Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020
Слово про похід ігорів (кінець XII століття)
Давня українська література
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Оригінальна світська література
“Слово про похід Ігорів” було знайдено випадково в 1795 році серед рукописів Спасо-Ярославського монастиря. Його придбав О. Мусін-Пушкін. З шести вміщених у ньому творів п'ять перекладних були вже відомі, шостий - ще не знаний - назви не мав. Цей твір і було названо “Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова”. Пізніше було зроблено копію для Катерини II, а також у 1800 році опубліковано в Москві. Оригінал твору згорів під час війни 1812 року.
Автором поеми міг стати лише видатний мислитель свого часу, демократ-патріот, талановитий і високоосвічений. Він мав досконалі знання з історії, воєнної справи, тонко розумів природу, знав тогочасну літературу, фольклор, про що свідчить система художніх засобів “Слова про похід Ігорів”. Докладність розповіді про похід Ігоря на половців дає підстави твердити, що автор був одним із його учасників, яким пощастило повернутися на батьківщину. У тому ж 1185 році або наступному під свіжими враженнями від пережитих подій була написана поема.
Тема твору. “Слово про похід Ігорів” - героїчна поема про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців у 1185 році. Про цей же похід розповідає і “Київський літопис”.
Половецькі кочові племена півдня часто нападали на руські землі, грабували їх, брали у полон людей. Княжі дружини не раз давали їм гідну відсіч. Так, у 1183 і в 1184 роках київський князь Святослав, об'єднавшись з іншими князями, провів успішні походи проти половців. У цих походах не брав участі князь Ігор. І тепер він сам вирішив з братом Всеволодом, князем трубчевським, сином Володимиром, князем путивльським, та племінником Святославом, князем рильським, “або голову свою положити, або напитися шоломом з Дону”.
Поема починається із заспіву. Автор звертається до свого попередника, співця Бонна, роздумує над тим, чи не почати розповідь про похід князя Ігоря “старими словесами”, тобто за традиціями цього давнього жанру. Із заспіву ми довідуємося про те, що з давніх пір на Русі існувало немало ратних повістей, але автор не хоче їх наслідувати: “Бонн же віщий, якщо кому хотів пісню творити, то розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмари”. Автор висловлює свій намір говорити тільки правду про трагічну битву князя, про князівські міжусобиці, про їхні незгоди, які стали причиною поразки Ігоря та його війська, бо не було єдності та одностайності серед руських князів в обороні рідної землі. Глід зазначити, що настанова на правду витримана повністю: у “Слові” діють лише історичні особи, уживаються конкретні географічні назви того часу, відтворено деталі військово-дружинного побуту, подано зарисовки флори і фауни Русі та половецьких степів. В останньому абзаці заспіву автор говорить, що збирається вести розповідь від старого Володимира до нинішнього Ігоря, тобто висвітлити події майже двох століть.
Далі починається розповідь про збір Ігоревого війська. Коні вже осідлані і готові до походу, а у воїнів “луки напружені”, “сайдаки отворені, шаблі вигострені”. Але початок походу нічого доброго не віщує: чути зловіщий крик птаха, “сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила, лютий свист зблизька встав”. Затемнення сонця - недобрий знак, природа ніби попереджає Ігоря про небезпеку. Але ніщо не може його зупинити: “Ігор на Дін своїх воїв веде”. Те, що Ігор не зважив на лихе віщування, свідчить про його відвагу та наполегливість у досягненні мети. Але автор “Слова про похід Ігорів”, захоплюючись мужністю Ігоря, говорить, що такими діями князя керувало прагнення влади, слави і легкої наживи (адже половці були на той час знесилені попередньою поразкою).
Перша битва з половцями. Кінне військо Ігоря рухалося половецьким степом усю ніч, а посеред дня вишикувалося в бойовому порядку. Мужньо билися русичі першого дня і здобули не лише перемогу, а й багату поживу:
Покривалами, і опанчами, і кожухами
почали мости мостити по болотах
і багнистих місцях і всякими узороччями половецькими.
Підбадьорене удачею, “дрімає в полі Олегове хоробре гніздо”.
Друга битва з половцями. На світанку полки русичів були оточені ворожим військом. Уся природа віщує лихо: “кривавії зорі світ провіщають ...”, “ріки мутно течуть”, “мла поле вкрила”. Автор змальовує тривогу русичів перед новим наступом, а потім подає величну картину кривавого бою, у якому мужньо билася руська дружина, але не змогла встояти проти навали орди. Опис битви автор перериває екскурсом у минуле: нагадує читачеві про язичницькі часи, коли Русь була єдина і не знала міжусобиць. Спокій був на Русі і за Ярослава Мудрого. Його порушив своїми походами Олег Святославович, який, уклавши угоду з половцями, сам почав нападати на руські князівства. Цього князя автор “Слова” називає “Гориславичем”, бо той ніс своєму народу горе і сіяв смерть. Сама битва описана дуже стисло, але достатньо художньо і яскраво: “Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кровію полита”. Битва тривала півтори доби, причому половці весь час вводили свіжі сили, а русичі резерву не мали. У цьому бою хоробро бився буй-тур Всеволод, а Ігоря було поранено й узято в полон. Розповідь про останню битву на річці Каялі завершується у стилі народних дум: “Бились день, бились другий, третього дня під полудень упали стяги Ігореві... Тут кривавого вина недостало; тут пир докончали хоробрі русичі: сватів попоїли і самі полягли за землю Руськую ...” (ідеться про сватів у прямому розумінні: княжич Володимир був заручений з юною Кончаківною).
Тужіння за Ігоревим військом. Висловлюючи тяжкий смуток з приводу поразки Ігоря, автор використовує фольклорний образ Діви-обиди. Матері й дружини тужать за полеглими синами та чоловіками. їхній плач сповнений безмежної туги, болючої безнадії, що викликані невиправною втратою. Разом із жінками тужить уся Русь.
Сон і “золоте слово” Святослава. Цей розділ є центральним за ідейно- тематичним змістом та найбільшим за обсягом. У ньому розкрито основну думку твору, його ідею - заклик до єднання руських князів, до національної злагоди перед зовнішньою загрозою. Дія відбувається в Києві. Князю Святославу наснився віщий сон: терем без князька (дошки, що утримує дах), перли і синє вино, каркання сірих ворон (символ смутку і скорботи). Бояри розтлумачують йому сон і повідомляють страшну звістку про поразку Ігоря. Зрозумівши зміст пророчих видінь, Святослав “ізронив золоте слово, з сльозами змішане”. У його словах звучить біль і смуток, а не гнів і злість. Київський князь поіменно звертається до всіх могутніх і всесильних правителів Русі - Всеволода Велике Гніздо, Рюрика і Давида Ростиславичів, галицького Ярослава, Осмомисла, Романа, Мстислава та інших. У цьому звертанні - заклик єднанатися, щоб “помститися за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича”.
Образ київського князя Святослава у творі ідеалізовано свідомо, навіть з деяким відступом від історичної поради. Це зрозуміло і виправдано, бо Святослав представляв верховну владу. Київ був центром не тільки територіального, а й морального об'єднання руських земель. Атому й постає київський князь як мудрий політик, достойний своєї землі правитель, що печалиться недостойними ділами дітей своїх.
Плач Ярославни. Це справжня лірична перлина у творі. У Путивлі на міській стіні тужить за своїм коханим чоловіком княгиня Ярославна. Згорьована жінка звертається до могутніх сил природи: вітра-вітрила, Дніпра- Славутича, світлого-трисвітлого сонця - з проханням допомогти її чоловікові (Ігореві). Плач Ярославни схожий на заклинання, бо молода княгиня щиро вірила у всесильність сил природи і сподівалася на їхню допомогу. Ярославна - чудовий образ жінки-слов'янки, сповнений духовної краси і чарівності. Вона зуміла зберегти сердечне тепло, любов до людей, до рідного краю і болісно переживає горе свого народу.
Утеча Ігоря з полону і повернення додому. Природа, ніби відповідаючи на благання Ярославни, допомагає Ігорю втікати з полону: Донець “леліяв ... князя на хвилях, слав йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав його теплою млою під тінню дерев зелених, стеріг його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах”. Природа виступає у “Слові” справжньою дійовою особою. Назви птахів і звірів трапляються у творі понад 70 разів, автором згадано багато річок, озер, боліт, пагорбів, майстерно передано відчуття степу, великого простору країни, її дібров водяних і небесних просторів. Усе перебуває в тісному взаємозв'язку: природа, люди, космос - усе живе, дихає і хвилюється, як один гармонійний велетенський організм.
За Ігорем у погоню вирушили Ґзак і Кончак, але не наздогнали його, і князь повернувся до Києва. “Слово” закінчується мажорним акордом: “Ігор їде по Боричевім до святої Богородиці Пирогощої” (за історичними джерелами, Ігор повернувся спочатку до Новгород-Сіверського). Автор користується таким домислом умотивовано: він повертає Ігоря саме до Києва, до золотого київського престолу як вірного васала великого князя, що дбає про міцність держави.
Твір закінчується славою на честь князів і їхніх дружин.
Жанр “Слова”. Сам автор визначає свій твір як “слово” (зразок ораторської прози). Неодноразово називає його “повістю”, або “трудною повістю” (тобто військовим твором), причому повість означає “оповідь”, “розповідь”, “повістування”. У “Слові” наявні елементи двох жанрів: прози і поезії. Є припущення, що виконувалося “Слово”, як і думи, у супроводі музичного інструменту. Одні вчені вважають, що весь текст “Слова” написано ритмічною мовою: рядки різноскладові, а ритм підтримується інтонацією - прискоренням або уповільненням мови, завдяки чому дається внутрішня оцінка кожного епізоду; рядки об'єднано в завершені смислові періоди, які є композиційними ланками твору (у кожному періоді 5 або 9 рядків), логічний наголос падає, як і в думах, на кінець рядка. Інші вчені стверджують, що ритмічність мови у творі спостерігається лише в тих місцях, де оповідь особливо піднесена, схвильована