“Популярність“ автора, тексту, героя: кілька думок про діахронію уявлень від київської русі до сьогодення

Ми невипадково „закайданили“ слово „популярність“ в заголовку обережним, таким, що дає простір для уточнень і поправок, пунктуаційним засобом. Загнала популярність до лапок сучасна постмодерна доба із нівелюючим, на нашу думку, поняттям „текст“, яке безпардонно оголює всякий художній твір від містичного, сакрального серпанку мистецької загадки, вбиває естетичну ієрархічність літератури привабливим на вигляд, але гірким на смак „демократизмом сприйняття“. Що ми маємо на увазі? Те явище масовізації, яке свого часу відбувалося під гаслом „мистецтво належить народові“, тепер відбувається без зайвих гасел, але з подібною сутністю. Критерії знижуються. Що воно тепер – „популярний“ текст? Чи відповідник це якоїсь літературної вартості? Оскільки і Шекспір, і наслідувальне безбарвне фентезі вчорашнього школяра - це все „текст“, то одні й ті ж, виходить, закони його створення, однакова сутність. „Божа іскра“, „таїна слова“ – все це, мовляв, архаїчний сантимент; творчість підмінюється заробітчанством, „розкруткою“, хижою спрагою невгамовно „піарити“ себе і собі подібних кололітературними засобами популяризації. І за всім цим ерзац-існуванням ерзац-творчості губиться одвічно притаманне і необхідне літературі – вибачайте за старомодність, – вплив на уми і серця. На емоційно-інтелектуальну сферу, на душу - якщо йти за Біблією, чи за Арістотелем, чи за традиційними поетами (співцями!)…

Масовість літератури стає чи не виключним синонімом розважальності. А це не завжди добре. Визнаймо, шановні, що на масовій літературі навантаження часом важливіше, ніж на елітарно-вишуканій. Адже література масова для багатьох стає візитною карткою взагалі всякого письменства. Професори й доценти філології ще розберуться, що є естетично вартісним. Але чи багато людей, особливо молодих, зрозуміють: хорошою літературою вважається не те, що не нудно читати на пляжі, а те, що робить людину людиною?..

Свого часу Сергій Єфремов зазначав: історія літератури – це не історія книг. Це – історія ідей.

Важко з ним не погодитися. Оскільки в нашому сьогоденні взявся „писати літературу“ чи не кожен третій, хто взагалі вміє писати, то всякі судження про „ідейність“ та „висоту“ літератури вважаються атавізмом. Доки ми так думаємо, доки ми слухняно відучуємося від будь-якої ідейності, нам і підсовують явно руйнівні псевдодуховні ідеї – такі, як виразно антихристиянський (та й антиісторичний) „Код…“ Дена Брауна, чи сурогати ідей глибинних, онтологічних, але в інтерпретації редукованій, щоб не сказати кастрованій – як псевдофілософічність П.Коельо, який „відкриває“ ті істини (викладаючи їх мовою ранньопідліткового віку), - які нормальна людина в Україні знає хоча б із творів Сковороди.

Відразу розкриємо наш висновок, не переймаючись вигадливістю композиції. Масовій літературі також, як і „серйозній“, необхідно йти в руслі універсальних ідей, актуальних для широких кіл суспільства.

Популярність же тепер помпується штучно: це не популярність ідей, а конкуренція фінансово-інформаційних можливостей.

І доходимо парадоксального відкриття: істинна, така, що виникає природньо, популярність існувала ще тоді, коли більшість населення… не вміла читати. Але ті, хто „знав грамоті,“ десятки разів перечитували житія, патерики та „хожденія“, очевидно, що ділилися враженнями з іншими читачами (й не-читачами)… „Книжную сладость“, получаемую не только от мысли, но и от словес книжных, он (давньоруський читач. – О.Я.) считал „безгрешною радостью“, ее собирал, „аки пчела“, ею питался“ – резонно відзначав О.Білецький ці особливості „насолоди книжкою“ у давнину [1, 89].

Погодьтеся, що зараз знайомство з літературою популярною найчастіше стає „грішною радістю“, якимось каламутно-нездоровим задоволенням від смакування сексу, садизму, бруду… „Те, що на споді“, диктує голові і серцю, які значно вище „того“ навіть у фізичному тілі. Герой перестав бути героєм. Як сказала прозаїк-новеліст Л.Пономаренко, „у сучасному мистецтві культивується типаж руйнівника, такий собі „термінатор“, що бореться зі злом, але й спопеляє все навколо… гадаю, він стомив читацький і глядацький інтерес…) [6,7]. Нема героя, є якесь духовно й характеристично безлике „я“, яке злягається, п'є, їсть, стріляє, ходить в сауни, провадить нудні діалоги… І немає людини, немає людської універсальної ідеї. А масовій літературі не обов'язково бути низькопробною - як в плані змісту, так і форми. Класичні приклади А.Конан-Дойла чи А.Крісті тому підтвердження. Чи під силу нинішньому „масовому“ прозаїку створити колоритний образ того ж слідчого – сучасний, „живий“ і водночас ненаслідувальний? Отож-то…

Автор Київської Русі ховався за відомою з лихачовських праць „формулою етики“, „формулою умовчання“. Він ніби „розчинявся“ в скромній анонімності, але його творіння жило у віках. Жила література, як незамінна потреба людини мислячої. Так, житійні фінали були відомі наперед, передбачалися усталеною структурою, але інтерес читача живила не інтрига, а все та ж чиста „безгрішна насолода“, емоційно-інтелектуальний злет духовного єства, ота „анагогія“, „сходження,“ – найвищий із чотирьох, за бл.Августином, ступенів сприйняття мистецького твору, ступінь ірраціональний, духовний. Книга приваблювала інтимністю спілкування зі словом, радістю „впізнавання“ особливо емоційних, зворушливих, піднесених місць, які щоразу тягли за собою багаті комплекси читацьких почуттів. Книга живила душу.

Чи вважати нам популярними Івана Вишенського або Григорія Сковороду? Вони не були відомі десяткам мільйонів, але їхні твори переписувалися, поширювалися, перечитувалися. Чи вважати популярними Олеся Гончара чи Павла Тичину (з кращим його доробком), яких знали фактично всі – від академіка до доярки?..

Звісно, двадцяте століття було добою агітаційних жанрів. Але ми мали суспільство, в якому популярною, а власне, і масовою, була навіть поезія – для західної півкулі ХХ ст. ситуація нереальна! Йдеться про популярність, співмірну з популярністю античного театру (до речі, принагідно згадаємо небезпідставне твердження Вадима Кожинова у відомій фундаментальній праці про роман [2]: виникнення так званого „античного роману“ свідчило про кризу „масової словесності“; зумисне не кажемо „писемності“ – бо йдеться про закінчення широковідомої всенародності грецького театру, як суспільно-естетичного феномену. Література разом з цим „античним“ типом роману перейшла з багатотисячних амфітеатрів до нечисленних груп начитаних чи просто грамотних. Так формується начебто елітарність жанру. Але більшість романів нового часу - що це, як не твори масові? Такі химерні повороти „від нещастя до щастя“ жанру чи навпаки – свідчення того, що життєдайні резерви літератури – невичерпні, а комбінації можливостей – непередбачувані).

Повернемось до „масовості“ радянської доби. Треба віддати належне конструкторам суспільної ідеології: вони модифікували римське „демократичне гасло“, порушивши рівноправність „хліба „ і „видовища.“ Хліба (матеріального) могло бракувати, але якоюсь мірою його заміняла культивована утопічна мрія. Мабуть, це все-таки краще, ніж пересиченість тіл і смерть душі: адже до потреб тіла література, навіть масова, ніяк не належить. Їй потрібна духовна „зачіпка“, щоб співдіяти з людською особистістю… Викидати за борт позитивні риси досвіду цих десятиліть не варто. Це було б усе одно, що „доїти і різати корову одночасно“, як висловився Д.Чижевський у відомому тепер листі до Т.Манна [5, 1]. Манн накладав на всю культуру Німеччини 1933-45 років ярлик культури „під Геббельсом“. Печально спостерігати, коли в нас знаходяться радикали, які не 12, а 73 роки і все-таки не виразно-людожерної, а парадоксально-двозначної епохи, що поєднала руйнацію устоїв з побудовою нового, – порівнюють до фашизму, – та ще й концентровано виймаючи з цього періоду тільки чорне! Не всі й тоді були чекістами, стукачами КДБ і українофобами (як і не всі „теперішні дисиденти“ буди дисидентами тоді). Мабуть, в цьому випадку, як за всіх часів і режимів, діяло правило особистого вибору, особистої відповідальності, себто, власне – совісті. Д.Лихачов визначав совість так: „пам'ять + моральна оцінка“. Без пам'яті і моралі людина волею-неволею стає зрадником: себе, роду, народу, духовних традицій, ідей, літератури, власної історії…

Ну й що – хай у маловідомих тепер „Прекрасних катастрофах“ довоєнного Юрія Смолича діяли комсомольці, але це була добротна популярна література своєї епохи. Чи „Аргонавти Всесвіту“ В.Владка. Те саме… Ніхто не закликає реанімувати цю популярність, що відійшла в історію. Але збагнімо принципи: подібна література несла позитив „захисту

добра“ – вона пропагувала великодушність, самопожертву, взаємодопомогу, красу, любов… Те саме й у дитячій літературі, хоча це зовсім інший напрямок дослідження. Як іронізував журналіст популярної (!) газети – „виросло покоління, яке не знає Незнайка“. Чи була трилогія М.Носова про Незнайка, відзначена свого часу Державною премією СРСР, ідеологічною літературою? Трилогія в алегоричній формі вчила дружбі, любові до рідної землі й багатьом іншим корисним речам. А те, що ми доживаємо до часу, коли треба обов'язково, як у суспільстві місячних коротунчиків, кидати монету-“сантик“, аби водопровідний кран дав нам водиці, колись фактично дармової, – то чи треба тут винуватити Носова або його героїв?.. А чи була ця трилогія популярною? Була і є, про що свідчить її перевидання й мовою оригіналу, і в перекладах після півтора десятиліття після зникнення СРСР. (Є навіть спроби продовжень пригод Незнайка та його друзів – зазирніть до будь якої книгарні, щоб переконатися…)

Не приховаємо (та це й очевидно), що „радянський кодекс“ - є значною мірою плагіатом із християнського вчення, з вийняттям його духовної сутності й штучним, а отже, протиприродним для першоджерела, „заземленням.“ Плагіат радикально блюзнірський, бо

це – крадіжка у Бога із забороною згадувати Автора. Але чи набагато кращим є нинішнє повсесвітнє піднесення „ідеологічних дарів“ сатани з культом особи його – як автора… Найбрудніша розпуста, збочення, роздування й без того хворобливого, невтримного егоцентризму та взаємної “вовчості“…

Від літератури Київської Русі до присмерку радянщини, від „слів“, „двоєсловій“ (діалогів), „преній,“ „житій“, „начертаній“, „описаній“, „чтеній“ – і до „Собору“ О.Гончара, „Плахи“ Ч.Айтматова, поеми „Сім“ Б.Олійника… – в літературі діє канон, як дисципліна і „форма життя“ літературного твору. Не втримаємося від розлогої цитати з Андрія Тарковського, ім'я якого в історії кінематографу багато хто співвідносить з іменем Ф.Достоєвського в літературі: „Колись обмежувальні рамки для мистецтва давав канон. Релігія підказувала художникам форми їхньої творчості. Свобода, надана людині ХХ століття, атеїсту і володареві світу, виявилася для неї погибельною. Вона не може існувати з мільйоном можливостей, гасне, не зібравшись… Подрібнені, в неможливості опертися на загальну ідею (виділення наше. – О.Я.) художники блукають, як сироти, і міркують: чому ж ми так здрібніли?“ [7,44].

Нема ідеї, здрібніла художня думка і „елітарна“ й „масова“ (а з епохою загальної грамотності й суперкомунікацій сфери цих обох напрямів мистецтва часто перетинаються)… Маса лжелітератури для мас – це якийсь трагічний двійник популярної літератури, яка все ж має банально „вести“ маси вгору, а не „вестися“ за ними.

Чи нова ця проблема?

Ні.

Чи важлива вона?

Так.

Простий факт: відомий більше колись, аніж тепер, Корній Чуковський (відомий тоді, коли читали більше розумних добрих речей, і взагалі більше читали) висловив стурбованість потопом низькопробної маслітератури ще в 1908 році (робота „Нат Пинкертон и современная литература“). Цю статтю читав, між іншим, Л.Толстой. В ній молодий іще літературознавець аналізував питання наступу примітивного масового мистецтва: „Разве вы не видите, что точно плотина прорвалась, и со всех сторон на всю культуру хлынули эти миллионы дикарей… и нет нигде надежного ковчега… Мы все утопленники“. Через 60 років Чуковський звертається до тієї ж теми. Він визнає, що детективна (радянська) література „визволилась із полону дикунів“, він протиставляє (мінімальний хоча б) гуманізм цієї літератури „душегубним“ „триллерам“, „чіллерам“ і „гриперам“ Заходу (to trill – жахати, to chill – доводити до холодного поту, to grip – стискати намертво). „Поїздка на кошмарі“, „Спробуй стати вбивцею“, „Тінь убивці“, „Неквапні похоронні дороги“, „Мій улюблений мрець“… (Ми звикли вже й до гіршого, правда?) „Духовне здоров'я великих народів пережило й не такі хвороби, але не треба приховувати від себе , що хвороба неймовірно запущена,“- попереджає автор в цій незакінченій статті [8].

І що ми можемо заперечити через чотири десятиліття, тим більше - весь час зазираючи за західні тини… Як казав дотепний П.Загребельний, як тільки у нас переклали Маркеса, – у нашій прозі відразу залітали дядьки і корови. Але є наслідування як просто наслідування, а є й наслідування руйнівного. Триллер, який Чуковський вважав чужорідним для нашого мистецтва, стає звичним „улюбленим жанром“. Ми можемо тільки підтвердити: справді, творців подібного мистецтва більше цікавить техніка нищення людей, ніж самі люди… А краще з тієї літератури, якої ми так некритично зрікаємося, творилося від зацікавлення людиною і – для людини.

Масовість літератури використовується для викорінення основ духовності, стає зброєю масового духовного знищення – як згаданий „Код да Вінчі“ з його лукавою установкою вразити „таємницями“ уяву сучасного невігласа в питаннях біблеїстики, богословської науки та й усього того, що знав мешканець Київської Русі від князя до смерда, від отрока до старця – себто духовної абетки людської самопобудови, законів СПАСІННЯ – спасіння саме від зла. лжі й загибелі. Цей витвір Брауна, ця епітафія до жанру „інтелектуальних романів“ схилку

ХХ століття а ля У.Еко сповнена кричущих, до абсурду „сокирних“ підтасувань. Російський опонент цього опусу пише: „Велике місце в книзі приділено хулінню Біблії. Всі нападки на Біблію вкрай примітивні, прямо як із брошур войовничих безбожників Ярославського. Техніка обману читача невибагливо проста. Браун немастацьки бреше, пересмикує факти, Чого варта його фраза про те, що в „історії ніколи не існувало достеменного („подлинного“) варіанту цієї книги“, тобто Біблії. Навпаки, в історії ніколи не існувало не достеменних („неподлинных“) варіантів цієї книги“ [3, 51-52] А й справді! Невже масовому читачеві чи глядачеві цього більш ніж підлого псевдомистецького „лохотрону“ (в його письмовій і кіноверсії) не втрапляло до рук хоч одне видання Книги книг, де все до „титли і коми“ зафіксовано у всіх перекладах і всіх виданнях від давнини й на віки вічні?..

Популярним стає не завжди високе і не завжди рятівне. Скоріше навпаки. Література жодна – ні елітарна, ні масова, не повинна йти за вавілонсько-содомськими інстинктами і вивихами хворих душ, яких би масових масштабів не набирала апостасія, відступництво від норм добра. „Безліч порушників закону не скасовують дії закону“, – писав у ХІХ століття видатний православний мислитель, святитель Ігнатій (Брянчанинов). Література повинна звільняти від влади інстинктів і „вирівнювати“ душі. Чого, на жаль, зараз майже не помітно.

Нам є чому повчитися в минулих епохах, є що вибрати з них кращого. Про літературу Русі вже згадуваний Д.Лихачов сказав: „література цього періоду вирішувала питання, що торкалися всіх і кожного“ [4,25-26]. То чи була вона популярною і масовою, коли вмів читати один на тисячу? Була. Один читав – тисячу повчав. Тепер тисяча хворих – зомбує одного умовно здорового. „Розбризкано сонця на ліхтарі…“ (В.Стус), розхитано цілісне уявлення про світ. Кожне світоглядно й етично розрегульоване „я“ проголошується непорушним критерієм істини, що апріорі абсурдно.

Порятунок, хоч би частковий, літературної справи – у відродженні монументального змісту літератури. Отієї „необхідності духу“. В порушенні монументальних, масштабних проблем, які водночас і древні, і сучасні; у відродженні того, що Лихачов назвав „монументалізмом моральним“ („нравственным“). Тисячу років тому ми мали літературу, що вчила жити, а не вбивати і вмирати. Отже, потреба неомонументалізму – сигнал до порятунку вітчизняної літератури.

Давньоруська література показувала людині людину. Як гармонійну частину мудрого Божого світу. А тепер і масова, й елітарна література зображають, як горде і самовпевнене (а насправді духовно нікчемне й примітивне) „я“ протистоїть цілісному світові, будучи його болючим, хворим, дисгармонійним і дискомфортним для себе й інших уламком…

Отже, популярною незмінно буде література універсальної ідеї, література, яка допоможе розібратися в сучасному світові, яка відновить те, що називалося незглибимим за своїм змістом давньоруським словом „целомудрие“. Це слово мало не тільки те значення, яке за ним бачить сучасна більшість: навіть етимологічно в ньому проглядає “цілісне мудрування“, істинне бачення світу та його законів. Гріх, псування, порушення закону ведуть за собою і викривлення лінії розуму. Підняття на вищий духовний щабель розкриває все повнішу панораму розумності й „невипадковості“ (та й оптимізму) світобудови. “Мудрість у тому, щоб розуміти усе, як одне ціле“ – це Геракліт…

Втім, все вищесказане – скоріше запрошення до розмови і спонука до пригадування, аніж претензія на небувалі рецепти.

Література

1. Білецький О. О преподавании древнеруссской литературы в средней школе // Зібрання праць у 5 т. – Т.1. – К.,1965.

2. Кожинов В. Происхождение романа. – М.,1963.

3. Ларионов В. Православный ключ к „Коду да Винчи“. – М.,2006.

4. Лихачов Д. Литература трагического века в истории России // Памятки литературы Древней Руси. – М.,1981.

5. Неврлий М. Лист Дмитра Чижевського до Томаса Манна // Слово і час. – 2005. – №5.

6. Пономаренко Л. Камені до твого замку // Слово Просвіти. – 25 липня - 4 серпня . – 2004.

7. Тарковский А. „Цель искусства всегда правда, истина“ // Покров (киноальманах) – 2006. – №1.

8. Чуковский К. Триллеры и чиллеры // Книжное обозрение – 1997. – №31.