Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020


Сучасний літературний процес в україні

У другій половині XX ст. бурхливо розвивається наука й техніка, що позначилося на всіх сферах життя й мистецтва. Важливою подією став вихід людини в космос у кінці 60-х рр., з чим пов'язували нові перспективи розвитку людства. Найбільшою подією 90-х років XX ст. став крах соціалістичної системи, початок перебудови, що призвело до необхідності пошуків нових форм співіснування різних держав. Духовне піднесення цього періоду заступає трагізм загрози екологічної кризи та ядерної катастрофи, чому сприяла Чорнобильська катастрофа. Але це мало і свої позитивні результати: людство усвідомило згубний уплив насильства в усіх його проявах і взаємозалежність буття всіх на цій планеті. Урбанізація призвела до знеособлення людини й загальної відчуженості.

Усі ці зміни примусили замислитися над питанням: що буде з людиною і всім світом, куди прямує суспільство і як відновити втрачені моральні цінності?

Центральним явищем літературного процесу другої половини XX століття став перехід до постмодернізму, який філософ Фуко назвав “хворобливим дитям літератури кінця ліку, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю”, а також поставив запитання: “Чи не вмерла вже сама людина?”

Постмодернізм (пост - наступність, модерн - сучасний) - загальна назва тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, задушливої атмосфери епохи.

Узагалі вперше термін постмодернізм згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панзіца “Криза європейської культури” ще в 1917 році, але поширився тільки наприкінці 60-х років XX століття й уживався спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликості, стандартизації та техніцизму, а невдовзі - у літературі та живописі.

Риси постмодернізму в літературі:

-   культ незалежної особистості;

-   потяг до архаїки, міфу, позасвідомого;

-   бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

-   зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

-   часто використовується образ оповідача;

-   іронічність, пародійність;

- сюжети творів - легко замасковані алюзії (натяки) на відомі літературні сюжети попередніх епох.

Герой літератури постмодернізму - це людина, що загубилася в повсякденному бутті, утратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати.

У загальній формі постмодернізм відтворює загальний абсурд життя, падіння людини у безодню, де немає шансів на порятунок. Утрата цілісності навколишньої дійсності позначається на композиційній будові твору; сюжет розпадається на велику кількість мікросюжетів.

Постмодернізм розвивається в жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, міфологічної повісті, соціально-психологічного й соціально-філософського роману. Визнаним майстром постмодернізму є Ю.Андрухович.

У театральному авангарді значним явищем другої половини XX століття став “театр абсурду”, у якому нічого не відбувається, а те, що діється, - абсурдне й незрозуміле, - чиниться невідомо чому й задля чого. Але це можна назвати безглуздям чи нісенітницею, бо дія на сцені відображає духовні тенденції нашого часу, стан сучасної людини, що перебуває в розладі зі світом, природою, самою собою.

Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX століття став “магічний реалізм”.

“Магічний реалізм” - напрям, у якому органічно переплітається елементи дійсного та уявного, реального й фантастичного, побутового та міфологічного, імовірного й таємничого, повсякденного буття й вічності.

Таким чином, літературний процес другої половини XX століття визначається переходом від модернізму до постмодернізму, потужним розвитком інтелектуальних тенденцій, наукової фантастики, “магічного реалізму”. Твори цього періоду вирізняються особливим драматизмом, але, як писав Е.Гемінгвей, “надія приходить нізвідки, і в цьому її сила”. Тому і з'являються в новітній літературі сподівання на повернення втрачених ідеалів і поновлення порушених зв'язків.

Сучасна українська література - українська література останніх десятиліть, створена сучасними українськими письменниками, сукупність творів, написаних після здобуття Україною незалежності в 1991 році. Розмежування сучасної української літератури з класичною зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соцреалізму та скасуванням радянської цензури.

Створена в часи СРСР Спілка письменників України (СПУ) була організаційною основою розпитку й тотального насадження комуністичного “просвітництва* в українській літературі. У часи культурно-національного колоніалізму утримання української культури взагалі та української літератури зокрема в “певних” межах було функційно необхідним для створення ситуації “вторинності” україномовної літератури, яка без урбаністичної, модерної складової не спроможна була конкурувати з російськомовною літературою, що інтегрувала в себе досвід кращих зразків світового модерну різного часу.

У період розпаду СРСР СПУ зазнає кризи, що досягла апогею у 19931996 рр. На XI (II) з'їзді відбувся розкол, формально спричинений незаконним позастатутним обранням Ю. Мушкетика головою правління СПУ на третій термін. Група письменників (10. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук та ін.) вийшли з СПУ і в березні 1997 р. утворили альтернативну організацію — Асоціацію українських письменників (АУП), у складі 118 чоловік. Ця організація, ставши в опозицію до СПУ, проголосила своє кредо: фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, ВІДКРИТІСТЬ світовим світоглядним та стильовим надбанням останнього часу. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука, Тараса Федюка. 4-5 лютого 2000 року відбувся другий конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Тараса Федюка, віце-президентами: незмінного І.Римарука, В. Моренця, С. Жадана, О. Кривенка.

У кризові періоди історії мистецтва, чим позначилися 80-90-ті роки XX століття, традиційні напрями й стилі переживають вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існують за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, замикаючись на власних канонічних зразках. Тому особливо важливою в подоланні таких кризових явищ є роль авангардних тенденцій у мистецтві. Таким чином, можна говорити про дискурс модернізму та неомодернізму в українській літературі новітніх часів. Поняттям “дискурс” визначають ситуацію в мистецтві, коли виникає домовленість між митцями про ієрархію цінностей, світоглядних пріоритетів, символів, мистецьких образів. Дискурс модернізму та неомодернізму в сучасній українській літературі об'єднав більшість літераторів України, які мислять крізь естетичну настанову “примату форми над змістом” і відходять від канонів псевдокласичної оповідальності. На відміну від модерністського дискурсу 20-30-х років минулого століття неомодернізм утверджувався в ситуації конфронтації не з класичною оповідною практикою у мистецтві слова, а в перебігу ідеологічного протистояння з мистецьким офіціозом, що обслуговував тоталітаризм. Цей напрям був остаточно оформлений” у творчості “вісімдесятників”: І. Римарука, М. Рябчука, В. Герасим'юка, І. Малковича, О. Забужко, В. Неборака, Ю. Покальчука, С. Жадана, Ю. Андруховича, І. Лучука, Н. Бічуї, Б. Жолдака, О. Ірванця, В. Цибулька, В. Слапчука. Можна також стверджувати, що в українській літературі наприкінці XX ст. зародився стиль необароко, головні ресурси якого - це “полівалентність” суспільства (максимально широкий перелік “виборів” -- способу життя, його якості, еталонів поведінки); потужні внутрішні авторські саморефлексії; нашарування “колишнього” сюжету на сприйняття й бачення сучасної людини.

Письменників нової генерації можна розподілити за такими трьома основними стильовими напрямками:

1) традиційна народницько-реалістична течія (Анатолій Дімаров, Борис Олійник, Роман Іваничук);

2) модерністська течія (Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Оксана Забужко);

3) постмодерністська течія (Валерій Шевчук, Юрій Андрухович, Олександр Ірванець. Андрій Курков, Богдан Жолдак, Сергій Жадан тощо).

Творчість Юрія Андруховича, культового українського письменника останніх десятиріч, дозволяє зробити припущення, що витоки ментальності українського постмодернізму - у традиціях українського бароко, бурлескно-травестійній поетиці, народних потіхах, гучних маланках, забавах українського вертепу.

Зразком необарокового синтезу в літературі останнього часу є у групування “Бу-Ба-Бу” (БУрлеск, БАлаган, БУфонада), представлене постатями Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця.

Основні засоби відображення дійсності цього угруповання:

-   бурлеск (жартівливий, епатаційний, пародійно знижений тон, мета якого - вказати на невідповідність застарілих літературних цінностей в нових умовах);

-   буфонада (жарт, блюзнірство - засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів);

-   балаган (карнавал) - тяжіння до епатажу - скандальної витівки - провокація узвичаєного.

Постмодернізм в українській літературі представлений також угрупованнями “Пропала грамота” (Юрко Позаяк, Віктор Недоступ), “ЛуГоСад” (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський), “Нова дегенерація” (Іван Андрусяк, Олесь Ульяненко).

Поезія. У постколоніальному просторі України 80-х формується нова поетична генерація, названа “вісімдесятниками” (інші назви - “паралельна культура”, “нова хвиля”, “радянський андеґраунд”). Поети-модерністи 80-х проголосили абсолютну творчу свободу митця, його незалежність від будь-якої ідеології та офіціозу. Модерна лірика наполегливо й безкомпромісно звільнялась від суспільної заангажованості, рішуче відкидає псевдокультурну проблематику. Пріоритетного значення набувають суто естетичні критерії та моральні цінності. Молоде покоління звертається до заборонених соцреалізмом проблем (історична пам'ять, національна свідомість), переосмислюються багатющі джерела фольклору, міфології, Біблії.

Основними тенденціями в розвитку сучасної поезії є осмислення історичних аналогій з пекучими проблемами сучасності (Василь Герасим'юк), синтез української міфології та християнської етики (Іван Малкович), недоторканість духовних святинь українського національного світогляду (Юрій Андрухович), несподівані асоціації в поетичному мисленні, авангардна версифікаційна техніка (Ігор Римарук), нові тематичні обрії: зображення нелегкого морального вибору сучасного громадянина, суперечлива тема війни в Афганістані (Василь Слапчук), очищення мистецького руху від гальмівних тенденцій через “сміхову культуру”, певний літературний епатаж, карикатурність (Олександр Ірванець).

В останні роки були упорядковані й видані такі антології сучасної української поезії.

1) “Вісімдесятники. Антологія нової української поезії” (1990), упорядкована і видана І. Римаруком. До неї увійшли поезії Ю. Андруховича, Н. Білоцерківець, В. Герасим'юка, П. Гірника, В. Кордуна, І. Малковича, В. Неборака, О. Ірванця, В. Цибулька, Т. Федюка та ін.

2) “Молоде вино” (1994). Упорядники: М. Розумний та С. Руденко. До антології увійшли твори 20-ти поетів, серед яких І. Андрусяк, Ю. Бедрик, С. Жадан.

3) “Позадесятники” (1999) та “Позадесятники-2” (2000). Упорядник О. Гордон. До антологічного списку залучено П. Вольвача, С. Процюка, В. Слапчука, І. Павлюка.

Юрій Андрухович (пар. у 1960 р.) є автором поетичних збірок “Небо і площі” (1985), “Середмістя” (1989), “Екзотичні птахи і рослини” (1991), “Екзотичні птахи і рослини з додатком “Індія”: колекція віршів” (1997), котрі дозволяють зарахувати Андруховича до найяскравіших постатей української поезії кінця минулого століття. Найвагомішими прозовими творами письменника є “Рекреації” (1992), “Московіада” (1993), “Перверзія” (1996). Він є патріархом відомого літературного угрупування “Бу-Ба-Бу”. З його іменем пов'язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході, твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською мовами.

Василь Герасим'юк (нар. у 1956 р.) - поет, кіносценарист. Автор поетичних книжок “Смереки” (1986), “Потоки” (1990), “Космацький узір” (1990), “Діти трепети” (1991), “Осінні пси Карпат: із лірики вісімдесятих” (1998), “Серпень за старим стилем” (2000). Передостання збірка була оцінена літературознавцями як одна з найкращих поетичних книжок десятиліття. Є також автором кіносценаріїв, у яких присутня соціально-репортаж- на настанова, вони тяжіють до модерністської манери зображення дійсності. Поет є членом літературної майстерні “Пси святого Юра”.

Іван Малкович (нар. у 1961 р.) є директором видавництва “А-БА-БА- ГА-ЛА-МА.-ГА” та автором збірок “Білий камінь” (1934), “Ключ” (1988), “Вірші” (1992), “Із янголом на плечі” (1997), кожна з яких ставала подією літературного процесу. У підтексті більшості поезій Малковича — прагнення відновити втрачені корені української ментальності, гармонію в житті та душі людини. Творче кредо висловлене в баладі “Із янголом на плечі”, де автор визначає чітке уявлення про призначення митця і взагалі людини у світі.

Свічечка букви “І”

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,

Але ти, дитино,

Покликана захищати своїми долоньками

Крихітну свічечку букви “ї”,

А також, витягнувшись на пальчиках,

Оберігати місячний серпик Букви “Є”,

Що зрізаний з неба разом із ниточкою,

Бо, кажуть, дитино,

Що мова наша - солов'їна.

Гарно кажуть. Але затям собі.

Що колись можуть настати і такі часи,

Коли нашої мови не буде пам'ятати

Навіть найменший соловейко.

Тому не можна покладатися

Тільки на солов'їв, дитино.

Ігор Римарук (нар. у 1958 р.) - віце-президент Асоціації українських письменників. Автор поетичних книжок: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обидам (1999). Його називають відданим неофітом модернізму. Багатоаспектність його поезій виявляється в оригінально трансформованих мотивах лірики (змалювання поетів-пристосуванців, образ Діви Обиди, що з давніх-давен несе у собі символ зради, неминучої поразки), своєрідному інтонуванню віршів — трохи сумовитому, просвітлено печальному і водночас іронічно- безтурботному. Римарук уособлює фаховість та ерудовану інтелігентність “вісімдесятників”.

Володимир Цибулько (нар. у 1964 р.) - президент Асоціації “Нова література”. Автор книжок: “Ключ” (1988), “Піраміда” (1992), “Ангели ітексти”(1996), упорядник (спільно з І. Римаруком) збірки “Поети української діаспори” (1990). Автор текстів популярних пісень.

Проза. Прозові твори українських митців останнього часу тяжіють до психологізму, інколи - до дидактики, часом формалізована.

Ніна Бічуя (нар. у 1937 р.) - автор прозових творів: “Вересень у човні” (1983), “Яблуня і зернятко” (1984), роман “Репетиція” (1985). Її творчість уважають предтечею урбаністичної прози в українській літературі 80-90-х рр.

Оксана Забужко (нар. у 1960 р.) - прозаїк, поет, перекладач, літературознавець, автор замаскованих під роман белетризованих мемуарів “Польові дослідження з українського сексу” (1996), книги есе “Хроніки від Фортінбраса: вибрана есеїстка 90-х” (1999), повість “Дівчатка” (1999). Активно друкується як перекладач з англійської. Філософсько-літературознавчий доробок Забужко становлять праці: “Дві культури” (1990), “Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період” (1992).

Юрій Покальчук (нар. у 1941 р.) - прозаїк, поет, літературознавець, перекладач. Член літергурту “Пси святого Юра”. Автор літературно-критичних праць “Самотнє покоління” (1972), “На шляху до нової свідомості” (1977), “Сучасна латиноамериканська проза” (1978); збірок повістей та оповідань “Хто ти?” (1979), “Кольорові мелодії” (1984), “Великий і малий” (1986), “Кава з Матагальпи” (1987), “Те, що на споді” (1998), “Озерний вітер” (1999), роману “І зараз, і завжди...” (1980, 1981, 1985). Є майстром “репортажно-епатуючої” прози, твори перекладені багатьма мовами світу.

Драматургія. Сучасна українська драматургія перебуває в стані перманентного становлення: за винятком небагатьох творів, котрі належать до так званої “класичної української драми”, сучасна драматургія складається з текстів, майже повністю позбавлених актуальності. Серед авторів, внесок котрих у розвиток драми останніх років найбільш помітний, можна назвати Богдана Жолвака, Олександра Ірванця, Сергія Жадана. У 1998 році вийшла “Антологія модерної української драми” (Київ-Едмоптон-Торонто).

Помітним журнальним проектом сучасного українського літературного процесу є літературно-мистецький журнал, заснований у 1990 році, - “Світовид”. Видається Київською організацією Спілки письменників України, Спілкою театральних діячів України та Нью-Йоркською групою. Відповідальний редактор - Богдан Бойчук, редакція перебуває на позиціях продовження літературно-мистецьких традицій журналу “Дажбог”, редагованого Б.-І. Антоничем.

Щомісячним часописом незалежної української дамки, який друкує матеріали з літератури, мистецтва, суспільного життя, є часопис “Сучасність”. З 1961 до 1991 р. “Сучасність” видавалася Українським товариством закордонних студій. Нині є виданням Української всесвітньої координаційної ради та Республіканської асоціації українознавців. Співредактори: Іван Дзюба, Богдан Певний; часопис установив щорічну премію за кращі літературні твори.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.