Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

Поема Енеїда (1798)
Іван Котляревський (1769 - 1838)
Література кінця ХVIII-початку ХХ століття

Всі публікації щодо:
Котляревський Іван

Передумови появи: знищена Запорозька Січ (1775 рік), зруйновані рештки автономії, розформовано козацькі слобідські полки, урівняло з московським дворянством українську старшину, яка почала вірою і правдою служити Росії, остаточно скасована церковна автономія, утвердилося кріпацтво, українська мова вилучена з друку і шкіл, національна інтелігенція стала носієм російської культури.

Від “Енеїди” бере початок не тільки нова українська література, а й новий етап в історії українського народу. З неї почнеться потужний дух свідомого демократизму й людяності, боротьби за право людини й нації, поступ до волі й добра, що стануть домінуючою ознакою всієї подальшої літератури.

Сюжет і композиція. Тема і сюжет узяті автором з відомої поеми римського поета Марона Публія Вергілія “Енеїда”. Це була антична поема, що складалася з 12 пісень. Зміст її такий: греки зруйнували Трою, після чого внук троянського царя Еней, син богині Венери і земного царя Анхіза, виконуючи волю богів, помандрував у пошуках Італії, де мав заснувати нову державу. Сім років блукає він з військом морями та різними країнами, зазнає чимало пригод і нарешті прибуває до Італії. Зустріли їх гостинно, але пізніше розпочалася кривава війна між рутульцями та троянцями. Причиною її стала дочка царя Латина Лавінія, з якою хоче одружитися і Еней, і Турн, рутульський цар. У всі події втручаються боги: одні стають на бік троянців, інші - проти них. Еней у двобої перемагає Турна, стає латинським царем, і війна закінчується.

Головна думка Вергілієвої “Енеїди” — утвердження божественного походження влади римських імператорів: Рим заснував нащадок богів, отже, римські імператори мають божественне походження і владу від самих богів. Ця поема впродовж століть була зразком уславлення можновладців, а тому її і наслідували. Коли ж велемовність і пишність поеми набридла, її почали перероблювати, “перелицьовувати”.

Чергування подій у І. Котляревського відбувається в тій же послідовності, що й у Вергілія, однак “земне” в українського автора заперечує “божественне” в античного творця.

Твір складається з шести завершених частин.

І частина. У ній подано переказ того, як поневірялись троянці, як вони прибули до Карфагена, як познайомилися Дідона й Еней. Покинути Дідону,

в яку він закохався, Енея змушують боги. Так перша частина розпочинається трагедією (загибель Трої) і закінчується трагедією (смерть Дідони).

II частина. Опис подальших мандрів Енея, поглиблення його характеристики. Подано картини життя небесних мешканців, які зібралися до Зевса на обід і стежать з неба за поєдинком сицилійця Дареса і троянця Ентелла, богоборство Енея, його сон, у якому йому наснився батько.

III частина починається із замальовки прибуття й перебування троянців на Кумській землі. Еней зустрічається з Сівіллою, яка проводжає його у пекло на побачення з батьком. Розповідь про перебування Енея в пеклі, де знаходяться ті, яких автор оцінює не лише з позицій християнської, а й народної моралі.

IV частина. Еней потрапляє на острів Цирцеї, злої чарівниці, що перетворювала людей на звірів. Її острів стає ніби каменем випробування для троянців. У цій частині автор укладає в уста поромника самооцінку народом власної долі - долі довічно переобтяженого тяжкою роботою вола (образ, який став пізніше геральдичним в українській літературі). Злякавшись Цирцеї, троянці повертають на Латинську землю. Там відбувається знайомство з латинцями, їхнім царем Латином. Еней має одружитися з Лавінією. його дочкою. Цим обурений Турн, рутульський цар, що теж хоче одружитися з Лавінією. Він заручився підтримкою Амати, дружини Латина і матері Лавінії. Становище троянців ускладнюється й тим, що вони, полюючи, зацькували цуцика Лависиної няньки. Привід до війни мізерний, але вона починається. Розповідь про ці події сповнена гіркоти, бо Котляревський проводить чітку паралель між царством Латина і правлінням Катерини II та діяльністю всього її управлінського апарату.

V   частина. У центрі - сутичка між двома силами: здається, весь латинський люд готовий воювати з троянцями. Але війську на чолі з Турнем не вдається здолати троянців, узявши їх в облогу, навіть після того, як героїчно загинули Низ та Евріал.

VI   частина. Зевс нарешті забороняє богам втручатися в земні справи. Троянці заручилися підтримкою аркадського царя. Цар Латин просить перемир'я, щоб поховати загиблих та скликати раду в конгресі. Латинові радять віддати заміж Лавінію за Енея й тим самим припинити війну. В Турна така порада викликає шалений супротив, і він викликає Енея на двобій. Еней здобуває перемогу над Турном. Цією перемогою і завершується оповідь.

Жанр поеми. “Поема Котляревського - самобутній і глибоко національний твір, де стародавніх троянців і латинян переодягнено в жупани й кобеняки українського козацтва XVIII століття, з каптани й мундири тодішнього чиновництва, у підрясники й ряси “халтурного роду” - духовенства, де широким пензлем змальовано побут тогочасного панства, що замінило собою Вергілієвих олімпійців”. (М. Рильський.)

Таке “переодягання” є засобом травестії, що полягає в жартівливій переробці класичного сюжету, перенесенні його на інший (національний) грунт.

Найперше, що впадає в око, - це “перелицювання” ритмічного ладу оригіналу. Поему Вергілія написано неримованим гекзаметром, який надає оповіді поважності, піднесеності, урочистості. У Котляревського рядки римовані і вдвічі коротші, унаслідок чого розповідь стає динамічною, а текст читається легко, що відповідає жартівливому тону поеми. Порівняйте:

Прагнучи возвеличити своїх героїв, Вергілій добирає відповідну шанобливу й урочисту лексику. Котляревський, маючи на меті висміяти українських поміщиків та чиновників, уживає слова просторічні, нерідко грубі (“Но зла Юнона, суча дочка, розкудкудакалась, як квочка ...”).

Травестійність переробки полягаєі в тому, що Котляревський, використавши сюжет античної поеми, змальовує українську дійсність кінця XVIII - початку XIX століття. В образах богів, деяких земних героїв та царів змальовано поміщиків та чиновників, а в образах троянців - простий люд (запорожців, селян, ремісників. “Перелицьовані” й характери героїв. Якщо у Вергілія вони мудрі, справедливі, величні, то у Котляревського - це хабарники, жмикрути, п'яниці, гольтіпаки тощо. Відповідають характерам і вчинки героїв. Порівняйте опис Зевса (Юпітера):

А ще І. Котляревський усіх своїх героїв убирає в український одяг; вони споживають страви й напої української національної кухні, живуть не в багатих покоях, а в поміщицьких та селянських житлах.

Сміх у Котляревського ґрунтується на фольклорній традиції бурлеску - такого способу зображення, коли про теми поважні та високі йдеться в спеціально низькому, жартівливому, іронічному тоні або, навпаки, “низька”, буденна тема подається з особливою патетикою, урочистістю, велемовністю. Здебільшого це - іскристий гумор, співчутливо-насмішкувата розповідь доброзичливої людини. Проте коли йдеться про сваволю, крутійство, хабарництво панства різних рангів або аморальні вчинки простих людей, комізм стає жорстоким, уїдливим, гострим, тобто сатиричним, навіть саркастичним. Такий тон оповіді має дві художні якості: він і звеселяє, і викриває. У викривальному сміхові - заперечення окремих потворних породжень життя, у веселому, доброзичливому - утвердження життя.

Майже кожного з персонажів наділено комічними рисами: Зевс свавільний і ледачий, Нептун - дряпічка та хабарник; богині злобливі й пащекуваті - усі небожителі люблять випити й погуляти. Персонажі часто потрапляють у комічні ситуації (скрутне становище Енея, коли він тікає від Дідони). Часом автор звертається до парадоксу: Еней - полководець, син богині та царя! - спить на печі, зарившись у просо. Зустрічається у творі й низка пародій: на шкільний урок у тогочасній схоластичній школі (троянці вивчають латинську мову); на військове спорядження (латинці готуються до війни); на Парпуру, який без дозволу автора зробив перше видання “Енеїди” (опис грішників у пеклі: “Якусь особу мацапуру там шкварили на шашлику”). Використовує автор і макаронічну мову (у звертаннях до царя Латина посли Енея змішують латинські слова з українськими або додають до власне української лексики закінчення “ус”, характерне для латинської мови). У поемі багато комічних монологів, мова пересипана жартівливими висловами, приказками комічного змісту, взятими з розмовної народної мови (“буває щастя скрізь поганцю, а добрий мусить пропадать”, “тягу дав”, “п'ятами накивав”, “охляли, ніби в дощ щеня” тощо).

Отже, “Енеїда” І.П. Котляревського — травестійно-бурлескна поема.

Образи поеми. В “Енеїді” співіснують три групи дійових осіб:

1) Еней і троянці. У цих образах змальовано українських козаків-запорожців з їх хоробрістю, веселими звичаями;

2) боги, в образах яких подано феодально-поміщицьку верхівку з усіма Її негативними рисами - хабарництвом, інтриганством, зневажливим ставленням до простих людей. Одні з них допомагають Енею, інші - перешкоджають;

3) усі земні герої, царі. У цих образах зображено українських поміщиків- феодалів, їх взаємини і побут.

Головним героєм поеми є Еней. У творі Котляревського це кошовий отаман запорозького війська. Еней уже не молодий, у нього є син Іул, юнак, “війська ватажок начальний”.

Спочатку автор, говорячи про свого героя, характеризує його за допомогою не дуже шанобливих епітетів та порівнянь: “парубок моторний ... на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак”, ланець, поганець, “мутив, як на селі москаль” тощо. Він - призвідця і заводіяка всіляких витівок та бешкетів. У мирний час любить почастуватися хмільними напоями, всмак попоїсти, до втоми погуляти, досхочу виспатися. За розвагами та пиятикою забуває навіть про своє найголовніше завдання - побудувати нове царство, тому Зевс змушений не дуже чемно нагадувати йому про це. Тобто Енеєві притаманні всі людські слабкості та вади.

Разом з тим Еней наділений і досить симпатичними рисами: він “ласкавий, гарний і проворний, і гостриш як на бриті сталь” (тобто дотепний), доброзичливий, легко сходиться з людьми. Крім цього, Еней простий, НІЙ рий, ставиться до себе не без іронії. Як ватажок троянців, він вимогливий і строгий, але добрий і справедливий. Постійно дбає про своїх “гольтіпак”, тужить за загиблими. У скрутну хвилину завжди шукає поради і підтримки у громади.

На полі бою він виступає як досвідчений полководець, який уміло організовує підготовку до битви. А під час бою показує особисту хоробрість, воєнну майстерність і уміння володіти зброєю.

Еней “к добру з натури склонний”, прагне припинити кровопролиття, тому постійно пропонує Турнові вирішити їхній спір за Лавінію в чесному двобої. У цьому поєдинку виявляє благородство, зваживши на прохання переможеного Турна пощадити його.

Однією з особливостей побудови цього образу є те, що перша його характеристика в цілому негативна. Позитивні риси характеру лише намічено в першому розділі поеми. Вони все виразніше розкриваються у наступних частинах, а в останніх Еней змальований як шанований усіма герой. Тому в таких характеристиках:

Я - кошовий, Еней, троянець ...

Прямий, як сосна, величавий,

Бувалий, здатний, тертий, жвавий.

Хот землю так трясе сирую?

І сила там мутить чия?

Як вихрі на пісках бушують,

В порогах води як лютують,

Коли прорватися хотять,

Еней так в лютім гніві рветься ...

не можна не відчути захоплення автором відвагою і лицарством свого героя.

Отже, троянський ватажок зображений таким, яким показано в народних переказах, піснях, думах запорозьку старшину: гуляки, бешкетники в приватному житті. Козацькі воєначальники ставали в боях мудрими полководцями, хоробрими й спритними воїнами.

Образ троянців. У перших чотирьох частинах троянське військо зображено в зниженому плані, як того вимагав бурлескно-травестійний стиль. Це - пройдисвіти, волоцюги, розбишаки, п'яниці. Вони не їдять, а “лигають”, не п'ють, а “хлищуть”, не йдуть, а “пруться” тощо. Наділені міцним здоров'ям і витривалістю, невтомні в усіх гулянках, ніколи не занепадають духом, знаходять вихід із будь-якого становища.

З усіма народами, з якими їм доводилося зустрічатися під час пошуку нової землі, вони завжди зав'язують мирні стосунки, приятелюють, родичаються. Разом з тим дуже дорожать свободою, доброю славою, воїнською доблестю, нехтують багатством, почестями та добробутом. Цих людей єднає братерство, інтереси товариства, які є пріоритетними в усьому. Свого ватажка вони шанують, слухають, але ставляться як до рівного собі, не запобігають перед ним. У боях усі вони проявляють неабияку мужність і воєнну майстерність, здобуваючи перемогу навіть над більш численним ворогом.

Серед усіх троянців письменник виділяє тільки Пиза та Евріала. У цих образах автор утілює ідею відновлення гетьманщини та її збройних сил, які могли б успішно “справляти повинність”, тобто виконувати “службу” по охороні імперії від зовнішніх ворогів. І. Котляревський говорить про це у досить патетичних словах, вкладаючи їх в уста згаданих героїв: “Де общее добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять”, “Любов к отчизні де героїнь, Там сила вража не устоїть ...”.

Низ та Евріал не троянці (“В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая - бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок. Пішли к Енею на вербунок”). Вони б'ються “за чужу вітчизну” як найняті на службу воїни. Суть патріотизму як троянського, так і супротивного воїнства Котляревський формулює узагальнено так:

Де общее добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять...

Низ та Евріал не стільки художні образи, скільки своєрідні логічні моделі, за допомогою яких автор намагається поєднати особисту мужність із суспільно-загальною вірністю. Іван Котляревський підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті загальнодержавного патріотизму, що проявився “в смутне врем'я”.

В образах олімпійців та земних героїв автор змалював тогочасне чиновництво з його крутійствами, користолюбством, кривосуддям, а також поміщицтво - бездіяльне, пихате, малокультурне, грубе, жорстоке в поводженні з кріпаками.

Ось перед нами володар усього світу Зевс із своїм “олімпійським штатом”. У них ми бачимо цілком організоване за бюрократичним зразком петербурзької деспотії царство. Десь там, далеко внизу, як комашня, ворушаться, мучаться, страждають, шукають утіхи, сваряться, миряться, народжуються і умирають люди. А тут, на Олімпі, серед вічного бенкетування, усі земні біди коли-не-коли озвуться далекою луною. Егоїстичним понад міру, себелюбним богам немає ніякого діла до тих, хто внизу. їх письменник наділяє людськими вадами, тільки п більшому масштабі, бо силу вони мають більшу, а тому жадання й апетити у них теж надмірні. Вони так само пиячать, кидаються в розпусту, женихаються й інтригують, сваряться й дошкуляють одне одному, як ті маленькі люди на далекій грішній землі: Богині в гніві так же баби І так же на утроби слабі.

З досади часом і брехнуть

І як перекупки горланять,

Одна другу безчестять, ганять

І рід ввесь з потрухом кленуть.

У своїй небесній канцелярії вони не гребують і хабарами, за які згодні все переінакшити, як перший-ліпший секретар земського суду'. Недаремно, що прості смертні на землі анітрохи не поважають своїх “владик”, хіба що тільки бояться. Боги у Котляревського аж занадто “земні”, тому безпомилково вгадуються їхні прототипи.

Давши широкий малюнок тогочасного суспільного ладу й абсолютної бюрократичної зверхності, автор звертає свою увагу на ті шари людськості, що найбільше наближені до тієї верхівки і часто її вчинки просто копіюють.

Це земні герої, про яких Котляревський пише з не меншим завзяттям (“І я прощаюсь з небесами, Пора спуститись до землі”).

У пансько-чиновницькому середовищі зосереджене у Котляревського все зле і соціальна несправедливість, тому не випадково серед грішників, що спокутують тяжкими карами свої гріхи у пеклі, знаходяться Начальники, п'явки людськії,

І всі прокляті писарі.

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

“Енеїда” - енциклопедія українського життя XVIII століття” (М. Рильський.) Поема позначена національним колоритом, що створюється відображенням побуту українців у багатьох його виявах:

1) обрядах (поминання батька Енея Анхіза, обмивання загиблого Паланта, готовність до прийому сватів царем Латином);

2) звичаях (подання хліба-солі, дякування “за сіль”, віддавання поклонів навіть незнайомим людям, вбирання у чорний одяг на знак трауру);

3) ворожіннях (Сівіллою на теплих нутрощах забитого бика, дівча ворожить Енеєві у пеклі);

4) згадках з народної медицини (“баби одшептали” переляканого Енея, Сівілла вміє “трясцю одганять”, “переполохи виливати”);

5) повір'ях (картини пекла, нечиста сила, що зникає на світанку);

6) фольклорі (використані прислів'я, приказки, народні пісні, народні об- рази-персонажі - мавки, упирі, скатерть-самобранка тощо);

7) іменах героїв та географічних назвах (імена українізуються - Енеєчко, Анхизенко, Еврусь тощо);

8) українській кухні (названо близько ста українських страв і напоїв);

9) предметах народного побуту (чоловіче і жіноче вбрання, реманент, речі хатнього вжитку);

10) розвагах (названо двадцять народних ігор);

11) мові (у поемі представлено насамперед побутову (розмовну) народну лексику, яка містить 7 тисяч слів найрізноманітніших семантичних груп).

Ідея і значення поеми “Енеїда”. Поема наперекір історичній долі утверджувала безсмертя українського народу, підносила його історію, самобутню ментальність, народну культуру, мову, волелюбний дух традицій, свободи, енергійності. Поему проймає життєствердний оптимістичний настрій, а зображення І.П. Котляревським козаків у образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків і відновити притлумлену царизмом національну гордість українського народу, його прагнення до волі й самостійності.

Заговоривши про український народ, його славну історію й глибинну культуру, І. Котляревський не лише утверджував цей народ як спільноту, як націю, а й відстоював його майбутнє. Адже той, хто має таку історію, таку високу мораль, таку багату мову і такий життєствердний сміх, матиме й майбутнє. За справедливим визначенням академіка О. Білецького, “Енеї- да” була одним із важливих моментів не тільки збереження нації, а і її самоутвердження. Автор “Енеїди” дав поштовх не лише для розвитку нової української літератури на засадах демократизму, народної основи, а й стимулював розвиток національної ідеології.