Українська література: комплексне видання для підготовки до ЗНО 2020

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

Знання елементів теорії літератури допоможе вам не тільки якісно скласти ЗНО, а й глибше розуміти художній твір, виробити обґрунтовану думку про прочитане, героїв твору і таким чином збагачувати свій культурний світ. Ці знання мають не короткострокове застосування, а є універсальним засобом пізнання літератури, культури, самовдосконалення.

„Теорія літератури“ - базовий розділ для усіх тем, тому його слід не тільки опанувати як „тематичну одиницю“, а й повертатися до необхідних понять під час опрацювання кожного твору, визначаючи його окремі особливості (жанр, тема, ідея, система художніх засобів тощо).

Слід зауважити, що завдання, що мають на меті перевірити засвоєння літературознавчих понять, можуть формулюватися на базі інших текстів, не внесених до програми ЗНО, оскільки знання з теорії літератури є універсальними й абітурієнт має вміти визначати, наприклад, віршовий розмір будь-якого поетичного уривка чи художні засоби у будь-якому тексті.

·,

Опорні поняття теми

Аналіз твору

Хорей

Переносне значення слів

Автор твору

Дактиль

Синоніми

Тема

Амфібрахій

Антоніми

Ідея

Анапест

Омоніми

Проблема (проблематика)

Пірихій

Загальновживані слова

Мотив ліричного твору

Стопа

Розмовна лексика

Історична основа твору

Драма

Професійна лексика

Літературний рід

Комедія

Діалектизми

Літературний жанр

Трагедія

Емоційно забарвлена лексика

Епос

Трагікомедія

Фразеологізми

Лірика

Сюжет

Застарілі слова

Ліро-епос

Експозиція

Історизми

Драма

Пролог

Архаїзми

Новела

Зав'язка

Неологізми

Притча

Розвиток дії (перипетії)

Слова іншомовного походження

Оповідання

Кульмінація

Тропи

Повість

Розв'язка

Епітети (постійні епітети)

Роман

Епілог

Порівняння

Роман-епопея

Позасюжетні елементи

Метафора

Вірш

Заголовок

Уособлення

Елегія

Присвята

Персоніфікація

Гімн

Епіграф (motto)

Алегорія

Сонет

Авторські відступи

Метонімія

Лірика філософська

Вставні епізоди

Синекдоха

Лірика патріотична

Композиція твору

Гіпербола

Лірика громадянська

Роздум

Оксиморон

Лірика інтимна

Розповідь

Символ

Лірика пейзажна

Опис

Синтаксичні засоби твору

Балада

Літературний герой (образ)

Риторичні фігури (риторичне звертання,

Дума

Ліричний герой

риторичне питання)

Поема

Прототип

Інверсія

Роман у віршах

Мовні засоби твору

Тавтологія

Мова прозова

Евфонія

Анафора

Мова віршована

Асонанс

Антитеза

Системи віршування

Алітерація

Засоби комічного

Силабічне (складове) віршування

Дисонанс

Гумор

Тонічний вірш

Звуконаслідування

Іронія

Силабо-тонічне віршування

Лексичні засоби твору

Сатира

Віршовий розмір

Однозначні слова

Сарказм

Ямб

Багатозначні слова

Гротеск

Аналіз твору - глибокий процес, який вимагає певних знань і навичок. Дуже важливо не просто „технічно“ визначати той чи інший літературознавчий аспект твору, а бачити їх тісний взаємозв'язок, що допоможе глибоко зрозуміти задум автора, сприймати твір як мистецько-культурну цінність. Тому подаємо орієнтовну схему такого аналізу з коментуванням літературознавчих понять.

АНАЛІЗ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ (Узагальнена схема з коментарями)

1. Автор і назва твору

Знання назви твору та імені його автора є елементарними вимогами до учня у курсі вивчення української літератури. Проте навіть початковий рівень знань знаходить своє місце серед завдань ЗНО. Для перевірки цього рівня можна сформулювати тестові завдання на зразок:

Автором поеми „Гайдамаки“ є

А І. Котляревський

Б Ліна Костенко

В П. Куліш

Г Т. Шевченко

Д Ю. Яновський

Перу Т. Шевченка НЕ належить твір

А „Катерина“

Б „Кавказ“

В „Гайдамаки“

Г „Чорна рада“

Д „До Основ'яненка“

Отже, ланцюжок „автор - назва твору“ може допомогти легко заробити певні бали під час ЗНО.

2. Тема, ідея, проблема, мотиви твору

Ці поняття - одні з основних у системі аналізу художнього твору.

Тема - коло подій, життєвих явищ, змальованих, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення.

Літературні твори охоплюють дуже широкий тематичний спектр. Разом з тим багато творів письменники присвячують і якійсь певній темі: захист Батьківщини, кохання, інші загальнолюдські цінності... Так, тематично спорідненими є поезії А. Малишка „Пісня про рушник“ та „Два кольори“ Д. Павличка, спільним мотивом (темою) яких є материнська любов.

Щоб визначити тему твору, слід, прочитавши його, відповісти на питання: „Про що цей твір?“ Часто трапляється, що твір присвячено кільком темам, і тоді ми говоримо про тематику художнього твору.

Одна й та сама тема може порушити різні проблеми - основні питання життя, що цікавлять письменника. Так, тема кріпацтва і соціальної нерівності у повісті Марка Вовчка „Інститутка“ порушує проблеми людської гідності, внутрішньої культури, яка не завжди залежить від соціального становища людини або освіти, пошуку шляхів до свободи, що виявилися у поведінці кріпаків - героїв твору. Сукупність проблем окремого твору складає його проблематику. А говорячи про того чи того письменника, ми можемо визначити загальну проблематику його творчості.

Під час розгляду ліричного твору ми говоримо про мотиви, які у ньому звучать. Мотив - поняття, яке можна ототожнювати з темою ліричного твору чи його сюжетом (мотив жертовності, зради коханого, розлуки з рідним краєм тощо).

Ідея - емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору. Щоб визначити ідею твору, слід з'ясувати, для чого цей твір був написаний, яку мету ставив автор перед собою, пишучи його. Дати відповідь на це питання допоможе визначення головної думки твору, яка зазвичай виражається в якійсь частині твору чи вкладена в уста одного з героїв. Тому, читаючи та опрацьовуючи художній текст, шукайте цитати, які містять у собі цю головну думку, і на її основі спробуйте самостійно сформулювати ідею твору.

3. Жанр твору

Літературний жанр - це форма, в якій проявляються основні роди літератури: епос, лірика, драма.

1) ЕПОС

Для епічного (розповідного) роду властиве об'єктивне зображення людини у взаємодії з іншими людьми, явищами. Основними жанровими формами епосу є нарис, новела, притча, оповідання (малі форми), повість (середня форма), роман, роман-епопея (великі форми).

Новела - невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Притча - невеликий прозовий твір, що містить повчання в алегоричній формі; притча споріднена

з байкою. Вона є одним із засобів вираження морально-філософських міркувань народу (у фольклорі), автора (в літературному творі) і використовується з метою прямої настанови читачу в питаннях суспільної поведінки.

Оповідання - невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді життя одного (рідко кількох) персонажа.

Повість - епічний прозовий (рідко віршований) твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між оповіданням і романом.

Роман - епічний прозовий (рідко віршований) твір, місткий за будовою, у якому широко охоплені життєві події, глибоко простежується історія формування характерів персонажів.

Роман-епопея - епічний розповідний (рідко віршований) твір, у якому зображено масштабні історичні події, що мають важливе значення для усього народу.

Щоб краще усвідомити різницю між різними епічними жанровими формами, спробуйте опрацювати таблицю, порівнявши, наприклад, твори „Морозенко“ Панаса Мирного, „Маруся“ Г. Квітки- Основ'яненка і „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Панаса Мирного та Івана Білика.

Відмінності між жанровими формами епосу

Аспекти

порівнювання

Оповідання

Повість

Роман

1

Обсяг твору

2

Тривалість у часі зображуваних подій

3

Кількість героїв твору, повнота їхніх характеристик

4

Кількість сюжетних ліній твору

5

Наявність, крім основної, додаткових тем

6

Рівень

складності композиції

7

Масштабність зображуваних подій

2) ЛІРИКА

Лірика виражає почуття, переживання, роздуми людини. Основними жанрами лірики є вірш, елегія, гімн, сонет, ода.

Вірш - невеликий за розміром твір, побудований за законами віршування.

Елегія - ліричний вірш, перейнятий настроєм суму.

Сонет - ліричний вірш, що складається з 14 рядків п'ятистопного або шестистопного ямба: двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування. Основна схема сонета абаб абаб ввд еед, хоча можливі й інші варіанти.

Особливість сонета як віршового жанру лірики так закарбував І. Франко:

Голубчики, українські поети,

Невже вас досі нікому навчити,

Що не досить сяких-таких зліпити

Рядків штирнадцять, і вже й є сонети?

П'ятистоповий ямб, мов з міді литий,

Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,

Пов'язані в дзвінкі рифмові сплети, -

Лиш те ім'ям сонета слід хрестити.

Тій формі й зміст хай буде відповідний;

Конфлікт чуття, природи блиск погідний

В двох перших строфах ярко розвертаєсь.

Страть, буря, гнів, мов хмара піднімаєсь,

Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови,

Та при кінці сплива в гармонію любови.

Схема цього сонета - абба бааб ввг гдд.

Зверніть увагу на змістово-емоційне оформлення сонета, що відображене у шести останніх рядках поезії І. Франка.

Лірика та епос є одними з основних родів літератури, їх поєднанням утворено проміжний жанр мішаної форми - ліро-епос. Ліро-епічними жанрами є співомовки, поезії в прозі (малі форми), балада, дума, поема (середня форма), роман у віршах (велика форма).

Балада - ліро-епічний твір з драматичним сюжетом. Баладі властиві невелика кількість персонажів, підкреслена узагальненість, відсутність деталізації, стислість викладу матеріалу, „магічна“ музичність. Балади пов'язані з народними легендами й переказами, поєднують у собі перекази й пісні.

Думи - народні ліро-епічні пісні переважно героїчного характеру про важливі події історії України (починаючи з XV ст.), виконувані народними

співцями речитативом під акомпанемент кобзи, ліри, бандури. У думах немає поділу на строфи.

Поема - великий віршований твір із сюжетно- оповідною організацією, повість або роман у віршах, багаточастинний твір, у якому поєднуються епічне і ліричне начала.

3) ДРАМА

Драма - один із літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для постановки на сцені. Основними жанрами драми є трагедія, драма, комедія.

Трагедія - драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції і не має об'єктивної можливості їх реалізації. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя.

Драма - п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається у постійній напрузі. Герої - переважно звичайні, рядові люди.

Комедія - драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Трагікомедія - драматичний твір, що поєднує риси трагедії й комедії.

Містерія - масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд, яка розігрувалася у святковий день на майдані в містах середньовічної Західної Європи. Між сценами вводилися світські (не- релігійні) інтермедії.

Порада: спробуйте, спираючись на набуті знання, самостійно визначити жанр кожного твору, включеного до програми ЗНО, групуйте вивчені твори за жанровою ознакою, наприклад:

Жанри

Твори

Вірші

„Заповіт“ Т. Шевченка „Арфами, арфами...“ П. Тичини /.../

Поеми

„Енеїда“ І. Котляревського „Гайдамаки“ Т. Шевченка /.../

Новели

„Intermezzo“ М. Коцюбинського

„Три зозулі з поклоном“ Гр. Тютюнника /.../

Повісті

„Кайдашева сім'я“ 1. Нечуя-Левицького „Земля“ 0. Кобилянської/.../

Романи

„Чорна рада“ П. Куліша „Тигролови“ І. Багряного /.../

Драматичні

твори

„Наталка Полтавка“ 1. Котляревського „Мартин Боруля“ 1. Карпенка-Карого/.../

4. Що покликало твір до життя

Як правило, поштовхом до створення мистецького твору стає якась подія, явище. Цей „каталізатор“ міститься у переживаннях самого автора, у його спілкуванні з іншими людьми, особистому сприйманні навколишнього світу. Знати, що саме покликало твір до життя, - це означає увійти у внутрішній світ автора, зрозуміти всю глибину його переживань, усвідомити справжні мотиви, основну думку художнього твору. Так, наприклад, загальновідомо, що вірш Т. Шевченка „Садок вишневий коло хати“ - це перлина пейзажної лірики. Твір цей був написаний у петербурзьких казематах, коли поет, можливо, навіки прощався з Україною, спокутуючи гостре слово, звернене до царів-катів. Знаючи умови написання цього твору, тяжкий стан поета, ми можемо сказати, що цей елегійний вірш насправді є також високим зразком громадянської лірики, болючої та палкої.

5. Сюжет твору

Сюжет - подія чи система подій, покладена в основу епічного, ліро-епічного чи драматичного твору.

Сюжетна лінія у своєму розвитку має кілька частин:

Експозиція - вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав'язку і представляє час і місце дії. дає необхідні пояснення щодо намірів оповідача. У деяких творах експозиції може не бути.

Пролог - вступна частина твору, у якій розповідається про події, що передували подіям, описуваним у творі. Іноді твір може не мати прологу.

Зав'язка твору - подія, з якої починається дія і яка є поштовхом до виникнення наступних подій.

Розвиток дії (перипетії) - розгортання подій, що виростають із зав'язки. Рушієм цього елемента сюжету є загострення конфлікту - зіткнення протилежних інтересів і поглядів, що призводить до активних дій героїв. Через нарощування конфлікту сюжет піднімається до найвищого напруження, моменту вирішального зіткнення характерів - кульмінації. Кульмінація - це мить перелому в сюжеті, з якої починається стрімка розв'язка - завершення конфлікту твору.

Іноді епічний і драматичний твір може мати епілог, або постпозицію, - фінал, віддалений від основної дії тексту, підсумкова частина його, в якій коротко після завершення розв'язки і вичерпаного основного конфлікту повідомляється про долю героїв твору.

Окрім структурних частин сюжету, твір може містити й позасюжетні елементи: заголовок твору (частини твору), присвята, епіграф, обрамлення, авторські відступи, вставні епізоди. Ці структури, хоча й не рухають сюжет, сприяють глибшому розумінню задуму автора, характеру героїв, причинно-наслідкових зв'язків описаних у творі подій.

Заголовок - назва твору або його частини, що пишеться на титульній сторінці видання або над текстом і містить у собі тему (ідею) художнього твору.

Присвята - короткий напис після заголовка твору, що містить ім'я особи, якій автор присвячує твір на знак вдячності за певну роль, яку ця особа відіграла у його житті.

Епіграф (мотто) - напис, зазвичай цитата з відомого тексту з афористичним змістом, що розташовується автором перед текстом твору (його частиною) і співвідноситься з його темою та (чи) ідеєю.

Обрамлення - літературний жанр, „рамкова“ історія, що є авторською розповіддю, у вступній частині якої повідомляється коли, від кого, за яких обставин було почуте оповідання. Далі йде власне оповідна частина, після якої можуть міститися враження оповідача від розказаного, а у закінченні формулюється основна думка розповіді, робляться висновки з її змісту.

Вагомою частиною епічного твору можуть бути авторські відступи - форми розкриття і передачі почуттів та думок письменника з приводу зображуваного, які за характером поділяються на:

- ліричні, що містять емоційні враження автора від зображуваного (приклади, зокрема, можна знайти у поемі Т. Шевченка „Гайдамаки“);

- публіцистичні, в яких автор висловлює власні міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми (на такі елементи багатий „Щоденник“ О. Довженка);

- філософські, де автор осмислює суголосні темі та ідеї твору загальнолюдські моральні цінності, вічні проблеми сенсу життя тощо (роздуми про долю у поемі Т. Шевченка „Катерина“);

- історичні, які розповідають про події минулого, так чи так пов'язані із зображуваними подіями твору (розповіді про події минулого у романі Панаса Мирного та Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“);

- вставні епізоди, що, хоч і не пов'язані безпосередньо з основним ходом подій у творі, дають можливість увиразнювати історичну епоху чи образ літературного героя (новела „Чорне вогнище“ у романі Олеся Гончара „Собор“).

6. Композиція твору

Сюжетні компоненти твору із позасюжетними елементами, логічно зв'язані й упорядковано розміщені, утворюють композицію художнього твору. Складність і порядок частин художнього твору зумовлюється задумом автора. Так, про своєрідність композиції роману Панаса Мирного та Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, широкого епічного полотна, академік О. Білецький сказав, що це - „будинок з багатьма прибудовами і надбудовами“. А В. Стефаник у новелі „Новина“, порушивши традиційну форму композиції, почав твір із розв'язки, що значно підсилило його емоційно-психологічне звучання.

7. Характер твору (роздум, розповідь, опис)

Зображення дійсності у художніх творах відбувається у формі роздуму, розповіді чи опису.

Розповідь - зображення подій, вчинків, поведінки осіб у хронологічній послідовності.

Опис - особливий вид зображення якої-небудь статичної картини чи умов, у яких відбувається дія (пейзаж, портрет, інтер'єр, опис окремих речей).

Роздум - авторське осмислення й оцінка того, про що йдеться у творі.

8. Характеристика літературного героя

Художня література, на відміну від інших видів мистецтва, послуговується художніми образами, що є особливою формою відображення дійсності. Це зображення людського життя, окремих його сторін в індивідуалізованій формі. Художній образ об'єднує в собі загальне і часткове, узагальнення та індивідуалізацію. Основними типами образів є образ-персонаж, образ-пейзаж, образ-портрет, образ-інтер'єр, образ-символ тощо.

Кожний літературний герой (образ) будь- якого твору відіграє важливу роль у розкритті задуму автора, тому важливим є набуття навичок його характеристики. Пропонуємо за наведеним планом дати характеристику одному з літературних героїв.

Деякі аспекти характеристики літературного героя не становитимуть складнощів, інші ж питання вимагають додаткових знань. Так, відомості про прототип - реальну людину, яку автор використав як модель для створення літературного персонажа, - вимагають пошукової літературознавчої роботи. Такі знання сприяють глибшому розумінню цього образу. Наприклад, прототипом полковника Шрама (П. Куліш, роман „Чорна рада“) став паволоцький полковник Іван Попович, герой національно-визвольної війни українського народу 1648-1854 р., доля якого описана у козацьких літописах. Не можна зрозуміти образу Чіпки (Панас Мирний та Іван Білик, роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“), не знаючи історії розбійника Гнидки.

Герої художнього твору можуть займати головне і другорядне місце у творі. Аналізуючи твір, не зневажайте характеристикою другорядних образів, оскільки саме через них значною мірою розкривається суть головного героя. Так, наприклад, Андрюша, доктор Тагабат, дегенерат (М. Хвильовий, „Я (Романтика)“) фактично є іпостасями, послідовними проекціями образу головного героя - главковерха чорного трибуналу, через яких показана його моральна деградація.

Іноді літературний герой може посідати особливе місце у творчості письменника, в українській і світовій літературі. Наприклад, образ каменяра, змальований у вірші І. Франка „Каменярі“, ототожнюють з іменем самого поета. Він розкриває значення його творчості й суспільної діяльності для українського народу, і тому видатного письменника ми шанобливо називаємо Каменярем. Терентій Пузир (І. Карпенко-Ка- рий, „Сто тисяч“) гідно поповнив галерею образів скупих світової літератури, а образ Катерини (однойменна поема Т. Шевченка) став першим у світовій літературі зображенням трагедії покритки як наслідку соціальних взаємин у тодішньому суспільстві.

Характеристика літературного героя (узагальнений план)

1. Хто є літературний герой (стать, вік, соціальне становище, рід занять тощо).

2. Прототип літературного героя.

3. Що відомо з минулого героя і як це його характеризує: батьки, рідні; місце народженця і проживання; умови формування характеру; інші біографічні відомості.

4. Портрет, як він характеризує героя.

5. Навколишнє середовище і як воно характеризує героя: місце проживання, інтер'єр, речі; суспільне оточення (друзі, вороги).

6. Рід занять, діяльності; захоплення, як це характеризує героя.

7. Риси характеру, як вони виражені у вчинках: позитивні (приязний, добрий, щедрий, розумний, веселий, серйозний тощо), негативні (злий, жадібний, дурний, легковажний тощо). Звичайно, цей список не є остаточним, а риси характеру можуть змінювати категорію.

8. Основна мета життя, мрії, як це характеризує героя.

9. Активність (пасивність) життєвої позиції, як це характеризує героя.

10. Схильність до впливу з боку інших людей, вміння самому впливати на інших.

11. Ставлення героя до природи, праці, кохання, грошей, достатку, людей (друзів - ворогів, старших - молодших, матері, дітей, дружини, чоловіка); до Вітчизни, рідної землі. (Знову ж таки, цей список не повний).

12. Ставлення інших персонажів твору до героя.

13. Мова як засіб самохарактеристики. З'ясувати причину вживання у мові слів певних лексичних груп: власне українські слова, іншомовні слова; діалектизми, архаїзми, історизми, неологізми, розмовна лексика; фразеологізми, терміни, канцеляризми; синоніми, антоніми, омоніми; експресивна лексика, вульгаризми тощо і дослідити, як мова героя характеризує його.

14. Ставлення автора до героя.

15. Художні засоби творення образу (епітети, порівняння, уособлення, гіперболи, метафори тощо).

16. Ваше ставлення до героя (мотивувати).

17. Місце літературного героя у системі образів твору, його значення для розкриття теми та ідеї твору.

18. Місце образу у творчості автора.

19. Значення образу в розвитку української літератури.

20. Значення образу в розвитку світової літератури.

9. Інші образи твору

(образи-персонажі; слухові, зорові образи; образи-емоції; образи-символи)

Значну роль у розкритті теми та ідеї твору відіграють своєрідні образи, що пов'язані не лише з певними постатями героїв, а є відтворенням відчуттів та емоцій автора. Розглянемо, наприклад, невеликий уривок вірша П. Тичини.

Гаї шумлять -

Я слухаю.

Хмарки біжать –

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

Спостережливий читач може побачити тут і слухові (гаї шумлять), і зорові образи (хмарки біжать), образи-емоції (милуюся-дивуюся, чого душі моїй так весело).

10. Мовні засоби

1) ЗВУКОВІ ЗАСОБИ

(евфонія (милозвуччя), асонанс, алітерація; дисонанс (немилозвуччя); звуконаслідування)

Алітерація - стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності твору, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку. Зазвичай цей засіб уживається у ліричних творах. Згадаймо початок поеми Т. Шевченка „Причинна“:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

Прислухайтесь - і ви почуєте у цих рядках гуркіт збурених хвиль і гучний прибій!

Асонанс - концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, яке створює ефект милозвуччя:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала...

А. Малишко. „Пісня про рушник“

2) ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ

Лексичні засоби - це багатозначні й однозначні слова, слова, вжиті у прямому й переносному значенні; синоніми, антоніми, омоніми; іншомовні слова; загальновживані слова, професійна, діалектна, розмовна лексика; архаїзми, історизми, неологізми; нейтральна та емоційно забарвлена лексика, фразеологізми.

В українській мові більшість слів - багатозначні, тобто мають два і більше лексичних значень, з яких одне - пряме, інші ж - переносні. Так, наприклад, слово „голова“ має принаймні 7 лексичних значень:

1) частина тіла людини чи тварини, в якій міститься мозок (пряме лексичне значення слова); 2) розум, свідомість, пам'ять: тримати все у голові (пам'ятати), одна голова добре, а дві краще (про розум); 3) керівна особа установи, об'єднання, громади тощо: голова комітету Верховної Ради України·, 4) особа, яка керує зборами: обрати голову педагогічної ради;

5) головний, старший за рангом: хліб усьому голова;

6) передня частина чого-небудь: голова колони демонстрантів з'явилась на початку вулиці; 7) одиниця лічби (для тварин): сорок голів телят.

У художній літературі мистецьке володіння вживанням слів у прямому і переносному значенні створює цікаві смислові ситуації. Слово у переносному значенні є тропом, який має багато різновидів (порівняння, метафора, метонімія, синекдоха та ін.).

Широко вживаними в літературі є групи слів, які за смисловим значенням поділяються на синоніми, антоніми, омоніми.

Синоніми - слова однієї частини мови, відмінні за звучанням, але однакові чи близькі за змістом. Синоніми можуть бути абсолютними (друг - товариш; учень - школяр, азбука - абетка). Синоніми можуть утворювати досить довгий синонімічний ланцюжок, у якому одне слово є стрижневим, інші ж відрізнятимуться певними відтінками значення. Художнім творам властиві контекстуальні синоніми, які лише у певному контексті мають близьке значення. Уміле використання загальновживаних та індивідуальних синонімів робить мовлення багатшим, емоційно насиченим, досконалим. Неперевершеним майстром уживання синонімів виявив себе І. Нечуй-Левицький: жодна сцена повісті „Кайдашева сім'я“, а тим більше „батальна“, не обходиться без використання гумористично забарвлених синонімів: бити горщики - хрьопнути, свиснути, лупити; кричати - верещати, ґвалтувати, лаятись, пищати.

Антоніми - це слова однієї частини мови, які мають протилежне значення. Антоніми утворюють антонімічні пари. Вживання антонімів у художніх творах дає можливість яскраво, експресивно, контрастно змалювати події, явища, стан чи портрет героя. Яскравим прикладом використання антонімів є поезія Олександра Олеся:

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто - не знаю я...

Омоніми - це слова, які однаково звучать, але мають різне лексичне значення. Так, наприклад, омонімічними є такі значення слова „коса“: 1) сільськогосподарське знаряддя: гострити косу·, 2) довге заплетене волосся: пишатися довгою косою·, 3) довга вузька обмілина річки, моря, сполучена з берегом: піщана коса. Вживання омонімів у мовленні допомагає створенню специфічних смислових і звукових значень твору:

Не завжди так бувало в нас на Русі,

Що, опріч язиків, були й мечі у русі.

Б. Кравців

Хоча основою художніх творів є загальновживана лексика, автори з метою глибшої передачі ідейного задуму твору, повнішої індивідуалізації героїв, відтворення історичних особливостей зображуваного часу вживають слова розмовної, професійної, діалектної лексичних груп.

...косили і гребли гуртом. Потім ділили копиці, і вже тоді кожен стягав їх у стоги до свого куреня. (О. Довженко, „Зачарована Десна“) Ряд слів цього невеликого уривка створює картини сільськогосподарської праці (професійна лексика).

На контрасті професійної (канцелярської) та розмовної лексики побудовано комізм сцени, де возний Тетерваковський розмовляє з Наталкою (І. Котляревський, „Наталка Полтавка“):

Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.

Возний. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то як його — для любові ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Рци одно слово: „Люблю вас, пане возний/“ — і аз, вишеупом'янутий, виконаю присягу о вгрном і вічном союзі з тобою.

Особливий колорит різних географічних місцевостей, де живуть герої твору, передають діалектизми - слова чи вислови, запозичені в літературну мову з певного територіального різновиду загальнонародної мови. Так, наприклад, твори В. Стефаника, О. Кобилянської насичені словами західноукраїнських діалектів:

Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить! (В. Стефаник, „Камінний хрест“)

Мова літературного героя є одним із потужних засобів характеротворення. Розмовна лексика героїв, насичена відповідно до типу характеру, стану героя емоційно забарвленими елементами (словами певних форм, експресивними вигуками, фразеологізмами тощо), створює цілісний художній образ. Ось яким трепетним, закоханим постає перед читачем Василь (Г. Квітка-Основ'яненко, „Маруся“):

- Марисенько. моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко! - приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю. - Я ж землі під собою не чую - я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марисенько?

А сутність Пузиря (І. Карпенко-Карий, „Хазяїн“) можна з'ясувати за його ж словами, що надають мові грубості, хижості:

Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору.

Фразеологізми - лексико-граматична єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється в мові за традицією, автоматично. Вдало вжиті у творі фразеологізми підкреслюють народність твору. Наприклад, роман у віршах „Маруся Чурай“ Ліни Костенко є своєрідною енциклопедією фразеологізмів української мови, не поступаючись у цьому „Енеїді“ І. Котляревського. Так, цілий ряд фразеологізмів використала поетеса для розкриття поняття „одружитися“:

• А це улітку повернувсь додому, в хазяйство, підупаде за війну, і, як годиться хлопцю молодому, хотів ввести у дім собі жону.

• Грицько посватав Галю Вишняківну, повзявши намір взяти з нею шлюб.

• Якби мені ти стала за дружину, яка б то радість увійшла в мій дім!

• Колись в селі, що зветься Темногайці, а йшов мені тоді двадцятий рік,

мене хотіли прикрутить при Гальці.

Хвалити Бога, вирвався і втік.

• І сам не знаю, - щоб одну кохати,

А другу в церкву до вінця вести

• Марусю, чуєш, зараз, ще до осени, поберемось та й вступимо в закон.

Мова, як жива істота, розвивається: слова народжуються, живуть (якісь довго, а якісь швидко зникають) і врешті-решт можуть виходити із активного вжитку, старіють.

Нові слова називають неологізмами. Вдалі неологізми з часом переходять до категорії загальновживаних слів (мрія, робот), інші ж так і залишаються новоутвореннями, які, проте, стають однією з яскравих ознак творчої індивідуальності того чи іншого письменника:

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними...

П. Тичина

Застарілі слова поділяють на історизми - слова, що позначають предмети і явища, які зникли із життя суспільства (смерд, кріпак), та архаїзми - слова, що в сучасній мові змінені іншими (шульга - лівша, десниця - права рука, боян - співець, чадо - дитина). Вживання застарілих слів підкреслює особливості зображуваної у творі епохи:

Так-то Бог тоді погодив козацтву, що тії вельможнії каштеляни і старости пишнії, несказано горді, що гукали на гайдуків, сидя із сими кубками да конвами поза столами, пішли в неволю до Криму або полягли головою в полі, а їх кубки стоять у козака в світлиці. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі під сріблом. Старосвітські сагайдаки татарськії, шиті золотом ронди, німецькі гаркебизи. сталеві сорочки, шапки-сисюрки. що вкриє тебе залізною сіткою - і ніяка шабля не візьме. (П. Куліш, „Чорна рада“)

Мова - система відкрита, яка, зберігаючи власні норми, все ж допускає запозичення з інших мов. Українська мова має багато іншомовних слів, що прийшли з польської (скарб, байка, полковник), російської (завод, безробіття, книголюб), білоруської ({дьоготь, бадьорий)·, грецької (ікона, ангел, монах, історія, філософія)·, латини (експонат, конспект, нація)·, тюркських мов (товариш, сарай, кавун, базар)·, французької ({салют, парад, арсенал, режим, пальто, екіпаж)·, німецької (князь, панцир, командир, штаб); англійської {старт, фініш, парк, баржа, мітинг); італійської та іспанської мов {арія, речитатив, валюта, газета, вілла) тощо. Значна частина запозичених слів міцно вкоренилась в українській мові, і тепер пересічній людині важко визначити їх походження. Інші ж слова-„мандрівники“ не приховують його. Проте у кожному разі вживання іншомовних слів у мовленні має бути доцільним.

АНТИТЕЗА

Землю тривожать галактик акорди,

Транспозиційних енрамів орди.

Відеотрони. Протони. Фотони.

Кібернетичні кричать Фултони.

Синтези. Тези. Формули стислі.

Цереброквантифікатори в мислі.

/.../

З кутів і граней, із мислі і складності

Шляхів шукаєм до невідкладності,

А більма жаху вкривають гору,

Термоскопічну, атомнокору.

(...Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!)

А. Малишко

3) ТРОПИ

Тропи - слова і вирази, вживані у переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень. До них належать епітет, порівняння, метафора, уособлення (персоніфікація), алегорія, метонімія, синекдоха, гіпербола, оксиморон.

Епітет - один з основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища. Як епітети переважно вживаються прикметники. Слід відрізняти епітети від звичайних означень: золоте серце - золотий ланцюжок; чиста совість - чистий рушник.

Вживання епітетів робить твір яскравим, надає йому нових емоційних і смислових нюансів:

Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок (М. Стельмах).

Крім оригінальних епітетів, винайдених автором, у художніх творах з'являються і постійні епітети. Це властиво, зокрема, фольклорним творам: ясні зорі, тихі води, козак молоденький, кінь вороненький, злії воріженьки.

Порівняння - пояснення одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою сполучників як, мов, немов, наче, неначе, ніби, буцім та ін. (хліб, як сонце; хмарка, як чумацьке ряденце) або слів подібний, схожий, нагадує, здається тощо (море подібне до гігантського дзеркала). Іноді такі слова і сполучники опускаються: слова - блискучі перли. Трапляються випадки вживання порівнянь у формі орудного відмінка іменника: очі палають вогнем.

Іноді текст може бути насичений порівняннями, як, наприклад, у І. Нечуя-Левицького:

От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходять до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м'ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м'якими зеленими, ніби оксамитовими берегами в'ється гадюкою Роставиця, неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших.

Метафора - один з основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю: на обличчі посмішка цвіте; дерева обнялись віттями; хмарка плаче осіннім дощем.

Одним із різновидів метафори є уособлення - художній прийом перенесення якостей живих істот на довколишні предмети, явища природи або навіть абстрактні поняття. Так, справді страшною живою істотою постає перед нами зимовий ліс із оповідання Панаса Мирного „Морозенко“:

Ось він [Пилипко] добіг вже до лісу. Не сніговою горою тепер він здававсь Пилипкові, а темним страшидлом з чорними корявими ногами, білими лапатими руками та величезною закутаною снігом головою... Скільки в того страховища ніг та рук? І не перелічити!.. Ось воно одну ногу підставило під Пилипкові шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь, обминув. Ось другу знову засилає, третя з снігу вилазе. Ось лапата рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снігом. Він, як обпечений, одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерігає: не ходи далі!

Персоніфікація відрізняється від уособлення тим, що неживі предмети чи явища природи наділяються людськими якостями:

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні...

Олександр Олесь

...І розкриває день свою зелену книгу,

Друковану вночі хмаринами небес.

А. Малишко

Алегорія - це умовне зображення абстрактного поняття за допомогою конкретного образу.

Метонімія - різновид тропа, близький до метафори, в якому значення слів з певних явищ та предметів переноситься на інші за суміжністю.

Типи перенесень:

1) заміна матеріалу на виріб (чеське скло - про скляні вироби з Чехії);

2) заміна твору на автора („читати Шевченка“ замість „читати твори Шевченка“);

3) заміна вмісту на предмет (з'їсти тарілку);

4) заміна мешканців на країни, міста, вулиці (гомоніла Україна);

5) заміна дії на знаряддя (перо письменника);

6) заміна предмета його атрибутами (рожеві щічки озирнулася) та інші.

Ще тільки вирок - і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться - Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Л. Костенко. „Маруся Чурай“

Як бачимо, слово Полтава вжито у значенні мешканці Полтави.

...І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками К

ругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду.

Т. Шевченко

У цьому прикладі слово Сковорода заміняє поняття твори Г. Сковороди.

Метонімією є вислови на зразок країна вітає переможців, село зустрічає нас хлібом-сіллю, школа підготувалась до навчального року тощо.

Синекдоха - один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії, який полягає у кількісному зіставленні предметів та явищ (вживання однини у значенні множини і навпаки — визначеної кількості замість невизначенї, видового поняття замість родового тощо). Згадаймо пісню „Зажурилась Україна“:

Як зайняли, то й погнали

До пана, до хана.

Слова пан, хан, хоч і вжиті в однині, означають тих турків і татар, які купували на невільничих ринках українців і перетворювали їх на рабів (множина замінена одниною).

У звертанні до України В. Симоненко каже:

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Тут однина замінена множиною.

Гіпербола - різновид тропа, що полягає у надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії для особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.

За чорними хмарами (з блиском! ударами!),

За чорними хмарами мільйон мільйонів

мускулястих рук...

П. Тичина

Є, - каже змій, - такий чоловік у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом... (Українська народна казка „Кирило Кожум'яка“).

Літота - художнє применшення, коли якості чи розміри предмета порівняно із справжніми подаються як надзвичайно маленькі (з'ївши крихту хліба; дитя було маленьке - як мишенятко; до сусіднього села близько - двічі палицею кинути).

Оксиморон - різновид тропа, що полягає у сполученні контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект: гірке щастя, гарячий сніг, веселий цвинтар тощо.

У тестах можуть пропонуватися різні завдання на перевірку навичок учнів виявляти художні засоби, вжиті у текстах. Так, можливе завдання — визначити один із художніх засобів у тексті, наприклад:

З золота зіткане сяєво ллється,

Ліс в нім купається, листя сміється.

В. Сосюра

Художній засіб, використаний у цьому уривку -

А гіпербола

Б порівняння

В метонімія

Г метафора

Д оксиморон

Ще один тип завдання — відшукати в уривку кілька художніх засобів:

Прочитати уривок з повісті Г. Квітки-Основ'яненка „Маруся“, визначити художні засоби творення образу героїні.

Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа,

що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. [...] Носи у неї як смоль чорнії та довгі-довгі, аж за коліно...

Це-

А порівняння, гіпербола

Б порівняння, оксиморон

В порівняння, епітети

Г епітети, оксиморон

Д епітети, гіпербола

4) СИМВОЛ

Це предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, тому не тотожний знакові. Символ тісно пов'язаний з філософією, міфологією та релігією. Так, у „Слові про похід Ігорів“ Ярославна прагне зозулею полетіти на поле бою омити рани Ігореві (зозуля у давніх віруваннях слов'ян - символ туги). У рядку Олександра Олеся „О слово рідне! Орле скутий!“ вжито символ орел, що уособлює волю, силу, незалежність.

5) СИНТАКСИЧНІ ЗАСОБИ

Синтаксис художнього твору відіграє не менш важливу роль у розкритті ідейного задуму автора, ніж тропи. Програмою ЗНО передбачено оволодіння знаннями про такі синтаксичні засоби, як риторичні фігури, інверсія, тавтологія, антитеза, анафора, хоча їх значно більше.

Риторичні фігури - риторичне звертання і риторичне питання - сформульовані не з метою отримання конкретної відповіді, а для увиразнення поетичного мовлення. У ліричних творах або під час промов оратора вони служать вдалим прийомом оформлення думки.

Розкажи, розкажи мені, поле:

Чого рідко ростуть колосочки?

П. Тичина

Чи совам зборкати орла?

Чи правду кривді подолати?

М. Рильський

Інверсія - одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає у непрямому (зворотному) розташуванні слів для емоційно-смислового увиразнення певного вислову. Так, нормативним для української мови є такий порядок слів:

• підмет стоїть перед присудком (гра почалася);

• узгоджене означення стоїть перед означуваним словом (напружена боротьба);

• додаток стоїть після керуючого слова (радіти перемозі).

Якщо ми поміняємо місцями слова у наведених прикладах (утворимо інверсію), то логічний наголос виділить потрібне за смислом слово: боротьба напружена (підкреслюється характер боротьби).

Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,

В морозні ранки, і в вечірній час,

І в свята гомінкі, і в дні робочі

Ми думаємо, правнуки, про вас.

В. Симоненко

Пройдуть зливи, замовкнуть грози,

Задрімають вітри на ланах.

В. Симоненко

Тавтологія - спеціальне або непередбачене повторення тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів. Вмотивовано використана тавтологія затримує увагу на сказаному, увиразнює його, посилює емоційність і ритмічність мови.

Тож дай мені дійти і не зотліти,

Дійти і не зотліти дай мені!

В. Стус

Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист (Г. Косинка).

Анафора (єдинопочаток) - одна з риторичних фігур - вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частин синтаксичних, строфічних структур:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну Червоні жупани.

Т. Шевченко

Антитеза - стилістична фігура в художній літературі та ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів: „з журбою радість обнялась“, „сміються, плачуть солов'ї“, „лився спів колись у мене, а тепер я

сльози ллю“ (Олександр Олесь). Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають... (Г. Косинка).

11. Особливості ліричних творів (види за тематикою, система віршування, віршовий розмір, стопа)

За тематикою ліричні твори поділяються на філософську, патріотичну, громадянську, пейзажну та інтимну лірику.

До філософської лірики належать твори, спрямовані на філософське осмислення світу, людини, загальних закономірностей життя, природи, розвитку суспільства.

Ти знаєш, що ти - людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

В. Симоненко

Патріотична лірика розкриває почуття ліричного героя до батьківщини, до свого народу, порушує проблеми відповідальності за долю вітчизни, готовності служити її інтересам. Зразками патріотичної лірики є, наприклад, „Слово про рідну матір“ М. Рильського, „Я утверждаюсь!“ П. Тичини, вірш І. Франка „Гімн“, „Псалми степу“ Є. Маланюка та багато інших.

У громадянській ліриці відображено розуміння поетом сучасного життя у його суспільно-політичному аспекті, ставлення автора до нього. Це твори П. Куліша („До кобзи“), В. Стуса („Як добре те, що смерті не боюся...“), В. Симоненка („Задивляюсь у твої зіниці...“) тощо.

Пейзажна лірика подає описи природи, які є засобом розкриття психологічного стану ліричного героя, відображає ставлення героя до природи. Чудовими поетами-пейзажистами є М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина.

Інтимна лірика - умовна назва ліричних творів, у яких панівний мотив - любовна пристрасть ліричного героя. Разом з тим до інтимної лірики можна віднести також твори, у яких подаються почуття і переживання, пов'язані не тільки з коханням, а й із особистим життям у ширшому плані: синівські почуття, теми дружби, потаємні мрії тощо. Чудовими зразками інтимної лірики є збірка І. Франка „Зів'яле листя“, вірші В. Сосюри („Так ніхто не кохав“), П. Тичини („О панно Інно“) та ін.

Зрозуміло, що часто один ліричний твір може мати різні відтінки. У цьому вірші поєднується інтимна і пейзажна лірика:

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

В. Сосюра

У цьому ж уривку ми бачимо поєднання інтимної та патріотичної лірики:

Солодко плачуть в садах солов'ї,

так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої,

Як у моєї Вкраїни...

В. Сосюра

Досить складною для опанування є тема „Системи віршування“. Щоб ознайомитися з нею, слід з'ясувати особливості віршованої мови. Прочитаймо два уривки:

1) Сірий, припорошений весняною пилюкою степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоять по ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оці степи від ворожих навал (М. Стельмах).

2) Мені відкрилась істина печальна: життя зникає, як ріка Почайна. Через віки, а то й через роки, ріка вже стане спогадом ріки. І тільки верби знатимуть старі: киян хрестили в ній, а не в Дніпрі (Л. Костенко).

Читаючи уривки, ви, мабуть, помітили, що один із них - прозовий (перший), а другий, хоч і записаний не рядками, легко визначити як вірш. Що допомогло це з'ясувати? Віршовий ритм! Його утворює насамперед однакова кількість складів у кожному рядку:

Кількість

складів

Me

ні

від

кри

лась

іс

ти

на

пе

чаль

на

11

жит

тя

зни

ка

є

як

рі

ка

По

чай

на

11

Че

рез

ві

ки

а

то

й че

рез

ро

ки

10

рі

ка

вже

ста

не

спо

га

дом

рі

ки

10

І

тіль

ки

вер

би

зна

ти

муть

ста

рі

10

Ки

ян

хрес

ти

ли

в ній

а

не

в Дніп

рі

10

Якщо ми спробуємо додати ще якісь рядки з іншою (різною) кількістю складів, ритм порушиться і ми заговоримо прозою...

Саме рівноскладовість покладена в основу силабічного (складового) віршування. Воно було панівним у поетиці Середньовіччя й Відродження. Українські силабічні вірші мали по 13 складів з цезурою (паузою всередині рядка) після сьомого складу ( / ), парне римування. Прикладом силабічного віршування можуть служити „Вірші на жалісний потреб шляхетного лицаря Петра Конашевича- Сагайдачного“, написані Касяном Саковичем:

Як мужність запорожців / королі пізнали,

То їм за герб такого / лицаря признали.

Вітчизні він готовий / завжди послужити

І за її свободу / голову зложити.

А треба, то землею / він пройде, водою,

До всього має вправність / і прудкий до бою.

Силабічне віршування не брало до уваги розташування наголошених і ненаголошених складів.

Тонічний (від тон - наголос) вірш вимагає однакової кількості наголошених складів у рядках, проте вони можуть розташовуватись довільно, ненаголошених же складів може бути будь-яка кількість. Києве мій, диво моє з очима сонця і місяця,

Клекіт зелений твій б'ється, райдуга в кожнім вікні встає.

Зелом стугонить кожен клапоть, хмари собі не знаходять місця.

Шал твій зеленокрилий небо навідліг б'є.

В основу системи силабо-тонічного віршування покладено принцип вирівнювання кількості наголошених і ненаголошених складів, їх чергування. З'явилося поняття „стопа“. В українську поезію силабо-тонічне віршування прийшло у XIX ст. і закріпилось завдяки „Енеїді“ І. Котляревського. Переважна частина сучасних ліричних творів написана саме силабо-тонічним віршуванням, яке має особливу структуру стоп - двоскладові стопи (ямб і хорей) і трискладові (дактиль, амфібрахій, анапест), відповідно так називаються і віршові розміри.

Щоб визначити віршовий розмір ліричного твору, слід провести певну роботу:

ПЛАН РОБОТИ

ПОРЯДОК ВИЗНАЧЕННЯ ВІРШОВОГО РОЗМІРУ

1. Поділити слова на склади:

САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ

УВАГА!!!

Прийменник або частка, у складі яких немає голосного, не утворює окремого складу!

ПОРЯДОК ВИЗНАЧЕННЯ ВІРШОВОГО РОЗМІРУ

2. Поставити наголосу словах:

ПОРЯДОК ВИЗНАЧЕННЯ ВІРШОВОГО РОЗМІРУ

САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ

УВАГА!

Одно- і двоскладові слова можуть бути поза ритмічним наголосом! З метою збереження ритму наголос у деяких словах може змінювати свою позицію!

ПОРЯДОК ВИЗНАЧЕННЯ ВІРШОВОГО РОЗМІРУ

3. Позначити наголошені

і ненаголошенісклади:

ПОРЯДОК ВИЗНАЧЕННЯ ВІРШОВОГО РОЗМІРУ

4. Визначити повторювані групи складів:

Ямб - двоскладова стопа з наголосом на другому складі.

Чотиристопний ямб, завдяки своїй гнучкості та місткості, - найуживаніший в українській поезії:

Яких іще зазнаю кар?

Якими нетрями ітиму

Шляхами з Риму і до Криму

Під гвалт і кпини яничар?

І.Світличний

Шестистопний ямб, що за кількістю складів відповідає александрійському віршеві, був улюбленим розміром київських „неокласиків“, передовсім М. Зерова, хоч до нього зверталися й інші автори, зокрема Б.-І. Антонич:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях

тих, що їх оспівував Шевченко (...).

Хорей - двоскладова стопа з наголосом на першому складі.

У сучасній українській поезії хорей - найпоширеніший віршовий розмір від кінця XIX ст. Хорей може вживатися й у формі вільного вірша як вільний хорей при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування:

Має крилами Весна Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

Микола Вороний

Пірихій - допоміжна двоскладова стопа з обома ненаголошеними складами.

Спондей - допоміжна двоскладова стопа з обома наголошеними складами.

Дактиль - трискладова стопа з наголосом на першому складі.

Часто використовується чотиристопний дактиль:

Синіми спіралями, барвами-кольорами

Ходить-ходить хвилями втіха, як вино (...).

І. Багряний

Амфібрахій - трискладова віршова стопа з наголосом на другому складі.

В українській поезії до амфібрахія вперше звернувся Є. Гребінка („Човен“, „Українська мелодія“ тощо).

Анапест - трискладова віршова стопа з наголосом на третьому складі.

Анапест з'явився в українській поезії дещо пізніше порівняно з іншими тристопними розмірами — у другій половині XIX ст.

ПРИКЛАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ВІРШОВОГО РОЗМІРУ

РИМА ТА РИМУВАННЯ

Як правило, для вірша характерна рима - співзвучність закінчень у суміжних та близько розміщених словах, які можуть бути на місці клаузул (заключна частина віршованого рядка) або перебувати в середині віршового рядка. Рима надає віршовому рядку більшої стійкості, чіткіше підкреслює закінчення рядка, посилює милозвучність віршованої мови.

За місцем останнього наголосу в рядку рима може бути:

• на останньому складі - чоловіча (Дніпро - добро);

• на передостанньому - жіноча (кручі - ревучі);

• на третьому від кінця - дактилічна (пробиратися - побиватися);

• на четвертому або п'ятому від кінця - гіпердактилічна (кішечкою - усмішечкою).

Зважаючи на послідовність римування рядків у строфі, воно може бути:

• кільцеве (абба)

Води наносять, нарубають дров, а

Запорають в хліві і на городі. б

Утомлені, присядуть у господі: б

Не вгледіли, коли і день пройшов. а

• суміжне (абаб)

Кучугури димів на ліси намело. а

Яма світла між них - як забута копальня, б

Закіптюженим небом пливе НЛО а

Безпритульний вінок на Івана Купала. б

• парне (аабб).

Десь опівночі раптом присниться а

Сивій яблуні юна жар-птиця, а

Що з краю світу до неї літала б

І в любові навік присягала. б

Вірш, у якому немає рими, називається білим віршем. У ньому чітко простежується внутрішня метрична структура.

Не збагну. Чи наснилось,

А може насправді...

Наче в трави пірнаю,

Наче в травах тону...

А на поміч не кличу.

Немов божевільний,

Вигрібаю чогось на глибінь.

В. Марочкін

Окремо слід розглянути проблему ліричного героя. Це - друге, ліричне, „Я“ письменника, форма втілення його думок, переживань, прагнень. Разом з тим ліричний герой не ототожнюється із письменником, з його душевним станом, не завжди думки і доля ліричного героя є проекцією біографії автора - ліричний герой наче живе своїм життям... У цьому можна переконатись, наприклад, читаючи вірш „Колискова“ Лесі Українки або „Нащо мені чорні очі“ Т. Шевченка.

12. Засоби реалізації комічного

Твори українських письменників емоційно насичені, яскраві, чому сприяє майстерне використання авторами різних форм комічного: гумору, іронії, сатири, сарказму, гротеску.

Гумор — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Тонким гумором насичені „Мисливські усмішки“ Остапа Вишні.

Іронія — художній троп, який виражає глузливо- критичне ставлення митця до предмета зображення. Зазвичай це висловлювання, яке набуває у контексті протилежного значення. Так, наприклад, гірка іронія звучить у словах Катерини (Т. Шевченко, „Катерина“) у розмові із москалями:

Пита: „Чи немає Мого Йвана чорнявого?“

А ті: „Ми не знаєм“.

І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

„Ай да баба! Ай да наши!

Кого не надуют!“

Подивилась Катерина:

„І ви, бачу, люде!“

Сатира — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного. Дошкульне висміювання суспільних явищ ми бачимо у вірші Г. Сковороди „Всякому місту звичай і права“, засобами сатири змальовано образи возного Тетерваковського і виборного Макогоненка у п'єсі І. Котляревського „Наталка Полтавка“.

Сарказм — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. Саме до сарказму вдається Т. Шевченко у поемі „Кавказ“, створюючи образ імперського загарбника.

До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християни: храми, школи,

Усе добро, сам бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні! —

Та й тільки ж то!

Гротеск - вид художньої образності, для якого характерними є: 1) фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм; 2) поєднання в одному предметі або явищі різко контрастних якостей (трагічного з комічним, реального з фантастичним, піднесено поетичного з грубо натуралістичним; 3) заперечення

усталених художніх і літературних норм; 4) стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого стилю з низьким тощо). Гротескові картини ми бачимо в „Енеїді“ І. Котляревського, наприклад, у змалюванні пекла, де відбували кару грішники різних мастей:

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.

Прийомів, що викликають сміх, дуже багато. Це може бути перекручування слів: „Пом'яни, Господи, раба Божого Омелька та ті книжки, що в церкві читають: єрмолай, бермолай, савтирю і ще й тую, що телятиною обшита...“ — так „ворожить баба Па- лажка“ (І. Нечуй-Левицький, „Кайдашева сім'я“).

Вдало підібрані порівняння також викликають сміх, іноді гострий, гіркий, як у поемі „Сон“ Т. Шевченка, коли ліричний герой твору оглядав Петербург:

По тім боці

Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена,

Аж чудно дивиться.

Часто для створення комічного ефекту письменники вдаються до гіперболізації зображуваного. Так, скнарість Терентія Пузиря (І. Карпенко-Карий, „Хазяїн“) посилено підкреслюється багатьма епізодами: з хазяйським халатом і кожухом, святкування дня народження самого хазяїна, оборони стіжків від гусей.

Комічність ситуації виникає і при застосуванні протиставлення, антитези. Такою є сцена опанування Миною Мазайлом російської мови, коли його син, Мокій, навчає Улю української (М. Куліш, „Мина Мазайло“).

Вмотивоване вживання вульгаризмів - також один із засобів створення комічного. Ось як лаяв Зевса Еней за те, що той не рятує свого онука від злих пригод (І. Котляревський, „Енеїда“):

Гей ти, проклятий стариганюі

На землю з неба не зиркнеш,

Не чуєш, як тебе я ганю,

Зевес! - ні усом не моргнеш.

На очах більма поробились,

Коли б довіку посліпились,

Що не поможеш ти мені.

Чи се ж таки тобі не стидно,

Що пропаду, от лиш не видно?

Я ж, кажуть люди, внук тобі!

Як бачимо, палітра комічних прийомів дуже багата, вона не може бути вичерпана наведеними прикладами. Читаючи твір і сміючись над пригодами його героїв, спробуйте прочинити двері творчої майстерні автора, замисліться над питанням, яким же чином досягнуто комічного ефекту - тоді й ваше мовлення може стати яскравим, колоритним, образним.

Аналізуючи твір, варто усвідомити, яким є авторське ставлення до зображуваного, скласти власне враження від твору (сподобався, захопив, збентежив, заспокоїв, зворушив - не сподобався, змусив замислитись). Зважаючи, що програма шкільного курсу української літератури включає передовсім найкращі твори письменників, з'ясуйте, яке місце цього твору у доробку письменника, а також його значення в українській (європейській, світовій) літературі.

Виконуючи аналіз художнього твору, ви зможете забезпечити не тільки його добре запам'ятовування і розуміння, а й набути упевненості, що отримані знання, вміння і навички не забудуться, не втратяться не тільки до складання ЗНО, а стануть міцною основою формування вашої культури, світогляду, етичних і моральних переконань.