Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

Маруся Чурай - історичний роман у віршах
Ліна Костенко (народилася 1930 року)
Література ХХ століття

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна

Життя твору починалося непросто. “Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році “Радянським письменником”. (В.Брюховєцький.)

Історична та фольклорна основа роману. Маруся Гордіївна Чурай (Маруся) за переказами жила в Полтаві у 1625-1650-х роках, любила хлопця Гриця Бобренка. Як засвідчують легенди, кохання Марусі та Гриця було нещасливим і закінчилося трагічно. Ця сюжетна лінія розгортається на фоні важливих історичних подій, пов'язаних з боротьбою українського народу за поновлення своєї державності, за визволення рідної землі від національного й соціального рабства.

Авторка роману дотримується історичної правди. Персонажі її твору пишаються своїм історичним минулим, своїм зв'язком з запорозьким козацтвом і його визвольними змаганнями, своїм полтавським полком, який боронив волю рідного міста.

Батько талановитої дівчини Гордій Чурай - хоробрий, чесний, непримиренний борець проти кривди. Колись він помстився шляхтичу і змушений був тікати з Полтави на Січ, де пізніше загинув у бою з ворогами. Його дичка гідна свого батька. Народ наділив її красою, розумом, сильною волею і надзвичайним поетичним та музичним талантом: пісні Марусі іще за її життя стали популярними й улюбленими. їх співали молоді й старі, міщани та вояки Полтавського полку. Дівчина палко полюбила Гриця Бобренка і не змогла знести його зради з Галею Вишняківною. Вона хотіла утопитись, але її врятував Іван Іскра. Тоді Маруся помстилася Грицеві за зраду, за що її було засуджено до страти. Від смерті дівчину врятувала грамота від самого гетьмана, якою їй було даровано життя за великі заслуги як піснетворки.

Але довго жити потому Марусі не довелося: за однією з версій вона померла від сухот, за іншою - пішла на прощу до Полтави і залишилася там в одному з монастирів, де і померла.

Ці усні перекази документально не підтверджені, але живуть у чудових піснях, у народній пам'яті. Ліна Костенко використала народні легенди і дала їм свою інтерпретацію в романі “Маруся Чурай”.

Жанр, сюжет і композиція твору. Жанр твору визначила сама поетеса: історичний роман у віршах.

У романі дві лінії: особиста (доля Марусі та інших персонажів) та історична (боротьба українського народу, зокрема полтавців, проти загарбницької політики польської шляхти). Обидві сюжетні лінії переплітаються.

Роман складається з дев'яти розділів, різних за обсягом.

У І розділі “Якби знайшлась неопалима книга” йдеться про пожежу 1658 року, яка дощенту знищила Полтаву. Іде суд над Марусею, яку звинувачують у вбивстві козака Грицька Бобренка “через отруєння”. На захист справедливого судочинства стають козаки, вони намагаються виправдати і врятувати Марусю від смертного вироку. Почесний член судової ради Мартин Пушкар заявляє: “На тортури згоди я не дам”. Рішуче боронить дівчину Іван Іскра, бо вона для нього не лише вродлива красуня, а пісенна душа рідного народу, тому її треба берегти: “Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні”.

Конфліктна ситуація, що виникла в суді, чітко розмежувала персонажів на два протилежні табори, виявляючи, по суті, їхнє ставлення до мистецтва рідного народу. Марусі виносять смертний вирок:

Ми, вряд, зіпершись на свідоцтва голі, в такий-то спосіб справа була рішена, що має бути карана на горлі, на шибениці, значиться, повішена.

II розділ “Полтавський полк виходить на зорі” наче ілюструє одну з пісень Чураївни “Засвіт встали козаченьки”. Розділ уводить нас в героїку тогочасної епохи: полтавський полк вирушає в похід боронити волю рідного народу:

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога, —

Полтавський полк виходить на зорі!

III   розділ “Сповідь” є центральним у романі. Він поданий у формі спогадів, внутрішніх монологів і несе основне навантаження в розкритті образу головної героїні. Із спогадів Марусі дізнаємося про її дитинство, батьків та стосунки в їхній родині, про дитинство Гриця та його виховання, про його батьків та стосунки в їхній родині, про кохання Марусі й Гриця, про Галю Вишняківну, про Грицькову зраду, про випадкове отруєння хлопця та його смерть. Але ця історія подається на широкому соціально-побутовому та етнографічному тлі полтавського життя XVII століття. У кінці розділу Марусю виводять на страту: “Аякже, смерть усе-таки - це празник, який буває тільки раз в житті”.

IV розділ “Гінець до гетьмана” розширює просторові межі роману: дія виходить за Полтаву. Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, аби сповістити про суд над Марусею Чурай. Слідуючи за гінцем, ми бачимо панораму всієї України, охопленої всенародним повстанням, зустрічаємося з Богданом Хмельницьким, який дає Івану Іскрі універсал, що скасовує смертний вирок Марусі:

Тим часом кінь іржав біля шатра.

Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,

Богдан подав наказ гетьманський свій –

уже печаттю скріплений сувій.

Так переміг високий розум гетьмана, а сюжетний конфлікт роману був розв'язаний.

V   розділ “Страта”, окрім важливої сюжетної функції, виконує певне композиційне завдання - активізує читацьке сприймання твору через посилену драматизацію сюжету. Марусю виводять на страту, подивитися на це збирається мало не вся Полтава, знову розмови: хтось підло втішається, хтось щиро переживає за Марусю. На все, що відбувається довкола, ми дивимося очима Марусі, яка втомлено і якось відсторонено спостерігає за процесом. “І раптом вершник врізався в юрбу”. Це Іван Іскра з добутим універсалом від гетьмана, у якому зазначено:

За ті пісні, що їх вона складала, за те страждання, що вона страждала, за батька, що розп'ятий у Варшаві, а не схилив перед ворогом чола, - не вистачало б городу Полтаві, щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустити дівчину негайно і скасувати вирока того ...

Але Маруся не відчуває ні радості, ні чуда, а лиш тихий розпач: “вмерти не дали”.

VI   розділ “Проща” важливий тим, що в ньому знову розгортається простір. Але робиться це поступово, ми наче пішки слідуємо за Марусею і на своєму шляху спостерігаємо страхітливі руйновища в Україні. Тут же введено образ мандрівного дяка-філософа, який розказує Марусі, що вирушила на прощу до Києва і зустрілася з ним по дорозі до міста, усе побачене і почуте нею, тобто робить усі її споглядання осмисленими: про Остряницю, Наливайка, Лубни і Єремію Вишневецького, про села, які зустрічаються на шляху, про Київ та мощі у лаврських печерах тощо. Дяк - людина спостережлива, багато чого бачив на своєму віку, він ремствує, що освічені люди в Україні нічого не роблять, аби увічнити історію рідного краю на папері. Свою ж бездіяльність виправдовує тим, що почав це робити, та торбу з записами у нього вкрали. Маруся винесла з цього знайомства важливий урок:

Була на прощі, помолилась Богу.

Купила в Лаврі кілька свічечок.

Зустріла добру у житті людину.

І з тих усіх дякових балачок усе частіше згадую єдину, - ту найсумнішу втіху, далебі: комусь на світі гірше, як тобі.

Отже, у цьому розділі відбувається інтелектуальне осмислення історії України, розмаїтих проблем тогочасного життя.

У VII розділі “Дідова балка” нашу увагу привертає образ старого запорожця, якого побратими-запорожці визволили з турецької галери, де він поневірявся цілих двадцять літ. Тепер він знайшов собі притулок в убогій хатині під стінами Полтави, займається різьбярством, “що не різьбить - у нього мимоволі подібне до манесеньких галер”. Його відвідує Іван Іскра, попереджає про наступ ворожих військ, але дід не хоче кидати свого помешкання. Цей розділ композиційно поєднаний з наступними двома розповіддю про облогу Полтави польсько-шляхетським військом:

Козацька чата дивиться на шлях, - по самий обрій порожньо в полях.

Тепер пани хай пройдуть хоч облавою, то вже стоять покинуті двори —

людські осади за Полтавою, поодинокі хутори.

Розділ VIII “Облога Полтави” повідомляє про стійких і непоборних полтавців, які не стали на коліна перед зухвалими шляхтичами. Брами зачинені, гармати націлені на ворога. Мартин Пушкар навчає козакіс: “Якщо їм зараз в руки не дамося, то згодом звідси й вдаримо на них”. Разом з усіма переживає облогу забута Богом і людьми Маруся, сама, бо мати померла, її відвідує Іван Іскра, пропонує одружитися, але дівчина відмовляє йому, бо її “життя - руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте”. Місто в облозі вже четвертий тиждень.

Завершується роман розділом ( Весна, і смерть, і світле воскресіння” (IX). Це епілог. Змучена і виснажена хворобою Маруся очікує свого кінця, вона уже попрощалася з Іваном Іскрою. Облогу знято. Люд повертається до звичного життя. Іде весна - пора цвітіння, любові, пробудження. Тому звучить фінал роману оптимістично, життєствердно: козацькі полки, проходячи повз Марусин дім, співають її пісні:

І “Зелененький барвіночку”

й “Не плач, не журися,

а за свого миленького Богу помолися”.

І про того козаченька, що їхав за Десну.

“Рости, рости, дівчинонько, на другую весну!”

І про воду каламутну, чи не хвиля збила.

І про тую дівчиноньку, що вірно любила.

І про гору високую, і про ту криницю ...

Дівчата вчора берегом ішли

та й заспівали: “Ой не ходи, Грицю”.

Заспівали ту пісню, яка принесла стільки горя й болю її авторці.

Характеристика образів. Образ України вимальовується перед читачем різними зображувально-виражальними засобами: через пейзажі, що постають в тісному переплетенні з долями героїв роману; в історичних подіях і постатях, достовірних та художніх.

Ліна Костенко спеціально не зупиняється на просторовому зображенні пейзажних картин, а подає їх за допомогою мінімальних “вкраплень”. Так поетеса кілька разів варіює такі пейзажні деталі, як місячна ніч, річка, верби над нею, річковий млин тощо. Саме вони надають картинам роману національного колориту. Але замилувано-ідилічних картин української природи та життя у творі дуже мало, зони несуть у собі промінь надії серед зображення сповнених лихоліття народних страждань. Світлі картини є, наприклад, у спогадах Чураївни в ніч перед стратою - це свята нашого народу Івана Купала, Різдва, Водохреща.

“Художній час “Марусі Чурай” ніби здійснює річний колообіг - літо, осінь, зима, весна. Цей потяг до завершеного циклу виявляється як свідчення повноти переживання буттєвої гармонії”. (В.Брюховецький.) Події таким чином перебувають в асоціативно-настроєвій співзвучності з порами року. Чураївну судили влітку. На прощу Маруся вирушає ранньою осінню, дівчиною, яка ніколи не полишала рідної Полтави, тому ця подорож стала для неї справжнім відкриттям, а природа постала перед нею в усій своїй красі:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -

Оці степи, це небо, ці ліси,

Усе так гарно, чисто, незрадливо.

Усе як є — дорога, явори,

Усе моє, все зветься - Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори ...

Ласкавість ранньої осені пізніше зміниться дощовою і холодною порою пізньої осені. І немов в унісон до цих змін, Маруся відкриває для себе іншу Україну - ту, де страждає її рідний народ, доведений до відчаю польсько- шляхетськими гнобителями. Зруйновані села, що простяглися від Лубен до Києва, - це теж образ тогочасної України. Повертається в рідну Полтаву Маруся аж під зиму. Закидана снігом хата, у якій самотньо живе Маруся, - це символ її духовного і фізичного згасання. Маруся прощається з квітучою весною, яка символізує безперервність й незнищенність життя.

Панорама людських доль і характерів розкривається в колі подій часів Богдана Хмельницького, подаючи образ України XVII століття в соціальному забарвленні. “Віддаючи належне позитивній ролі козацтва в історії України, авторка не обминула й чорних її сторінок: пересторогою для нащадків звучать у романі згадки про Байди Вишневецького, Наливайка, Павлюка, Чурая, що стали жертвами зради співвітчизників, які бездумно запрягли своїх онуків у ярмо неволі.

Як символ рідної землі постає в романі стародавнє місто Полтава. Це місто населяють відважні й відчайдушні люди. Ворог підступив до самих воріт міста, узяв його в цупкі лещата облоги, але справжні сини Полтави самовіддано захищають свою незалежність, честь, мову, культуру, звичаї - свою історичну пам'ять.

Населення в романі поділяється на козацтво з його найдемократичнішим у світі устроєм, законами, звичаєм, у нормах співжиття якого уособлена народна мораль, та мешканцями Полтави, які мають дещо деформовані принципи світського життя.

Представники козацької республіки - Богдан Хмельницький, Лесько Черкес, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Отаман Гук, Яким Шибилист і ті, хто з небуття “повернувся в думі” (Гордій Чурай, Яків Остряниця, Наливайко). До цього славетного лицарства належить дід Галерник, “самітник і химерник”, котрий “од трьох шабель ще й досі не загоєн”. Грицько Бобренко теж козак, але він із часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, не один раз повторивши Марусі: “Любов любов'ю, а життя життям”. На Марусиному суді козацтво виявляє найактивнішу позицію захисників і гуманістів. Це стосується і гетьмана, бо за всіма своїми клопотами Богдан Хмельницький здатний помітити тугу на обличчі в Івана Іскри: “Щось мало статись, твоєї печалі достойне?”, а після наказує скасувати вирок полтавського суду, уважаючи його ганебним: “Таку співачку покарать на горло - Таї: це ж не що, а пісню задушить!” А далі як глибокий філософський підсумок - “смерть повсюди, а життя одне”.

Полтавський полковник Мартин Пушкар, який “Ще не старий. І славу мав, і силу”, наділений усіма найдостойнішими чеснотами мудрої, розважливої і доброї людини. Він теж поважає кожне людське життя, усвідомлює його високу вартість: “Світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?”. Пушкар намагається в усьому сповідувати чесність, як і на суді: “Карати треба ... і так карати, щоби люд хрещений не мав за що судові докорить”. Ця людина скрізь намагається лишатися чесною і відвертою, тому має повне право сказати таке: “У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю”.

Так у романі вимальовується той істинно демократичний дух козацької республіки, що позначений природним прагненням козацтва у всіх своїх діях і вчинках послуговуватися високою діяльною справедливістю.

Повною протилежністю щодо сказаного є соціально-настроєва позиція полтавської громади, висвітлена на рівні поведінки й міркувань як окремих персонажів, так і на рівні збірного образу міського люду. Недаремно посланець Богдана Хмельницького, що став випадковим свідком суду, говорить присутнім там полтавцям: “Якби ми так чесали язиками, то вже б давно Вкраїну віддали, не мавши часу бути козаками”. Його слова звучать як квінтесенція розуміння законів суспільного життя, як дисонанс до обивательського бачення ситуації, на якому заклинилася полтавська судова рада: А що, як інший вибрати закон. - не з боку вбивства, а із боку зради?...

Що ж це виходить?

Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна?!

Судейство разом із підбрехачами Бобренчихи у поглядах на людину перебувають в опозиції до козацтва. Ні Горбаню, ні райцям, ні Бобренчисі не під

силу осягнути гострої проблеми людської душі в пісні. Їм до таких висот не дорости, та й потреби такої у них немає. Так, Горбань, виявляючи свою ницість і обмеженість, говорить: “При чому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена”. Бобренчиха виявляє суть свого єства, говорячи: “Хіба ж то дівка? То ж таки ледащо. Усе б співала. Боже упаси!.. Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова? ”

Образ Марусі. Маруся наділена геніальним поетичним талантом. Вона повністю розуміє своє мистецьке покликання. Серце Чураївни сповнюється гордістю, коли дівчина чує, що козацький полк співає складені нею пісні.

Поетеса не подає жодної портретної деталі до образу Марусі: ні рис обличчя, ні одягу, ні постави. Але світ ми бачимо тільки її очима, знаємо про неї все із її спогадів і мимохіть уявляємо тендітну, ніжну, чутливу до всього молоду жінку із зболеним поглядом. Лише у V розділі, коли Марусю ведуть на страту крізь натовп, складається більш зримий образ героїні з вражень тих, хто прийшов подивитися на повішання: “Диви яка, іде і не споткнеться! Іде під зашморг, а диви яка!”, “Ну, от скажіте, людоньки, навіщо такій убивці та така краса?”, “Злочинниця, - а так би й зняв би шапку. На смерть іде, - а так би й поклонивсь”. Ліна Костенко доповнює ці враження ще кількома деталями: “Були вже риси мертві і застиглі, і тільки вітер коси ворушив”, “ота голівка точена, ті плечі, той гордий обрис чистого чола”, “на тій високій шиї лебединій того намиста доброго разок”. Наприкінці роману, коли сухотний кашель й душевні муки знесилили Марусю, ми бачимо її такою:

Лише печальне око з-під брови.

Важка жалоба чорної коси,

і тільки тінь колишньої краси.

Творення пісні для Марусі є чи не головним способом самовираження. “В розмові я, сказати б, то не дуже. А в пісні можу виспівати все”, - признається вона. За словами Івана Іскри, Маруся навіть “думає піснями”. Маруся - співець природний, органічний. Вона не силує себе, не творить пісню заради пісні, а втілює в неї тільки гідний її естетичних смаків матеріал. Подружнє життя, позначене зрадою, не можливе для неї, бо позбавлене естетичного сенсу. Саме тому вона не погодилася на повернення Гриця до неї, вважаючи, що його зрада “цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!” Маруся як митець показана у процесі еволюції: з часом вона починає творите пісні не стихійно, а осмислено, задумуючись над призначенням пісенного слова і його нетлінністю у часі:

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше

слово,

як той кобзар торкав свою струну.

У романі показано український народ у процесі боротьби за свою волю. Маруся, звичайно, не бере участі у цій війні безпосередньо - вона жінка. Проте її пісні були дуже потрібні борцям за волю рідного народу. Про це сказав Іван Іскра:

Коли в похід виходила батава, —

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

Талановита дівчина виросла в середовищі, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадлива любов до вітчизни, уболівання за щастя і процвітання народу, щирі стосунки між чоловіком і дружиною. Батьки Марусі - ідеально красива пара. “Звела їх доля, наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі”. Маруся - справжня дочка своїх батьків, пряме їхнє продовження, повторення на вищому, збагаченому генетичному рівні. Саме батьки наділили Марусю найвищими етичними чеснотами:

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа - не виявляй на вид.

Як ніхто інший, Чураївна розуміла значення духовного в житті. Це видно зі слів, які вона як докір кидає Грицькові:

- Що ти все:

мушу, мушу, мушу, мушу?!

Земля, земля ... А небо твоє де?

Як будеш так розношувати душу,

вона, гляди, із совісті спаде.

Є в романі слова, які треба вважати ключовими для розуміння образу головної героїні. Маруся говорить про себе:

Я — навіжена. Я - дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

Любов для героїні є природним прагненням. Це прекрасне людське почуття є для неї способом самовираження. Здатність любити глибоко, самозречено була дарована їй батьками. А навіженою дівчина називає себе через виняткову збудливість своєї душі. Світ без любові для неї пісний.

Подружнє життя Маруся трактує як спільність однодумців, яких єднає насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові.

Отже, Маруся - національний тип. Вона - жіноча, ніжна, лірична. У неї пісенна душа, що так відповідає пісенній душі її народу, її України.

Образ Грицька. Грицько постійно був поряд із Марусею, виріс разом з нею. Разом вони переживали всі радощі дитинства: гралися, щедрували, пускали голубів на Водохреща, каталися на санчатах. Грицько майже все своє дитинство провів у сім'ї Чураїв. За словами Шибилиста, “виріс там на спориші” і був “як рідний син”. Там Гриць немов тимчасово був ізольований від негативного впливу власної матері й набувався всього доброго, що існувало в Марусиній родині. З часом почуття дружби між хлопцем і дівчиною переросло в почуття любові. У їхніх стосунках першість була за Марусею. Вона весь час ніби піднімала Гриця до себе, до свого духовного рівня. Гриць став усіма шанованим козаком, хорунжим, свідомим захисником вітчизни, чотири роки провів у походах, і Маруся дуже пишалася цим:

- Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

Але піднятися до Марусиного рівня, поєднатися з нею душами він так і не спромігся. Гриць любив Марусю, але на любов такої сили, яку б не зруйнували жодні обставини, його не вистачило. Навіть у пору розквіту їх взаємної любові відчувалася очевидна несумісність їхніх душ:

Біднесенький, намучився зі мною.

Веселий був, а я була сумною.

Ласкавий був, розгублений і добрий.

Зайшов за мене, як за чорний обрій.

Гриць не знайшов у собі сили вирватися із цупких обіймів тих життєвих принципів, якими керувалися у побуті його рідні батьки, - сірість, нестійкість почуттів, сліпа жадоба до матеріального збагачення. Усе, чим дорожив Гриць, не витримало зіткнень із материнськими докорами, у його душі починає брати гору пристосуванець, і парубок живе “на дві душі”. Гриць Бобренко прокладає собі іншу життєву дорогу - до Галі Вишняківни. Свою зраду він виправдовує такою примирливою тирадою: “Любов любов'ю, а життя життям”.

Вчинок Гриця розкрив очі Марусі: тільки тепер вона збагнула, що кохала іншого Гриця. Сподівання хлопця, що кохана його простить, не виправдалися, він випадково отруївся, випивши зілля, яке Чураївна приготувала для себе.

Іван Іскра. Іванова любов до Марусі ніби відтінює любов Гриця, допомагає зрозуміти її недостатню глибинність. В одну із хвилин пекучого прозріння Маруся зрозуміла “нерівність душ” - своєї і Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував її винятковість. Він - аристократ не тільки за походженням (син гетьмана Остряниці), Іван — аристократ духу. Івана промова на суді засвідчила рідкісну глибину й масштабність його мислення - він прекрасно розумів значення талановитого митця для суспільства, чого у той час не осягнула навіть сама Маруся.

Через таку свою неординарність він почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі: “Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша”, - так починає він свою славнозвісну промову в суді. Немов на підтвердження його здогадів і почувань, звучать далі слова Гриця Бобренка, для якого Іван був незрозумілою і недосяжною висотою:

В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б'є.

Він, - каже, - гордий.

З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.

Дві душі - Івана й Марусі - по суті дуже близькі, немов народжені одна для одної, але фатально розділені долею. Хвилюючою є остання зустріч Івана і Марусі, яка вже згасає. Проте любов Іскри настільки сильна, що він пропонує смертельно хворій дівчині одружитися: “Як не полюбиш, в мене вистачає на двох любові. Якось проживем”. Але Маруся відхиляє таку жертовну пропозицію Івана:

Не треба й говорити нам про те.

Моє життя — руйновище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте.

Іван — символ іскри вічного вогню любові. Тільки смертельна хвороба Марусі зупинила її, але не загасила. Під час останнього прощання з Іваном, який вирушав на війну, Маруся відчула в ньому по-справжньому близьку людину:

І я, котрій давно вже все байдуже, уже нічим я сльози не впиню.

Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскра вічного вогню!

“Маруся Чурай” - це народне життя у строкатому його повнокров'ї. Побут, звичаї і вірування, військове спорядження, флора і фауна - все явлене, все рухається, переливається, дихає. Потужністю духовного космосу віє від сторінок цієї книги ...”. (В.Базилевський.)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.