Олександр Довженко. Андрій Малишко. Василь Симоненко. Олесь Гончар. Григір Тютюнник

Українська література: комплексне видання для підготовки до ЗНО 2020

Олександр Довженко. Андрій Малишко. Василь Симоненко. Олесь Гончар. Григір Тютюнник

ПРОГРАМА

Олександр Довженко. „Україна в огні”, „Зачарована Десна”

Андрій Малишко. „Пісня про рушник”

Василь Симоненко. „Ти знаєш, що ти — людина?” , „Задивляюсь у твої зіниці”

Олесь Гончар. „Залізний острів”

Григір Тютюнник. „Три зозулі з поклоном”

Опорні поняття

Кіноповість

Шістдесятництво

Обрамлення

Пісенна лірика

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Історичні події початку XX століття спричинювали кардинальні зміни не тільки у суспільному житті - саме в цей час в українському мистецтві з'явились постаті, діяльність яких стала основою нового культурно-мистецького періоду. Тоді багато що створювалося вперше: інші, відповідні часу, сюжети, образи і теми, авангардний театр, кіномистецтво... Одним із першопрохідців на шляху розвитку української літератури цього історичного періоду є Олександр Довженко - письменник, художник, кінорежисер.

Олександр Довженко народився 29 серпня (10 вересня за новим стилем (за іншими даними - 12 вересня) 1894 року у багатодітній хліборобській сім'ї на хуторі В'юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії (нині в межах селища міського типу Со- сниця - одного із районних центрів Чернігівської області).

Сім'я жила не дуже заможно. У родині було 14 дітей, майже усі вони померли малими, тому у спогадах про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали „плач і похорон”. Згадуючи матір, він писав: „Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди”.

Закінчивши Глухівський педінститут, Довженко деякий час учителює. Першу світову війну він сприйняв „як обиватель”: спершу радів та закидав квітами поранених, що „завалили” Житомир (де він тоді жив), бо тепер „вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян”. Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх засліпленням людей, „що вийшли з погреба”.

1917 року на фронт його не беруть як „білобілетника”, О. Довженко переїздить на роботу до Києва, де теж вчителює та вчиться у Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Того ж року, коли за влади Павла Скоропадського у Києві відкривається Українська академія мистецтв, стає її слухачем. Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідує до 1920 чи 1921 року.

У 1918—1919 р. О. Довженко воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Ці події згодом, через 11 років, Довженко-режисер зобразить у своєму фільмі „Арсенал”, але вже поставить себе по інший бік барикад.

У серпні 1919 р. він з двома товаришами тікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні, Довженко був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як „ворог робітничо-селянського уряду”, де протягом трьох місяців відбуватиме покарання. Своїм порятунком Довженко зобов'язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному.

За порадою того ж Еллана-Блакитного на початку 1920 р. Олександр вступає до лав Української комуністичної партії боротьбистів, яка швидко само- ліквідовується, а її члени вливаються до лав КП(б)У.

Після встановлення радянської влади О. Довженко займає різні посади: спочатку секретаря Київського губернського відділу народної освіти, згодом комісара театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві.

З 1921 р. О. Довженко на дипломатичній роботі - у Польщі, Німеччині. До цього ж часу належать і перші публікації Довженка-художника.

Влітку 1923 р. Довженка було відкликано назад до України. Як пише він сам, „...у партії я вже не був... Виключення з партії я переживав дуже тяжко”. Сам письменник подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що, втративши партквиток, Олександр Довженко не квапився його поновлювати, так і залишався до кінця життя безпартійним.

Після поверненні в Україну, влітку 1923 р., О. Довженко оселяється у Харкові, тодішній столиці України, де відразу опиняється у письменницькому колі, працює як художник-ілюстратор у редакції газети „Вісті ВУЦВК” та карикатурист під псевдонімом „Сашко”, ілюструє книги.

О. Довженко - один із засновників Вапліте. Він проголошує незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну й народну традицію. Згодом через Вапліте Довженко зближається з ВУФКУ. Він пише сценарій фільму для дітей - „Вася-реформатор”. Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі, відкинув цей сценарій, але за клопотанням московської комісії його таки запускають у виробництво. „Васю-реформатора” та „Ягідку кохання”, свій другий фільм, сам Довженко не зарахує до власного творчого доробку. Першим своїм фільмом він назве „Сумку дипкур'єра”.

Серйозний успіх прийшов до режисера у 1929 р. після виходу на екрани фільму „Звенигора” - філь- му-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори. „Звенигора” була сенсацією 1928 року, М. Бажан так відгукнувся про цю стрічку: „Це - історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значимості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти”. Проте успіх картини став початком особистої трагедії О. Довженка: за цю стрічку та згодом за фільм „Земля” його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

Наступним фільмом О. Довженка став „Арсенал” - фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. У той час кожен український інтелігент стояв перед дилемою: стати комуністом і закрити очі на зраду свого народу, чи наражатися на небезпеку, а може, й смерть (згадаймо моральні терзання героя твору М. Хвильового „Я (Романтика)”!). Цього не уникнув і Довженко. „Арсенал” - приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Незважаючи на те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він - на іншому боці.

1929 року О. Довженко знімає свій геніальний твір „Земля” - гімн праці на землі. Митець першим у світовому кіно втілив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Але деякі критики почали звинувачувати режисера у нехтуванні висвітленням класової боротьби, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Фільм з прокату знімають. Офіційна причина - натуралізм та замах на звичаї.

Щоб мати можливість працювати далі, О. Довженко погоджується „сплатити данину” і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу - „Іван” (перший звуковий фільм), який має підтвердити не- зворотний шлях індустріалізації. Фільм був приречений на провал: перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Перший звуковий фільм О. Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим. Та попри все документальні кадри цього будівництва залишаються свідченнями епохи.

У горезвісні 30-ті митець відчуває небезпеку своїй творчості й навіть життю. У 1934 р. він їде до Москви і пише листа Сталіну з проханням „захистити його і допомогти творчо розвиватися”. На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 р. стрічку „Аероград” про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. З виходом фільму на екрани О. Довженко визнав себе співцем сучасності. Проте можна говорити, що зйомки „Аерограду” були своєрідною формою втечі митця від реалій життя в Україні: там відбувався справжній геноцид нації, основним знаряддям якого був Голодомор.

За „Аероградом” йде „Щорс”, що був знятий на вимогу Сталіна. Під час вручення ордена Леніна за „Аероград” той дає зрозуміти О. Довженку, що він „заборгував” „українського Чапаєва”. І хоча у цей час режисер мріяв попрацювати над „Тарасом Бульбою”, наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, вивчає архіви та відвідує історичні музеї. Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і залежно від волі вождя деякі епізоди режисер змушений був переробляти по кілька разів. Це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком в „Арсеналі”. Фільм виходить на екрани 1 травня 1939 р. одночасно у Москві та Києві, і за перший тиждень його дивиться близько 31 мільйона глядачів. Успіхи „Щорса” давали О. Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.

Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова—Ріббентропа у 1939 р. О. Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. У результаті з'являється історична хроніка „Визволення”, що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці показано щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. „Визволення” демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.

У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років, - сценарієм „Тараса Бульби”. Але почалася війна, яка поклала край заповітному бажанню.

З початком війни Довженко був евакуйований до Ашгабата. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він, кореспондент газети „Красная звезда”, стає свідком звільнення українських земель від окупації, після чого друкує в „Известиях” 31 березня 1942 року статтю „Україна в огні”. Так само називається і сценарій фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 р. Деякі уривки цього сценарію, що з'явилися у пресі у вересні 1943 р., досить двозначно трактувалися критиками. Як наслідок, Довженка звинувачують у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної Армії. Довженку пропонують переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. ЗО січня 1944 року письменника викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму через антиленінізм, пораженство, ревізію національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму. Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не простив Довженка. Того ж дня Довженко знищує три найбільш небезпечні зошити свого щоденника, який він вів з 1939 р. Осмислюючи цю ситуацію, О. Довженко записав у щоденнику: „...невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче...?”

Режисера переводять до Центральної студії кінохроніки, де він, використовуючи свій талант монтажера та коментатора, бере участь у створенні документальних стрічок „Битва за нашу Радянську Україну” та „Перемога на Правобережжі” (1945).

Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у „вавилонському полоні” — тоді він зняв лише один повнометражний художній фільм „Мічурін” за власного п'єсою „Життя в цвіту”, та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії „Мосфільм” із серпня 1945-го, О. Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. „Мічурін”, знятий у 1949-му, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти „Золоті ворота” й „Тарас Бульба” так і не будуть втілені.

Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані письменника. Він рветься до України, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити мусить у Москві. Довженко думає ставити іншу картину, до якої готувався п'ять років, - „Поему про море” (останній фільм задуманої трилогії „Нащадки запорожців”, „Повість полум'яних літ”, „Поема про море”). Режисер їде до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 р. він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію О. Довженко починає розуміти, що він має зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорозької Січі й, зокрема, Великий Луг. „Наше нове море - наше нове горе”. Так народ говоре про море”, - записує Довженко у щоденнику. Цей фільм митець не зняв. Після смерті режисера його зніме Юлія Солнцева, дружина і соратник.

У 1954—1955 р. режисер закінчує роботу над кіноповістю „Зачарована Десна”, розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. Твір надрукують у журналі „Дніпро”, але сценарію з нього О. Довженко не створить. 25 листопада 1956 року він помирає на дачі під Москвою.

„Поему про море” (1956), „Повість полум'яних літ” (1961) і „Зачаровану Десну” (1964) поставить вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме „Незабутнє” (1968) та „Золоті ворота” (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважаються загалом суперечливими, тільки „Поема про море” виражатиме думку письменника й розкриє головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. „Повість полум'яних літ” дуже втратить від різниці в часі між задумом сценарію у 40-ві роки та його реалізацією. „Зачарована Десна” взагалі вважається пародією на задум Довженка.

Похований О. Довженко у Москві. Сам Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого

життя записав у щоденнику: „...Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною. Хай навіть скоротять мені недовгі вже мої літа, я хочу жити на Україні.... я України син, України” (Щоденник, 2.11.1952).

Цитати із „Щоденника” О. Довженка

• Ніде в усьому світі людські суспільні відносини не заплутані так брехнями, як у нас.

• Довгі роки придивляюсь до людей, що стоять біля керма... сумна картина... Ми дегенеруємо. Многостраждальний мій народ! Ведуть тебе поводирі, агакали, шкурники і мізерні партійні флюгери, яким ніколи не буде діла до народу, для них народ існував завжди, як прислуга.

• Реве радіо. Шумить Червона площа... Поети кричать панегірики. Музика грає „Славься, славься, наш русский народ!” Ура! Ура! Диктори промовляють: справедливість і гідність тільки у нас. І ніде нема демократії, крім нас... Слава, слава, слава! - Я лину на Вкраїну, заглядаю у вікна вбогих хатин, де вдови сумують і діти, де пухне від голоду народ. (7 листопада 1946 р.)

• На сороковому році будівництва соціалізму в УРСР викладання наук проводиться російською мовою. Такого нема ніде в світі... Яка нечувана аморальність. Який жорстокий обман.

• Раніше солдату, що втік з полону, давали нагороду. Зараз - саджають у тюрму...

• Погляньте на наші міста і села. Який кошмарно низький рівень життя! Який убогий рівень культури!

• В чомусь найголовнішому ми, українці, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Наше наплювательство на свою долю і на долю своєї культури абсолютно разючі... У нас нема справжнього почуття гідності, особистої свободи...

„УКРАЇНА В ОГНІ”

Доля великого, сильного, чесного роду проходить перед нами у кіноповісті О. Довженка „Україна в огні”.

Жанр твору „Україна в огні” - кіноповість. Цей жанр - винахід О. Довженка. Кіноповість - це така видозміна класичної повісті, в якій є і сюжет, і розкриття характерів у ньому, інші компоненти цього епічного жанру, але вирішальним у кіноповісті все ж є кадр, докладно описаний епізод-картина, за сукупністю яких можна простежити і сюжет, і розкриття образів.

Жанр твору мотивує його композицію: сценарій кіноповісті складається з 50 епізодів-картин, а кожна з них - з певної кількості кінокадрів. З метою ширшого змалювання трагедії й величі народу автор вдається до численних вставних оповідань, спогадів, філософських і ліричних відступів.

Тема твору - зображення страждань України від фашистської навали під час Другої світової війни, осуд радянської влади як ворожої українському народові.

Родина Запорожців зібралася теплого червневого дня вшанувати материну старість - п'ятдесят п'ять років жила Тетяна чесно, виростила п'ятьох синів- соколів та доню Олесю. І тепер бажає стара мати своїм дітям щасливої долі та сили в руки, „щоб могли трудом уславити землю свою...”

І ось у цей світ, сповнений краси, любові, надій, вривається люте горе - війна. Війна калічила обличчя землі і душі людей, завдавала їм тяжких випробувань і нечуваного болю. Рід Запорожців, чесний великий рід, взяв тягар народного горя на свої плечі і сплатив йому криваву данину сповна: в перші ж дні війни була поранена мати (вона загине пізніше, після бомбардування села); від першої ж бомби впав мертвим Савка, славний чорноморець; був страчений на шибениці старий Демид; примушений виконувати принизливі обов'язки старости Лаврін - людина, шанована в усьому селі за розум і чесність; загинув Григорій; десь на фронтах воює Трохим, покинувши жінку й дрібних діточок; командує партизанським загоном Іван, запаливши своє серце почуттям лютої помсти; а Олеся, ця квітка роду, понівечена, потоптана, була відправлена на німецьку каторгу. Доля дівчат, жінок була найтяжчою. Зганьблені ворогом, вони гинули, не маючи достатньо сил для боротьби. Образ Христі надзвичайно трагедійний. Її, як і тисячі дівчат і жінок, було залишено владою на поталу ворогу. Потім ця ж влада судила їх, знівечених, зганьблених ворогом, як ворогів народу, зрадників. „Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові?” Так Христя з підсудної стала суворим звинувачувачем „рідної” влади. Тільки сила любові до рідної землі повертала дівчат і жінок у рідний край, відроджувала душі й наповнювала серця бажанням помсти. Але ж саме їм, жінкам, дано природою творити нове життя! Усі війни колись закінчуються, а рід людський повинен продовжуватись. І тому Олеся, як колись мати - берегиня роду, збирає рідних біля попелища і, благословляючи, проводжає на нові битви - за майбутнє, за щастя, за мир.

Війна вселяла жах у серця, відбирала віру у свою силу, пекла соромом і тих, хто відступав, і тих, хто залишався під ворогом. Страшно було чути від червоноармійців: „Кишка тонка!” Так відступав і Василь Кравчина, ховаючи очі від суворих жінок, що стояли обабіч дороги. І тільки Олеся, чиста і світла, подарувала йому разом із коханням надію, вказала шлях до перемоги - через геройство.

У страшних боях гинули вони, захисники України. Здавалось, сама земля кричала, не в силах терпіти біль від гарматних вибухів, ховалось, гинуло птаство, звірина. Вогонь випікав зелені жита до чорного попелу, блакитні річки перетворювались на стічні канави, червоні від людської крові. Але люди жили, щоб знищити ворога. Наказ „Стояти на смерть!” віддавав кожний сам собі.

Не були осторонь вселюдської боротьби й ті, кому довелось залишитись під ворогом. Це на їх долю впав тягар знущань і звірства фашистів: ними орали землю, їх забирали у рабство, їх катували і вішали. Та народну силу не знищити. Тому й піднялись на священну партизанську війну всі, хто міг іще тримати зброю. Не мали фашисти спокою ні вдень, ні вночі. Невловимий Іван Запорожець зі своїми бійцями став живим втіленням народної кари загарбникам.

Ті ж, хто розгубився в цей час, не знайшов чи не захотів знайти свого місця у лавах захисників, керуючись хутірною логікою „моя хата скраю”, гинули ганебно, поклавши на рід свій тавро зрадника, яким став Заброда.

Сила і міць опору фашистській навалі, героїзм і самопожертва захисників змусили навіть загарбників усвідомити, що цей народ не перемогти.

Через зображення долі людей, що жили на цій землі, постає образ України. Саме Україна, знівечена й покривджена і ворогом, і „рідною” радянською владою, є головним образом твору. Поет дає ліричне зображення України - невимовно прекрасної, світлої, рідної. І тому такими жахливими є інші пейзажі: України палаючої, чорної, кривавої.

Кіноповість має глибокий ідейно-художній зміст. О. Довженко згадував: „Написав я "Україну в огні" з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жахом і страхом за її долю”.

Недарма твір „Україна в огні” був засуджений Сталіним: диктатор вбачав у ньому політичні звинувачення владі, адже автор недвозначно стверджував: радянська влада - це нищення особистості, господаря; соціалістичний режим, колгоспний лад виховував не господаря - раба; трагедія України у

війні була багато в чому зумовлена нерозумною, недалекоглядною стратегією командування, влади. У щоденнику О. Довженко писав: „Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями” (26.10.1943).

Твір має кілька сюжетних ліній: історична (події війни), доля сім'ї Запорожців, лірична (кохання Олесі й Василя Кравчини), доля Христі Хутірної.

„Україна в огні” не прийшла до читача вчасно: її було надруковано через 10 років по смерті О. Довженка, під кінець хрущовської „відлиги”. Та кіноповість залишилась правдивим документом - мистецьким та історичним - складної й жорстокої епохи, що засвідчив незнищенність українського народу, його право любити свою землю.

„ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА”

Жанр твору „Зачарована Десна” - кіноповість.

Деякі дослідники вважають, що у цьому творі чіткий сюжет відсутній. Вся кіноповість - це поєднання ліричних і філософських роздумів вже немолодого письменника Олександра Довженка з романтичним, відкритим світу поглядом малого Сашка - самого письменника в дитинстві. „Зачарована Десна” - немов суцільний плин думок, спогадів, що напливають, змінюючи один одного, це зображення умов, у яких формувалась особистість малої дитини - майбутнього письменника. Твір має яскраво виражений автобіографічний характер: героями твору є сам письменник у дитинстві, його батьки, рідні, односельці; дія розгортається у рідному селі О. Довженка. Такі, здавалось би, розрізнені спогади письменника поєднані автором у цілісний твір ідейним задумом: зображення життя селянської родини „зсередини” через відтворення глибинних основ етики й моралі української родини, а ширше - українського народу.

Образ оповідача має романтичний характер: це сам письменник у дитинстві, який сприймає світ по- особливому, дитяча психологія поєднується із національною ментальністю.

Через спогади, що стали основою кіноповісті „Зачарована Десна”, Олександр Довженко неначе розкриває читачеві секрети народного виховання й світогляду, малює яскраві постаті, відображаючи етичні й моральні цінності, притаманні українському народові.

Основу народної моралі, зокрема селянської, визначало ставлення до праці. Живучи в нестатках, б'ючись за копицю сіна, як то бувало у родині малого Сайка, хлібороби, проте, високо цінували людську гідність, чесність, роботящі руки, поетизували працю, яка виступала критерієм моралі селянина.

О. Довженко шанобливо говорить про людей праці, про їх ставлення до щоденної роботи як до творчості.

Мати Довженка нічого в світі так не любила, як саджати що-небудь у землю, „щоб проізрастало”. „Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість”, - говорила жінка.

У нелегкій праці пройшло життя діда, „схожого на бога”. Він „прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок”, „пахнув землею і трохи млином”.

І прадіда хлопчик запам'ятав: його добрий голос, погляд очей і великі ніжні руки, що, напевне, нікому не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, знали мир і труд, щедроти і добро.

Дядько Самійло, хоч і вважався поганим хліборобом, але був неперевершеним косарем. Він обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава та хліб і каша. І люди цінували його, називали просто косарем, часом забуваючи справжнє прізвище.

З особливою любов'ю згадує О. Довженко батька: „Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив”. Багато він землі виорав, багато хліба накосив, багато людей врятував од води. Нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу кожній людині підносили батька в очах малого хлопця до лицаря, бога.

Показуючи високу моральність своїх рідних і односельців, автор не ідеалізує їх. Повсякденне життя постає в кіноповісті в усій складності. Мати - не лише трудівниця, що закохана в кожну рослину, - це водночас темна, забобонна жінка, що воює з дідом-„чорнокнижником”. Батько, який так багато робив добра, п'є горілку, б'ється з матір'ю і дідом. Малий Сашко не міг осягнути справжніх причин цього. Лише через багато років письменник бачитиме, що винні в усьому нестатки, „серця гарячі” та „всякого неустройства тьма”.

Рано усвідомив малий хлопчик, що працю народ сприймає як високу моральну категорію, що підносить людину, зціляє, якщо та в чомусь схибила. Коли Сашко вчинив свій перший „гріх” - вирвав моркву, то для „поновлення святості” бачив єдиний шлях - робити добрі справи, виконувати посильну роботу. І він вирішує носити воду на погребню дідові, готовий годувати ластовенят, якщо вони повипадають із гнізда, і, нарешті, „шанувати великих людей”, що заслужили на повагу важкою працею. Рішення це було не випадковим - воно визріло під впливом народної моралі.

Сприяло вихованню високих моральних якостей і ставлення селян до тварин і рослин, до природи. Дід, наприклад, умів розмовляти з кіньми, волами; мати пестила кожну посаджену рослинку, і сам маленький Сашко переймався щирим співчуттям до коростявих коней, яких часом дуже бив батько. Хлопчик мріяв про те, щоб весь навколишній світ був заселений звірами і птахами. Ця любов до природи породила пізніше чудову Довженкову мрію - засадити всю землю садами.

Збагачений життєвим досвідом, О. Довженко в „Зачарованій Десні” через власні дитячі враження робить наголос на всьому доброму, що було основою високої моральної краси і величі простої людини-трудівника, чиїми руками тримається світ, створюється краса, будується майбутнє рідної землі.

Твір „Зачарована Десна” вражає глибоким романтизмом оповіді, який виражається насамперед через мову з широким вживанням народнопісенної лексики, фольклорних образів-символів, художніх засобів.

Разом з тим слід відзначити реалізм автора у побутових деталях: опис хати, тісної для великої сім'ї, розповідь про смерть чотирьох братів, зображення складного характеру батька та багато інших сцен та епізодів.

Сюжет твору своєрідний, що зумовлено його характером - спогадами. Основна сюжетна лінія - це епізоди життя малого Сашка; друга - це ліричні „вставки”, де автор осмислює красу людської праці, власну творчість. Можна сказати, що „Зачарована Десна” - високопоетичний твір про духовні джерела, з яких починається митець.

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Олександр (Олесь) Терентійович Гончар (1918— 1995) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959—1971), академік НАН України (1978).

Доля майбутнього письменника Олеся Гончара не була стандартною - її можна назвати долею переможця. Він прийшов у світ 1918 року (3 квітня) в селі Домівка неподалік Катеринослава - шалені роки Української революції, коли вижити й дорослій людині, а не лише дитині було досить важко. Трирічним хлопчиком він залишився сиротою: померла мати. Його забрали на виховання дід і бабуся

в слободу Суху Полтавської області. Як вияв любові і поваги до цих людей Сашко змінив батьківське прізвище Біліченко на дідове - Гончар.

Довелось хлопцю пережити й голодомор, і колективізацію. До життя спонукало єдине бажання - вчитися. Ранній талант помітив у своєму учневі сільський учитель і називав його ласкаво й щиро - Олесь. Так і почав іменувати себе письменник-початківець.

Далі - шлях до мистецтва слова: навчання в технікумі журналістики, праця в редакціях районних та обласних газет, вступ на філологічний факультет Харківського університету...

Оповідання й повісті („Черешні цвітуть”, „Іван Мостовий”, „Стокозове поле” та ін.) стали першими у творчості письменника.

З початком війни він іде добровольцем на фронт, не скориставшись студентською відстрочкою. Воєнні події - життя і смерть, стосунки між різними людьми, полон і перемога - усе це стало основою багатьох творів Олеся Гончара: так, доля студентського батальйону, де воював Гончар, відображена у романі „Людина і зброя”, за який був нагороджений державною премією ім. Т. Г. Шевченка. Трилогія „Прапороносці”, надрукована вперше на сторінках журналу „Вітчизна” („Альпи”, „Голубий Дунай”, „Злата Прага”), оповідає про визвольний шлях до перемоги. А роман „Циклон” - це страшні свідчення перебування у полоні...

У післявоєнні роки Олесь Гончар веде значну суспільно-громадську роботу: він - голова правління Спілки письменників України, секретар правління Спілки письменників СРСР, пізніше - голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої ради миру, академік Академії наук України; став Героєм Соціалістичної праці, був депутатом Верховної Ради СРСР, кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС.

Повоєнні роки змінили напрям творчості письменника: з'явилися твори про сповнене гострих проблем життя простих людей. Серед таких творів найбільш відомі дилогія „Таврія” й „Перекоп”, „Тронка”, „Собор”, „Берег любові”, „Твоя зоря” та ін.

Доля книг Олеся Гончара складалася по-різному. Якщо, наприклад, „Тронку” радісно вітала уся літературна українська громадськість, то „Собор”, який став справжнім набатом тривоги і був оголошений владою поза законом, пройшов усі кола пекла і повернувся до читача лише через багато років... А все тому, що письменник побачив і не побоявся назвати небезпечні суспільні явища, які ми тепер називаємо „мутними водами застою” (до речі, цей вислів нале

жить саме Олесю Гончару і був вжитий ним ще 1966 року). Так, твори Олеся Гончара - це чесне свідчення його епохи.

Помер письменник 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.

„ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ”

Уславлений роман „Тронка” побудований, як степове мозаїчне панно, з різних новел. Цей твір органічно поєднав пристрасть Гончара-публіциста і його поетичний хист. Цей роман підвищив художній рівень української прози, наповнив її найсучаснішими проблемами, відкрив можливість вільного лету фантазії наступникам Гончара.

Повноту життя відчувають не тільки старші віком, а й зовсім юні герої новели „Залізний острів” - Віталик і Тоня. Вони не знають спокою, шукають у світі щось своє, потаємне, не побачене й не пізнане ніким. їхнє щире кохання не згасає, незважаючи на різні погляди, вподобання, характери, осуд їхніх стосунків знайомими. У кожному вчинку закоханої пари - романтика. Адже молода людина - як вітрило, їй неодмінно потрібні простір і вітер.

Глибокий підтекст мають драматичні події, що розгортаються на „залізному острові”, куди Віталик і Тоня запливли знічев'я, не відаючи, що стануть мішенню для бомбардування. І сидять вони на ньому, „ждучи нічного удару, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства”. У новелі „Залізний острів” автор акцентує на кмітливості юнака, його відповідальності за себе і свою кохану. Благополучна розв'язка переконує читачів, що ця юна пара — щасливчики долі. Загальна концепція роману глибоко оптимістична.

Починається твір із зовсім „спокійної” зав'язки - оповіді про Тоню Горпищенко (персонажа попередніх новел), яка тепер працює вожатою в піонерському таборі. Є нагода наголосити на її любові до вихованців, дбайливому ставленні до природи, на її зацікавленні історією рідного краю. Зокрема, вона розповідає дітям про „сарматські кургани”, легенду про криницю з подвійним дном, де покоїться „шабля козацька”.

Так одна романтична картина замінює попередню. Ось Тоня відпрошується на вихідний, щоб зустрітися зі своїм хлопцем Віталиком. Переходить убрід затоку, поспішаючи на побачення. Мокра, забрьохана постає перед ним у вечірньому садку. Закохані їдуть по степу на мотоциклі. Віталик „веде як бог” свого залізного коня, тому дівчина не боїться швидкості.

Ці описи виконано в романтичному стилі – автор підкреслює, що його молоді герої — чисті, беззахисні діти природи, сповнені любові до всього живого, спраглі до краси, відчуття руху вперед, безкінечності земного простору, щасливого майбутнього, ліричного піднесення.

Здається, ніщо не віщує небезпеки й на березі моря. Тоня щиро покохала Віталика. Непоказного, незавидного, її Віталика. Покохала за чисту, поетичну душу, за справді чоловічу наполегливість, майстерність, розум, прямоту: „В усьому вона ставила його вище за себе, у його вмінні, в роботі, у здібностях...”. Високою поезією пройнята картина, коли Тоня затокою йде до Віталика. „Через лимани, затоки, через усе Чорне море до тебе брела! - беззвучно сміялася Тоня”. Хоч у цих словах - жартівливе перебільшення, проте в них прихований і великий смисл - кохання долає всі перешкоди. І всі добрі сили, природа сприяють йому: „Тоня бреде, вони (водорості) самі розхиляються перед нею, наче дають їй дорогу, наче знають, куди Тоня спішить”. І от дівчина з Віталиком уже мчать на мотоциклі десь до моря - відпочити, розважитися, накупатись.

Далі розвивається мотив протиставлення казково прекрасної природи й залізного крейсера. О. Гончар створює живі, чарівні картини степу, і особливо моря. Ось „Тоня бризкає спроквола водою вгору, і звідти, з синього неба, білосніжні перла летять, справжнісінькі перла, блискучі, осяйні”. В описі картини моря переважають світлі, яскраві, сонячні барви: суцільна голубінь, ніжно-блакитна шовковість небес, сапфірна синява.

Усе ж пов'язане з крейсером, навпаки, чорне, похмуре, вороже. Він - один-однісінький, і це вже протиставляє його розкоші літнього дня, цілого світу у взаємозв'язках та доцільній єдності й красі — бовваніє, темніє. Його стан - важка непорушність. Крейсер — сіре залізне громаддя, тло борту - брудно-сліпе. Навіть море, у міру наближення до крейсера змінюється. Це вже темна, лиснюча стихія. І ось двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні.

Та трапилася біда - неприв'язаний каюк поплив у море й вони, двійко юних, залишилися відрізані від світу. Тоню приголомшила страшна здогадка: крейсер - мішень для бомбування. Незважаючи на це, Тоня й Віталик тримаються мужньо, гідно. Про їх чистоту та високу мораль свідчить те, що Віталик уважає винним себе - це ж він завіз сюди Тоню, а дівчина, навпаки, себе - це ж юнак зробив заради неї, а вона погодилася, не втрималась. Звичайно, обом страшно тут серед ночі. Вони розуміють, що життя може урватися, не почавшись.

Віталика мучить почуття невиконаного обов'язку. Бо що ж він відповість на запитання: як жив? яке добро зробив людям? „По суті, нічого ще не зроблено в житті, хіба що примус кому полагодив та керогаз, за всі оті будовані і незбудовані твої кораблі, вони всі попереду, вони помандрують у майбутнє вже без тебе...”. Це вже зрілі думки дорослої людини. Та маючи перед очима як взірець справжніх людей, які вчили його жити й боротися, не розгублюватися перед труднощами, юнак не здається, наполегливо шукає виходу.

Крейсер змальовано темними, похмурими барвами. Уся система художніх засобів, які творять цей образ, має єдину мету - підкреслити контраст між ним і всім світлим, щасливим, радісним та красою моря, степу, сонцем, коханням Тоні й Віталика. Крейсер несе загрозу не тільки їхньому щастю, а й самому життю.

Віталик і Тоня опинилися на судні-мішені через „звабу, спокусу, жадання торкнутися чогось забороненого, незвіданого”, подібно до біблійних Адама і Єви, згаданих у новелі. Вони самотні на цьому залізному острові, як перші люди. Таке враження підсилюється порівнянням їх з останніми дітьми землі, з сиротами людства. Адже Тоня й Віталик на своєму крейсері перебувають під загрозою бомбування, так само як людство живе під загрозою атомних вибухів.

Образ цей поглиблюється, ширшає, набуває вселюдських, планетарних масштабів; і старий, зруйнований крейсер символізує вже загрозу війни, здатної знищити цивілізацію й саму землю. Тому й протистоїть це судно, як жахливий контраст, усьому світлому, вічному, людському. „Рухалась планета, рухалось сонце в небі, рухались води своїми вічними валами, а воно стояло між хвиль іржаво, тупо, непорушно”.

Тема: розповідь про романтичну подорож закоханих Тоні і Віталика на старий залізний крейсер, яка мало не закінчилася трагедією.

Ідея: уславлення кохання, яке робить людину сильною, відповідальною за долю іншої.

Новела „Залізний острів” побудована на контрасті. Протиставлення невмирущої краси природи й неприродності „залізного острова” - старого проіржавілого корабля, який служить мішенню для літаків; протиставлення миру й праці - воєнній загрозі, світлої радості життя - безглуздій смерті.

У новелі розкривається одвічна, як і людство, тема першого юнацького кохання.

АНДРІЙ МАЛИШКО

Андрій Малишко в українську літературу увійшов як поет-пісняр, і пісні на його вірші давно сприймаються як народні. За своє життя, а тривало воно всього 58 років, А. Малишко видав близько 40 поетичних збірок. Особливе місце займають у доробку поета балади, цей жанр є характерним для творчості періоду Великої Вітчизняної війни. У 1947 році за поему „Прометей” поет отримує Сталінську премію.

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в Обухові Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи, однак уже тоді у юнаковій душі жив потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Дізнавшись про додатковий набір в Інститут народної освіти, майбутній поет вирішив скласти екзамени. На диво, склав їх успішно, після чого його зарахували на літературний факультет, де Андрій потрапив під опіку Максима Рильського, який викладав та вів літературну студію. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах „Молодий більшовик” та „Глобус”. Закінчивши у 1932 р. Київський Інститут народної освіти, викладає літературу в Овручі, на Житомирщині. З 1934 р. по 1935 р. служить в армії, а потім працює у Харкові як журналіст.

Протягом 1935-1940 рр. поет видав збірки: „Батьківщина” (1936), „Лірика”, „З книги життя” (1938), „Народження синів” (1939), „Листи червоноармійця Опанаса Байди”, „Березень”, „Зоревідні”, „Жайворонки” (1940). У цей же період написав поеми „Трипілля”, „Ярина”, „Кармалюк”, „Дума про козака Данила”. Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармоніюють з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання („Зимове”, „Пейзаж”, „Дощ упав на край широкий”). Героями творів Малишка є „хлібороби й сівачі”, прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу „Запорожці” славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від ворогів.

Протягом 1941-1944 рр. поет служив військовим кореспондентом у газетах „Красная Армия”, „За Радянську Україну”, „За честь Батьківщини”, де виступав і як поет, і як публіцист. За цей час А. Малишко видав такі збірки поезій: „До бою вставайте!” (1941), „Україно моя!” (1942), „Понад пожари”

(1942), „Слово о полку” (1943), „Битва” (1943), „Полонянка” (1944). Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів „Україно моя!”, написаного 1941 р., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. „Україно моя!” — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни, пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни. З 1944 р. по 1947 р. Малишко працює відповідальним редактором журналу „Дніпро”.

По війні поет інтенсивно працює, виходять - як відгомін війни - збірки „Ярославна” та „Чотири літа” (1946), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників як неповторних творчих особистостей, закоханих у землю та працю на ній.

Новий етап у творчості поета починається із середини 50-х років, коли пісня як провідний жанр виразно оформлюється у творчості А. Малишка. За свідченнями сучасників, А. Малишко любив народну пісню, сам добре співав. Ніжність і красу народної пісні він переніс у свою поезію. Не випадково багато віршів А. Малишко написав у традиційній формі пісень, дав їм назви пісень - і легко, природно лягли вони на музику. Поет зумів знайти свою ноту, зумів по-своєму оспівати красу рідного краю, світле почуття кохання, безмежну синівську любов. Основними композиторами, з якими співпрацював А. Малишко, були брати Платон і Грйгорій Майбороди. „Ми легко працювали. Я розумів з півслова його, а він розумів з півслова мене”, - згадує П. Май- борода. Його вірші-пісні український народ прийняв серцем, і тепер ми словами поета оспівуємо красу древнього Києва: „Як тебе не любити, Києве мій!”; висловлюємо пошану вчительці: „Вчителько моя, зоре світова!”.

У збірці „Що записано мною” (1956) містяться тексти відомих пісень: „Знову цвітуть каштани”, „Пісня про Київ”, „Як на дальнім небосхилі”; у збірці „Серце моєї матері” (1959) — „Пісня про рушник”, „Ми підем, де трави похилі” (справжній ліричний гімн молодості, коханню). Протягом 1961-1970 рр. вийшли збірки „Листи на світанні” (1961), „Віщий голос” (1961), „Прозорість” (1962), „Дорога під яворами” (1964; за неї А. Малишко 1969 р. отримав Державну премію СРСР), „Рута” (1966), „Синій літопис” (1968), „Серпень душі моєї” (1970). За збірку „Далекі орбіти” 1964 р. поет здобув Шевченківську премію.

Останнім твором поета, написаним у лікарні за вісім днів до його смерті, була славнозвісна „Стежина” („Чому, сказати, й сам не знаю...”), в якій він роздумує над людським життям...

17 лютого 1970 р. Андрій Малишко помер.

За своє життя поет видав близько 40 збірок. Малишко полишив нам не тільки пісенну й поетичну спадщину, він також є автором значної кількості публіцистичних та літературно-критичних творів. Написав тексти пісень до фільмів: „Макар Нечай” (1940), „Богдан Хмельницький” (1941), „Роки молодії” (1942), „Щедре літо” (1950), „Долина синіх скель” (1956), „Лілея”, „Таврія” (1959), „Чорноморочка” (1960), „Абітурієнтка” (1973). А також сценарії до кінокартин: „Навіки з російським народом” (1954), „Квітуча Україна” (1961), „Ми з України” (1962).

Немало знайдеться у художній літературі творів, які розкривають світлий материнський образ. Але найбільш ніжно й трепетно співає гімн материнству Андрій Малишко, складаючи у своїх віршах пошану і вдячність не тільки своїй неньці, а й усім матерям. Тому його твори такі близькі кожній людині.

„ПІСНЯ ПРО РУШНИК”

Чи не найпопулярніша з пісень поета - „Пісня про рушник”. Якби Малишко не написав більш нічого, окрім „Пісні про рушник”, він все одно залишився б в історії української літератури як один із найщемливіших ліриків.

Рушник у пісні - це народний символ, що уособлює і долю, і материнську любов, і синівську вдячність, і життєвий шлях, бо ж кажуть, випроваджуючи рідну людину у далеку дорогу: „Нехай тобі доля рушничком проляже!”

Вид поезії - інтимна лірика. Її провідний мотив -

звеличення материнської любові. Пісенність твору зумовлена широким використанням народнопісенних художніх засобів: епітети {росяниста доріжка; солов'їні гаї; незрадлива ласкава усмішка; очі хороші, вірна любов); порівняння (Я візьму той рушник, простелю, наче долю)·, гіпербола (І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю); метафори (Хай на ньому цвіте росяниста доріжка; І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю). Майстерно використана анафора й тавтологія допомагають посилити образ матері, образ рідної землі:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

Віршовий розмір поезії - анапест. Римування перехресне.

ШІСТДЕСЯТНИЦТВО

60-ті роки XX ст. в усьому світі - час великих збурень і духовних зрушень, спільним знаменником яких була лібералізація (домагання більшої індивідуальної й національної свободи), пора нестримного оновлення мистецтва (авангардизм в літературі, малярстві, скульптурі, зародження рокмузики).

60-ті роки XX ст. в СРСР - так звана хрущовська відлига - період десталінізації і деякої лібералізації радянського суспільства у 1956—1964 р. (себто від XX з'їзду КПРС до усунення від влади М. Хрущова).

Шістдесятництво - таку назву отримав соціо- культурний (літературно-мистецький, громадсько- політичний, світоглядно-філософський) рух опору підрадянської України, започаткований у 60-х роках XX ст., це Друге українське відродження XX ст., регенерація національної еліти, винищеної сталінською репресивною машиною у 30-ті роки XX ст.; духовна революція проти тоталітаризму.

Культурно-історичними джерелами шістдесятництва стали світова культура (особливо модерні література та малярство XX століття); українська література (як класична, так і доби розстріляного відродження); народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).

Шістдесятники - гак називало себе покоління творчої молоді початку 60-х років XX ст., сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956—1964 р. Його яскравими представниками стали В. Симоненко, Ліна Костенко, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, Григір Тютюнник, В. Стус і багато інших. Це покоління, яке зросло від „дітей війни” до лицарів національного відродження; це митці, які у своєму громадянському розвитку пройшли складний шлях поступового звільнення від ілюзій щодо справедливості радянського ладу, поглиблення національної самосвідомості.

Світоглядними засадами шістдесятництва стали:

- лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);

- гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості - центру Всесвіту);

- духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);

- духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

- моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

- космізм (усвідомлення „планетарної причетності” людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);

- активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість;

- сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації;

- культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

Естетичними особливостями культури шістдесятництва є:

- критика інакшістю - заперечення соцреалізму власного творчістю;

- естетична незалежність, відстоювання свободи митця;

- єдність традицій (національних і світових) та новаторства;

- індивідуалізація (посилення особистісного начала), інтелектуалізм, естетизм, елітарність;

- домінування ліричного начала в літературі 60-х р.;

- жанрова система літератури: лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза;

- проблемно-тематичні обшири творчості: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів - суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства);

- образне мислення як конкретно-реалістичне, так і умовно-асоціативне, метафоричне;

- образний світ: традиційні образи (птах, крило, криниця, джерело, сонце, серце...) та реалії НТР (синхрофазотрон, атом, ДНК...).

- поетична мова: розширення словесної палітри за рахунок прозаїзмів та лексики НТР, інтенсивної мовотворчості; ритміко-інтонаційні новації.

Це покоління дало потужний поштовх розвитку національних культур усіх народів СРСР. Найбільш потужним рух шістдесятництва став в Україні, де він набув рис загальнонаціонального явища і зосередив у собі глобальні українські проблеми: викриття тоталітарної системи та її імперської політики, утвердження самосвідомості українства, входження його в систему світової цивілізації і культури, пробудження індивідуальної гідності людини, свідомої своїх прав, свобод і обов'язків.

І хоча політична відлига була недовгою і швидко змінилась епохою застою, шістдесятництво і сьогодні живить національну самосвідомість, визначивши завдання мистецтва у тоталітарному суспільстві, шляхи розвитку культури й моралі у напрямі до європейських і світових загальнолюдських ідеалів.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Витязем молодої української поезії назвав Василя Симоненка патріарх української літератури Олесь Гончар. Як щит піднімає поет - і сам іще зовсім юний! - громадянську гідність, захищаючи нею серця людей від жорстокості й підлості, мечем правди пробиває шлях до найпотаємніших глибин душі, будить її від сну, кличе до бою за Людину. Симоненко поставив перед своїми сучасниками, заклопотаними щоденними турботами, пригніченими обмеженнями й заборонами, зведеними до ролі „гвинтика” державного механізму, болюче, вражаюче своєю простотою й наївністю питання: „Ти знаєш, що ти - людина?” Героями творів В. Симоненка стали звичайні люди - „симпатичні, гарні, чудні” („Тиша і грім”), „безіменні, святі, незрівнянно чудесні горді діти землі, вірні діти труда” („Дід умер”). Це баба Онися, що взяла на свої „утлі плечі” горе всіх минулих поколінь („Баба Онися”), колгоспний конюх Федір Кравчук, що зворушує своєю вдячністю старій хаті за прожите в ній життя („Прощання Федора Кравчука, колгоспного конюха, з старою хатою”), ровесники, сучасники, пращури, нащадки - народ.

„ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ - ЛЮДИНА?”

Історія написання поезії. Ставлення до людини як до гвинтика, яке принижувало людину, її гідність, убивало її творчий дух — це і змусило написати В. Симоненка вірш „Ти знаєш, що ти — людина?” Ця поезія належить його збірці „Земне тяжіння”. Завдання кожної особистості, кожної людини — дати відповідь на запитання, яке містить назва програмового вірша В. Симоненка.

Тема: роздуми письменника про швидкоплинність життя, протягом якого кожний повинен встигнути покохати, зробити добрі справи.

Ідея: заклик задуматися над своїм життям і призначенням на землі, бо життя швидкоплинне.

Вірш складається з чотирьох куплетів, кожний з який містить по п'ять рядків.

Проблематика твору:

- людина і суспільство (призначення людини на землі);

- індивідуальність кожної людини;

- швидкоплинність часу і життя.

Художні особливості поезії

Повтори·.

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Риторичні запитання:

„Ти знаєш, що ти — людина?”

„Ти знаєш про це чи ні?”

Риторичний оклик: „Гляди ж не проспи!

Епітети: „люди добрі, ласкаві, злі”, „усмішка, мука єдина”.

Ідейний зміст поезії. Людина замислюється — а чи так я живу? Чи гідний я високого імені людини? Що треба зробити, аби залишити по собі добру пам'ять. Ліричний герой закликає прожити життя гідно, достойно людини, передати нащадкам те, що дістав у спадок від пращурів.

„ЗАДИВЛЯЮСЬ У ТВОЇ ЗІНИЦІ”

Вірш „Задивляюсь у твої зіниці” став синівською сповіддю поета Україні. Його написано у формі монологу ліричного героя, щирої розмови сина з матір'ю Україною. Цензура поглумилася над твором, вилучивши „крамольні” строфи. У той несприятливий для української мови і культури час поет насмілився заявити про своє „святе синівське право з матір'ю побуть на самоті”, звіривши Вітчизні наболіле на серці: „Україно! Ти моя молитва, / Ти моя розпука вікова... ”. Цілісність образу Вітчизни раз у раз подається через глибину думки, психологічну напруженість, динамічність. Автор пишається своєю дивною, гордою і прекрасною країною, схиляється перед героїзмом і мужністю борців за національне й соціальне визволення. І сьогодні чути „битви споконвічний грюк”, адже „Ще не всі чорти живуть на небі, / Ходить їх до біса на землі”. Як стверджував письменник Василь Захарченко, „Симоненко перший у задушливі комуно-імперські роки посмів на весь голос сказати те, про що одні з нас тільки думали, а інші навіть боялися й помислити про таке в своїй рабській самотині. Він підніс наш дух, нагадавши нам про синівський обов'язок любити свою Україну над усе на світі, ні в кого не питаючи дозволу на це: "Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю"”. Найбільшої напруги пафосний монолог досягає в заключній строфі, де поет заявляє про свою готовність, коли доведеться, пролити кров на священне знамено своєї Вітчизни. У зв'язку з цим рядком Симоненко переробляв вірш, щоб не виникло загрози різних тлумачень поетичних образів. Тож в останній версії „червоні блискавиці / Революцій, бунтів і повстань” у першій строфі та „хмари бурякові”, „священне знамено”, „крапелька крові” в передостанній візуально підсилювали колір червоного державного прапора СРСР. Так поет декларував свою лояльність до влади, адже інакше свідомими читачами (та й цензурою!) „священне знамено” могло сприйматися як синьо-жовте. Втім, незважаючи на компромісні образи, поезія „Задивляюсь у твої зіниці” мала вагоме ідейне навантаження. Сміливіше й чесніше за Василя Симоненка про Україну не сказав ніхто з поетів його покоління.

В поезії багато риторичних звертань-синонімів до рідної землі: „Україно, мамо горда і вродлива”, „нене”, які відображають синівське ставлення поета до Батьківщини. Твір містить прямий виклик тим, хто вбивав, витравлював в українців право любити свою землю, говорити рідною мовою, знати свою історію - право бути українцем.

ГРИГІР тютюнник

Григір Тютюнник, яскравий представник епохи шістдесятників, народився 5 грудня 1931 р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства (рання втрата батька, життя далеко від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати) відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника. Після служби у військово- морському флоті, де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник.

Перша зустріч письменника Григора Тютюнника з читачем (за підписом „Григорий Тютюнник-Ташанский”) відбулась на сторінках російського журналу, де надруковано оповідання „В сутінки” (1961). Григір Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі, працював у редакції газети „Літературна Україна”, де публікує кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: „Дивак”, „Рожевий морок”, „Кленовий пагін”, „Сито, сито...”. Молодіжні журнали „Дніпро” та „Зміна” вміщують новели „Місячної ночі”, „Зав'язь”, „На згарищі”, „У сутінки”, „Чудасія”, „Смерть кавалера”. У 1966 р. вийшла перша його книжка „Зав'язь”, яка засвідчила новий злет української прози і зробила популярним ім'я Гр. Тютюнника. За книги „Климко” (1976) і „Вогник далеко в степу” (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 р.

Не в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. 1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

„ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ”

Символічним втіленням добра, людяності, мудрості постають герої новели Григора Тютюнника „Три зозулі з поклоном”. Цей трагічний, щемливий ліричний твір має присвяту: „Любові Всевишній присвячується”. Епітет „Всевишня”, який в українській мові вживається лише у сполученні зі словом Бог, підкреслює велич найбільшого людського почуття - кохання.

Цікава історія написання цього твору, що тісно пов'язана із українським художником-архітектором та бандуристом Георгієм Кириловичем Ткаченком, який був останнім представником так званої харківської традиції рецитацій під акомпанемент старовинної діатонічної бандури. Рідкісна широчінь духовного світу Ткаченка зумовила надзвичайну популярність митця серед української інтелігенції 1960—1990-х років. Він завжди був оточений молоддю. Поети присвячували Ткаченкові вірші, фольклористи вивчали його виконавство дум як рідкісний живий релікт. У репертуарі кобзаря було вісім народних дум і десятки пісень, псалмів, танців. У 70-х роках XX ст. Георгій Ткаченко заснував Київський кобзарський цех. Філософські і мистецькі засади „школи Ткаченка” стали вагомими у світоглядному і професійному формуванні кількох поколінь творчої інтелігенції. Саме під враженням його рецитації „Трьох братів Азовських” Григір Тютюнник написав „Три зозулі з поклоном”.

Жанр твору - новела.

Темою цієї пронизливої новели є кохання, і при

свячена вона „Любові Всевишній”. Новела складається з кількох частин. Розповідь ведеться від першої особи - юнака. Починається твір простою побутовою розповіддю про приїзд сина до матері з навчання - і вже з перших рядків постає перед читачем образ немолодої жінки Марфи. Потім автор переносить читача на багато років у минуле, коли і Марфа, і батьки оповідача - Соня та Михайло були молодими. їхні долі, й так непрості, перекреслив страшний час репресій - Михайло перебував у засланні, звідки вже не думав вийти. Обидві жінки - і Соня, і Марфа - любили й чекали його і не згубили у цьому чеканні людяності й добра, берегли й шанували почуття одна одної. Та й сам Михайло, пишучи, може, останнього листа коханій дружині, посилає Марфі „три зозулі з поклоном”, як у давній народній пісні. Всі вони - єдині у цьому коханні, їх єднає всевишня любов і страждання. Дорослий син, усвідомлюючи складність і велич їхніх почуттів, вчиться шанувати й почуття батьків, і оте неземне кохання Марфи до батька.

Возвеличення любові як найвищої загальнолюдської цінності - такою є ідея твору, життєвим ґрунтом якого стало минуле самого Григора Тютюнника.

Новела „Три зозулі з поклоном” - це згадка письменника про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року. Заарештовано й героя новели Михайла. І Марфа, яка кохала чужого чоловіка, і Софія, яка чекала на його повернення із заслання, і Михайло, який бажав повернутися до родини, сподівалися на щастя і кохання марно. До них линули зозулі з поклонами.

Цитатний практикум

Цитати

Коментар

Присвята твору

Любові Всевишній присвячується

Портрет Марфи

На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса, - колись її коси сяяли проти сонця золотим, тепер не сяють. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...

Кохання Марфи

Марфа (тоді її в селі за маленький зріст звали „маленькою Марфою”) серцем чула, коли від тата приходить лист. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист; мабуть, ще з півдороги. І ждала.

Портрет батька

Тато ж. . він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі! Гляне, було, - просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось.

Три зозулі (з листа батька)

...я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. (...)

Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.