Українська література: комплексне видання для підготовки до ЗНО 2020

ДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА

ПРОГРАМА

• „Повість минулих літ“ (уривки про заснування Києва, про помсту княгині Ольги, про напад хозарів).

• „Слово про похід Ігорів“.

• Григорій Сковорода. „De libertate“, „Всякому місту - звичай і права“, „Бджола та Шершень“, афоризми.

Опорні поняття теми

Давня література

Літописи

Ренесанс

Бароко

Алегорія

Байка

Ода

Афоризми

ІСТОРИЧНІ УМОВИ

Давня література охоплює часи XI - першої половини XVIII ст. Література цього часу, багата й різноманітна, постає у багатьох жанрах як перекладних, так і оригінальних творів: Біблія і церковні книги, патерики, літописи. Найбільш відомими творами давньої української літератури, що дійшли до нашого часу, є „Повість минулих літ“ і „Слово про похід Ігорів“.

Занепад української літератури в період панування монголо-татар

Тривала запекла міжкнязівська ворожнеча і, як наслідок, - феодальна роздробленість Київської Русі призвели у ХІІ-ХІІІ століттях до різкого послаблення могутності держави. На початку XIII століття Київської Русі як єдиної держави практично не існувало, натомість утворилися окремі князівства: Володимиро-Суздальське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське, Новгородське та інші. Не витримавши монголо-татарської навали, майже всі ці князівства потрапили під страшне іго, яке на довгий час затримало економічний, політичний, культурний розвиток руських земель.

Загарбання українських земель сусідніми державами

Уже в XIII столітті виникає загроза Київській Русі з боку Литви, що здійснює перші напади на західноукраїнські землі. Остаточне загарбання Литвою західноукраїнських та південноруських земель припадає на XIV століття (за князювання Вітовта).

Водночас із литовськими князями на українські та білоруські землі зазіхали польські та угорські королі, кримські хани, турецькі султани, молдавські правителі. Коли ж загострилися відносини Литви та Польщі стосовно українських земель, постала загроза нападу з боку Німеччини. 1385 року литовський король Ягайло прийняв Кревську унію про об'єднання Польщі та Литви в одну державу. До утвореної держави увійшли й українські землі як частина Литви. Люблінською унією було проголошено утворення держави Речі Посполитої (1569).

У цей же час український народ вів тривалу боротьбу проти турецько-татарських нападників. Оттоманська імперія у XIV столітті захопила Молдавію, Буковину, Бессарабію, напала на Галичину, Поділля. Постійних нападів зазнавали українські землі з боку Кримського ханства.

Піднесення культури, літератури, науки, освіти в епоху Відродження

Часи Середньовіччя змінились Ренесансом, і цей процес розпочався в Західній Європі раніше, ніж в українських землях, обтяжених наслідками кривавих міжусобиць, тривалим іноземним пануванням, війнами.

У деяких європейських країнах (в Італії - XIV- XVI ст., в інших країнах - кінець XV - початок XVIII ст.) розпочався перехідний період у культурному та ідейному розвитку від середньовічної культури до нового часу - Ренесанс, найбільш характерними рисами якого є гуманістичний світогляд; піднесення прекрасного, звернення до культурної спадщини античності. У добу Ренесансу з кінця XVI до середини XVIII ст: утвердився стиль бароко, що передбачав підкреслену урочистість, декоративну пишність, динамічність композиції, мальовничість. Яскравими представниками бароко в Україні були

• архітектори Іван Григорович Барський, Степан Ковнір;

• письменники Лазар Баранович, Феофан Проко- пович, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода, Іван Вишенський;

• композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський.

В українських землях із середини XIV ст. поступово піднімаються з руїн міста, розвиваються ремесла, торгівля. Найбільший поступ спостерігався у західноукраїнських землях. Заснований у XIII ст. Львів стає центром Галичини. Прагнучи звільнитися з-під влади феодалів, деякі міста домагаються самоврядування (Магдебурзьке право). Ремісники об'єднуються в цехи. У середині XV ст. зароджуються парафіяльно-громадські організації, що згодом перетворяться на братства. Набувають розвитку архітектура, образотворче мистецтво (іконопис), прикладне мистецтво, музична культура.

Поширення католицизму і захист православ'я

У другій половині XVI ст. на українських землях різко посилюється феодальний, національний та релігійний гніт у зв'язку з прийняттям Люблінської унії (1569), яка юридично закріпила панування польської шляхти в Україні. Щоб остаточно поневолити український і білоруський народи, 1596 р. у Бресті на церковному соборі (з'їзді) була проголошена унія, тобто об'єднання православної церкви з католицькою.

Брестська унія стала духовним знаряддям поневолення українського народу, засобом його поступового покатоличення і денаціоналізації. „Унія була причиною довгої та важкої боротьби внутрі малоруського народа і остаточно принесла незміримі шкоди цілому його духовному і політичному розвоеві.., унія в минувшині не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі южноруській ані одного цінного пам'ятника.., натомість знаменито причи- нювалася до полонізації руської інтелігенції“, - писав Іван Франко.

Боротьба українського народу проти покатоличення сприяла виникненню братств (Львів, Луцьк, Могилів, Київ) - громадських організацій.

Поширення освіти, створення широкої мережі шкіл

Брестська унія, що проголосила об'єднання католицької та православної церков, водночас зумовила згуртування православних сил на захист національних, релігійних, культурних інтересів українського народу. Цій справі мало сприяти виховання й освіта. У часи монгольської навали шкільна справа занепала.

Основними осередками її відродження стали Острог, Київ, Львів. Острозька школа була заснована князем Костянтином Острозьким 1580 року. В останній третині XVI - першій половині XVII ст. справу навчання і освіти очолили братства. Львівська братська школа була відкрита 1586 року, у Києві - 1615-го (на Подолі). 1632 року Київська братська школа об'єдналась із Лаврською школою, заснованою 1631 року Петром Могилою, і почала існувати як Києво-Могилянська академія.

Книговидавнича справа

У тісному зв'язку із шкільною освітою розвивалася книговидавнича справа. Запровадження книгодрукування в Україні у другій половині XVI ст. було подією надзвичайного соціально-культурного значення.

Друкарство виникло у XV ст. в Німеччині. На слов'янських землях перша книга видрукувана 1491 року в Кракові Швайпольтом Фіолем („Часословець“, „Осьмогласник“). На східнослов'янських землях друкарство пішло з Білорусії. Франциск Скорина 1517 року видрукував церковнослов'янською мовою „Псалтырь“.

1 березня 1564 року Іван Федоров спільно з Петром Мстиславцем видав у Москві „Апостол“.

У Львові 1574 року Іван Федоров надрукував нове видання „Апостола“. Це була перша друкована книга в Україні. Того ж року був надрукований перший Буквар.

У кінці XVI - на початку XVII ст. виникають друкарні в Галичині, на Закарпатті, на Волині. Продовжували працювати засновані Іваном Федоровим друкарні у Львові, Острозі. З другого десятиріччя XVII ст. найбільшим центром книгодрукування стає Києво-Печерська лавра. 1625 року у Радомишлі, поблизу Києва, була збудована паперова фабрика, виготовлені шрифти, що значно полегшило розвиток друкарства.

Острозька Біблія - найдавніша пам'ятка книгодрукування XVI ст.

1575 року Іван Федоров на запрошення князя Острозького переїжджає до Острога, де засновує друкарню і розпочинає випускати книжки („Новий завіт“, „Псалтир“),

Наприкінці 1581 року Іван Федоров видає Острозьку Біблію, яка своїм зовнішнім виглядом і майстерністю оформлення посіла гідне місце серед світових історико-культурних пам'яток. Це було перше

повне видання Біблії слов'янською мовою. Острозька Біблія, як і інші друковані книжки Івана Федоро- ва, мали велике значення і як зброя проти покатоличення українського народу.

Мова давньої української літератури

Розгортання національно-культурного руху позначилося на зростанні суспільного значення літературної мови, яка ставала важливим засобом у боротьбі українського народу проти соціального, національного та релігійного гніту з боку шляхетської Польщі.

У той час співіснували два типи української літературної мови: слов'яноруська і так звана проста мова. Проста мова утворилась шляхом зближення церковнослов'янської та тогочасної української розмовної мови.

Найвиразніше відбилась жива мова українців у Пересопницькому Євангелії (1556-1561). Це була спроба перекладу церковної книги „простою“ мовою. Проте панівною мовою друкування була слов'яноруська, якою користувалися в школах, якою писалися наукові та художні твори.

Актуальним питанням розвитку літературної мови в цей час було створення шкільних і літературних граматик: - „Кграматика словенска язьїка“ (1586, Вільно); „Кграматика словенска ...“ Лав- рентія Зизанія (1596); „Кграматика словенскія...“ Мелетія Смотрицького 1619; „Лексис“ Лаврентія Зизанія (1596); „Лексикон славеноросскій...“ Пам- ви Беринди (1627). А 1648 року вийшла „Граматика“ Мелетія Смотрицького, яка стала визначною пам'яткою слов'янської граматичної думки. У ній встановлено систему відмінків, властивих слов'янським мовам, відмінювання дієслів та визначено їхні види. Крім того, книга містить розділ про віршування. Граматика М. Смотрицького стала основою ряду пізніших слов'янських граматик, виданих за кордоном.

Як бачимо, українська культура, попри вкрай несприятливі соціально-політичні умови, розвивалась як європейська, збагачуючись загальносвітовими надбаннями й розвиваючи власні, особливі, напрями.

„ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ“

Майже з самого початку виникнення писемності в Київській Русі почали записувати найвизначніші історичні факти. їх записували або дуже стисло, або як розгорнуті оповіді („сказанія“). Пізніше ці записи були об'єднані і розміщені у хронологічному порядку („за літами“ - роками).

Літописи - це найдавніший вид оповідної давньоруської літератури, твори, що містять послідовний опис історичних подій їх свідком чи учасником.

„Повість минулих літ“, або „Початковий літопис“, є найдавнішим літописом, що дійшов до нас (бл. 1113 р.). Автори „Початкового літопису“ - високоосвічені ченці Нестор і Сильвестр. Імена інших авторів літопису історія не зберегла.

„Початковий літопис“ містить докладні відомості, „звідки пішла земля Руська“, про територію, заселену слов'янськими племенами, героїчне минуле Київської держави з 852 по 1110 р., серед яких легенда про заснування Києва, легенда про віщого Олега, легенда про помсту Ольги деревлянам; легенда про перемогу Святослава у Візантії та його інші походи, оповідь про білгородський кисіль та багато інших.

„Київський літопис“ відображає події з 1118 по 1200 рік, в ньому йдеться про набіги половецьких орд на руські землі, міжусобиці князів.

До „Повісті минулих літ“ включено також „Повчання Володимира Мономаха“.

Мова літопису образна, часто багата на подробиці. Автори, напевно, користувалися усними переказами, легендами, поезією дружинників.

Теми, мотиви та образи „Повісті минулих літ“ стали джерелом творчості багатьох письменників, художників (О. Олесь, „Княжа Україна“; О. Пушкін, „Песнь о вещем Олеге“; К. Рилєєв, „Смерть Ермака“ та ін.).

ОПОВІДЬ ПРО ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

Ця оповідь містить початкові відомості про те, яким був суспільний устрій наших предків, подає імена легендарних засновників Києва, змальовує місцевість, багату на дичину, встановлює первісну назву племені, яке жило на берегах Дніпра, де тепер Київ, - поляни.

Автор досить докладно розглядає етимологію назви міста Києва, обстоює її шляхетне походження від імені князя, а не перевізника. Як доказ наводить побудову Києм городища Києвця на Дунаї. Тут же коротко йдеться про смерть перших київських князів у Києві, а також побіжно згадано й інші племена - древлян і дреговичів, кожне з яких мало окреме княжіння.

Автор оповіді виступає тут як чіткий хронограф, майже не допускаючи емоційних чи суспільних оцінок описуваного, хоча і подає цікаві давні перекази.

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Герої твору

...і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони полянами, від них. поляни і донині в Києві.

1 були три брати: одному ім'я Кий, другому - Щек, а третьому Хорив, а сестра в них була Либідь.

Місце дії

Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. 1 збудували вони місто в ім'я старшого брата і нарекли його Київ.

Походження

Кия

Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра; тим-то й говорили: „На перевіз на Київ“. Але якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями.

ОПОВІДЬ ПРО ПОМСТУ КНЯГИНІ ОЛЬГИ ДЕРЕВЛЯНАМ

Події, про які йдеться у цій частині „Повісті минулих літ“, позначені 945-946 роками. Ця оповідь

значно відрізняється від багатьох інших обсягом, докладністю, художніми особливостями, діалогами героїв, чіткою позицією автора щодо вчинків княжого подружжя Ігоря та Ольги, підтримкою централізації княжої влади. Твір не позбавлений легендарно- казкових фрагментів (наприклад, данина Іскоростеня птахами від кожного двору і роль цих птахів у знищенні міста), він має яскраво дидактичну мораль: княжа влада недоторканна, об'єднання Русі навколо єдиного центру - обов'язкове й необхідне.

Центральне місце в оповіді посідає княгиня Ольга. З одного боку, вона - вірна дружина, яка за законами ще язичницької релігії учиняє помсту над деревлянами, котрі жорстоко вбили князя Ігоря, не в змозі терпіти його побори. Помста Ольги складається з трьох (магічне число три!) жорстоких та кривавих епізодів (поховання деревлянських послів у човні живими, кара вогнем - спалення другої групи посланців князя Мала у лазні та вбивство деревлянських воїнів під час тризни на могилі князя Ігоря), а затим знищення столиці деревлянської землі Іскоростеня. Ольга постає тут як жорстока язичниця, а не трепетна і слабка жінка. Тільки згодом, прийнявши християнство, вона стане уособленням вищої князівської влади: її дії уже ніколи не будуть такими відверто кривавими й зумовленими особистими мотивами, а визначатимуться продуманою й мудрою державницькою політикою.

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Місце дії та герої твору

Ольга ж була в Києві з сином своїм, дитям Святославом, а воєводою був Свенельд.

Наміри

деревлян

„Ось убили ми князя руського. Візьмемо жінку його Ольгу й віддамо за князя нашого Мала. І Святослава візьмемо і зробимо йому, що хочемо“.

Потрійна

помста

Ольги

деревлянам за вбитого чоловіка

І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, пишаючись, узявшись руками в боки, і з- великими бляхами на грудях. Принесли їх у двір до Ольги, і, як несли, так і кинули їх в яму разом із човном. І, схилившись над ямою, спитала їх Ольга: „Чи добра вам честь?“ Вони ж відповіли: „Гірше Ігоревої смерті“. І звеліла Ольга засипати їх живими.

Коли ж древляни прийшли, Ольга звеліла приготувати їм омовіння, кажучи так: „Помившись, прийдіть до мене“. І розтопили піч, і влізли древляни, і почали митися. Тоді зачинили за ними піч. Ольга звеліла зачинити мивницю від дверей. І в тому вогні згоріли всі.

І послала Ольга до древлян із словами: „Ось іду вже до вас. То наготуйте меду багато біля того місця, де вбили мужа. Хай поплачу на могилі його і влаштую поминки - тризну мужу своєму“. /.../ І коли упилися древляни, звеліла отрокам своїм пити за них, а сама відійшла вбік і звеліла дружині сікти древлян. 1 посікли їх п'ять тисяч.

Князь

Святослав

І коли зійшлись обидва війська, кинув списа Святослав на древлян. Спис пролетів між вухами коня і впав коневі у ноги, бо Святослав був ще дитиною. І сказав Свенельд, воєвода батька його: „Князь уже почав. Ударимо ж, дружино, за князем!“ І перемогли древлян.

Підступність

Ольги

Сказала їм Ольга: „Я мстила вже за образу мужа свого, коли ви приходили до Києва, вперше і вдруге, а в третій раз, коли справляла поминки. Більше не хочу мстити. Хочу тільки взяти з вас невелику данину і, помирившись з вами, піти геть“. Древляни ж спитали: „Що ти хочеш від нас? Ми б раді тобі дати меду і дорогих шкур“. Вона ж промовила: „Нема тепер у вас ні меду, ні шкур дорогих, а тому прошу у вас небагато: дайте мені від двору по три голуби і по три горобці. Ви ж бо стомилися в облозі, і я не хочу накладати на вас тяжкі данини, як мій чоловік, а тому-то й прошу у вас мало“. Древляни, зрадівши, зібрали з кожного двору по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга ж сказала їм: „От ви вже й покорилися мені і моєму дитяті. Ідіть у місто, а я завтра відступлю від нього і піду собі геть“.

Винищення

Іскоростеня

Ольга ж роздала воїнам - кому голуба, кому горобців - і звеліла до кожного голуба і горобця прив'язати сухий трут, і загорнути його в маленькі хусточки, і ниткою приторочити до кожної птиці. І, коли стало смеркатися, наказала Ольга своїм воїнам випустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли у свої гнізда: голуби у голуб'ятники, а горобці - під стріхи. І тоді спалахнуло все - де були голуб'ятники, де кліті, де вежі, і не було двору, де б не горіло, і не можна було гасити, бо все одразу зайнялося вогнем. І побігли люди з міста, і звеліла Ольга своїм воїнам хапати їх. Так вона взяла місто і спалили його, а старійшин іскоростенських забрала в полон, а інших людей убила, а третіх віддала в рабство, а решту залишила, щоб платили данину.

„СЛОВО ПРО ПОХІД ІГОРІВ“

„Слово про похід Ігорів“ - вершина оригінальної літератури періоду Київської Русі. Високий рівень розвитку літератури Київської Русі ХІ-ХІІ ст. став підґрунтям для створення видатної пам'ятки цього періоду - „Слова про похід Ігорів“. Це перший твір давньоруської літератури, який здобув всесвітню славу.

Історія знайдення твору. 1795 рік. До рук любителя старовини графа Олексія Мусіна-Пушкіна потрапив рукописний збірник, де серед інших творів було і невідоме на той час „Слово про похід Ігорів“. 1812 року під час війни з Наполеоном у Москві, що була охоплена пожежею, рукопис „Слова“ згорів. Нині текст відомий за рукописною копією цього списка і його публікацією 1800 року.

Історичне підґрунтя твору. Час, коли жив автор „Слова“, був дуже напруженим в історії східних слов'ян. Київська Русь почала підупадати, роздрібнюватись на окремі князівства, які ворогували між собою, вели братовбивчі війни за території сусідів. Давньоруська держава втратила свою колишню могутність. Саме тому в останній чверті XII ст. почастішали напади половецьких ханів на Русь. Вина за це частково лягає на самих князів, які запрошували ворогів руського народу для зведення рахунків із суперниками. Незгоди між князями, безперервні усобиці ослаблювали, Русь, і половецькі хани з кожним роком все глибше проникали у її межі, неодноразово загрожуючи навіть Києву. Це змусило південноруських князів вжити термінових заходів у боротьбі зі степовими кочовиками. Зокрема, київському князю Святославу вдалося 1183 року створити невелику коаліцію південноруських князів, які взяли участь у воєнному поході проти половців, що відбувся влітку 1184 року. Він закінчився успішно: половці були розбиті, хан Кобяк захоплений у полон і страчений у Києві. Однак Ігор Святославович не міг взяти участі в цьому поході, бо почався він навесні, і ожеледь перешкодила кінному війську Ігоря поспіти вчасно. Це непокоїло гордовитого і сміливого новгород-сіверського князя, і він вирішив виступити проти половців власними силами. І ось 23 квітня 1185 року князь Ігор виступив у похід. Разом з ним пішли також його син Володимир, що княжив у Путивлі, і племінник Святослав Ольгович із Рильська. По дорозі до них приєднався і четвертий учасник походу - брат Ігоря Всеволод, князь трубчевський. Ранком у п'ятницю, 10 травня, вони подолали половців і захопили їхні вежі (намети, кибитки). Але на ранок другого дня русичі побачили, що вони оточені половецькими полками. Цілу суботу і вранці у неділю тривала жорстока битва. Руське військо було знищене. Так, похід Ігоря, що відбувся таємно від київського князя Святослава, закінчився поразкою для руських воїнів і став горем для Руської землі. Навіть нікому було звістку подати про загибель руських дружин, бо з усього війська залишилося живими лише 15 осіб. У той час, як князь Ігор перебував у полоні, хани Кончак і Ґзак грабували і спопеляли руські князівства. Довідавшись від половчанина Овлура про намір ханів знищити полонених через невдачі на землях Київської Русі, Ігор тікає з полону і через 13 днів опиняється на батьківщині.

Жанр. Сам автор називає свій твір то „словом“, то „піснею“, то „повістю“. Певного мірою твір наближений до народних дум. У літературі раннього Середньовіччя цей твір не має жанрових аналогів. Поєднання елементів епосу і лірики привели сучасних дослідників до висновку, що цей твір можна вважати поемою, про що свідчить зображення важливих історичних подій, сильних, яскравих людських характерів, а також наявність ліричних відступів.

Тема твору - невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців і поразка. Ідея - заклик до єднання для оборони Руської землі.

Ім'я автора „Слова“ невідоме. Припускають, що це міг бути боярин - учасник походу. Є також думка, що автор слова - брат Ярославни, Володимир. Проте це тільки припущення, і загадка чекає на своїх дослідників. Але, беззаперечно, це була людина з широким історичним світоглядом, добре обізнана зі складними політичними питаннями свого часу. Автор-патріот зумів піднятись над вузькістю потреб свого князівства до висоти загальнонародних інтересів. Він добре знав літературу й усну народну творчість, поєднував майстерність оповідача й ерудицію книжної людини, талант поета і виднокруг політичного діяча. У м. Трубчевську відкрито пам'ятник автору „Слова про похід Ігорів“.

Порада: для того, щоб добре запам'ятати зміст твору, слід скласти його план відповідно до послідовності дій, наприклад:

„Слово про похід Ігорів“

ПЛАН

1. Заспів.

2. Ігор вирушає у похід. Загрозливі віщування.

3. Перша битва з половцями.

4. Друга битва з половцями. Поразка Ігоревого війська.

5. Тужіння за Ігоревим військом.

6. Сон і золоте слово Святослава.

7. Плач Ярославни.

8. Втеча Ігоря з полону.

9. Повернення Ігоря. Величання.

„Слово“, створене у далеку давнину, вражає багатством образів, серед яких, без сумніву, головним є образ Руської землі.

Починається твір згадкою про билинного співця Бояна, що звеличував подвиги давніх предків: „О Бояне, соловію часу давнього! Аби ти оці полки ощебетав, скачучи, соловію, помислом по древу, літаючи умом під хмарами, звиваючи славу обаполи часу нашого, біжучи тропою Трояна через поля і гори!“

Багатогранним, широким виступає у творі поняття „Руська земля“, яке вжито у „Слові“ 20 разів. Смисловий контекст його вживання у творі свідчить про те, що автор мав на увазі не тільки південну Русь, а й усю сукупність південнослов'янських земель, територію давньоруської народності, весь державний простір Київської Русі. Ми бачимо великі і малі річки, що течуть неосяжними руськими просторами (Волга, Дунай, Дінець, Дніпро, Сула, Рось, Немига, Стугна), перед нами постають численні руські міста, серед яких особливо виділяється Київ як єдиний центр Руської землі, навколо якого мають об'єднатися всі руські сили для боротьби з підступними і жорстокими половцями.

Велику роль у розкритті образу Руської землі відіграють описи природи. У „Слові“ немає статичного пейзажу: він мінливий, часто наділений рисами живої істоти, що сумує і радіє разом із головним героєм твору, допомагає йому: Дінець розмовляє з Ігорем, гойдає князя на хвилях, одягає млою, стереже гоголем на воді. Отже, Руська земля - основний художній образ „Слова“, у якому охоплено і представлено, по суті, всю велику Русь як єдине ціле у просторі і часі.

Образи воїнів, Ігоря, Святослава Київського та інших князів. У давньоруській поемі немає детально розроблених характерів героїв, докладного опису їхньої зовнішності та оточення, історії життя.

У „Слові“ відводиться велике місце зображенню вчинків Ігоря і Всеволода - головних персонажів твору. Автор явно симпатизує своїм героям, бачить у них сміливих воїнів, здатних постояти за рідну землю.

Ігор Святославович для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений ратного духу. Жадоба напитися шоломом з Дону, почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування - затемнення сонця. Справжній лицар, він ігнорує недобрі прикмети, вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболізовано показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами та одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Автор виявляє до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся

природа, вся Руська земля. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор не приховує співчуття до нього. У творі контрастно змальовано дві антагоністичні сили, що виявляються у різних образах: Ігор - це „світ світлий“, а Кончак - „чорний ворон“. Напередодні битви чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця, як образно називає автор князів - учасників походу. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він в розпалі бою повертає полки на допомогу брату Всеволоду, що теж виступає лицарем, подібним до билинного богатиря. Його воїни-куряни під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані. У битві вони шукають собі честі, а князю слави.

Однак у зображенні Ігоря і Всеволода виявляється двоїстість. Співчуваючи їм, пишаючись їхньою мужністю, сумуючи з приводу невдач, автор водночас засуджує егоїстичну, обмежену політику цих князів, міжусобиці, що підточували міць Руської землі: „І сказав брат брату: "Це моє, і то моє ж"“. Це й привело Ігоря до поразки, до того, що він пересів „із сідла златого в сідло кощієве“. Гірка поразка Ігоря -1· це розплата за його егоїзм і самовпевненість.

Цитатний практикум

Цитати

Коментар

Князь Ігор

Князь Ігор - хоробрий оборонець рідної землі

...укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю, сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю половецьку за землю Руськую.

Сміливість, рішучість князя

„Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути. Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та на Дін синій поглянем“.

Єдність із воїнами

„Хочу-бо, - сказав він, - списа переломити кінець поля половецького; з вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!“

Запальність, нерозважливість князя

Спала князю на ум охота - і жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила.

Безкорисливість у діях

3 зарання у п'ятницю потоптали вони погані полки половецькії і, сипнувшись стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними злото, і паволоки, і дорогі оксамити... Черлен стяг, біла хоругов, черлена чілка, срібне ратище - хороброму Святославичу.

Взаємодопомога

Ігор полки завертає: жаль-бо йому милого брата Всеволода.

Ставлення київського князя Святослава до Ігоря

„0 мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли [половців], без честі бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сивині?“

Ставлення Ярославни до Ігоря

На Дунаї Ярославнин голос чути, зозулею, незнаємо, рано кує: „Полечу, - рече, - зозулею по Дунаєві, омочу бобровий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі!“

Ставлення Руської землі до долі князя Ігоря

Ігор їде по Боричевім [узвозі] до святої Богородиці Пирогощі. Землі раді, городи веселі.

Ставлення автора „Слова“ до поразки та визволення Ігоря

0, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, - к морю! А Ігоря хороброго полку не воскресити!

Тії бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод, вже біду розбудили, що її приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський.

Слава Ігорю Святославичу, буй-τγρ Всеволоду, Володимиру Ігоревичу!

Ігор як героїчний символ Руської землі

Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Буй-τγρ Всеволод

Вірність брату - князю Ігорю

„Один брат у мене, один світ світлий - ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі. Сідлай, брате, свої бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду“.

Військо Всеволода

А мої ті куряни - воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сагайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю слави.

Відвага у бою

Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прищеш на воїв стрілами, гримиш об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать поганії голови половецькії...

Страждання заради Руської землі

Він завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і життя, і города Чернігова золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї!

Інші руські князі охарактеризовані хоч і стисло, але кожен по-своєму. В цих образах (Роман Волинський, Рюрик Ростиславич, Всеволод Володимиро- Суздальський, Ярослав Осмомисл Галицький та ін.) автор „Слова“ більше підкреслює їхні позитивні риси, ніж негативні. Він гіперболізує військові подвиги руських князів, їхню могутність і славу. Так, Всеволод Суздальський може Волгу веслами роз- кропити, а Дон шоломами вилити. Ярослав Осмомисл, батько Ярославни, підпер гори угорські списами. У „Слові“ важливе місце займає образ київського князя Святослава. Він змальовується як глава всієї Руської держави, що турбується про загальноруські інтереси. Це не тільки мудрий держав

ний діяч та організатор захисту вітчизни, а й талановитий воєначальник, який зумів об'єднати руські сили і розгромити половецьке військо. Високо підносячи Святослава Київського, поет змальовує його як основного виразника ідеї загальноруської єдності, необхідності спільних дій проти ворога. Ця патріотична ідея знайшла найсильніший вияв у „золотому слові“ Святослава. Дорікаючи Ігореві та Всеволоду за їх необдуманий вчинок, Святослав сумує з приводу їхньої поразки, яка принесла багато горя всій Руській землі. Через образ Святослава виражена суть „Слова“ - заклик до руських князів до єднання якраз напередодні навали татаро-монгольських полчищ.

Цитатний практикум

Цитати

Коментар

Святослав Київський

Віщий сон Святослава

В цю ніч з вечора одягли мене, - рече, - чорним покривалом на кроваті тисовій, черпали мені синє вино з горем змішане, сипали мені з порожніх сагайдаків поганих великий жемчуг на лоно і ніжили мене. Уже дошки без князька в моїм теремі золотоверхім. Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під Плісенським на оболоні, були в дебрі Кияні і неслися до синього моря.

Символічний зміст

І сказали бояри: „Уже, княже, туга [твій] ум полонила; себо два соколи

віщого сну

злетіли з отчого стола золотого пошукати града Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця повитинали поганих шаблями, а їх самих опутали в пута залізні. Темно було бо в третій день: два сонця затемнились, оба багрянії стовпи погасились і з ним молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули, і велику зухвалість подали ханові. На ріці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо.

Золоте слово: ставлення Святослава до походу князя Ігоря

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, з сльозами змішане, і прорік: „О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сивині?“

Золоте слово: заклик до об'єднання Руських земель

Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!

Образ Ярославни, його композиційна та ідейно- естетична роль. У розкритті ідейного задуму автора „Слова“ дуже важливу роль відіграє група жіночих образів. Усі вони глибоко ліричні, пройняті ніжністю і ласкою, овіяні думкою про мир, спокій, домашнє вогнище, змальовані у народнопісенному дусі. У них втілена печаль і турбота вітчизни про своїх синів. Після поразки Ігоревого війська жінки оплакують своїх загиблих чоловіків, руських воїнів. їхній плач має глибоко народний характер. „Уже нам своїх милих лад ні мислю помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти...“

Серед жіночих образів дружина новгород-сіверського князя, Ярославна, посідає особливе місце. Образ її у творі місткий, узагальнений. Це і мати- вітчизна, що послала захищати рідну землю від ворога. Це водночас і глибоко ліричний образ жінки, втілення подружньої вірності, моральної чистоти. Ярославна постає перед нами не як княгиня, а як звичайна руська жінка, що гаряче любить свого чоловіка-воїна, свою батьківщину. Її плач за чоловіком - це плач руської жінки, яка в особистому горі уболіває за долю не лише Ігоря, а й жаліє його хоробрих воїнів; вона згадує і успішний похід Святослава Київського проти половців. Поразка Ігоря - горе всього руського народу. Тому хвилюючий ліризм плачу Ярославни набирає широкого громадського, політичного звучання. Цей образ надихнув багатьох поетів, у тому числі й Т. Шевченка, до поетичного переспіву „Плачу Ярославни“.

Окрему увагу слід звернути на мову „Слова про похід Ігорів“. З народних джерел узяв автор цього твору багату палітру художніх засобів. Так, підкреслюючи майстерність легендарного давньоруського піснетворця, автор говорить про нього: „Боян бо віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами“. Пальці співця - то соколи, струни - лебедиці: „...напускав десять соколів на стадо лебедів: котру [з лебедиць] сокіл доганяє, та перша пісні співає...“. Описуючи битви, автор „Слова“ вдається до незвичайних образів - це гучний бенкет-весілля: „...тут кривавого вина недостачо; тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руськую“; в іншому разі - це щира хліборобська праця: „На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла“. Такі засоби надзвичайно підсилюють трагедію загибелі руського війська.

Більш як двісті років минуло від знайдення „Слова про похід Ігорів“, проте воно і досі вражає своїми образами, мовою, високим патріотичним звучанням. І досі цей твір ховає у собі цікаві історичні, літературознавчі та мовознавчі загадки й чекає на нові дослідження.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

Творчість будь-якого письменника тісно пов'язана з його життєвим шляхом. І хоча програмою ЗНО не передбачено глибокого вивчення біографії митця (досконалого знання дат і подій), однак біографічні відомості допомагають читачеві краще усвідомити ідейний задум і тему твору, певні його образи і деталі. Знайомлячись із біографією письменника, фіксуйте увагу на таких питаннях:

• На яку історичну добу припадає його життя і діяльність?

• Яким чином історичні події відбилися на житті і творчості письменника?

• У яких умовах жив письменник, чим займався?

• Які люди оточували письменника, як це вплинуло на його творчість?

• Який відбиток знайшли історичні події, а також постаті з оточення митця у його творах?

• Який вплив мали життя і творчість письменника на літературу і суспільне життя того часу і для теперішнього покоління?

Усі ці елементи є складовою вимог програми З НО до уміння визначати місце й роль митця в літературному процесі доби.

Григорій Сковорода, український письменник і філософ, народився 3 грудня 1722 року в с. Чорнухи на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Виявивши змалку хист до навчання, вступив до Києво- Могилянської академії, де навчався з перервами (1738-1741; 1744-1750). За високий талант співака й музиканта його запрошено до Петербурга, де юнак був співаком царської придворної капели (1741— 1744). Проте вигоди придворної служби не спокусили його - Сковорода повертається на шкільну лаву.

Кілька років (1750-1753) Г. Сковорода провів у закордонних подорожах у складі державної місії. Подорож сприяла розвитку поглядів філософа, набуттю досвіду, знайомству з культурою, побутом, історією, освітою європейських країн.

Повернувшись в Україну, Г. Сковорода у 1753 р. стає викладачем духовної семінарії в Переяславі, де викладав курс поетики (піїтики), який розробив сам. Через конфлікт з начальством змушений покинути роботу. На заборону керівництва викладати по-своєму учитель відповів латиною: „Alia res skriptrum, alia plectrum“, тобто „Одна справа пастирський жезл, інша - пастуша сопілка“.

Залишившись без роботи, Сковорода погоджується на посаду домашнього вчителя у сім'ї поміщика Степана Томари на Полтавщині в с. Ковраї, де з перервами перебуває 5 років (1753-1754; 1755— 1758). Саме тут з'явились перші поезії.

Проте викладацька діяльність приваблює Г. Сковороду, і в 1759-1768 р. він працює у Харківському колегіумі, де поряд із педагогічною діяльністю продовжує літературну творчість: пише поезії та байки. І, знову ж таки, залишає викладання через конфлікт із начальством. Саме з 1768 року він починає життя мандрівного філософа й письменника: подорожує по Україні, укладає збірки „Сад божественних пісень“, „Басні Харківські“, пише філософські твори.

9 листопада 1794 р., перебуваючи в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка), Г. Сковорода помирає. За легендою, він передбачав день своєї смерті й сам склав епітафію (нагробний напис) для своєї могили: „Світ ловив мене, але не піймав“.

Творча спадщина Г. Сковороди досить багатогранна: поетичні твори (збірка „Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного писанія“, вірш „De libertate“ („Про волю“), байки у прозі („Басні Харківські“), трактати, діалоги, притчі („Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру“, „Ас- хань“, „Нарцис“, „Вступні двері до християнської

доброчинності“, „Убогий Жайворонок“), переклади, переспіви (поетичні твори Овідія, Горація, Муре, прозові твори Цицерона, Плутарха, Сидронія Гозія та ін.). Твори письменника за його життя не друкувались, а розходились серед прихильників у рукописних списках. Літературним творам Г. Сковороди притаманна наскрізна філософічність. Художній стиль творів Г. Сковороди - бароко, класицизм.

Готуючи тему „Творчість Г. Сковороди“, слід повторити визначення понять „алегорія“, „байка“.

Алегорія - це умовне зображення абстрактного поняття з допомогою конкретного образу.

Байка - це невеликий, здебільшого віршований повчально-гумористичний чи сатиричний твір з алегоричним змістом, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин, рослин і речей, або зведене до простих і умовних стосунків. Фабула байки коротка, динамічна і драматична.

„Байки Харківські“ Г. Сковороди - твори дидактичні (повчальні): у них автор дає настанови читачеві щодо самовиховання, самовдосконалення. Тематика цих творів дуже різноманітна, у них автор порушує проблеми „сродної праці“ як основи щасливого суспільства і благополуччя кожної окремої людини, свободи, дружби, суспільного устрою, внутрішнього самовдосконалення та багато інших.

За структурою ці байки чітко поділені на дві частини - оповідну та повчальну. Саме повчальна частина містить мораль байки, яку Г. Сковорода називає „сила“.

БАЙКА „БДЖОЛА І ШЕРШЕНЬ“

- Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.

- Ти поважний дурень, пане раднику, - відповіла Бджола. - Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом ваша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.

Сила:

Шершень - се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола - се символ мудрої людини, яка

у природженому ділі трудиться. Багато шершнів без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нічого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?.. Кажуть се, незважаючи на слова Сіраха: „Веселість серця - життя для людини“ - і не втямлять, що природжене діло є для неї найсолодша втіха. Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? - Тоді, - відповість вам, - коли полюю зайця. - Коли заєць смачніший? - Тоді, - відповість мисливець, коли добре за ним полюю.

Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший? Тоді, коли всю ніч бродить або сидить біля нори, хоча, зловивши, й не їсть миші. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй літати по квітоносних лугах? Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють думками, позбавляю- чись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням. Солодка тут праця тілесна, терпіння тіла і сама смерть його тоді, бо душа, володарка людини, втішається природженим ділом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий і щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Ціцеронової книжечки „Про старість“...

Але ж розкусити треба, що то значить - жити за натурою. Про се сказав древній Епікур таке:„Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним“.

На думку Сковороди: „Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ - таке завдання і призначення байки“. Тому майже всі його байки - це зображення глибокої істини в простих життєвих сюжетах за допомогою сатири.

Г. Сковорода завжди вважав, що кожна людина повинна працювати за своїми здібностями, наголошував, що нема нічого гіршого, ніж хворіти думками. А найкращими ліками проти цієї хвороби є „сродна праця“. Мислитель закликає людей пізнавати самих себе, адже шлях до щастя лежить через самопізнання своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності. Ці погляди він висловив у байці „Бджола і Шершень“ (збірка „Байки харківські“), де Бджола — це мудра людина, „що у своєму ділі працює“. Вона збирає мед, бо, власне, народжена для цього. Для неї саме збирання меду - „незрівнянно більша радість від споживання його“. Цього ніяк не може збагнути Шершень. І тому відразу можна зрозуміти, що Шершень - це уособлення паразитів, які звикли жити за рахунок інших. Ідея твору розкривається через прості образи та приклади, до того ж підкріплені авторськими поясненнями у , повчальній частині („силі“), У творі використано діалогічне мовлення. Для підтвердження власних переконань письменник вдається до авторитетів античної та середньовічної філософії: Епікура, Сіраха, Катона, Цицерона.

ВІРШ „ВСЯКОМУ МІСТУ ЗВИЧАЙ І ПРАВА“

Вірш „Всякому місту звичай і права“ входить до збірки Г. Сковороди „Сад божественних пісень, що проріс із зерен Священного писанія“.

Тема (мотив) твору - зображення тогочасного життя. У цьому вірші Г. Сковорода наче шикує в один ряд тих, кого засуджує, - здирників, бюрократів, пияків, розпусників, підлабузників, ледарів.

Це пани, що „непрестанно стягають ґрунта“, купці й лихварі, що обманюють людей, чиновники та юристи, що користуються службовим становищем, багатії, чий дім гуде від гулянок, „як кабак“.

Ідея твору полягає у засудженні нечесного життя, оспівуванні чистої совісті як найвищої цінності життя людини. На противагу суспільній моралі герой твору думає про те, як прожити життя з чистою совістю, бо тільки така людина не боїться смерті. Совість і честь не лише протистоять багатству й знатності - вони піднесені автором над усім дріб'язковим, буденним і є основною цінністю життя.

Мова твору образна, основна ідея висловлюється через низку соціальних картин, порівняння, уособлення поняття смерті, символічне зображення понять честі, совісті. Посиленню емоційного впливу допомагає анафора (єдинопочаток). З метою сатиричного зображення соціальної дійсності використовується емоційно забарвлена лексика (купец лжет, голова трещит, дур мучит), порівняння (дом, как кабак).

Цей твір можна вважати моральним кредо великого мислителя-гуманіста Г. Сковороди.

У системі людських цінностей філософії Г. Сковороди воля - чи не найголовніша категорія, вищий дар і благо людини, дані їй від народження. Свідчення цьому - саме життя мандрівного філософа: „мне вольность одна єсть нравна“, - говорив він. Поняття „воля“, „свобода“ Г. Сковорода розглядає у багатьох своїх художньо-філософських творах і трактує ці поняття, виходячи насамперед із формування духовного світу людини: „Бренний кумир ограничен, заключаем теснотою. Духовний же человек єсть свободен. В висоту, в глубину, в широту летает беспредельно. Не мешают ему ни гори, ни реки, ни моря, ни пустиш. Провидит отдаленное, прозрит сокровенное, заглядаєш в прежде бившеє, проникаєш в будущее...“ Позбавитися такої волі з тих чи інших причин - це пошитися в дурні, як каже Г. Сковорода, адже бути вільним, обирати власний шлях відповідно до власних бажань і свого земного призначення - найперша ознака ЛЮДИНИ. Що ж казати про цілий народ, що віками прагнув волі! Тому з великою вдячністю вшановує Г. Сковорода Богдана Хмельницького у поезії „De libertate“, написаній 1757 року.

ВСЯКОМУ ГОРОДУ НРАВ И ПРАВА

Вірш Г. Сковороди

Всякому городу нрав и права;

Всяка имеет свой ум голова;

Всякому сердцу своя єсть любовь,

Всякому горлу свой єсть вкус каков,

А мне одна только в свете дума,

А мне одно только не йдет с ума.

Петр для чинов угльї панские трет,

Федька-купец при аршине все лжет,

Тот строит дом свой на новий манер,

Тот все в процентах, пожалуй, поверь!

А мне одна только в свете дума,

А мне одно только не йдет с ума.

Тот непрестанно стягает грунта,

Сей иностранньї заводит скота.

Те формируют на ловлю собак,

Сих шумит дом от гостей, как кабак, -

А мне одна только в свете дума,

А мне одно только не йдет с ума.

Строит на свой тон юриста права,

С диспут студенту трещит голова.

Тех беспокоит Венерин Амур,

Всякому голову мучит свой дур, -

А мне одна только в свете дума,

Как би умерти мне не без ума.

Смерте страшна, замашная косо!

Ти не щадишь и царских волосов,

Ти не глядишь, где мужик, а где царь –

Все жерешь так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чия совесть, как чистий хрусталь.

ВСЯКОМУ МІСТУ - ЗВИЧАЙ І ПРАВА

Переклад Валерія Шевчука

Всякому місту - звичай і права,

Всяка тримає свій ум голова.

Всякому серцю - любов і тепло,

Всякеє горло свій смак віднайшло.

Я ж у полоні нав'язливих дум,

Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на новий манір,

Інший гендлює, візьми перевір!

Я ж у полоні нав'язливих дум,

Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,

Сей іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.

Я ж у полоні нав'язливих дум,

Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,

З диспутів учню тріщить голова,

Тих непокоїть Венерин амур,

Всякому голову крутить свій дур.

В мене ж турботи тільки одні,

Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть - як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, -

Все пожере, мов солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь...

„DE LIBERTATE“ (-„ПРО СВОБОДУ“)

Вірш Г. Сковороди

Что то за волность? Добро в ней какое?

Ины говорят, будто золотое.

Ах, не златое, если сравнить злато,

Против волности еще оно блато.

О, когда б же мне в дурни не пошитись,

Дабы волности не могл как лишитись.

Будь славен вовек, о муже избранне,

Волности отче, герою Богдане!

Переклад Валерія Шевчука

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, наче воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Твір починається спокійним філософським міркуванням про те, що таке воля, в чому її цінність. І найвищі, найдорожчі скарби не зрівняються з волею, є перед нею „болотом“, брудом. Наступні рядки містять тривожні думки автора, як не „пошитися в дурні“ - не втратити „вольність“. Завершується поезія хвалою гетьману України. Богдан Хмельницький постає як „батько вольності“, що здійснив мрії про волю для свого народу. Ця поезія - не тільки світлий панегірик свободі та Б. Хмельницькому як державному діячеві - це ще й бунтівний протест проти антиукраїнської політики російського уряду. Кинути оклик „Будь славен вовек!“ гетьманові військ запорозьких у той час, коли Катерина II наказала саме найменування „Сечи и запо- рожских казаков отдать на вечное забвение“, - це свідчення високої громадянської відваги поета.

Поезія „De libertate“ - зразок високої громадянської, патріотичної лірики Г. Сковороди.

Тема: вияв громадянської мужності поета в період посилення кріпацтва, оспівування волі як найбільшого багатства людини.

Ідея: уславлення Богдана Хмельницького, народного героя, який присвятив своє життя боротьбі за волю і щастя українського народу; утвердження свободи людини як найвищої суспільної цінності.

Мова поезії образна, урочиста, використано риторичні запитання (Что то за волность? Добро в ней какое?), риторичні звертання (Будь славен вовек, о муже избранне, / Волности отче, герою Богдане!), антитези (злато - блато), фразеологізми (в дурни не пошитись).

АФОРИЗМИ

Твори Г. Сковороди пересипані народними приказками, прислів'ями. У той же час вислови самого філософа, що містяться у різних його творах, стали сприйматися афористично, утворивши своєрідну „книгу мудрості“, що об'єднує афоризми різноманітних тематичних груп.

Афоризм - коротке, лаконічне судження, яке в стислій, зручній для запам'ятовування формі містить глибоку думку. Афоризми виникли з народних

приказок, що втілювали в собі багатовіковий досвід,

народну мудрість, філософську думку.

Освіта, навчання, наука

• Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися, хоча б зовні він і здавався бездіяльним.

• Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо, о книги!

• Мудрець мусить і з гною вибирати золото.

• Нерозум від книг, а книги від розуму створились.

• Втрачений час, який ти не використав на навчання.

Любов, дружба, стосунки між людьми

• Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.

• Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?

• Хіба не любов усе Єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?

• Все минає, але любов після всього зостається.

• Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих товарів не придбати поганих і зіпертих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того - неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене.

• Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.

• Похибки друзів ми повинні вміти виправляти або зносити, коли вони несерйозні.

• Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.

Самопізнання, розум, людські чесноти

• Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську.

• Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись - значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота - рух душі, а життя - се рух.

• Надмір породжує пересит, пересит - нудьгу, нудьга ж - душевну тугу, а хто хворіє на се, того не назвеш здоровим.

• Добрий розум робить легким будь-який спосіб життя.

• Коли ти не озброїшся проти нудьги, то стережись, аби ця тварюка не спихнула тебе не з мосту, як то кажуть, а з чесноти в моральне зло.

• Майбутнім ми маримо, а сучасніш гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.

• У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.

• Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!

Істина

• Не все те отрута, що неприємне на смак.

• Бери вершину і матимеш середину.

• Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві.

• Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.

• 3 видимого пізнавай невидиме.

• Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.

• Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?

• Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.

Щастя, радість

• Безумцеві властиво жалкувати за втраченім і не радіти з того, що лишилось.

• Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись.

. · Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.

• Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий? Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва - відхили лише вхід у душу свою.

І сьогодні творчість мандрівного письменника й філософа, українського Діогена, актуальна завдяки своєму глибокому проникненню у внутрішній світ людини і в той же час доступному викладу, яскравим образам, а насамперед - завдяки спрямованості на пошук смислу життя та шляхів до щастя.