленуму ЦК КП(б)У О. Досвітній, М. Яловий, М. Хвильовий опублікували заяву, де визнавали свої політичні помилки, ухили від партійної лінії. Загальні збори Вапліте виключили їх із своїх лав (організацію очолив М. Куліш) і формально відмежувались від їхніх поглядів. Попри це у виданнях Вапліте за 1927 рік вміщено початок роману М. Хвильового „Вальдшнепи“ (масований тиск з боку влади змусив М. Хвильового знищити закінчення роману).

18—21 лютого в Харкові відбувся літературний диспут, який підбив підсумки літературної дискусії. Літературне і творче життя в Україні, монополізоване владою, набувало потрібних їй форм і ставало на рейки соціалістичного будівництва. Протягом 1930—1931 р. „Авангард“, „Група А“, „Політфронт“, ОППУ самоліквідувалися. Перестала існувати як щось ціле й група неокласиків, останнім публічним виступом яких був вірш М. Драй-Хмари „Лебеді“:

О, гроно п'ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з забуття веде вас у світи ясне сузір'я Ліри, де пінить океан кипучого життя.

Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року „Про перебудову літературно-художніх організацій)“ ліквідувала асоціації пролетарських письменників і ухвалила об'єднати всіх письменників, що підтримують платформу Радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських письменників.

13 травня 1933 р. сталося самогубство доведеного до відчаю М. Хвильового. Цю подію можна вважати початком доби „розстріляного відродження“.

„...протягом 1920-х- 1930-х років 89 українських письменників були фізично знищені, 212 письменників замовкли, 22 - вижили і здебільшого повернулись у літературу, 42 - не були реабілітовані і зостались в ув'язненні або померли, 83 - емігрували з України, використавши як нагоду для того Другу світову війну. Разом вибуло 448 письменників“ (Б. Кравцев, дослідник історії української літератури).

Для творчої інтелігенції залишились такі шляхи в нових умовах:

- пристосуватися до нової влади, поступившись власними принципами (чи можна їх за це осуджувати?);

- емігрувати за кордон, як Є. Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук, Юрій Клен („Празька школа“);

- бути репресованими (засланими до ГУЛАГу або розстріляними);

- замовкнути, перестати творити.

Під тиском влади у культурному просторі Радянського Союзу утвердився напрям соціалістичного реалізму.

Соціалістичний реалізм - псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі. Його ознаки:

- партійність;

- звульгаризована народність;

- пролетарський інтернаціоналізм;

- міфологізація радянського ладу, його вождів, героїв;

- імітаційна роль художніх засобів.

За всіма ознаками метод соціалістичного реалізму є проявом тоталітарного мистецтва, для якого характерне:

- насаджування державою, що прагне повного контролю над всім життям суспільства та індивідуума, відповідних ідеалів і принципів;

- нетерпимість до інакомислення;

- усереднення особистості;

- гігантоманія.

Тоталітарний характер радянської української літератури підтверджує „Історія української літератури“, видана у 1969 р.: „Радянська література тому і є літературою новаторською, що це література нового суспільного й естетичного ідеалу, література, покликана розв'язувати нові проблеми і піднімати нові теми, література нового героя. Ті героєм поступово став робітник, селянин, інтелігент нового типу, комуніст, комсомолець, червоноармієць - учасник перемоги революції і будівництва нового життя“.

І тільки через 70 років повертаються з небуття в безсмертя імена діячів Українського відродження, стають набутком нової, сучасної України.

МИКОЛА ВОРОНИЙ

Микола Вороний - уродженець Катеринослав- щини, де з'явився на світ 24 листопада 1871 року. Батьки - ремісники доброго достатку, а в роду Вороного були і кріпаки, і священики, шляхтичі і просвітителі (Прокіп Колачинський, предок по материнській лінії, - ректор Києво-Могилянської академії у 1697—1702 р.). Коли сім'я переїхала до Ростова-на-Дону, М. Вороний, уже юнак, захопився рухом народовольців, за що був виключений із гімназії та відданий під гласний нагляд поліції. Вищу освіту М. Вороний здобував в університетах Відня і Львова. Тісно співпрацює з І. Франком, ближче знайомиться із європейською культурою. Повернувшись в Україну, поет зустрічає національну революцію віршем-маршем „За Україну!“, перекладами „Інтернаціоналу“, „Варшав'янки“, „Марсельєзи“. „В революції 1917 року я брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі організовувалось перше ядро Центральної Ради), влаштовував мітинги“, - пише М. Вороний в автобіографії. Дуже швидко усвідомивши справжню сутність більшовицької влади, емігрує, проте, довірившись політиці „українізації“ та сподіваючись на виправлення владою попередніх помилок у національній політиці, Вороний повертається на батьківщину. Творчість М. Вороного, яскрава, самобутня, не вкладалась у прокрустове ложе соціалістичного реалізму, тому письменник, а також і його син Марко, потрапили під прес червоного терору. Микола Вороний був розстріляний 7 червня 1938 року. Влада, намагаючись приховати масовість репресій, часто „продовжувала“ життя декому з розстріляних: змінювала дати й причину їхньої смерті. Так, у багатьох довідниках про обставини смерті М. Вороного значилося: „Помер у 1942 році в окупованій фашистами Воронезькій області“. 1957 року, по смерті Сталіна, вирок стосовно звинувачення М. Вороного у належності до контрреволюційної військово-повстанської організації було скасовано, а 1989 р. письменник був повністю реабілітований.

„БЛАКИТНА ПАННА“

„Блакитна панна“ відкриває цикл „Гротески“, який складається із десяти поезій. Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню.

Літературний рід: лірика.

Жанр: вірш.

Вид лірики: пейзажна (весняні настрої).

Провідний мотив: звеличення краси природи та єдність її з мистецтвом.

Прекрасний жіночий образ у творчості М. Вороного - весна, яка алегорично постає Блакитною Панною в однойменній поезії. Весна лине над землею „вся в прозорих шатах“. Поет, як вправний художник-імпресіоніст, експериментує кольорами - уся поезія грає блаватними (голубими, блакитними) відтінками кольорів, утворюючи химерні арабески. Зверніть увагу: арабески - поняття багатозначне. Це і складний орнамент із геометричних фігур та стилізованих рослинних візерунків (у поезії М. Вороного - образи весняних перетворень), і невеликий музичний твір, химерний і невимушений (таку ж форму має вірш М. Вороного). Яке з цих двох значень мав на увазі поет? Як бачимо - обидва! Камеї (невеличкі різьблені прикраси з каменю, на яких випуклі зображення контрастують із загальним фоном), фрески (твори живопису, виконані водяними фарбами по вогкій штукатурці) - це творіння весни - Блакитної Панни (можна уявити камеєю, наприклад, квіткову бруньку, а перший весняний дощ намалює яскраві, свіжі фрески на сірій штукатурці післязимового пейзажу!..) Усе це природно поєднується у... гротески! „Гротеск“ - химерний орнамент у давньоримських будинках-гротах, а в літературі й мистецтві художній прийом, що ґрунтується на свідомому перебільшені, контрастах реальності й фантастики, трагічного й комічного (так весна - Блакитна Панна - сміючись, жартуючи, змішує все, проте з хаосу витворюється гармонія життя, в якому є місце і радості, і печалі, надіям, втратам і перемогам). Як бачимо, і тут автор використовує обидва лексичні значення слова, досягаючи цим смислової багатозначності поезії.

Мова твору неоднорідна: поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та літературі засобами виразності (наприклад, епітетами: весна запашна, чарівна, у прозорих шатах) автор використовує біблійну урочисту лексику („Осанна!“), метафори („в душі моїй, в сяйві мрій // В'ються хмелем арабески“), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески), і це надає творові неповторного інтелектуально-мистецького естетичного забарвлення.

Віршовий розмір - хорей.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

Олександр Олесь (справжнє прізвище автора - Кандиба) народився в м. Білопіллі Сумської області в чумацько-селянській сім'ї. Батько його загинув, коли хлопчику було 11 років.

До літератури долучився ще підлітком, коли, навчаючись у хліборобській школі неподалік від Харкова, видає рукописний журнал „Комета“ та „Первоцвіт“.

Селянська праця була близькою юнакові, тому він став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, а через деякий час вступає до Харківського ветеринарного інституту.

Визначальним фактом у житті Олександра Олеся стала поїздка на відкриття пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві. Ця подія об'єднала значні мистецькі національні сили, адже до цього на величезній території, де проживало близько 26 мільйонів українського населення, не було пам'ятника жодному українському митцеві. У цей час О. Кандиба познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.

Влітку 1907 року під час поїздки до Криму поет уклав першу книгу „З журбою радість обнялась“, підписану псевдонімом Олесь - так ласкаво називала його наречена (а пізніше - дружина) Віра Свадковська. „Чи думала ти /.../ що ім'я, дане Тобою, зробиться символом кохання ?“ - писав до нареченої Олесь, оскільки книга відразу набула величезної популярності. Згодом вийшли ще дві збірки поезій Олександра Олеся.

Поет не сприйняв більшовицького жовтневого перевороту 1917 року й емігрує. Він часто змінює місця перебування, живе Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Основна тема його поезій, написаних за кордоном, - туга за Україною.

22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель у фашистській тюрмі сина Олега Ольжича. Похований на Ольшанському кладовищі у Празі.

ЛІРИКА

Перлиною інтимної лірики Олександра Олеся є вірш „Чари ночі“ - справжній гімн коханню, молодості й красі. У творі зображено широку гаму почуттів - це сміх і плач солов'їв, забуття і радість, мить і вічність. Вражає життєствердний настрій поезії - так, не варто перейматися сумом, тяжкими думками, горем, бо для смерті - вічність ціла. Радій тому, що ти живеш, що молодий і можеш кохати - це ж минає дуже швидко... Такий мотив поезії близький до студентського гімну „Gaudeamus“, створеного у Середньовіччі: „Веселімося, доки ми ще молоді!..“

Пейзажні картини не лише викликають, захоплення — вони є і сценою, і дійовими особами життя, де людина - його невід'ємна частина.

Для вираження ідеї твору - уславлення кохання як найпрекраснішого з почуттів - поет широко використовує риторичні звертання, ствердження, вигуки:

Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!

Лови летючу мить життя!

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли весь світ співає?

Твір був покладений на музику невідомим автором і довго вважався народною піснею.

Віршовий розмір поезії - ямб. Римування перехресне.

Хоча Олександр Олесь традиційно вважається співцем кохання, його громадянська лірика така ж палка, щира, смілива у проявах громадянської позиції поета. У вірші „О слово рідне! Орле скутий!“ порушено проблему ролі рідного слова в житті суспільства, розкривається через ряд метафоричних образів його краса, звучить впевненість, що саме рідне слово буде для народу і зброєю для здобуття незалежності, і сонцем нового життя, і судними дощами для тих, хто зрікся свого народу.

Багато символів мають поняття „слово“, „рідна мова“: зброя у Лесі Українки, пишний сад у П. Куліша, В. Сосюри, М. Рильського... Для Олеся слово - гордий орел, що ширяє у небесному просторі, не підвладний нікому, сильний, мудрий, величний. Бути у полоні для орла - неприродний стан, так само не можна скувати параграфами заборон вільне слово; меч - войовнича грань рідного слова, сонце - миролюбна, окрилена, творча грань рідного слова.

Для підкреслення ідейного задуму автор вдало використовує алітерацію: Дніпра між ними левій рев (підкреслюється громозвучність слова), Співочий грім батьків моїх, //Дітьми безпам'ятно забутий (неначе барабанним боєм будить слово приспаний народ).

Віршовий розмір поезії - ямб. Римування кільцеве.

ПАВЛО ТИЧИНА

Роль Павла Тичини в зародженні і становленні української культури неоціненна. Його називали „найяскравішим поетом-новатором“, „найнаціональнішим українським поетом“, „сонячним кларнетистом“. Але далеко не всім творінням цього великого поета поки що пощастило на справедливу й вичерпну оцінку. Не одне покоління українців привчалося до спотвореного образу Поезії й Поета... Однак сьогодні його вірші й поеми, його проза й драматургія, щоденникові записи та листи повертаються до читачів.

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 року в селі Піски, що на Чернігівщині, в сім'ї дяка. „Я тільки син бідного дячка з Пісок. Тринадцятеро дітей народила моя матуся. Я - сьомий, а всіх - тринадцятеро. Я - посередині*, - так писав про народження поета Павло Загребельний у повісті-есе „Кларнети ніжності“. Павло Григорович згадував, що справжнє його прізвище Тичина, але чомусь батькові забажалось Тичина переробити в Тичинін - і це у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою* (тобто семінарією).

Як переказували в роду, предки Тичини були знатним, може, й дворянським козацьким родом, їх прізвище записане серед спадкоємців скарбів Полуботка. А потім Тичини стали звичайною на ті часи бідною сім'єю, засмиканою нестатками й селянськими клопотами. Від злиднів і хвороб померли шестеро дітей.

Наприкінці 1901 р. батько повіз 9-літнього Павла до Чернігова, щоб влаштувати його до церковного хору. Хоча бурсацьке життя давало мало радощів дитячій душі, проте все забувалось під час співу: „Здавалось, що голоси хористів входять у твою душу - і звучать на весь світ*. Серед тих, хто співав разом із Павлом, був і його друг Григорій, що згодом стане видатним українським композитором Григорієм Верьовкою, засновником всесвітньо відомого Українського народного хору. Були серед співаків хору й Василь Елланський та Аркадій Казка, що стали його друзями на все життя.

Найбільше вразила Павла Тичину музика Д. Бортнянського: „В цій гармонійній тканині чулися такі переплетіння голосів, які здавались чимось неймовірним...* Ще одне музичне потрясіння Тичини в ті часи - Микола Лисенко. Хоч поет ніколи не бачився із славетним композитором, проте зізнавався: „В моєму житті дуже часто був присутнім*.

Якось бурсак, чиє ім'я писалося „Павель Тьічи- нинь“, підійшов до однієї з могил у дворі чернігівського монастиря. Підійшов - і закляк: це була могила Леоніда Глібова, байки якого, почуті від учительки Серафими Миколаївни, вкарбувалися у пам'ять назавжди. Напис на могили був українською мовою. Щось глибоке, ще не усвідомлене ворухнулося в душі. В один ряд стали пісні, співані батьком, слова матері й учительки, мова односельців, щедрівки й купальські пісні, Шевченкова „Катерина“... І зник бурсак Павель Тмчининь. Натомість народився український поет Павло Тичина.

Павло Тичина почав писати вірші з 16 років, хоча перший його вірш - незакінчений і недовершений, датується 1906 роком. У ранніх творах Павла Тичини ми спостерігаємо наслідування В. Жуковського, О. Пушкіна, Т. Шевченка.

А 1907 року з'являється вірш „Блакить мою душу обвіяла“ - твір уже зрілого поета. Джерелами творчості П. Тичини стали перш за все український фольклор, народна пісня. Проте в Тичини нема звичного атрибута народної пісні, нема цитати з неї, нема „чорнобрового“ епітета“, але є вищий синтез, поєднання народнопісенних елементів з образами і ритмомелодикою. „Закосичена“ дівчина перетворюється на „закосичену“ весну, погляд „ясного сокола“ стає поглядом „ясносоколовим“, а коли земля звучала, як оркестр, то світ вслухався в неповторно український голос кожного музичного інструмента. Музичність ранніх творів Павла Тичини є неповторною й неперевершеною. „Сольну партію“ наТичини- ному кларнеті не сплутаєш з грою жодного віртуоза іншого оркестру, бо ніхто б не відчитав так партитури української природи, не відтворив не лише тонких мелодій „хмар, озер та вітру“, а й такого непідкупного в своїй задушевності шелесту-зітхання.

У вірші „Ви знаєте, як липа шелестить...“ поет висловив молоде почуття кохання, ніжне, неповторне, несміливе й високе. Ліричний герой сприймає навколишній світ, сповнений коханням, як нескінченний хор таємничих голосів: шепотінь ночі, шелесту молодого листя, солов'їних щебетань, зітхання старих дубів. Таким чином, інтимний мотив поезії посилюється завдяки вдалому використанню пейзажних картин. Виняткова музичність вірша, замилування звучанням рідного слова, глибока чуттєвість постають із рядків. Ця поезія вважається справжньою перлиною інтимної лірики. Поетичному відтворенню почуттів допомагають майстерно використані тропи: епітети (гаї старі, ночі місячні, весняні), уособлення (гаї бачать, сплять·, дуби чують). Значну роль у створенні емоційного ефекту відіграють риторичні фігури. „Почути“, як шелестить липа, допомагає алітерація (тут - нагромадження шиплячих і свистячих приголосних, а також - для досягнення дзвінкості - чи не відлуння голосів уночі? - повторення сонорного н):

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі? -

Якщо прислухатися, то склади із сонорним Н схожі на розспівування: НА-НІ-НА-НІ-НО...

Вірш написаний п'ятистопним ямбом.

„О панно Інно, панно Інно...“ Який дивний вірш! Здається, він - про кохання. Але до кого? До ніжної Інни чи до її сестри? Не будемо вгадувати, бо ж і сам ліричний герой не може усвідомити цього.

Скоріше це вірш про кохання як почуття, яке ще не набрало чітких обрисів і форм, кохання - як світлий голос душі. Риторичні фігури, односкладні речення, короткі, уривчасті, - усе це передає неспокій і глибокий ліризм, тугу за минулим, ще таким близьким, але незворотним, і болісне щастя від того, що серце було здатним кохати...

Цей вірш автобіографічний: Павло Тичина ще юнаком був знайомим із сестрами Коновал. Він закохався в одну із них, проте доля розвела їх. Так дівчина і залишилась у спогадах поета - чи то коханням, чи то мрією...

У гімназії, куди перейшов вчитися після семінарії П. Тичина, малювання викладав Михайло Іванович Жук. Павло став його улюбленим учнем. Саме Μ. І. Жук познайомив Тичину з М. Коцюбинським, привівши юнака на одну з літературно-мистецьких „субот“, які письменник влаштовував у себе вдома. Відвідування цих „субот“ мало велике значення для ідейного та мистецького зростання поета. М. Коцюбинський відзначав, що поезія П. Тичини тяжіє до манери Верлена і Рембо, сповнена символічності, як і поезія Брюсова, Бальмонта, М. Вороного. 25 квітня 1913 року на сорок дев'ятому році життя помирає Михайло Коцюбинський. Тичина напередодні останнього екзамену, незважаючи на заборону поліції та ректора семінарії, керує зведеним хором на похороні М. Коцюбинського. І хоч це була політична акція, ректор, який любив свого талановитого учня, розпорядився видати документи П. Тичині.

„Влітку 1913 року, на моє прохання, я був зарахований студентом Київського комерційного інституту, - згадує П. Тичина. - Вчитися треба було за власні кошти, тому починаючи з 1913 і кінчаючи 1917 роком, я весь час працював“.

1914 рік. Початок першої світової війни. Саме в цей час за наказом генерал-губернатора закриваються всі українські видання. Тичина втрачає посаду у видавництві й переїжджає до Чернігова служити у земстві. Ця робота дозволила йому об'їхати багато містечок і сіл, спостерігати життя людей.

Восени 1916 року Павло Тичина влаштовується на роботу до українського театру Миколи Садовського в Києві. Своєю діяльністю театр доводив, що, незважаючи на заборону уряду, українська культура - і передусім демократичного спрямування! - живе.

Починався 1917 рік. Павло Тичина сприйняв Лютневу революцію не так безоглядно, як інші. Його радість супроводжує заклик „Встань, народе, із неволі!“. У березні 1917 року в „Новій Раді“ надруковано вірш П. Тичини „Гей, вдарте в струни, кобзарі“, який є одним з перших в українській літературі відгуків на революційні події. Передчуваючи значні зміни і революційні події в Україні, Тичина влітку 1917 року пише поему „Золотий гомін“ як привітання створенню в Україні Центральної Ради. Такими ж високими - то радісними, то героїчно- трагічними - звуками сповнені його вірші „На майдані“, „Як упав же він з коня“, „Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли...“.

А тим часом у видавництві „Сяйво“ готується перша книга поезій Павла Тичини „Сонячні кларнети“. Збірку відкриває вірш „Не Зевс, не Пан...“ - пісня природі, а завершує - „Золотий гомін“ - пісня людині. Ця перша збірка засвідчила: Україна має свого Поета.

Проте у цю світлу гармонію символів і звуків, які постають із поезій першої Тичининої збірки, уже вриваються трагічні октави: поет не був мрійником, який живе у надхмарних замках - він болісно усвідомлює, що прийдешнє ламає звичайний світ і очікування не завжди збігаються із новою реальністю.

Одна революція пішла проти іншої... Кривавість нової влади таврується у вірші-реквіємі „Пам'яті тридцяти“, що був написаний як відгук на події січня 1918 року під Крутами.

Громадянська війна. Тичина закінчує триптих „Дума про трьох вітрів“ - „Золотий гомін“ - „Скорбна мати“. Божа Матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а зі скорбно стуленими вустами, такою, як була при розп'ятті свого Сина.

Христос воскрес? –

Не чула, не відаю, не знаю.

Не буть ніколи раю

У цім кровавім краю.

Уже 1918 року П. Тичина розуміє, яка нова влада прийшла і що вона принесла Україні. З'являється вірш „Хто ж це так із тебе насміяться смів?“.

А далі пишеться „Замість сонетів і октав“ - книга про кривавий і страшний час, яка була заборонена у Радянському Союзі. „Вибагливий естете, коли ти перестанеш милувати з перерізаного горла?“

1920-ий рік. Збірка „Плуг“. „Музика книги різко відрізняється від музики „Сонячних кларнетів“, - пише О. Білецький. - Там - музика ніжних тонів; тут - "музика шумів". Збірка відкривається темою революції - вітру, що переходить у світову бурю. Буря трощить, ламає, вириває з землі бур'яни старого світу; велетенський плуг, керований мускулястими руками мільйонів, переорює земну кулю. „Плуг“ набирає характеру маніфесту української радянської поезії. Вона (збірка) - назавжди збереже значення одного з початкових пунктів історії“.

Літо 1921 року. Голод, спричинений наслідками війни і революції, діяльністю нової влади. Тичина пише вірш „Загупало в двері прикладом“, з якого постають страшні картини канібалізму. Вся поезія - страшна балада, але зміст її не романтичний, а швидше натуралістичний. Ця тема - поза поезією, але Тичина звертається до неї - бо бачив усе на власні очі.

Збірка „Замість сонетів і октав“ закінчується далеко не риторичним питанням: „Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?“ Тичина питає це поки що з сарказмом, але час іде, і треба вирішувати: з ким ти? Відомі події 20-х років привели до написання прекрасного твору -* „В космічному оркестрі“, остання частина якого вже містить раніше не властиві поетові думки й образи.

Розглядаючи творчість поета, Сергій Єфремов сказав: „Кінчив Тичина тим, що й сам у тих суперечностях заблукав. Од обуреного почуття в поезії "Паліть універсали" во ім'я Єдиного, що єсть на потребу людини - Волі, через саркастичні афоризми в збірці "Замість сонетів і октав" (1920) - переходить він до комуністичної романтики не од мира сього ("Живемо комуною", 1921), до прокльонів на ворогів комунізму та чудної віри в якусь "Інтерреспубліку" в останній строфі циклу "В космічному оркестрі". М'який поет, глибокий і проникливий лірик утратив у цій боротьбі й серед суперечностей часу свою первісну якість духу, „сонячні кларнети“ замовкли, заглушені боротьбою... Поет став на роздоріжжі“. Євген Маланюк, поет-емігрант, у диптиху „Сучасники“ з болем писав про поета-генія: „Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась...“ Гостре питання знищення духовного світу митця розглядав уже в наші часи інший поет, що був репресований владою і загинув у концтаборах, - Василь Стус у своїй праці „Феномен доби“.

1923 року поет переїжджає до Харкова, тодішньої столиці України, а 1924 року виходить його остання щира збірка - „Вітер з України“. І коли б він більше нічого не написав, крім „Вітру з України“, який, до речі, присвятив М. Хвильовому, то все одно залишився б в українській та світовій літературі як великий митець.

Але історія виявляється геніальнішою від усіх геніїв. І не Тичина в тім винен, що після „Вітру з України“ йому вже не вдасться видати книгу такого ж рівня... Лише страждання України у часи війни з фашистами озвалися у творчості П. Тичини палким і щирим віршем „Я утверждаюсь!“ та поемою „Похорон друга“.

Але це потім. А поки що Тичина - на вершині

свого творчого Евересту. З висоти своїх творчих задумів він веде перемову з геніями всіх часів і народів.

Між першим віршем „Синє небо закрилося...“ та останніми рядками поеми „Подорож до Іхтімана“ - відстань у 61 рік...

„ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ“

Тема: зображення самопожертви заради Батьківщини.

Ідея: утвердження патріотизму і гуманізму, осудження жорстокості, терору, класової ненависті.

Жанр: громадянська лірика, вірш-реквієм. .

Художні засоби: рефрен („На Аскольдовій могилі...“), епітети („славних, молодих...“, „український цвіт“), метафори („По кривавій по дорозі...“, „квітне сонце, грає вітер“).

Образи: Каїн (символ убивці, зрадника вимальовують картину братовбивчої війни), Аскольдова могила, Бог, тридцять мучнів-українців.

Історична довідка. В основі твору — дійсний трагічний факт: бій під Крутами 29 січня 1918 року. У грудні 1917 р. нова більшовицька влада розв'язує війну супроти УНР. Перед цим, демонструючи свою миролюбність, Центральна рада наївно розпустила багатотисячне українське військо. Шлях на Київ було відкрито. І тоді кілька сотень юнаків, в основному київських студентів і гімназистів, вирушили назустріч ворогові, аби захистити столицю. 16 січня 1918 р. відбувся запеклий бій біля станції Крути (між Ніжином і Бахмачем, 130 км від Києва). Протягом п'яти годин 300 студентів і козаків стримували озброєну кількатисячну більшовицьку армію. Вони майже всі полягли на полі бою, проте втрати ворога становили майже дві тисячі убитих і поранених. Завдяки цьому бою на кілька днів удалося затримати наступ на Київ. Ще на початку бою 28 студентів потрапили в полон, після жахливих знущань їх стратили. Як розповіли згодом місцеві селяни, перед смертю учень 7-го класу гімназії Григорій Пипський заспівав „Ще не вмерла Україна“, пісню підхопили всі інші юнаки. Поховати знівечені тіла селянам не дозволили. У березні 1918 р., коли Україну звільнили від більшовиків, тіла цих юнаків перевезли до Києва й урочисто поховали на легендарній Аскольдовій могилі над Дніпром.

У поезії молодих патріотів названо мучениками, українським цвітом, а російських загарбників - „каїнами“ (себто братовбивцями). До речі, незабаром після перепоховання, остаточно загарбавши Україну, більшовики розрівняли могили юнаків і на тому місці влаштували танцмайданчик, а про саму трагедію заборонили навіть згадувати. Лише за часів незалежності могилу відновлено, а згодом і на місці бою також постав меморіал героям Крут.

Поезія Тичини глибоко психологічна. Автор тужить, страждає, оплакує борців за волю. Ці почуття передаються й читачам. Авторська оцінка зображуваного в кожному слові, народженому спалахом болю. Автор пророкує:

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ!

Це означає, що щастя не буде, на крові його не збудуєш. І вибрана дорога — приречена на невдачу, загибель. Пророцтво поета є провідною думкою твору. Філософські роздуми над поезією приведуть до думки про вічність людських діянь: ніщо не минає безслідно. І через роки розплата за злочин наздожене того, хто його скоїв. Час є найвищим суддею. „Боже, покарай...“ — за християнською мораллю лише Бог має право карати. Тому ж насильно нав'язаний шлях і потерпів крах. Молодий поет у 1918 році сказав (прорік) те, що не вдалося вгледіти політикам. Поезія, як відомо, належить до категорій вічних, бо має здатність передбачати, передчувати. Якщо, звичайно, слова й думки поета поєднані з вічністю. Саме це можна сказати про раннього Тичину...

Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це - український цвіт! їхня загибель - початок кривавої дороги. Скільки ще того цвіту загине? Що було далі, ми вже знаємо...

У поезії „Пам'яті тридцяти“ багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого щастя, радощів, Кривава дорога — нещасливе майбутнє. Символічний і образ Каїна, який піднімає руку на брата.

Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови - думка закінчена у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. Розділові знаки: тире, двокрапка, багатокрапка, знак оклику й знак питання (у риторичному запитанні „На кого завзявся Каїн?“), однакове закінчення й початок твору — усе сприяє створенню відповідного настрою, наростанню емоцій. Влучні епітети (славних, молодих, коханий, кривавих) і метафори (сонце квітне, вітер грає, рука посміла знятись) художньо збагачують твір.

Рима - проста (співзвучні окремі звуки): їх - молодих, цвіт - світ, рука - ріка, покарай - край, святих — їх.

Віршовий розмір - хорей.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько - етнограф, громадський діяч і публіцист Тадей Розеславович Рильський.

Максим перебував у творчому оточенні композитора М. Лисенка, етнографа Д. Ревуцького, актора й режисера П. Саксаганського, які справили на нього великий вплив. Навчався на історико-філологічно- му факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але не закінчив його. Багато займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.

М. Рильський почав писати рано, під впливом старших братів - Богдана та Івана, які перекладали українською твори іноземних письменників. Перший вірш М. Рильського надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій „На білих островах“ вийшла 1910 року. І хоча книга зазнала дошкульної критики, все ж засвідчила талант поета-початківця:

Люблю я дощ рясний, що гучно з неба ллється: після дощу того уся земля цвіте і ліс,

покритий краплями блискучими, сміється.

„Еволюція поета від першої книжки - „На білих островах“ - до дальшої збірки „Під осінніми зорями“ [...] означала шлях від наївності початківця до відчуття себе володарем слова...“, - зазначає літературний критик Л. Новиченко.

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання „неокласиків“, переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року - переклад поеми Адама Міцкевича „Пан Тадеуш“.

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС 1931 року, після чого він майже рік відсидів у Лук'янівській тюрмі. „Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, - згадує Освальд Бургардт, - я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтелігенції, і грозова хмара не промине на цей раз неокласиків“.

„Постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 року, ця глобальна, підступно задумана сталінська акція, була спрямована на колективізацію літературного життя - нею покладено початок усуспільнення творчих індивідуумів, створення гігантського колгоспу "Соціалістичний реалізм"“, - так характеризує цю страшну епоху літературознавець І. Ільєнко.

Після ув'язнення творчість Рильського зазнає змін. У збірці „Знак терезів“ (1932) він проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому, єдиний з неокласиків, урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Від поета вимагали писати панегірики владі - і він мусив це робити. Так, у роки сталінського терору з'явилась поезія „Моя Батьківщина“:

Моя Батьківщина - подолана ніч,

На кремені вирослий колос,

Моя Батьківщина - це Леніна клич,

Це Партії голос.

Цвіте Казахстан, Закавказзя і Дін,

Росія цвіте і Вкраїна...

Союз непоборний радянських країн —

Моя Батьківщина.

Проте Є. Маланюк, якого важко запідозрити у симпатіях до більшовизму, про „невольничу“ поезію М. Рильського цисав: „І якщо в його творчості траплялися "Пісні про Сталіна", оди до Ілліча, похвали для Маяковського й навіть одна посвята Молотову (!), то автор прекрасно знав, що то все - то така ж сама данина, як пиття кумису в ханськім наметі XIII ст. І знав також, що для нащадків то будуть лише літературні курйози, хоч і досить шибеничного стилю“.

Творчість Рильського поділилась на два річища - офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій. Справжнім гімном рідній Україні стало „Слово про рідну матір“, написане у роки боротьби з фашизмом. Ця поезія ледь не коштувала життя авторові. „Мені з великими труднощами вдалося захистити від розносної критики такого заслуженого письменника, яким є Максим Рильський, за його вірш "Мати" ("Слово про рідну матір"), сповнений глибоких патріотичних почуттів. Основним приводом для необгрунтованих звинувачень проти Рильського і нападок на нього послужив

той факт, що в цій поезії, яка оспівувала Радянську Україну, не було згадано ім'я Сталіна“, - згадував М. Хрущов, перший секретар ЦК КПРС.

Поет мусив миритися з продажністю своїх колег- письменників, які у гонитві за нагородами могли писати доноси, а свої думки М. Рильський довіряв лише паперу. Багато невідомих творів поета ще чекають на оприлюднення:

Братопродавці з білими руками,

І з чорними серцями - ось вони,

Що вслали анонімними листами

Дорогу у кар'єру і чини.

І ходять ще! І ще земля їх носить,

І ми їм досі руку подаєм,

І піт кривавий їм чола не росить

Під каяття нестерпним тягарем.

Одна із кращих збірок поезій М. Рильського - „Голосіївська осінь“, яку літературознавець Л. Но- виченко за її характером і місцем у творчості поета порівнює із „Intermezzo“ М. Коцюбинського.

У 1944-1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, 1943-го, 1950-го - Державну премію СРСР.

Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.

У 1972 р. встановлено щорічну премію імені Максима Рильського за кращий художній переклад.

„МОЛЮСЬ І ВІРЮ...“

Поезія М. Рильського „Молюсь і вірю...“ сповнена побожного ставлення до життя: саме релігійні символи (молитва, віра, клятва, дух, пречисті надії) допомагають авторові висловити захоплення природою, щастя кохати, віру у здійснення світлих мрій. Клятву-обітницю жити, „поки жити/Мені дозволить дух життя“, ліричний герой дає всьому світові, який відчуває не тільки безмежним, а й ніжним і щирим, як дитя. Твір є своєрідною ілюстрацією гармонії людини і природи: сміх коханої, закохане серце ліричного героя, пречисті надії й синя далеч - усе це об'єднано у структурі складносурядного речення як єдине ціле. Завершеності твору надає своєрідне пейзажне обрамлення: зграї голубів „черкають неба береги“ - здається, що світлі пташині крила легкими рухами окреслюють і береги самої поезії...

Щирості віршу додають риторичні звертання до світу, до коханої, вишукані епітети (пречисті надії, щасливі води, ясна врода), експресивне порівняння

(серце б'ється, як в огні). Буяння природи передається засобами алітерації (вітер грає, тремтячі зграї черкають неба береги), а непохитна віра у життя підкреслюється тавтологією (кленусь тобі; буду жити, поки жити // Мені дозволить дух життя).

Віршовий розмір поезії - ямб. Римування перехресне.

 Зеров Микола Костянтинович народився 26 квітня 1890 р. в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. Після закінчення Зіньківської школи, де його однокласником був славетний у майбутньому гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях. У 1908-1914 рр. був студентом історико-філологічного факультету Київського університету.

1912 р. з'являються друком перші статті та рецензії Зерова в журналі „Світло“, газеті „Рада“. В 1914-1917 рр. - викладач латини в Златопільсь- кій гімназії. З 1917 р. Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, з 1919 р. працює професором Київського архітектурного інституту, а з осені 1923 р. - професором Київського Інституту Народної освіти.

Миколу Зерова справедливо вважають лідером „неокласиків“ - групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків, до якої зараховують також О. Бургардта, М. Драй-Хмару, М. Рильського і І. Филиповича. Хоча вони і формально не утворювали окремої літературної організації, можна вважати їхню спільність у високих естетичних критеріях, що полягали в пріоритеті загальнолюдських цінностей у мистецтві. У своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття. Як перекладач він здійснив багато в чому не- перевершені на сьогодні інтерпретації латиномовної античної спадщини, французьких „парнасців“, а також творів багатьох інших класичних поетів.

Зеров-критик брав активну участь у так званій літературній дискусії 1925-1928 рр., підтримавши й теоретично обґрунтувавши позицію М. Хвильового. Зерову належить значна кількість змістовних досліджень з історії української літератури. Окремими виданнями на Україні вийшли книжки „Антологія римської поезії“ (1920), „Камена“, „Леся Українка“, „Нове українське письменство“ (1924), „До джерел“ (1926), „Від Куліша до Винниченка“ (1929).

Літературна творчість М. Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками соціологічної критики, а з кінця 1920-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930 р. його допитували на суді як свідка у так званому процесі СВУ. А в ніч із 27 на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції „Пушкіно“. 20 травня його відпроваджено до Києва для слідства за винуваченням: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

Після певних „тасувань“ „групу Зерова“ остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 р. без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019-1936. М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. Цікава довідка у висновках по реабілітації М. Зерова: „Про- веркой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бивший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственннх материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера“. Отже, як насмішка звучало зізнання М. Зерова на суді: „С моей сторони был только один раз сделан призив к террору - в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского“. Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша „До кобзи“ на квартирі Рильського 26 грудня 1935 р., де два „неокласики“ і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного „об'єднання українських націоналістів“ О. Близька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін.

На початку червня 1936 р. етап із засудженими в цій справі прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддавався улюбленій справі - перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією „Енеїди“ Вергілія (рукопис цього перекладу пропав або знищений).

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень „справа Зерова та ін.“ була нагально переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. Як наслідок - Зерову, Филиповичу, Вороному, Пилипенку було винесено найвищу міру покарання - розстріл. Усі вони полягли З листопада 1937 р.

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. скасовані, справу припинено „за відсутністю складу злочину“.

Микола Зеров реабілітований посмертно.

„КИЇВ - ТРАДИЦІЯ“

Сонет „Київ - традиція“ написаний у 1923 р. і входить до збірки „Сонети і елегії“ . У ньому поет з притаманним йому лаконізмом відтворив історію славного міста від найдавніших часів до сьогодення.

Тема: оспівування „золотоголового“ вічного міста Києва - як свідчення високої культури народу.

Ідея: утвердження незнищенності стародавнього Києва, культури, духовного життя народу тощо. Жанр: сонет.

Віршовий розмір: ямб.

Художні засоби:

Епітети: войовничі готи, голосний і юний Тичина, давній міт, сонячні комуни.

Метафори: животворив душею, „Плуга“ вів, лядський Болеслав щербив меча об Золоті ворота. Фразеологізми: теревені плів, байки складав.

СЛОВНИКОВА РОБОТА

• Готи - група східногерманських народів, які протягом II—VIII ст. відігравали значну роль в історії ранньосередньовічної Європи. Це були германські племена, які на початку нашої ери мігрували з півдня Балтики до Чорного моря та Дунаю, досягнувши кордонів Римської імперії та утворивши одне з перших державних утворень на території сучасної України - державу Ойум.

• В епосі континентальних германців столиця готів називалася Данпарштадт (місто Донара - бога грому і війни). Вона стояла на Дніпрі (ймовірно, на місці сучасного Києва).

• Лядський Болеслав - Болеслав І Хоробрий - польський князь (992-1025) і король з 1025 р., князь Богемії (як Болеслав IV) у 1003-1004 рр. У 1018 році поклика-ний своїм зятем, київським князем Святополком Окаянним, рушив на Волинь, розбив Ярослава Мудрого на берегах Західного Бугу, захопив Київ і, замість того, щоб передати його Святополку, сам засів у ньому. Але кияни, обурені грабунками його дружини, почали бити поляків, і Болеслав мав залишити Київську Русь у 1019 р.

• Еріх Лясота - австрійський дипломат і військовик. Залишив щоденник своєї подорожі - цінне джерело з історії та географії України. Дав картину політичного

життя і побуту Запорозької Січі, опис українських міст (Києва, Львова, Луцька, Прилук, Кам'янця, Проскурова, Хмільника тощо).

• Гійдм Левассір де Боплдн - французький інженер і військовий картограф. З початку 1630-х до 1648 р. перебував на польській службі, переважно на території України, у 1637-1638 рр. брав участь у поході Конєцпольсь- кого на Павлюка й Остряницю. Один із найвидатніших картографів XVII ст. Боплан створив перший варіант генеральної карти України 1639 р.

• Угруповання панфутуристів, що виникло як Аспанфут, діяло у 1921-1924 рр. Асоціацію „Аспанфут“ створено 1921 р. в Києві на базі літературної групи „Фламінго“, „Ударної групи поетів-футуристів“ і науково-мистецької групи „Комкосмос“. Засновник „Аспанфуту“ - Михайль Семенко.

• „Плуг“ - спілка селянських письменників в Україні. З 1931 р. - Спілка пролетарсько-колгоспних письменників. Ліквідована після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. Ініціатор створення і єдиний голова „Плугу“ - Сергій Пилипенко, його активні члени - Андрій Головко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Григорій Епік, Іван Кириленко, Олександр Копиленко, Докія Гуменна, Петро Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, Павло Усенко, Антін Шабленко та ін.

У сонеті „Київ — традиція“ Зеров змальовує образ Києва як прадавнього могутнього державного й культурного центру України, Європи, у якому й нині продовжуються славні предковічні традиції творчості. Він згадує футуристів („аспанфути“) і П. Тичину - митців, протилежних за світовідчуттям. Отож автор наголошує на свободі творчості, що панує в стародавньому Києві.