Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

Кайдашева сім'я (1879) - реалістична соціально-побутова повість-хроніка
Іван Нечуй-Левицький (1838 - 1918)
Література кінця ХVIII-початку ХХ століття

Всі публікації щодо:
Нечуй-Левицький Іван

Тема - життя пореформеного села з усіма його складнощами й суперечностями в атмосфері повної бездуховності на прикладі однієї родини.

Головний конфлікт ґрунтується на контрасті, невідповідності між покликанням людини та її щоденним життям, що веде до духовної деградації людини.

Задум твору: “Часто трапляються такі сім'ї, в котрих буває така колотнеча та завсідня лайка та сварка, що життя в хаті стає якимсь пеклом”. (І. Нечуй-Левицький.) Слідуючи за задумом, письменник оминає такі благодатні епізоди, як одруження синів, смерть старого Кайдаша. Він принципово не цікавиться етнографічною стороною селянського життя. У центрі уваги автора - повсякденний плин селянського життя і ті сварки, причиною яких стає небажання зрозуміти одне одного; відхід людини від морально- етичних устоїв сім'ї, ігнорування їх, що призводять до руйнування святині українського народу - родини. Духовна роз'єднаність - ось те лихо, яке отруює кожний день життя батьків і їхніх дітей.

У повісті розповідається про сім'ю селянина Омелька Кайдаша з села Семи гори, що поблизу містечка Богуслава. У ній постійно відбуваються сварки, що викликані утвердженням прав на власність і чергуються з короткочасними примиреннями. Ворожнеча посилюється, коли сини Омелька і Марусі (Карпо та Лаврін) одружуються і в колотнечу втягуються не тільки їхні дружини (Мотря й Мелашка), а й діти. Прототипом родини Кайдашів стала родина Мазурів.

Сюжет:

1) експозиція: опис села Семигори, знайомство з обійстям Кайдашів, розмова двох братів - Карпа та Лавріна - про майбутнє одруження, роздратування батька через неробство синів;

2) зав'язка: сватання й одруження Карпа;

3) розвиток подій: перші дні життя Метрі в хаті Кайдашів; поступове назрівання конфлікту між невісткою та свекрухою, сварки між ними, у які втягуються Карпо та старий Кайдаш; Омелько все частіше заглядає в чарку, нагла смерть старого (утопився в ставку, де було курці по коліно); Карпо відділяється від батьків; одруження Лавріна, прихід у сім'ю Мелашки; наростання конфліктів; Мелашка йде на прощу до Києва й лишається там у проскурниці; свекруха вмовляє її повернутися; продовження сварок за переділ городів та за грушу;

4) кульмінація: у творі їх кілька - це кожна бійка, яка має свою зав'язку, кульмінацію та розв'язку (Мотря виколола око старій Кайдашисі, Карго женеться за матір'ю з дрючком, не раз батько б'ється з сином, брат з братом, невістка з невісткою - за межу, за грядки, за півня, кабанця, коня, яйця, грушу);

5) розв'язка: “груша всохла, і дві сім'ї помирились”. Повість мала два варіанти закінчення. Перший (1879): “... груша все розростається і вшир, і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашенками та їх жінками”. Другий (в усіх прижиттєвих та сучасних виданнях): “Груша всохла, і дві сім'ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша”. Обидва варіанти поглиблювали висновок, що причина сварок - це приватновласницькі інтереси: родить груша - не вщухають сварки, всохла - і буря втихомирилась. Обидва варіанти мають і символічний характер: зло перестане множитись, якщо його підрізати під корінь.

Система персонажів.

Омелько Кайдаш - представник старого покоління українського селянства. Йому довелося зазнати чимало лиха ще за панщини, виснажлива праця упродовж всього життя наклала невитравний відбиток на його зовнішність: “... здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки”. Омелько ніколи не сидить без діла і того ж вимагає від своїх синів. Однак від родинних клопотів і турбот він намагається знайти забуття в чарці. Письменник постійно зіставляє його богомільність, намагання дотриматися посту “в святу п'ятницю” і систематичне пияцтво. Весь свій вік він свято вірив у те, що дотримання посту врятує його від наглої смерті, а сам утопився, бо допився до “білої гарячки”.

Маруся - його дружина. Повнокровність її характеру виявляється в органічному поєднанні сварливості, брутальності з солодким лицемірством і показною улесливістю. У молодості вона служила в панському дворі, “довго терлась коло панів” і набралася від них усього найгіршого - зверхності, зневаги, манірності, чванливості. Причому вона знає, де і як себе поводити: облесливою та манірною стає перед більш заможними селянами (сватання Мотрі, яка була з багатої родини), але зверхність і панський лоск злітають, коли не потрібно приховувати свою внутрішню сутність (сватання Мелашки, яка була з незаможної багатодітної родини, поводження з Мотрею). Таку рису її характеру влучно підмітила Мотря: “На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне”.

Старший син Карно — людина мовчазна, замкнута, до певної міри черства. “Карно був широкий у плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті”. Навіть у парубоцькі літа він рідко коли усміхався, завжди різко характеризував інших людей. Одружившись, Карпо ще відвертіше виявляє свій норов, у запалі однієї сварки першим кидається з кулаками на батька і штовхає старого в груди, хапає матір за плечі, кричить на неї, як несамовитий, а потім женеться з дрючком через усе село, аж поки та не вскочила у ставок.

До пари Карпові й Мотря. Вона “куслива, як мухи в Спасівку... та бриклива”. Працьовита, енергійна, крута вдачею, Мотря не кориться хитрій деспотичній свекрусі, яка стоїть над її душею “наче осавула на панщині, а сама не бралася і за холодну воду”. Тому настав момент, коли норовлива Мотря пообіцяла свекрусі: “Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе”. Її злість накопичується щодня і все частіше вибухає нищівними прокльонами, а потім сварками, що переростають в бійки. Невістка все більше заохочує до бійок свого чоловіка і радить йому, як краще прив'язати налигачем матір серед вигону, “мов скажену собаку”. Недарма Лаврін говорить священикові, що Мотрю треба “посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках”.

Антиподами Карпа й Мотрі виведені в повісті Лаврін і Мелашка. Лаврін - поетична натура. Його вдачі відповідала і зовнішність: “Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаве. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи - все подихало молодою парубочою красою”. Він любив жартувати, тонко відчував красу, хотів вибрати дружину “гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо”. Парубка не зупинило те, що його обраниця Мелашка з великої бідняцької сім'ї. Картини їхніх побачень автор подає з щирою задушевністю, використовуючи фольклорні образи. Але проза життя, безперервна колотнеча змінюють його. Він перестає слухати батька, а після його смерті, відчувши себе самостійним хазяїном, не хоче нічим поступатися старшому братові.

Мелашка важко призвичаювалася до порядків у сім'ї Кайдашів і до свекрухи, яка з першого дня обсипала невістку “неласкавими словами”. Погано було й через те, що, крім свекрухи, її ображала ще й Мотря. Тільки своєму чоловікові вона могла відкрити душу: “Така нудьга мене бере, що, здається, ... ліси посушила б своєю нудьгою... і зелені луги сльозами залила”. Рятуючись від хатніх сварок, Мелашка, пішовши де Києва на прощу, вирішила там залишитися, щоб не повертатися у домашнє пекло. Гірко і болісно було на душі в молодої жінки, коли згадувала про чоловіка. Погодившись на умовляння свекрухи повернутися назад, Мелашка змушена була пристосовуватися до старого способу життя: колишня задушевна дівчина стає все більше схожою на Кайдашиху і Мотрю. З її вуст злітають прокльони не гірші за Мотрині, а незабаром вона разом з Кайдашихою завзято трощить рогачам Мотрин посуд.

Художні особливості. Змальовуючи побут Кайдашів і соціально його вмотивовуючи, автор використовує засоби народної сміхової культури, у якій сміх, як відомо, різний: доброзичливий, жартівливо-безтурботний, гумористичний, ліричний, елегійний, сумний, дошкульний, сатирично- знищувальний. Таким є сміх у “Кайдашевій сім'ї”.

У повісті поєднується ліричний та гумористично-сатиричний пласт зображення Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві і мові автора, і мові персонажів.

Лірична тональність характерна для авторського ставлення до природи: тихоплинна Рось, жита, що дрімають, ставочки в очеретах - усі ці картини настроюють на спокій, тишу і тим самим контрастують з неспокоєм у родині Кайдашів, підсилюють ідіотизм їхніх суперечок та баталій. Ліризмом пройняті авторські портретні характеристики як старих, так і молодих Кайданів, адже йдеться пре людей праці, які чесно заробляють на хліб. Ліризмом пройняті сцени побачень Лавріна та Мелашки. Та й обидва хлопці, закохавшись, починають говорити рядками з пісень.

Цей лірично наснажений матеріал існує в поєднанні з гумористичними ситуаціями. Кожна ситуація в повісті має подвійний зміст. Так, пригоди п'яного Омелька викликають доброзичливий сміх (“Жінко! Де ти у вражого сина діла двері?”), а іноді цей сміх сумний, печальний (сцена бійки з сином, коли “старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер”). Конфлікт виник не через бездушність чи вроджений егоїзм Карпа (недаремно автор подає таку психологічну деталь: Карпо “ніби задерев'янів од тієї страшної події”), а був спричинений соціальними умовами, які не давали жити по- людськи. П'яні галюцинації старого викликають “сміх крізь сльози”, гірку посмішку. Сміх викрешують і мовні партії Кайдашихи.

Дотепні порівняння, прислів'я, приказки є засобом засудження всього того, що деморалізує людину, спотворює в ній людське. Коли цих засобів стає замало, то автор послуговується високим стилем народно-героїчного епосу (прийом бурлеску): “Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з своєї хати до тину. Не сива хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха ...” У цих і подібних ситуаціях сміх, звичайно, глузливий, знищувальний, засуджуючий.

Заслуга письменника полягає в тому, що він об'єктивно і чесно показав гірку правду обмеженого й затурканого сільського життя, сконцентрованого виключно на побутових проблемах, вивів яскраві й самобутні характери, неповторні у своїх поганих й добрих вчинках. І все це зображено на широкому тлі розкішної української природи, а сам побут змальовано філігранно, з глибоким знанням традицій, вірувань і обрядів.