Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020


Григорій Сковорода (1722-1794)
Давня українська література

Всі публікації щодо:
Сковорода Григорій

Григорій Савович Сковорода, видатний український просвітитель, письменник і філософ, народився 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. Був усебічно обдарованою людиною: добре малював, грав на багатьох музичних інструментах, сам писав музику, мав чудовий голос. Навчався в Києво-Могилянській академії. Був співаком придворної капели в Петербурзі. 1745 року дістав посаду півчого-уставника, виїхав за кордон у складі Токайської комісії, яка заготовляла вино для царського двору, перебував там 5 років, відвідавши Німеччину, Словаччину, Польщу, Італію, Австрію. Слухав лекції знаменитих професорів, вивчав різні філософські системи, мови. В Україну повертається 1750 року і деякий час викладає поетику в Переяславському колегіумі, потім працює домашнім учителем у маєтку поміщика Степана Томари (село Ковраї на Переяславщині). З 1769 року почав вести мандрівне життя. Помер 29 жовтня 1794 року в селі Пан-Іванівка на Харківщині.

Серед своїх співвітчизників, писав Д.Багалій, “ми не можемо назвати нікого, кого б можна було поставити поруч з ним інтелектом, творчим сміливим розумом, філософською мудрістю і величезною силою волі й характеру в утворення свого життя, згідно з своїми власними поглядами на те, як треба було його утворити для загального блага й щастя”.

Літературна спадщина Г.С.Сковороди - це збірка поезій “Сад божественних пісень” (30 творів), написана в основному в Ковраї, і збірка “Байки харківські” (30 байок). За життя жоден твір Сковороди не був надрукований, а пізніше (1836 року) їх узагалі заборонила цензура за “мыслі противыыя св. писанію”, але вони весь час поширювалися в рукописних варіантах.

Філософія Г.Сковороди. За своїми філософськими поглядами належав до просвітителів XVIII століття. Гостро виступав проти самодержавства, засуджував паразитизм панівних класів, відстоював право трудового люду на освіту, пропагував правову рівність усіх станів суспільства. Основним шляхом перебудови соціального ладу вважав поширення наукових знань, пропаганди ідеї дружби і порозуміння між людьми, у результаті чого люди стануть гуманними та справедливими, що приведе до знищення експлуатації й гніту. Г остро засуджував вовчий закон загальної ворожнечі, породжений намаганням окремих людей привласнити результати чужої праці.

Основним предметом філософії вважав людину, її внутрішній світ, прагнення, здоров'я і щастя. Підніс і розвинув висунуту ще Сократом і Платоном ідею “пізнай себе”. Пізнати себе людина повинна, щоб виявити здібності, закладені в неї самою природою, усвідомити свої фізичні й розумові можливості. Це дасть змогу обрати відповідний рід трудової діяльності - “сродну працю”. Трудитися слід для того, щоб забезпечити свої духовні й тілесні потреби, приносити користь суспільству. “Несродна праця” руйнує совість, робить людину аморальною. Певні обдарування й покликання має кожний, тому будь-яка людина, виявивши свої нахили і можливості, може стати щасливою. Праця - основа і смисл життя: “Життя і праця є одно й те ж”, - твердив філософ.

Як у філософських творах і трактатах, так і в піснях Г. Сковорода висловлює своє бачення сенсу життя, продовжує думку, що щастя залежить від мудрого поводження, злагодженого єднання людини з природою.

Поетична творчість Г. Сковороди глибоким корінням пов'язана з життям народу, йою культурою і традиціями. Поет свого часу достатньо чітко визначив власний шлях: “Жереб мій із бідняками, але з мудрістю без меж”. Поетична збірка “Сад божественних пісень” (30) постала на грунті тісного спілкування з народом, зокрема селянством, на яке вельможне панство та козацька старшина спритно одягли пута кріпосного рабства.

Свої твори Г.Сковорода назвав піснями, але вони не однотипні за особливостями викладу. Серед них є власне пісні, які за мелодикою найближчі до народних (пісня 18, “Гей ти, пташко жовтобока”). Другий жанр збірки - це оди (“De Liдbertate” (“Про свободу”). Третій жанр - це панегірики, оспівування дорогих серцю автора людей (скажімо, Гервасія Якубовича у “Ідеш, хочеш нас лишити”). Є серед поетичних творів канти і псалми, наближені до романсів на євангельські мотиви, у яких оспівано Христа як ідеал самовідданої людини.

Перед кожною “піснею” - епіграф-джерело, узятий із книги Святого Письма, немов на підтвердження того, що всі свої думки й почуття поет звіряє з Ісусом Христом. Усі ці твори об'єднує не лише назва збірки, а й мелодійність, медитативність і філософічність.

“Всякому місту — звичай і права”. Скептик від природи, Г. Сковорода, зустрічаючись з неправдою і злом, ставав гнівним і непримиренним критиком людських вад і пороків, бо з вини цих людей суспільне життя стало нерозумним і прийшло в цілковитий занепад. Саме цей мотив звучить у 10-й пісні, яка відома під назвою “Всякому місту - звичай і права” і написана в сатиричному тоні.

За епіграф узято слова Сіраха: “Блажен муж, вже в премудрості умрет и иже в розуме своїм почувается святыне”. Далі автор виставляє на осуд і посміховисько цілу галерею своєрідних типів, об'єднуючи в один ряд тих, кого засуджує. Тут і чиновник-лакиза, який протирає кутки у вельмож, випрошуючи нові чини, тут і лихварі, і купці, що наживаються на людській праці, тут і шахраї, і стяжателі, і гульвіси, у яких “дім, як вулик, гуде від гуляк”. Спільне в них одне: вони прикриваються законом. Та це й не важко зробити, бо він теж на їхньому боці, адже недаремно “ладить на свій смак юриста права”.

Кожна строфа вірша складається з шести рядків. У чотирьох перших автор змальовує картини дійсності, які його надзвичайно турбують і вражають своєю порочністю. П'ятий і шостий рядки звучать як рефрен і повтор), де протиставлено роздуми автора:

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

Чим же так переймається герой Г. Сковороди? Про це читач дізнається лише наприкінці твору: на противагу моралі паразитів герой думає не про маєтки і чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямувати совісті, померти “з ясним розумом”. Головне для нього - з'ясувати причину всіх людських бід, яка, на його думку, полягала у відступі від заведеного Богом порядку життя, тобто природного щастя. Тільки той, у кого чиста совість перед Богом і людьми, не боїться смерті, перемагає Ті:

В мене ж турботи тільки одні:

Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть - як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, -

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совісті, як чистий кришталь ...

Отже, совість і мудрість у цій пісні протиставлені багатству й знатності, піднесені над усім дріб'язковим, буденним, нікчемним.

“De Libertate” (“Про свободу”). За царським указом 1783 року в Україні значно посилилося кріпацтво: вільні селяни були віддані поміщикам у довічне рабство. Ще живими були в народній пам'яті бої за визволення з-під національного й соціального гноблення проти польської шляхти, очолені славним гетьманом, а вже накинуте нове панщизняне ярмо на шию трудящим. Наказавши зруйнувати Запорозьку Січ, Катерина II розпорядилася саму назву Січі й козаків віддати “на вечное забвение”. Це, можливо, було однією з причин написання вірша “Про свободу”.

Свої роздуми над долею поневоленого народу Г. Сковорода виклав у багатьох творах, у яких великий гуманіст висловив сподівання на майбутнє, де не буде рабського іга, тяжкої роботи, нічого “зложадного”, “хамського”. У ті часи часто траплялось, що вільних людей могли самочинно позбавити волі поміщики. Ось чому так цілком природно звучать побоювання автора (селянина) “свободи ... лишитись”:

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно - лиш болото.

О, як би в дурні мені не пошитись

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Поет порівнює волю із золотом і твердить, що воно супроти волі - болото.

В останніх рядках проголошено славу Богдану Хмельницькому, історичним подвигом якого щиро захоплювався Г.Сковорода. Виголошення слави гетьману України, який боровся за волю свого народу, незалежність рідного краю- у вік жорстокої реакції було вираженням відкритого протесту проти царсько-поміщицької сваволі, виявом високої політичної свідомості й громадянської мужності.

Волю як першооснову щастя Г.Сковорода ідеалізував не лише у творчості, а й у житті. Уникаючи будь-якої залежності від суспільства, що могло позбавити його свободи, він обрав товариство собаки, разом з яким ходив ьід села до села, не маючи ніякого власного майна, окрім кількох книг. Та й напис на його надгробку доволі красномовно підтверджує, що воля була пріоритетним поняттям у житті великого філософа: “Світ ловив мене, та не впіймав”.

Окрім збірки поетичних творів, Г. Сковорода залишив прекрасну збірку прозових байок - “Байки харківські”, яка містила ЗО байок і була подарована другу Опанасу Панкову.

“Сковороду можна вважати зачинателем жанру байки, який набув широкого розвитку в українській літературі в XIX столітті, досягши високого художнього рівня у Є. Гребінки і особливо в Глібова”. (С. Пінчук).

Байка — ліро-епічний твір повчального змісту. Має оповідну і повчальну частину (мораль). Основна ознака - алегорія (іносказання) - художній прийом, за допомогою якого абстрактне поняття втілюється в конкретному образі (хитрість - лисиця, беззахисність - заєць, хижість - вовк тощо). Без алегорії байка стає казкою, з якої вона свого часу і виокремилась (казка про тварин).

Езопова мова - спосіб замаскованого вираження думки за допомогою натяків, іносказання, іронії, до якого вдавалися з метою уникнення цензурної заборони.

Українські байкарі - Митрифан Довгалеський, Феофан Прокопович, Георгій Кониський.

Г.Сковорода вважав байку “мудрою ігрушкою”, що приховує внутрішню силу.

Особливості байок Сковороди: прозові, алегоричні образи звірів і птахів не завжди мають українські назви, часто запозичені з Біблії чи античної літератури. Персонажі-люди - явище рідкісне, вони присутні у байках “Старуха і Горщечник” (№29), “Вітер і Філософ” (№ 11). Мораль - сила, підкреслює суть, повчальність кожної окремої байки. Наявне філософське начало. Сила за обсягом перевищує фабулу (розповідну частину). Мова - останній прояв старої книжної традиції (писемна російська + жива українська говірка). Найулюбленіша тема - щастя. Суто письменницька заслуга - уведення в байку ідейного мотиву сатиричного викриття типу тих людей, хто пнувся в пани.

Байки Г. Сковороди поділяються на 4 ідейно-тематичні групи:

1) про те, що справжня цінність людини визначається не зовнішніми якостями, а внутрішніми (розум, милосердя, великодушність, цнотливість, справедливість). (“Голова і Тулуб”, “Ворона і Чиж”, “Жайворонки”, “Баба і Гончар”, “Олениця і Кабан”;

2) тема “сродної” праці (та, що відповідає природним здібностям і нахилам людини). Єдине джерело добра - праця. “Змія і Буфон”, “Брусок і Ніж>, “Орел і Черепаха”, “Собака і Кобила”, “Зозуля і Дроздик”, “Бджола та Шершень”;

3) викриття згубних для людини прагнень і пристрастей, протиставлення їх властивим ідеалам (прагнення до знатності й багатства): “Жаби”, “Чиж і Щиглик”, “Щука і Рак”. “Мураха і Свиня”;

4) традиційні байкові теми: уславлення дружби (“Пес і Вовк”), розуму (“Собаки”).

“Бджола та Шершень”. Цей твір написаний на одвічну тему, яка завжди цікавила прогресивне мистецтво - суперечність між трудовим способом життя і паразитичним існуванням. У байці виступають два алегоричні образи: Бджола - “герб мудрої людини, що в природженому ділі трудиться”, і Шершень - “образ людей, які живуть крадіжкою чужого і родилися на те тільки, щоб їсти, пити тощо”. Шершень, який усе життя паразитує і живе за рахунок інших, насміхається з Бджоли, котра, як і її сестри, працює не для себе, а для інших. Байка побудована у формі діалогу між цими дійовими особами. Мова Шершня - це мова зарозумілої, хвалькуватої і ледачої людини, яка звикла жити за рахунок інших (“ти така дурна”, “багато у вас голів, та безглузді”). З гідністю, істинно “по-сковородинськи”, відповідає йому Бджола-трудівниця, яка своє щастя бачить у “сродній праці”: “Нам незрівнянно більша утіха збирати мед, ніж споживати. До цього ми народжені”.

У силі, яку Г. Сковорода спрямовує на обґрунтування головної ідеї, розкривається алегорія твору. Автор бачить щастя людини в “природженому ділі”, яке є справді “найсолодший бенкет”. Для нього немає гіршого, “як купатися в достатку і смертно мучитися без природженого діла”. Усіма подальшими міркуваннями Сковорода підводить читача до своєї улюбленої думки, що “нема більшої радості, як жити по натурі”, тобто в злагоді зі своїми можливостями.

Отже, основними поняттями філософії Г. Сковороди є поняття “щаслива людина” і “сродна праця”. Щастя людини й шляхи його досягнення - найбільші проблеми, що турбують філософа. Приносить щастя “сродна” праця, додає сил, “потрібне робить неважким, а важке - непотрібним”. Людині для щастя треба прикласти небагато зусиль: слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною. Не кожен народжений до “книгочества”, філософії чи ангельського житія. Повзання не гірше літання, тож не годиться зазіхати на чуже, тобі дриродою не наділене. Єдиний шлях для пізнання своєї натури - освіта і навчання. Учення Сковороди дещо утопічне, однак спонукає до роздумів: суспільство повинно цінувати в кожній людині її вроджені здібності, допомагати їх розкрити й реалізувати.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.