Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

П’єса «Наталка Полтавка» -«праматір українського театру» (І. Карпенко-Карий)
Іван Котляревський (1769 - 1838)
Література кінця ХVIII-початку ХХ століття

Всі публікації щодо:
Котляревський Іван

Цю п'єсу була створено у 1819 році для потреб Полтавського театру, керівником якого в той час працював Іван Котляревський. Вона стала першим драматичним твором нової української літератури.

Передумови появи. П'єсу було створено, щоб поповнити й оновити репертуар трупи Полтавського театру. Разом з нею у тому ж році виходить друга п'єса “Москаль-чарівник”. Окрім цього, на полтавській сцені харківською трупою була виставлена п'єса російського драматурга Шаховського “Казак-стихотворец”, у якій розроблявся сюжет з життя українського села. Автор при цьому припустився багатьох помилок і перекручень етнографічного й історичного характеру, що дуже образило Івана Котляревського як громадянина і директора театру. Він вирішив правдиво відтворити побут українців, створивши власну п'єсу на цю тематику.

Жанр, тема, сюжет і конфлікт твору.

Жанр “Наталки Полтавки” сам автор визначив як “оперу малороссийськую в 2-х действиях” (у п'єсі використано 19 пісенних партій різних жанрів: соло, дует, тріо, хор. Деякі пісні народні, піддані літературній обробці, деякі створені самим автором). Літературознавці називають твір драмою.

Тема п'єси - життя і побут українських селян на початку XIX століття. У цьому творі вперше серйозно розкрито тему вірності в коханні людей з народу, засуджено покірність долі, владі та застарілим народним звичаям.

Сюжет твору нескладний: двоє молодих вродливих закоханих - Наталка і Петро - не можуть поєднати долі через бідність Петра, який змушений через це піти на заробітки, до Наталки сватається багатий нелюб - пан возний Тетерваковський. Петру, який через тривалий час повертається у село, допомагає побратим Микола, а возному - сільський виборний Макогоненко. На тому, щоб Наталка віддалася зо возного, наполягає мати, вважаючи, що порятує дочку від бідності. Аби Наталка не була бідною дружиною багатого чоловіка, Петро віддає їй увесь заробіток. Та все врешті-решт владналося: возний відмовляється від Наталки, і вона виходить за Петра (“От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються!”).

Конфлікт п'єси має побутовий характер. Він виникає внаслідок традиційного любовного трикутника, який зав'язується між основними персонажами: возний - Наталка - Петро. Але основа цього конфлікту соціальна: Наталка не могла одружитися з Петром через його бідність. Крім того, вона відмовляє возному не тільки через вірність коханому, а й тому, що не хоче потрапляти в матеріальну залежність від нього, боячись сімейної кабали.

Персонажі. Першим у переліку дійових осіб автор поставив возного Тетерваковського. Це дрібний судовий чиновник. Він займає найнижчу посаду, яку тільки могла отримати людина його середовища. Такі дрібні чиновники розвозили папери до повітових судів, виставляли майно на продаж за борги, писали скарги, позови тощо. Але служба приносила йому непоганий доход. Недаремно ж возний з такою любов'ю говорить про хабарі, які дають можливість багатіти: “Взяточок ... сиріч винуждений подарочок”.

З обов'язку служби він повинен добре знати правові документи, історію України та різні документи. Звідси його безкінечні канцеляризми й старокнижна лексика, які буквально в'їлися у свідомість чиновника. Певний інтерес виявляє він і до театру, хоч витонченими його смаки не назвеш.

Для відчуття повноти життя він вирішує одружитися і. зосередившись на вирішенні цієї проблеми, не міг не запримітити Наталки. Чому саме її, а не тих полтавських панночок, для яких він міг би стати бажаним женихом? Треба зауважити, що возний - досить спостережлива людина: він запримітив не тільки Наталчину вроду і молодість, а й те, чого бракувало панночкам, - працелюбність, скромність, мудрість, слухняність. Тому й говорить: “Уязвленное частореченною любовію серце ... не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все - теє-то як його - ровняєть”.

Можливо, Тетерваковський і справді “от рождения ... расположон к добрим ділам”, адже поступився Наталкою, хоч спершу навіть погрожував їй судом: “А понесе рушники і шовковая хустка суть доказательства бить моєю сожитильницею, то в таковім припадкі станете пред суд. заплатите пеню і посидите на вежі”, - заявляє возний Наталці та її матері (раніше заручини, а тим паче сватання навіки єднали нареченого й наречену, погроза водного має тут не соціальні причини і не є демонстрацією влади, а мотивується морально-етичними, звичаєвими чинниками). З усіма персонажами він тримається статечно-, з почуттям гідності, виявляючи добродушність і схильність до жарту. При цьому не чваниться становищем. Свою владу Тетерваковський проявляє тільки тоді, коли довідується, ким є Петро, і то швидше через те, що вбачає у парубкові свого суперника і дуже боїться втратити Наталку, яку все-таки любить. Але потім благодушну поступливість виявляє, мабуть, не тільки через свою порядність. Розумний і хитрий, він переконався, що не примусить Наталку одружитися ніякою силою.

Отже, образ возного є реалістичним, типовим для чиновників того часу.

Наступним серед дійових осіб є образ матері Наталки - Горпини Терпилихи, вдови, “старухи”. Терпилиха - бо терпляче долала всі життєві негаразди, зносила лихо й біду. Це добросердечна й співчутлива жінка, окрім дочки, вона виростила й Петра, завжди була прихильна до нього. Посильно змагаючись із життєвими труднощами, вона частково зневірилася у справедливості й у тому, що зможе самотужки виборсатися з нестатків, тому шукає усіляких можливостей, щоб зарадити своєму нужденному становищу. Перша нагода у цьому - заміжжя дочки з заможним чоловіком. Терпилиха співчуває Наталці, але, дбаючи про доччине щастя, буває несправедливою, навіть жорстокою. Вона далека від розуміння того, що, приневолюючи Наталку вийти заміж за возного, по суті штовхає її у ту ж безвихідь, через яку сама не зазнала щастя. Але зрештою Горпина знаходить сили перемогти свою меркантильність і благословити Наталку та Петра на шлюб.

Отже, образ Терпилихи започаткував галерею постатей матерів-селянок в українській літературі.

Наталка - звичайна селянська дівчина. Хоч виросла в достатках, але зараз дуже вбога і цілком вдовольняється тими статками, які приносить їй щоденна праця. Розумна й спостережлива, вона знає, що на світі існує майнова нерівність, та ніколи не заздрила чужому добру, а тому і не вважає за велику честь сватання заможного возного. Змалку привчена до всякої роботи, і перспектива жити далі за рахунок власної праці її не лякає. Має власний ідеал сімейного щастя, сутність якого викладає виборному: “... для чого люди женяться? ... Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і сімейство; жити люб'язно і дружно; бути вірними до смерті і помагати один одному. А пан, котрий жениться на простій дівці, чи буде її вірно любити? Чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові все буде роїтися, що він її виручив із бідності, вивів в люди і що вона йому не рівня; буде на неї дивитися з презирством і обходитися з неповагою, і у пана така жінка буде гірше наймички ... буде крепачкою”.

Наталка - вірна однолюбка: уже чотири роки чекає на свого обранця, вірячи в Петрову незрадливість, як у власну. Лише зростаючі злидні, постійні докори матері та внутрішній конфлікт між почуттями і обов'язком забезпечити материну старість змушують її подати рушники нелюбу. Зробивши це, просить Бога допомогти забути Петра і полюбити нелюба. Коли ж з'являється Петро, дівчина рішуче йде наперекір звичаям та волі матері, відстоюючи своє право на щастя. Проте письменник не ідеалізує своєї героїні: вона може бути хитрою і прикидатися простакуватою (у розмові з возним), вступати в суперечку зі старшими.

Отже, образ Наталки цілком реалістичний. Це тип розумної, вольової, чесної української дівчини-селянки.

Петро з'являється тільки у середині п'єси. Про факти з його життя ми довідуємося з розмов персонажів. Вихований Терпилихою, що замінила йому рідну матір, він змушений був піти на заробітки, аби добитися дозволу на одруження з Наталкою. Побувавши по світах, повертається у рідне село, пронісши через роки розлуки почуття кохання до Наталки і бажання одружитися з нею. Але коли настає рішучий момент, Петро відступається від коханої, не наважується вступити в боротьбу за власне щастя. Очевидно, головна причина вчинку Петра полягає не в слабодухості і безвольності (будучи таким, навряд чи чотири роки вперто добивався поставленої мети), а в тому, що глибоко шанує Терпилиху і не хоче йти супротив її волі, та ще підкоряється силі звичаїв, не бажаючи порушувати моральних законів.

Отже, образ Петра вийшов менш життєвий і дещо схематичний, бо автор мав на меті створити ідеального героя.

Микола - далекий родич Терпилихи, вічний наймит, бурлака, пригноблений і зневажений тогочасним суспільством. При цьому тримається досить упевнено, з почуттям власної гідності, не принижується і не запобігає перед іншими. Крім цього, він енергійний, життєрадісний, спостережливий, дотепний, на все має власну думку, грамотний. У Миколи не згас дух вольності, і він мріє податися до чорноморського козацтва, хоч упевнений, що з нього “непоказний козак буде”. Наміри його значиміші, ніж у Петра: він не обмежується лише думками про побут, активно втручається у життя, уміє мудро залагодити складну справу. Над усіма іншими його вивищує мрія про волю.

Отже, це образ-резонер, носій авторської світоглядної позиції. Він ототожнюється з найкращими рисами людини - волелюбством і прагненням служити людям.

Макогоненко - виборний села. Він представляє категорію людей старого українського села. Посада в нього “виборна”, його повноваження обмежуються лише роллю “старшого на селі”, а тому влада і можливості в нього менші, ніж у возного. Йому не відмовиш у здоровому глузді, який спонукає його поспівчувати й Терпилисі, й Наталці, і підсміятися над бажанням возного сватати Наталку, й погудити “письменних п'явок”. А ще Микола говорить, що він “хитрий як лисиця”, усюди вишукує вигоди для себе, “де не посій, там і вродиться”, “і уже, де чорт не зможе, то пошли Макогонен- ка, зараз докаже”. Тому і стає він знаряддям і помічником возного в такій делікатній справі, як одруження.

Отже, це образ типового заможного українського селянина, який вибився на дрібного сільського урядовця.

Сила п'єси, за словами І. Карпенка-Карого, “в простоті, в правді і найголовніше - в любові автора до свого народу”.

І.П. Котляревський став фундатором нового письменства в Україні. У центрі своїх творів автор поставив людину праці, показав її високі моральні якості, своєрідність національного характеру, особливості українського побуту в усіх його аспектах. Цим він відкрив істинне джерело художньої творчості - живу дійсність, минуле й сучасне рідного народу. А завдяки народній мові, легкості викладу, доброзичливому тону розповіді, гострій сатирі, іскристому гумору твори Котляревського були доступні трудовому люду, допомагали йому пізнати самого себе. Разом з тим письменник показав усьому світові скарби української духовної культури і відкрив йому саме існування українців - однієї з найбільших слов'янських націй.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.