Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

Кіноповість “Україна в огні (1943)
Олександр Довженко (1894 - 1956)
Література ХХ століття

Всі публікації щодо:
Довженко Олександр

У кіноповісті “Україна в огні” письменник показав перші дні війни, про- рахунки як радянського командування, так і ворога, випробування духу людей, які любили свою землю і свободу понад усе. Узявши собі за мету правдиво показати долю українського народу під час Другої світової війни, О.Довженко хоче розповісти про нього так, щоб возвеличити його, поставити на такий п'єдестал, на якому він досі не стояв. Твір був такий відвертий, такий вражаюче правдивий, що в січні 1944 року Сталін заборонив кіноповість для друку і постановки. На засіданні ЦК, де відбулося її обговорення, автора звинуватили в тому, що він “духовно роззброював рідний народ у боротьбі з фашизмом”. Звинувачений у націоналізмі, Довженко був підданий остракізмові - його ім'я кинули на поталу, приниження й осміяння.

Твір був названий націоналістичним, а насправді пройнятий високим патріотизмом. У ньому автор розв'язує ряд гострих морально-етичних проблем: проблему гуманізму, високої моральності, продовження роду, осуд війни, духовного і національного безпам'ятства, зрадництва.

Композиція твору. Події відбуваються в основному в Україні, зокрема в селі Тополівка, деякі - у Німеччині. Автор ділить своїх героїв на два табори: прості люди-трудівники, українські селяни - голова колгоспу Лаврін Запорожець, його дружина Тетяна, якій тільки-но виповнилося 55 років, шестеро їхніх дорослих дітей, Мина Товченик, Христя Хутірна; другий - німецький полковник фон Краузе, що утікав з України з полону у Першу світову війну, його син Людвіг, італійський капітан Пальма, зрадник Заброда.

Оскільки цей твір - кіноповість, він має відповідну будову: складається з п'ятдесяти епізодів-картин. Кожний з них постає кричущою правдою про жахи війни. Ось перший епізод: відзначають п'ятдесят п'яту річницю Тетяни Запорожчихи. Зібралися біля матері всі її діти: Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван - воїн-артилерист, Савка - славний чорноморець, Григорій - агроном з орденом “Знак Пошани і на грудях, Трохим з дружиною і п'ятьма дітьми та утіха всього роду - донька Олеся. А на ранок почалася війна, і повіз батько Лаврін Запорожець своїх синів на фронт. І почалося знищення славного українського роду: “прострочило Тетяну кулеметом з ворожого літака на власному городі”, сина Савку вбили на возі, і батько “притулився до мертвих синових грудей і заплакав уголос” та й повіз назад до Тополівки ховати. Яка це страшна трагедія, коли батьки мусять ховати власних дітей! Жахіття війни ...

А німці уже в Тополівці. Обирають старосту. Ніхто не хоче ним бути. Тоді село загнали у ставок - усі стоять “по горло у воді, під млином”. Двічі лунає команда: “Вогонь!” - і підпалюють кілька хат. Аби порятувати село від німецького глуму й знущання, старостою згодився бути Лаврін Запорожець. Немов за кадром звучить голос диктора, сповнений туги й безмежного жалю: “О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки і переправи трупом запалися ... Степи гнівом утоптано та прокляттям, тугою і жалем”.

Страшний, моторошний епізод: молодь відправляють до Німеччини на каторжні роботи. Шість матерів упали на рейки, аби спинити поїзд. Ні, він не спинився, над трупами матерів проносячи їхніх дітей, помчав далі, у чорну безвість ... Півдесятка чоловіків тут же розстріляли “для порядку”.

Образи твору. Авторські ідейні задуми втілені в образи. Так, Лаврін Запорожець, з діда-прадіда вільна людина, ставши старостою, запрягає односельців у плуги, щоб землю орали, кажучи при цьому дочці Олесі: “Не хотіли ярем, треба було битися за волю”. Отак одним реченням Олександр Довженко хотів ствердити давню істину: за волю треба боротися і не поступатися своєю землею нікому.

Прості люди у повісті “Україна в огні” надзвичайно високоморальні. Купріян Хутірний не пускає в хату своїх синів-дезертирів, кажучи їм: “Я царя захищав, а ви свою владу одстояти не можете”. Мина Товченик постійно підсміюється над своїм горем, але переконаний, що для кожної людини найдорожчими є рідна земля та рідні люди, серед яких живеш.

Особливу увагу автор звернув на змалювання моральної краси двох незайманих молодих людей - Олесі й Василя. Василь пройде шляхами війни, матиме кілька поранень, а потім повернеться до тієї красуні, яка віддала йому найдорожче - свою дівочу честь, аби не дісталася на поталу ворогу. Олеся тікатиме з Німеччини, куди її вивезуть, як тисячі інших українських

дівчат, побуває в руках поліцая, але її нестиме на схід “мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність”. Ці два образи переконливо довели, що навіть таке всезагальне лихо, як війна, не стане на заваді правічного природнього закону продовження роду людського і не в змозі вбити любові, на якій тримається життя цього роду.

Трагізмом пройнятий образ Христі Хутірної - Олесиної подруги. Її теж відправили до Німеччини як рабиню, тричі тікала вона з поїзда, тікаючи останній раз, перепливла річку, тим самим врятувавши себе, а потім таки потрапила додому. Стала дружиною італійського офіцера Пальми, який просто пожалів українську дівчину. І за це її судять, називають устілкою, фашистською сукою, нагадують про дівочу гідність. А ось її відповідь прокурорам і суддям: “Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти дівочі головним чином на трудодень і на центнери буряків? Мене життя вже так покарало, що більшої кари й не придумаєш”.

Ернст фон Крауз - утілення всіх негативних рис жорстокого загарбника. Він і його солдати воювали за обіцяні Гітлером сорок п'ять гектарів української землі, тому нищили й палили без жалю, завойовуючи для себе чорноземний простір. Це він, старий Крауз, запропонував фюрерові технологію спалення людей тут, на Сході, щоб добувдти спеціальні масла й жири. За це отримав рицарський залізний хрест з дубовим вінком. Узагалі, ця людина мала неабиякий хист до “вигадок”: за смерть свого сина Людвіга він знищує село, спаливши там живцем усіх людей, навіть дітей. “Клали цілі родини додолу вряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити, плигали з розпачу в огонь услід за дітьми і згорали в полум'ї страшного німецького суду”. Та його таки розстріляють. Справді, хто до нас з мечем прийде, той від меча і загине. Але в одному старий німець був, безумовно, правий. Знайомлячи сина Людвіга з історією свого одвічного ворога, він виголошує болючу істину: “У них від слова “нація” залишився тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників”. І це теж була правда, гостра, неприхована правда про наш народ

Але всім подальшим твором Олександр Петрович Довженко доводить, що наш народ не стане рабом, лакузами. Ось письменник змальовує подвиг Сіроштана, який, осліплений у бою, обв'язавшись гранатами, йде на танк. Ось Мина Товченик по-хазяйськи знімає і ховає мотузку, на якій щойно мав бути повішений, але наступаючі війська врятували його від смерті. Ось веде в бій своїх воїнів Роман Запорожець. Хіба народ, що має таких героїв, можна поставити на коліна, перетворивши на рабів? Мав рацію той же фон Краузе, полковник німецької розвідки, говорячи синові, що завжди тремтить від жаху, коли бачить, як умирають українці - люди високої марки.

Ідея твору. Зміст зображеного в кіноповісті “Україна в огні” - це те, що “не забудуть і потомки в віках”, бо то була така наруга над українським народом, таке горе, “яке лежить за межами обурення і відчаю”. Чи можливо загоїти такі рани? Мабуть, так. А душевне каліцтво? І це в якійсь мірі можливе. Народ, “який звик тисячоліттями до сіяння, до життєстворення в усьому”, - безсмертний. Олександр Довженко теж свято вірить у незнищенність рідного народу, тому й вкраплює епізоди цілком мирного життя у вир воєнних подій: “Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах, діставали з вузликів насіння і з пристрастю садили у землю”. У творі пророчо передбачено ренесанс зраненої України, “яка засяє, та так засяє на весь добрий світ, що осліпнуть від заздрощів всі ...”

Уперше повість було надруковано лише в 1966 році.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.