ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII-ПОЧАТКУ XX ст.

Українська література: комплексне видання для підготовки до ЗНО 2020

ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XVIII-ПОЧАТКУ XX ст.

ПРОГРАМА

• І. Котляревський. „Енеїда“, „Наталка Полтавка“

• Г. Квітка-Основ'яненко. „Маруся“

Опорні поняття теми

Перший твір нової української літератури

Травестійно-бурлескна поема

Перший драматичний твір нової української літератури

Перший прозовий твір нової української літератури

Сентименталізм

Романтизм

Просвітницький реалізм

Народність

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Народився Іван Котляревський 9 вересня 1769 року в Полтаві в родині дрібного чиновника-канцеляриста міського магістрату, дворянина. Мати письменника, Параска Леонтіївна Жуковська, походила із сім'ї козака Решетилівської сотні.

Жоден з біографів не наводить достовірних даних про те, де здобув початкову освіту майбутній письменник.

З 13 лютого до літніх канікул 1789 р. Іван учився в Полтавській духовній семінарії. Значне місце серед навчальних предметів посідали грецька та латинська мови. Але це було не на шкоду: опанувавши ці мови, учні мали можливість в оригіналі читати твори Вергілія, Овідія, Горація, інших письменників античного світу. Саме тут І. Котляревський ознайомився з „Енеїдою“ Вергілія, яка заполонила згодом його творчу уяву і викликала до життя травестійно-бурлескні образи троянців-козаків на чолі з кошовим отаманом Енеєм.

І. Котляревський любив літературу і досить рано виявив не лише потяг до неї, а й талант до віршування. Жаль, що перші проби пера Котляревського до нас не дійшли.

1789 року І. Котляревський, не закінчивши навчання, залишає семінарію. Чому? Точних відомостей немає.

Яким же шляхом пішов двадцятирічний юнак, переступивши поріг великого життя? Саме тим, яким ішло багато людей його стану - дрібного дворянства - чиновником, канцеляристом. Ось ми бачимо його в штаті новоросійської канцелярії, що містилася тоді в Полтаві, пізніше - протоколістом Полтавської дворянської опіки, а згодом - домашнім учителем у поміщицьких маєтках на Полтавщині. Учити поміщицьких дітей вдома - це була досить поширена в ті часи участь небагатих дворян. „Тут і в цю пору свого життя Котляревський бував

на зібраннях і забавах простого люду і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно слухав і записував пісні і слова, вивчав мову, спостерігав звичаї, повір'я, обряди, перекази...“ - згадує С. П. Стеблін-Камінський. У цей же час поет починає свою багаторічну працю над знаменитою „Енеїдою“, про що свідчить лист до Миколи Гнєдича від 27 грудня 1821 року, де сказано: „Я над малороссийской Знеидою 26 лет баюшки баю“.

1796 року І. Котляревський залишає вчителювання в поміщицьких маєтках і поступає на військову службу. Дванадцять років (1796-1808) віддав він їй. Служив у Сіверському карабінерному (потім драгунському) полку, що перебував тоді на Миргород- щині. Брав участь у воєнних діях (у поході проти Туреччини, в облозі Ізмаїла), пройшов службові ранги від кадета до штабс-капітана, одержав ряд нагород. Під час військових дій на доручення командування вів „журнал воєнних действий“, виконував дипломатичні обов'язки.

Наприкінці 1807 року І. Котляревського переводять на службу до Псковського полку, який тоді стояв у Литві. Та служити тут не довелося: як тільки прибув на місце нового призначення, 23 січня 1808 року вийшов у відставку. Причини цієї відставки невідомі.

Коли І. Котляревський перебував на військовій службі, у Петербурзі без його відома вийшла друком його „Енеїда“ (перші три частини). На титульній сторінці стояло: „Энеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским“. А нижче: „Иждивением М. Парпури“. Дата видання: 1798 рік. Знаменна, історична дата! З неї, з цього видання „Енеїди“, починається нова доба українського письменства. І не гадав І. Котляревський, що його першому твору судилась така щаслива історична доля - започаткувати нову українську літературу, стати її перлиною, національною гордістю України. 1808 року в Петербурзі вийшло друге видання „Енеїди“ - теж лише перші три частини, і теж без відома автора. Це викликало незадоволення письменника, і внаслідок цього в третій частині „Енеїди“ з'явилася строфа з досить прозорим натяком на вчинок видавця Максима Парпури:

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорому, без бога бувши

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.

Тому письменник за такі гріхи помістив цього „мацапуру“ у пекло на страшні муки:

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Звісно, І. Котляревський мав право бути незадоволеним вчинком М. Парпури, який, не запитавши в нього дозволу, надрукував поему, проте його різка критика видавця є несправедливою. Навпаки, вчинок М. Парпури заслуговує на схвалення. Адже, здійснюючи видання, та ще й власним коштом, видавець не мріяв про якісь матеріальні вигоди від цього, а навпаки, керувався благородною метою - дати можливість своїм землякам ознайомитись із цією перлиною української літератури. Про це говорить і посвята на книжці: „Любителям малороссийского слова“. Не слід забувати й того, що Максим Парпура був досить високоосвіченою людиною свого часу. Цей конотопський поміщик, лікар за фахом, був українським культурно-освітнім діячем, перекладачем і видавцем. До першого видання „Енеїди“ причетний і Йосип Каменецький, лікар із Чернігівщини.

Оскільки два перших видання „Енеїди“ були здійснені не автором, а на основі рукописних списків, що ходили в народі і містили ряд неточностей, перекручень, а можливо, і пропусків, у І. Котляревського зріє намір самому здійснити видання свого твору. Він сумлінно переглядає текст поеми, виправляє, доробляє його. Одночасно, пішовши у відставку і залишившись без засобів до життя, письменник оббиває пороги Петербурга в пошуках роботи.

Довго, майже два роки І. Котляревський даремно штовхався в передпокоях „сильних світу сього“. Не так легко було відставному офіцеру, що не мав ані грошей, ані зв'язків, влаштуватися на роботу у великому столичному місті. Але його не покидає думка, що він житиме краще. Готує з великим ентузіазмом до друку „Енеїду“, дописавши до неї четверту час

тину, публікує твір 1809 року у Петербурзі, присвятивши його полтавському поміщику Семену Кочу- бею, який фінансував це видання. Це було третє видання „Енеїди“ і перше, здійснене автором.

Не влаштувавшись на службі в Петербурзі, письменник повертається до рідної Полтави. І тут невдовзі - 1810 року - він одержує скромну, але досить почесну посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. „...Полтавський дім виховання бідних хороший в усіх відношеннях, чому сприяє постійне перебування в Полтаві малоросійського воєнного губернатора та піклування головного його наглядача майора Котляревського. Чиновник цей у колі вихованців є шановним і строгим батьком. І він такий строгий в керуванні вихованцями, як і дбайливий у доставленні їм приємностей“ (спогади М. Новикова).

У середині 1812 року І. Котляревському довелося знову повернутися до військової служби: за дорученням генерал-губернатора він виїхав у с. Гороши- не формувати п'ятий козацький полк для війни з Наполеоном. За 17 днів полк був сформований. Безпосередньої участі у війні І. Котляревський не брав. За успішне виконання завдання І. Котляревський був нагороджений медаллю на честь переможного завершення війни.

Сформувавши полк, І. Котляревський просить відпустити його „к прежней должности“.

Цікавою і досить важливою сторінкою в біографії І. Котляревського є театральна діяльність. У часи І. Котляревського Полтава славилась своїм професійним театром, заснованим 1808 року. Це був перший постійний театр в Україні. 1818 року директором цього театру було призначено І. Котляревського, який водночас залишився і наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян.

1818 року до Полтави приїжджає трупа І. Штейна. Серед прибулих артистів був і молодий Михайло Щепкін - кріпак курської графині Волькштейн. Знайомство І. Котляревського з М. Щепкіним переросло в щиру дружбу. Письменника глибоко турбувало підневільне становище друга, і він докладає багато зусиль, щоб викупити талановитого актора з неволі.

Котляревський ревно клопотався,

Щоб викупити Щепкіна з неволі,

Як потім для Шевченка молодого

Робили те Жуковський і Брюллов.

М. Рильський

Для Полтавського театру І. Котляревський написав дві п'єси - „Наталка Полтавка“ і „Москаль-чарівник“. Ролі Макогоненка і Чупруна автор спеціально призначив для М. Щепкіна.

І. Котляревський став членом і Петербурзького „Вільного товариства любителів російської словесності“ (1821), на засіданнях якого читалася „Енеїда“. На прохання членів товариства І. Котляревський продовжує роботу над „Енеїдою“, друкує 1822 року в „Соревнователе...“ уривок з п'ятої частини твору.

Остаточне завершення „Енеїди“ припадає десь на 1825-1826 роки, а перше повне видання її (в шістьох частинах) здійснене тільки 1842 року в Харкові Ізмаїлом Срезневським, коли автора вже не було в живих.

З 1827 року І. Котляревського призначають ще на одну посаду - опікуном богоугодного закладу. На цій посаді він перебував 8 років.

Полтавці щиро любили І. Котляревського - палкого захисника скривджених і зневажених, людину, яка насмілилась виступити проти свавілля полтавських поліцейських чиновників, засудила вчинки міського голови Ворожейкіна та ін.

1835 року письменник за станом здоров'я залишає службу. З винятковим терпінням переносив він страждання трирічної хвороби (подагри) і тихо згас на 70-му році життя 29 жовтня 1838 року о другій годині після півдня (С. П. Стеблін-Камінський). На південній частині полтавського кладовища, недалеко від дороги, що веде на Кобеляки, за розпорядженням самого І. Котляревського, похований він під кронами розлогої тополі.

Головні твори І. Котляревського:

• поема „Енеїда“ - 1794-1825 (1826)

• п'єса „ Наталка Полтавка“ (1819)

• п'єса „Москаль-чарівник“ (1819)

ПОЕМА „ЕНЕЇДА“

„Енеїда“ І. Котляревського за жанром - епічна, травестійно-бурлескна поема. Поемою цей твір називається тому, що це віршовий твір великого розміру, в якому змальовуються значні події, розкриваються яскраві людські характери. Твір епічний, бо в ньому говориться про людей, їхні вчинки, переживання, боротьбу тощо в розповідній формі. Ця поема травестійна, бо автор переодяг античних героїв „Енеїди“ Вергілія в українське вбрання, переніс їх в історичні умови українського життя XVIII ст., зокрема побуту козаків-запорожців, українського панства, чиновництва й простого народу. Цей твір бурлескний, бо події і люди змальовуються здебільшого в жартівливому, знижувальному тоні.

Бурлескно-травестійна традиція в XVII-XVIII ст. була досить поширеною в Україні (вірші мандрівних дяків, шкільні драми, вертепний театр, твори студентів Київської академії). До І. Котляревського уже були спроби перекласти „Енеїду“ Вергілія у бурлескно-травестійному стилі: Італія - Лаллі, „Перелицьована Енеїда“ (1633); Франція - Скаррон, „Перелицьований Вергілій“ (1648-1653); Німеччина - Блюмауер, „Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея“ (1784); Росія - М. Осипов, „Вергилиева „Энеида“, вывороченная наизнанку“ (1791-1796). Твір закінчив (1802-1808) О. Котельников. „Енеїда“ І. Котляревського переважає всі інші переробки „Енеїди“ у світовій літературі своєю реалістичністю, національною самобутністю, художністю. Усі попередні травестії Вергілієвої „Енеїди“ забулися, вони стали лише певним історичним фактом у літературі того чи іншого народу, а твір І. Котляревського ознаменував початок нової доби в розвитку української літератури.

Поема називається „Енеїда“ за іменем головного героя Енея. Ім'я це не українське, а з греко-римської міфології. За легендою, Еней - син дарданського царя Анхіза і богині кохання Венери - учасник Троянської війни. Коли греки зруйнували Трою, Еней, зібравши ватагу троянців, нібито за велінням богів помандрував Середземним морем до Латинської землі, щоб там заснувати нове царство. Про його мандри, сповнені різних дивовижних пригод, розповів стародавній римський поет Вергілій у поемі „Енеїда“. І. Котляревський переробив цю поему на український лад...

І. Котляревський не пішов сліпо за Вергілієм, а підпорядкував сюжет поеми тим завданням, які ставив перед собою. Автор у поемі так пояснює це:

Вергілій же, нехай царствує,

Розумненький був чоловік,

Нехай не вадить, як не чує,

Та в давній дуже жив він вік.

Взявши канву твору Вергілія, І. Котляревський створив цілком оригінальну поему.

Вергілій

• Прославляє завойовницьку політику Риму та військові подвиги його полководців, розповідає про доблесть і мужність Енея - предка роду Юліїв.

І. Котляревський

• Славить українське козацтво, підкреслює його героїзм і відданість всенародній справі, показує життя різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст.

Вергілій І. Котляревський

• Твір має 12 частин

• Перелицьовуючи „Енеїду“ Вергілія, І. Котляревський випускає багато епізодів і описів, внаслідок чого поема римського письменника скоротилась до 6 частин.

Щоб зрозуміти причини появи поеми І. Котляревського „Енеїда“, слід згадати... події Великої французької революції XVIII ст., яка відбулася під гаслами „Свобода! Рівність! Братерство!“. Нові суспільні ідеали проникали в усі європейські країни і кардинально вплинули на розвиток усього європейського суспільства. У складних суперечностях почалась зміна устоїв феодального ладу. Виразником передових ідей французької революції, що проникли й до Росії, пробудили великий інтерес дворянства до історії, культури, мови простого народу, став, зокрема, й І. Котляревський, якого по праву вважають батьком нової української літератури. Провідні риси нового естетичного ідеалу поет втілив у безсмертній „Енеїді“. Цей ідеал - воля, відданість вітчизні, слава козацька. Для українців жива героїчна історія передусім втілена в образах козаків - захисників від турецько-татарських загарбників, польських магнатів. Для І. Котляревського ці образи були дуже яскравими, адже зовсім небагато часу минуло від зруйнування Катериною II Запорізької Січі, коли козацтво змушене було, полишивши згарища, мандрувати до інших земель (на Кубань або за Дунай, до турків) у пошуках нової Січі.

Тема поеми: мандри Енея від Трої до латинської землі (мандри запорожців у пошуках місця для нової Січі).

Ідея: уславлення козаччини, історичного минулого українського народу, утвердження національної самосвідомості українців та їх волелюбних прагнень, що стало поштовхом для розвитку нової української літератури на народній основі.

Зміст поеми:

Частина 1 Початок подорожі Енея. Гостювання у Дідони.

Частина 2 В Сицилії. Поминки по батькові Енея Анхізу Пожежа (горять кораблі троянців).

Частина 3 На землі Кумській. Подорож Енея з Сивіллою на той світ. Зустріч з батьком Анхізом.

Частина 4 В Латинській землі. Обмін подарунками Енея з царем Латином. Початок війни.

Частина 5 Війна між троянцями і рутульцями. Героїчний подвиг Низа та Евріала.

Частина 6 Продовження війни. Поєдинок Енея з Турном.

Працюючи над сюжетом, спробуйте самостійно визначити його частини. Під час цієї роботи звертайте також увагу на позасюжетні елементи (описи пожежі на флоті, пекла тощо).

Образи поеми можна поділити на три групи: Еней і троянці; боги; земні герої (царі).

Образи Енея і троянців

І. Котляревський, зображуючи козаків-троянців, повного мірою використав переваги бурлескно-травестійного стилю. Ось перед нами Еней - троянський полководець і взагалі „хлопець хоть куди козак“. З гострим сміхом розповідає автор про цього розбишаку, що вміє випити і погуляти, часто потрапляючи через це у смішні, а то й скрутні становища. І. Котляревський неначе задався метою показати свого героя у найнепривабливішому вигляді. Ми бачимо, який Еней бридкий на поминках батька Анхіза, як безсоромно поводиться з жінками, яким буває іноді слабкодухим (згадаймо шторм на морі, пожежу на кораблях, його зустріч із Сивіллою). Ми чуємо, яка брутальна його мова, який він непоштивий навіть до богів! Але перед нами - справжня, жива людина, з гріхами і чеснотами, і таку людину треба приймати, розуміти, любити. Автор і сам не приховує своєї симпатії до цього „бурлаки“, „пройдисвіта“, „волоцюги“. З честю витримавши всі випробування долі, Еней, попри все, постає перед нами „ласкавий“, „гарний“ і „гострий, як на бритві сталь“.

Але найбільше захоплення викликає Еней, коли ми бачимо його мудрим воєначальником, кошовим козацького війська. Ми бачимо, що Еней у бою не злякається, перед труднощами не відступить. Він не зійде зі шляху до своєї мети, його не зупинять ні сила ворожа, ні примхи зрадливих богів. А як наполегливо примушує цей „магнус панус“ своє козацтво вчитись, розуміючи, що наука, мови - то шлях до взаєморозуміння між людьми!

Ось таким - гультяєм і сміливим воїном, розбишакою і досвідченим кошовим, „ланцем“ і відважним лицарем - постає зі сторінок поеми троянський отаман Еней - яскраве втілення народного ідеалу козака - захисника вітчизни.

Гідне свого кошового і троянське військо. З любов'ю та жартом змальовує І. Котляревський ватагу Енеєвих розбишак. Ну як тут не згадати рєпінських запорожців!· Овіяні вітрами далеких морських мандрів, засмаглі на сонці, міцні, як дуби, сильні і ставні, вони також люблять добре поїсти, випити, весело розважитись. Але вміють вони - і це головне! - міцно тримати в руках зброю, постояти за свою честь і мужньо захищати вітчизну, а коли треба, то й віддати за неї життя.

Такими є хоробрі козаки Низ та Евріал, героїчний вчинок яких є свідченням вірності присязі, відданості батьківщині. Хоча вони - не троянці за походженням, але були „в службі вірні козаки“. Земляки, вони разом завербувалися до Енеєвого війська і сумлінно несуть свою службу. Відомо, що у Евріала є старенька мати, а Низ взагалі не має нікого з рідних. Намір друзів пробратися у ворожий стан і „каші наварити там“ породжений високим патріотичним обов'язком. Евріал вірний батьковому заповіту: „Умри на полі, як герой“. На-умовляння Низа, щоб Евріал залишився на варті, не ризикував життям, бо в нього є старенька мати, задля якої треба жити, той відповідає:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку...

Бойова дружба між цими козаками-побратимами настільки міцна, що на перешкоді їй не може стати навіть смерть. Слова Евріала звучать клятвою:

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду,

На сто смертей піду з тобой...

Славний подвиг Низа та Евріала є світлим гімном козацькому побратимству, честі, вірності присязі.

Образи богів

Щоб розуміти цю групу образів, слід хоча б у загальних рисах орієнтуватися у системі богів Давнього Риму і Греції. Так, римляни, захопивши грецькі землі, сприйняли й грецьких богів, давши їм, проте, інші імена. Тому у тексті „Енеїди“ І. Котляревського можна побачити подвійне найменування деяких богів (Зевс-Юпітер тощо). Отже:

Юпітер (у греків Зевс, іноді у тексті „Енеїди“ І. Котляревського названий на польський лад Йовиш) - бог грому і блискавки, найстарший між небожителями.

Юнона (у греків - Гера) - дружина Юпітера (Зевса). Під час Троянської війни була на боці греків і переслідувала троянців.

Венера - (Афродіта) - богиня краси і кохання, дочка Зевса (але не Юнони!), мати Енея. Під час війни допомагала троянцям.

Геба - дочка Юнони і Зевса, під час бенкетів підносила богам-олімпійцям нектар та амброзію.

Еол - бог вітрів, жив на плавучому острові Еолії.

Борей - холодний північний або північно-східний вітер.

Нот - теплий південний вітер, тиховій.

Зефір - західний весняний вітер, який приносив дощі.

Евр - східний або південно-східний вітер, який приносив засуху.

Меркурій (Гермес) - бог-вістун, покровитель мандрівників, купців.

Плутон - бог підземного царства.

Прозерпіна - дружина Плутона, втілення всього недоброго на землі.

Нептун - бог морів та океанів.

В образах богів у поемі виведено чиновне панство, вельможних феодалів, показано їх взаємини, побут і звичаї, ставлення до простих людей. Численні сценки, майстерно виписані письменником, переконують читача, що боги - це продажні чиновники, які за хабара готові на все. Так, Еол готовий виконати прохання Юнони зчинити бурю на морі; за хабара, що дав йому Еней, Нептун припиняє шторм.

Перед читачем проходить ціла галерея небожителів: Зевс, Юнона, Венера, Еол, Нептун, Гермес та інші. Добродушний гумор, з яким змальовує їх автор, часто переходить у сатиру, коли висміюється їх заздрість, самодурство, грубість, ненажерливість, продажництво тощо. Мова богів груба, лайлива, яка відбиває таку ж манеру поведінки. Ось таким, наприклад, є Зевс у гніві:

Колись Юпітер ненароком

З Олімпа глянув і на нас

І кинув в Карфагену оком –

Аж там троянський мартопляс...

Розсердився і розкричався,

Аж цілий світ поколихався;

Енея лаяв на ввесь рот:

„Чи так-то, гадів син, він слуха?

Убрався в патоку, мов муха,

Засів, буцім в болоті чорт“.

Образи царів

Українських поміщиків-феодалів І. Котляревський змальовує в образах царів: Латина, Турна, Анхіза, Дідони та ін. їхнє життя теж проходить в нескінченних бенкетах, розвагах, сварках, інтригах.

Створюючи ці образи, І. Котляревський повного мірою використав особливості бурлеску. Портрети царів - яскраві, колоритні, їхня вдача - індивідуальна, майстерно виписана засобами гумору, сатири, гротеску. Ось такою, наприклад, постає перед читачем Дідона:

В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка - що була вдова...

У поемі бачимо дуже сміливі натяки автора на історичних осіб: так, російська цариця Катерина II постає в образі чарівниці Цірцеї:

Живе на острові цариця

Цірцея, люта чарівниця

І дуже злая до людей...

/.../

Пропали! Як Сірко в базарі,

Готуйте шиї до ярма!

Усі герої, залежно від їх ставлення до Енея, допомагають або перешкоджають йому. Дії героїв, як правило, зумовлені часто не так ставленням до Енея, як іншими причинами. Так, Еол Енеєві ні друг, ні ворог, але шкодить йому, бо про це попросила Юнона, через її ж інтриги змінив своє ставлення до Енея Латин, що зрештою призвело до війни...

Працюючи над образами твору, не забувайте тренувати вміння давати їм характеристику, користуючись планом характеристики літературного героя, виписуйте, підкреслюйте найяскравіші цитати.

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Еней

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак.

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятійший од всіх бурлак.

... моторний,

Ласкавий, гарний, і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

Еней піджав хвіст мов собака,

Мов Каїн затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака:

Уже він знав, який Зевес.

Еней

Енея заболіли ноги.

Не чув ні рук, ні голови;

Напали з хмелю перелоги,

Опухли очи, як в сови,

І ввесь обдувся, як барило,

Було на світі все немило,

Мисліте по землі писав.

3 нудьги охляв і ізнемігся,

В одежі ліг і не роздігся,

Під лавкою до світа спав.

Еней пройдисвіт і не промах.

В війні і взріс, і постарів...

Місія Енея

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство:

Не малий буде він панок.

На панщину ввесь світ поганить,

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.

Зевс

Зевес тогді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав.

Юнона:

ставлення

до Енея

Но зла Юнона, суча дочка.

Розкудкудакалась, як квочка,

Енея не любила - страх;

Давно вона уже хотіла,

Щоб його душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах.

Еней був тяжко не по серцю

Юноні, - все її гнівив:

Здававсь гірчийший їй від перцю,

Ні в чим Юнони не просив;

Но гірш за те їй не любився.

Що, бачиш, в Трої народився

І мамою Венеру звав;

І що його покійний дядько,

Паріс, Пріамове дитятко,

Путівочку Венері дав.

Венера

Венера, не послідня шльоха,

Проворна, враг її не взяв...

І ненечка моя рідненька

У чорта десь тепер гуля,

А може, спить, уже п'яненька

Або з хлоп'ятами ганя.

Венера білолика, красна,

Курносенька, очима ясна

І вся, як з кров'ю молоко.

Духи од себе іспускала

І збрую чудную держала,

Явилась так перед синком.

Харон, перевізник до пекла

І перевізчик тут явився,

Як циган, смуглой цери був,

Од сонця ввесь він попалився

І губи, як арап, оддув;

Очища в лоб позападали,

Сметаною позапливали.

А голова вся в ковтунах...

Хароном перевізник звався,

Собою дуже величався,

Бо і не в шутку був божок:

3 крючком весельцем погрібався,

По Стіксові, як стрілка, мчався,

Був човен легкий, як пушок.

Анхіз, батько

Енєя

В сей день його отець опрягся,

Як чикилдихи обіжрався, -

Анхіз з горілочки умер.

Його сивуха запалила

І живота укоротила,

І він, як муха в зиму, зслиз.

Дідона:

вдача;

В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка - що була вдова...

ставлення до Енея

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

Енея так вона любила.

Що аж сама себе спалила.

Послала душу к чорту в ад.

Цірцея

Заклятий острів перед нами,

І ми його не минемо,

Не пропливем нігде човнами,

А на йому пропадемо;

Живе на острові цариця

Цірцея, люта чарівниця

І дуже злая до людей:

Які лиш не остережуться,

А їй на острів попадуться,

Тих переверне на звірей.

Ацест

От тут земелька єсть, хлоп'ята,

Відсіль вона невдалеку:

Сіцілія, земля багата,

Вона мені щось по знаку.

(...)

Там добрий цар живе Ацест.

Нептун

Нептун іздавна був дряпічка,

Почув Енеїв голосок;

Шатнувся зараз із запічка,

Півкопи для його кусок!..

А ти з сідою бородою.

Пане добродію Нептун!

Сидиш, мов демон, під водою,

Ізморщившись, старий шкарбун!

Коли б струхнув хоть головою

І сей пожар залив водою –

Тризубець щоб тобі зломивсь!

Ти базаринку любиш брати,

А людям в нужді помагати

Не дуже, бачу, поспішивсь.

Плутон і Прозерпіна

І братик ваш Плутон, поганець.

Із Прозерпіною засів.

Пекельний, гаспидський коханець,

Іще себе там не нагрів?

Цібелла (Кібелла)

Цібелла, знають во всіх школах,

Що матір'ю була богів;

Ізмолоду була не промах.

Коли ж як стала без зубів,

То тілько на печі сиділа,

3 кулешиком лемішку їла

І не мішалася в діла.

Меркурій, посланець богів

Прибіг Меркурій, засапавшись,

В три ряди піт з його котив;

Ввесь ременцями обв'язавшись,

На голову бриль наложив;

На грудях з бляхою ладунка,

А ззаду з сухарями сумка,

В руках нагайський малахай.

Ірися, посланниця Юнони

Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олімпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух...

Тезіфона, фурія

Прибігла фурія із пекла,

Яхиднійша од всіх відьом.

Зла, хитра, злобная, запекла,

Робила з себе скрізь содом.

Сівілла

Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса.

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах.

Я Кумськая зовусь Сівілла,

Ясного Феба попадя,

При його храмі посіділа.

Давно живу на світі я!

На світі всячину я знаю,

Хоть нікуди і не ходжу,

І людям в нужді помагаю,

І їм на звіздах ворожу...

Латин

Земелька ся була Латинська,

Завзятий цар в ній був Латин;

Старий скупиндя - скурвасинська.

Дрижав, як Каїн, за алтин.

Латин сей, хоть не дуже близько,

А все олімпським був рідня,

Не кланявся нікому низько...

Латин старий був не рубака

І воюватись не любив.

Од слова „смерть“ він, неборака,

Був без душі і мов не жив.

Лавинія (Лавися)

Латин дочку мав чепуруху.

Проворну, гарну і моргуху,

Одна у нього і була.

Дочка була зальотна птиця

І ззаду, спереду, кругом;

Червона, свіжа, як кислиця,

1 все ходила павичом.

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода;

Хоть хто на неї ненароком

Закине молодецьким оком,

То так її і вподоба.

Амата

Но ненечка її Амата

В душі своїй була строката.

Не всякий їй любився зять.

Турн

Один був Турн, царьок нешпетний

3 Латином у сусідстві жив.

Дочці і матері прикметний,

Ібатько дуже з ним дружив.

Не в шутку молодець був жвавий,

Товстий, високий, кучерявий,

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало,

І грошиків таки бряжчало,

Куди не кинь, був Турн царьок.

Паллант, синии Евандра

Евандра син, Паллант вродливий,

К Енею зараз підступив;

Оддав поклон дружелюбивий...

Низ та Евріал

У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая-бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок;

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

„Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять;

Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали,

Тепер не вільна в жизні мать“.

Пекло

Ся улиця вела у пекло,

Була вонюча і грязна;

У ній і вдень було, мов смеркло,

Од диму вся була чадна;

Жила з сестрою тут Дрімота,

Сестра же звалася Зівота...

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!

Рай

От тут-то душі ликовали,

Що праведно в миру живали,

Еней і сих тут навіщав.

Сиділи, руки поскладавши,

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили...

Оскільки програма ЗНО передбачає вміння орієнтуватися у загальному літературному процесі, доречним буде розгляд тем „Реалізм“ і „Просвітницький реалізм“.

Реалізм - один із ідейно-художніх напрямів у літературі і мистецтві XIX ст., основними рисами якого є:

• зображення відносин людини й середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості;

• пізнавально-аналітичне світосприйняття;

• типізація дійсності як універсальний спосіб художнього узагальнення;

• принцип вірності реальній дійсності.

Реалізм „Енеїди“ полягає в тому, що І. Котляревський правдиво і переконливо змалював Україну, життя різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. Сучасна літературознавча наука дає визначення реалізму І. Котляревського як просвітницького.

ОСНОВНІ РИСИ ПРОСВІТНИЦЬКОГО РЕАЛІЗМУ

1. Зображення дійсності в її конкретній даності, в її соціальній якості.

2. Пояснення вчинків і дій героя безпосереднім впливом середовища.

3. Розуміння середовища як сукупності побутових і матеріальних обставин.

4. Зображення характерів у їхній одноплановій даності.

5. Моральний критерій суспільних явищ і дидактизм автора.

6. Сатиричне зображення дійсності.

Народність - одна з найважливіших ознак поеми - виявляється в широкому й глибокому відображенні духовного життя українського народу, його передових ідей і прагнень, його кращих національних традицій, важливих для нього суспільно-політичних явищ дійсності, у високомистецькій формі та живій, барвистій мові, „підслуханій у народі і вперше відлитій в літературній формі“ (М. Мінський).

У поемі багатими, розмаїтими фарбами змальовано народні гуляння, свята, ігри, танці, звичаї і повір'я, народний одяг, побут. Тут називаються десятки народних страв, троянці носять численні українські імена, трапляється велика кількість назв українських сіл, міст і місцевостей. Все це описано з науково-етнографічною точністю, достовірністю в найменших деталях. Дослідники встановили, що в „Енеїді“ згадано більше українських страв, напоїв, ніж у книжці М. Маркевича „Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян“, виданій 1860 року.

Гумористичний та сатиричний ефект досягається у творі засобами травестії (переодягання), жартівливим тоном оповіді, вживанням дотепних народних висловів, прислів'їв, приказок, влучних порівнянь, метафор, зниженої, лайливої лексики, характерної для бурлеску, створенням незвичайних ситуацій. Ось лише деякі приклади вживання художніх засобів, що створюють гумористичний ефект:

• порівняння: Юпітер каже про Енея, який за- гостювався у Дідони, що він „убрався в патоку, мов муха, засів, буцім в болоті чорт“; Еней „піджав хвіст, мов собака, мов Каїн, затрусився весь“; троянці „замурмотали, як коти“; „враг на врага скакав, мов блохи“; Венера, „як собака, хвіст піджавши, пішла к порогу до дверей“; троянці після блукань „охляли, ніби в дощ щеня“;

вульгаризми:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, ирестидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

• макаронічна мова (з метою надання творові жартівливого забарвлення змішуються слова різних мов або рідна мова перекручується на іноземний манер):

„Енеус ностер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю як циганус,

Ад те, о рекс! Прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине,

Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дяковати будем сатіс

Бенефіценції твоєй“, -

так, „по-латинськи“, звертаються троянці до царя Латина.

Поема багата на художні засоби: порівняння, метафори, постійні епітети, прислів'я та приказки. З метою тренування вмінь визначати той чи інший художній засіб випишіть по кілька прикладів до кожного засобу.

„Енеїда“ написана силабо-тонічним віршем.

Строфа поеми складається з 10 рядків. Порядок римування рядків у кожній строфі той самий: перші чотири рядки римуються перехресно (абаб), два наступні попарно (вв), останні чотири рядки римуються кільцево (гддг). Віршовий розмір „Енеїди“ - чотиристопний ямб.

Значення „Енеїди“ І. Котляревського в історії української літератури величезне, адже саме цей твір започаткував епоху нової української літератури, а І. Котляревський вважається її зачинателем.

П'ЄСА „НАТАЛКА ПОЛТАВКА“

„Наталка Полтавка“ - перший драматичний твір нової української літератури, який, за влучним висловом І. Карпенка-Карого, є „праматір'ю українського театру“. Вперше п'єса була поставлена І. Котляревським у 1819 р. в Полтаві за участю знаменитого актора Михайла Щепкіна.

За жанром це драматичний твір, „опера малороссийская в 2-х действиях“.

Темою твору є драма кохання бідної селянської дівчини, яка відстоює своє право на щастя.

Ідея п'єси - піднесення моральних якостей людей з простого народу: вірності у коханні, щирості почуттів; засудження покірності долі.

Сюжет твору має соціальну спрямованість: перешкодою на шляху до одруження Наталки з Петром стає майнова нерівність. Спочатку вони не одружуються через бідність Петра, що змусило його йти на заробітки, потім на шляху стає пан возний, який намагається примусити Наталку вийти за нього заміж.

Композиція п'єси класична. На початку першої дії зі слів Наталки ми дізнаємося, що вона кохає Петра, чекає його. „Петре! Петре! Де ти тепер? Може, де спитаєшся в нужді і горі і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище; а може (плачет), забув, що я живу і на світі. Ти був бідним, любив мене - і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...“ Це експозиція твору.

Зав'язкою є сцена, у якій возний виявляє бажання одружитися з Наталкою. „Так знай же, що я тебе давно уже - теє-то як його - полюбив, як тілько ви перейшли жити в нашеє село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удерживали соділати признаніє пред тобою; тепер же, чи- тая - теє-то як його - благость в очах твоїх, до формального опреділенія о моєй участі, открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: могу лі - теє-то як його - без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вічноє і потомственноє владініє тебе - движимоє і недвижимоє імініє для душі моєй - з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі - теє-то як його - розпоряджать? Скажи, говори, отвічай, отвітствуй, могу лі бить - теє-то як його - мужем пристойним і угодним душі твоєй і тілу?“

Саме тут виникає конфлікт: Наталка дає рішучу відсіч намірам возного. Триває розвиток дії: несподівані колізії зумовлюють напруження, загострення конфлікту, різкі зміни в поведінці і житті дійових осіб (перипетії).

Кульмінацією п'єси є сцена, коли остаточно вирішується доля Наталки. „Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сгюго силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду“.

Розв'язка настає швидко: Терпилиха благословляє Наталку і Петра. „Бог з'єднаєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію...“

Образи п'єси

Образи п'єси утворюють струнку систему. Шість дійових осіб відіграють свою роль у розкритті задуму твору.

Головна героїня — Наталка. Вірна у коханні, вона до останнього прагне відстояти своє право на щастя. Це перший у новій українській літературі реалістичний образ української дівчини, втілення народного ідеалу. їй притаманні такі риси, як щирість, вірність, пошана до старших, цнотливість, людська гідність. Автор не подає портретної характеристики, акцентуючи увагу саме на внутрішніх якостях дівчини. „Золото - не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, - яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить“, - так виборний говорить про Наталку. У своїй боротьбі за щастя Наталка рішуча, традиції (вона ж просватана!) стають на заваді її щастю.

Петро, наречений Наталки, вражає своєю щирістю, вірністю у коханні. Бажаючи щастя Наталці і не маючи змоги переступити через волю її матері, він готовий віддати останнє, щоб Наталка була щасливою. На шляху до щастя йому на перешкоді стають і суспільні, й моральні закони, які він сам подолати не може. Образ Петра „виводить“ розповідь за межі села: „Був я і у моря; був на Дону, був на лінії, заходив і в Харков“. Розповідає Петро і про театральну виставу, яку дивився у місті (читаючи твір, слід звертати увагу на такі деталі).

Вирішити складну ситуацію допомагає Петрові Микола, сільський бідний парубок. Саме він, побачивши у Петрові такого ж, як і сам, „безприютного“, береться владнати щастя закоханих, виступаючи у ролі своєрідного посередника спочатку між Наталкою та Петром, а потім між ними та возним.

Протилежна група героїв твору - це возний, виборний і... Наталчина мати.

Образ возного Тетерваковського наскрізь сатирично-саркастичний, іноді навіть гротескний. Він - дрібний чиновник, проте весь час підкреслює свою „письменність“, пересипаючи мову словами-канцеляризмами. Чого варте тільки його освідчення у коханні до Наталки! Кожний читач може сам визначитися, чи насправді кохав возний Наталку, пояснити причини його відмови від Наталки.

Інтереси возного представляє виборний, виступаючи його сватом. Виборний Макогоненко - хитрий, мудрий, він добре ставиться і до Терпилихи, і до Наталки, розуміє, що возний не пара їй, проте береться за сватання, бо може мати з цього зиск. Він, як і Микола, є посередником, проте з боку возного, у вирішенні конфлікту між двома сторонами.

Мати Наталки, Терпилиха, погоджується на

шлюб дочки із возним, бажаючи влаштувати її життя, адже на Петра, нареченого Наталки, вже годі й сподіватися. Її умовляння зворушили серце дівчини, заради спокою і щастя матері Наталка готова на все. Таки чином, Терпилиха, по суті своїй позитивний образ, стала на заваді щастю своєї дочки.

Найвищою мірою розкриваються образи п'єси у кульмінації, і тоді виявляється, що жоден із них не несе суто негативного заряду. Це надає твору позитивного звучання, підкреслює закладені у ньому гуманістичні ідеї.

Цитатний

практикум

Цитати

Коментар

Наталка

Кохання до Петра

Ти був бідним, любив мене - і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю. Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти. Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...

Чесноти,

працьовитість

Скромність

Не багата я і проста, но чесного роду,

Не стиджуся прясти, шити і носити воду.

Моє все багатство єсть моє добре ім'я...

Гріх вам над бідною дівкою глумитися; чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.

Виборний про Наталку

Золото - не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, - яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить.

Минуле

...Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами - пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисел і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку і дочку. /.../ У Терпила в городі на Мазурів- ці був двір - гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.

Покірність

матері

Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати.

Ставлення до шлюбу

Скажіте мені перше, для чого люди женяться? /.../ Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і сімейство; жити люб'язно і дружно; бути вірними до смерті і помагати одно другому. А пан, которий жениться на простій дівці, чи буде її вірно любити? Чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові і буде все роїтися, що він її виручив із бідності, вивів в люди і що вона йому не рівня; буде на неї дивитися з презирством і обходитися з неповагою, і у пана. така жінка буде гірше наймички... буде крепачкою.

Рішучість у досягненні мети

Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

Петро

Минуле

...покійний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою.

Довга

відсутність

...чотири годи уже, як об нім ні слуху нема, ні послушанія.

Покірність

долі

Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!

Благородство

Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив - все твоє: на, возьми! (Вьінимает из-за пазухи завернутьіе в лубки деньги). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Возний

Закоханість

От юних літ не знал я любові.

Не ощущал возженія в крові;

Как вдруг предстал Наталки вид ясний,

Как райский крин, душистий, прекрасний;

Утробу всю потряс;

Кров взволновалась,

Душа смішалась;

Настал мой час!

Виправдовує брехню і гріховність

Хто тепер - теє-то як його - не брешеть і хто не обманиваєть? Повір мні: ежелі б здесь собралося много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнул: "Брехуни і обманщики!., ховайтесь, а то я поражу вас!.." - єй-єй, всі присіли би к землі совісті ради. Блаженна лож, когда биваєть в пользу ближніх, а то біда - теє-то як його - що часто лжем ілі ради своєй ви годи, ілі на упад других. Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?

Виборний Макогоненко

Обороняє

інтереси

простого

люду

...нам, простому народові, добре, коли старшина, богобоязлива і справедлива, не допуска письменним п'явкам кров із нас смоктати...

Микола про виборного

...чоловічок і добрий був би, так біда - хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Возний про виборного

Ти умієш увернутись - теє-то як його - хитро, мудро, недорогим коштом; коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради.

Чесність

Брехать і обманьовать других - од Бога гріх, а од людей сором.

Терпилиха

Знедоленість

На нас, бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.

Ставлення до Наталки

Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобі не ворог.

Ставлення до Петра

...покійний твій батько напослідок не злюбив Петра і, умираючи, не дав свого благословенія на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде.

Микола

Мрії

Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота - без роду, без племені, без талану і без приюту. Що робить - і сам не знаю. Був у городі, шукав міста, но скрізь опізнився. (Думает). Одважусь в пекло на три дні! Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоть із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негіднійші од мене. Люблю я козаків за їх обичай! Вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють.

Приязнь до Петра

Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем...

П'єса, маючи фольклорне підґрунтя, вражає чудовими зразками народнопісенної мови. Під час роботи над твором учням варто виписати приклади вживання метафор, порівнянь, епітетів (дівка проста, некрасива, з добрим серцем, не спесива)·, синекдохи (козак в лузі окликнувся, - швед, татарин, лях здригнувся)·, гіперболи (віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться)·, фразеологізмів тощо, а також використання елементів поетичного синтаксису (інверсії, тавтології, риторичних фігур і т. ін.), простежити за мовою як засобом творення характерів дійових осіб.

Роль пісень у творі

Говорячи про фольклорну основу твору, слід особливу увагу приділити пісням, які звучать у ньому.

За жанровими особливостями їх можна поділити на кілька груп:

• ліричні („Віють вітри, віють буйні“, „Ой мати, мати, серце не вважає“, „Чи я тобі, дочко, не добра желаю“, „Чого ж вода каламутна“, „Що за того Петруся“);

• козацькі („Та йшов козак з Дону“);

• історичні („Гомін, гомін, гомін, гомін по діброві“, „Ворскло, річка невеличка“);

• бурлацькі ( „Та йшов козак з Дону“ );

• сатиричні („Всякому городу нрав і права“);

• жартівливі („У сусіда хата біла“, „Дід рудий, баба руда“, „Ой під вишнею, під черешнею“).

За походженням пісні „Наталки Полтавки“ поділяються на групи:

• пісні, написані самим І. Котляревським („Віють вітри, віють буйні“, „Ой мати, мати, серце не вважає“, „Ой я дівчина Полтавка“, „Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву“, „Чого вода каламутна, чи не хвиля збила“, „Ей, Наталко, схаменися“, „Де згода в сімействі“, „Підеш, Петре, до тієї“, „Чи я тобі, дочко, не добра желаю“, „Напинаймо веселиться“);

• народні пісні в обробці автора („Сонце низенько, вечір близенько“, „Вітер віє горою“, „Що за того Петруся“, „Ворскло, річка невеличка“);

• перероблені автором літературні пісні XVII- XVII ст. („Всякому городу нрав і права“ - перероблений вірш Г. Сковороди, „От юних літ не знал я любові“, „Ой доля людськая, доля єсть сліпая“);

• народні пісні, введені автором в п'єсу майже без змін („Ой під вишнею, під черешнею“, „Та йшов козак з Дону“, „У сусіда хата біла“, „Дід рудий, баба руда“, „Гомін, гомін“).

Цікаво, що пісня виступає у п'єсі потужним засобом формування літературного образу. Так, варто з'ясувати, яку роль відіграє та чи інша пісня у творі, які риси характеру героя вона підкреслює. Для цього можна скористатися такою таблицею:

Назва пісні

Хто

виконує

пісню

Роль пісні у п'єсі, її основні мотиви

1

Віють вітри, віють буйні

Наталка

Показати свою вірність коханому. У пісні звучить сум дівчини, її страждання й туга за Петром.

2

От юних літ не знал я любові

3

Видно шляхи полтавськії

4

Дід рудий, баба руда

5

Ой під вишнею, під черешнею

6

Всякому городу нрав і права

7

Ой доля людськая, доля єсть сліпая

8

Ой мати, мати! Серце не вважає

9

Чи я тобі, дочко, не добра желаю

10

Ей, Наталко, схаменися

11

Де згода в сімействі

12

Чого вода каламутна

13

Гомін, гомін

14

Сонце низенько, вечір близенько

15

Вітер віє горою

16

У сусіда хата біла

17

Та йшов козак зДону

18

Що за того Петруся

19

Підеш, Петре, до тієї

20

Ворскло, річка невеличка

21

Ой я дівчина Полтавка

22

Начинаймо

веселиться

Варто також знати, що музичну інтерпретацію п'єси спочатку дав А. Й. Барсицький, ноти якого до кількох пісень твору опубліковано в альманасі „Ут- ренняя звезда“ (1834, № 2). Нове музичне оформлення „Наталки Полтавки“ здійснено видатним українським композитором Миколою Віталійовичем Лисенком у 1890 р.

„Енеїда“ і „Наталка Полтавка“ І. Котляревського є першими творами нової української літератури, які стали своєрідним фундаментом для наступних поколінь письменників. Саме до І. Котляревського звернені слова глибокої пошани Великого Кобзаря:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люде,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

„Наталка Полтавка“ І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію й повела її шляхом народності до вершин світової драматургії.

Характерні риси драматургічної творчості І. Котляревського:

- невелика кількість дійових осіб;

- вдало вибраний конфлікт;

- напруженість і природність розвитку сюжету;

- стрункість композиції;

- органічно вмонтовані в текст пісні;

- народна, індивідуалізована й гранично виразна мова;

- соковитий гумор;

- чіткість ідеї.

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО

Письменником, який започаткував художню прозу в українській літературі передшевченківського періоду, був Григорій Квітка-Основ'яненко.

Народився письменник у поміщицькій родині 1778 р. у с. Основа, під Харковом. Енергійна, творчо обдарована людина, він обіймав високі посади: військовий офіцер, предводитель дворян Харківського повіту, член-кореспондент статистичного відділу ради міністрів внутрішніх справ, повітовий совісний суддя, надвірний радник у Харківській палаті карного суду - і разом з тим вів широку громадську діяльність: був директором Харківського театру, одним із засновників Інституту шляхетних дівчат - першого в Україні жіночого навчального закладу у XIX ст., організатором видання перших в Україні журналів „Украинский вестник“ і „Харьковский Демокрит“, одним з ініціаторів створення університету та публічної бібліотеки у Харкові, членом „Товариства науки при Харківському університеті“. Вражає й письменницька діяльність Г. Квітки-Основ'яненка: зауважимо, що він - автор повісті „Маруся“, першого україномовного прозового твору нової української літератури, і п'єси „Сватання на Гонча- рівці“ - першої української соціально-побутової комедії. Фактично, Г. Квітка-Основ'яненко був єдиним прозаїком нової української літератури аж до кінця 40-х р. XIX ст.

Спочатку Г. Квітка-Основ'яненко писав російською мовою, проте в роки миколаївського гніту, коли реакційними колами заперечувалася сама можливість створення української літератури, почав писати українською. Квітка виступив оборонцем рідної мови й літератури не тільки від чужих недругів, а й від „своїх“ невір. Написати українську повість Г. Квітку-Основ'яненка спонукав цікавий факт біографії. „До случаю, был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язик неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал „Марусю“ и доказал, что от малороссийского язика можно растрогаться“, - так розкрив письменник причину появи повісті українською мовою у листі до одного зі своїх друзів, П. О. Плетньова.

ПОВІСТЬ „МАРУСЯ“

За жанром „Маруся“ - сентиментально-реалістична повість. Сентименталізм - напрям у європейській літературі другої половини XVIII - початку XIX ст., що прийшов на зміну класицизму й розвивався як утвердження чуттєвої стихії на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму. Виник сентименталізм в Англії з появою твору Л. Стерна „Сентиментальна подорож“. Цей роман дав назву новому літературному методу. Характерними рисами сентименталізму є намагання показати особистість в рухах душі, думках, почуттях, прагненнях; утвердження культу почуттів; утвердження багатства духовного світу представників нижчих станів; домінування морально-етичних цінностей; збереження тенденції поділу героїв на позитивних і негативних. Щоб глибше розкрити внутрішній світ героїв, автори сентиментальних творів використовують динамічний пейзаж (наприклад, вступ до балади „Причинна“ Т. Шевченка: „Реве та стогне Дніпр широкий...“), ліричні відступи („Катерина“ Т. Шевченка: „Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся з малим сиротою?“), народнопоетичну лексику, зокрема пестливі слова („Маруся“ Г. Квітки-Основ'яненка: „Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку.почуття героїв змальовують надмірними („Маруся“ Г. Квітки-Основ'яненка: „Що ж Маруся? І вона, сердешна, щось ізмінилась: то була, як і завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно і нудно, і, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? І сама не зна. Хіба тим, що й він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечей і озьме, і все б вона плакала, а Василь - мов у самій душній хаті, неначе його хто трьома кожухами вкрцв і гарячим збитнем напува. От мерщій і відвернуться один від одного і, бачиться, і не дивляться, то й, гляди, Василь тільки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся і почервоніла, і вп'ять іззирнуться меж собою“). Зазвичай сентиментальні твори мають трагічний фінал. Тон розповіді - розчулений, оскільки це відповідає завданню сентименталізму - викликати у читача жаль і співчуття до героїв, що зазнали складних життєвих випробувань. Розповідь ведеться від першої особи.

В українській літературі сентименталізм поєднується з реалізмом, що є характерним і для повісті „Маруся“ Г. Квітки-Основ'яненка.

Повість має дидактичний (повчальний) характер, чим зумовлена структура твору: він складається з двох частин - авторський вступ-теза „...чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сім світі до чого-небудь...“ і сюжет-ілюстрація, що стверджує правильність цієї тези.

Тема твору - кохання Марусі і Василя. Можна сказати, що ця повість - балада у прозі про кохання, долю і смерть.

Ідея твору - піднесення краси почуттів простої людини - повного мірою реалізує основні завдання сентименталізму.

Повість має одну сюжетну лінію. Основу сюжету складають події, що показують зародження і розвиток почуттів між закоханими.

Експозицією є розповідь про Наума Дрота і його жінку Настю до народження Марусі, дитинство Марусі.

„Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін - він вже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і бог милосердний: що б то ні задумав, усе йому Господь і посилав. Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу. Не було меж ними не тільки бійки, та й ніякої лайки. Щодень хвалили бога за його милості.

У в однім тільки була в них журба: не давав їм бог діточок [...].

Аж ось за отцевські і материнські молитви дав їм бог і дочечку. Та й раді ж були обоє, і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побіжить, чи до сусідів, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слідком за нею і ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала і Отченаш, і Богородицю, і Святий Боже, і половину Вірую. А тільки було зачує дзвін, то вже ні заграється, ні засидиться дома і каже: „Мамо! Піду до церкви, бач, дзвонять; грішка не йти; тату, дай шажок на свічечку, а другий старцю божому подати“. І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б'є.

От і виросла їм на втіху“.

Зав'язка повісті - зустріч Марусі і Василя на весіллі. „Отакраз, на клечальній неділі, була Маруся у своєї подруги у дружках на весіллі і сиділа за столом. Проти дружечок, звичайно, сиділи бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами. Як пришивали боярам до шапок квітки, то усі клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора і той п'ять шагів положив, що усі здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишені довбавсь; а далі витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальці, достав та й положив на викуп шапки, за квітку, цілісінький гривеник!.. Як брязнув, так усі, хто був на весіллі, так і вжахнулись, а дружки аж співати перестали. А він собі й дарма: потряс патлами та за ложку і став локшину доїдати, буцім тільки копійку дав.

От, сидячи за столом, як вже попринімали страву, давай тогді Василь дівчат розглядать, що були у дружках. Зирк! і вздрів Марусю, а вона аж у третіх сиділа, бо старшою дружкою, скільки було її не просять, ніколи не хоче: „Нехай, - каже, - другі сідають, а мені і тут добре“.

Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади - поперед усіх: тільки його й чули, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб“.

Цікавим є розвиток дії: через розповідь про історію кохання Марусі і Василя показано також життя українського селянства, звичаї й обряди, моральні цінності простого люду.

Кульмінацією повісті є хвороба і смерть Марусі.

Наум нахиливсь та над ухом й голосно чита „Вірую во єдиного Бога“ та „Богородицю“... а се вона - зирк очима та й сказала голосно:

- Чи ви чуєте?... Що се таке? Наум впав навколішки і каже:

- Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!

Далі Маруся ще спитала:

- Чи ви бачите? - тай замовкла... Здохнула важко... тільки й промовила: - Мати божа!., прийми... - і успокоїлась навіки!

Розв'язка твору - поховання Марусі.

Епілог - розповідь про долю Наума Дрота і Василя після смерті Марусі.

Читаючи твір, варто скласти його план. Це допоможе уникнути помилок під час тестування. Так, без знання тексту повісті учень, опрацьовуючи питання може зробити помилку, оскільки зазвичай сватанням і весіллям традиційно закінчуються розповіді про кохання.

Вдале сватання Василя до Марусі є

А зав'язкою

Б елементом розвитку дії

В кульмінацією

Г розв'язкою

Д позасюжетним елементом,

Образи повісті наскрізно ліричні. Так, Маруся - втілення краси й морального доброчестя. Яскравим є портрет героїні: „Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цві- точки розцвітають, і меж ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе со-пілочка заграє стиха, що тільки б іїм слухав; а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста. Коси у неї як смоль чорнії та довгі-довгі, аж за коліно; у празник або хоч і в недільку так гарно їх повбира, дрібушки за дрібушку та все сама собі запліта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінці у лепти аж геть порозпуска; y груди так і обнизані добрим намистом з червонивши, так що разків двадцять буде, коли й не більш, а на шиї... та й шия білесенька- білесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус [єднус - дукач.] і у кольці зверху камінець, червоненький... так так і сяє!“

Таким же привабливим, гарним, чистим душею зображений і Василь. До речі, повість „Маруся“ - один із небагатьох творів, у якому, попри гострі колізії та трагічний фінал, немає жодного негативного образу, а трагедія є результатом фатальних обставин.

Порада: учню слід навчитися не тільки характеризувати той чи інший художній образ, а й уміти порівнювати образи різних творів. Так, порівнюючи Марусю й Наталку Полтавку (однойменна п'єса І. Котляревського), ми можемо помітити багато спільного між ними. Проте долі дівчат є різними. Відмінні також засоби творення образів: змальовуючи Марусю, Г. Квітка-Основ'яненко йде за вимогами сентименталізму й уживає багато пестливих слів, дає докладну портретну характеристику, створює детальний ніжно-пестливий портрет героїні. Уміння давати порівняльну характеристику героям одного твору (наприклад, Петру і Миколі за п'єсою „Наталка Полтавка“ І. Котляревського) або різних творів (наприклад, ставлення до кохання Лукаша з драми-феєрії „Лісова пісня“ Лесі Українки та Гриця Бобренка з поеми Л. Костенко „Маруся Чурай“) допоможе учневі орієнтуватися у варіантах тестових завдань і свідомо обирати правильну відповідь.

Твір Г. Квітки-Основ'яненка називають енциклопедією української обрядовості. Справді, ми знаходимо тут обряди сватання, весілля, похорону. Цей твір можна вважати також чистою криницею народної мови. Багатство художніх засобів вражає.

Художні особливості повісті „Маруся“.

• Джерела повісті - це дійсність українського села і народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (кохання, розлука, смерть закоханих). Від народної поезії - образність твору, від казки і переказу - її розповідний стиль.

• Герої списані з натури без будь-якої прикраси і відтушовування“.

• Поєднання сентименталізму з реалізмом.

• Мова твору: під впливом сентименталізму розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлуку, смерть Марусі, горе її нареченого та батька; застосування зменшено-пестливих форм слів („Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять“, „Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанної“, „Ось і рідесенький туманець пав на річечку“).

• Докладне змалювання сцен побуту, звичаїв, обрядів (описи танців, сватання, весілля, похорон з голосіннями).

• Майстерний опис краєвидів (з поєднанням поетичних, музичних, образотворчих засобів).

Повість „Маруся“ Г. Квітки-Основ'яненка справила великий вплив на українське суспільство і творчість письменників. Так, Т. Шевченко писав Квітці: „Яе цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша "Маруся" так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю. Далебі, правда...“






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.