Поетика драматичного діалогу Лесі Українки (на матеріалі діалогу „Айша і Мохаммед“)

Всі публікації стосовно письменника: ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Діалог як філософський і літературний жанр має давню традицію. У філософії запроваджений Сократом як найкраща форма „дослідження своєї або чужої душі“ [5, 285], дійшов до нас у філософсько-публіцистичних працях Платона (знамениті „Діалоги“), Лукіана, Дідро. В українській традиції філософського діалогу особливе місце належить Г.Сковороді. Художній діалог розвивався і вдосконалювався в античних драмах Есхіла, Софокла, значно пізніше – у п'єсах Г.Ібсена, Г.Гауптмана, Б.Шоу та інших митців. Він став одним із засобів посилення інтелектуалізму „нової драми”, яка звернула увагу на гострі ідейні колізії сучасності. У літературній спадщині Лесі Українки драматичний діалог посідає надзвичайно важливе місце – і як форма її творів, і як прийом у складі більших за обсягом п'єс. Повний і цілісний розгляд драматургії Лесі Українки неможливий без з'ясування співвіднесення її творчості із загальноєвропейським літературно-мистецьким процесом. Українська письменниця виявляла пильний інтерес до художніх новацій Г.Ібсена, „квінтесенцію” яких Б.Шоу влучно означив як запровадження до драми дискусії. Леся Українка, засвоївши європейську драматичну традицію, створила у вітчизняному письменстві тип „драми ідей”, що актуалізувала діалог як форму художнього мовлення.

Увага літературознавців, які студіювали драматургію Лесі Українки (А.Гозенпуд, Л.Кулінська, В.Антофійчук, В.Гуменюк, Л.Мороз, В.Агеєва, Т.Гундорова та інші), здебільшого акцентувалася на розгляді сюжетно-композиційних особливостей п'єс, розкритті глибини філософської, морально-етичної, національної та психологічної проблематики, виявленні засадних естетичних ідей драматургії. Однак проблема функціонування драматичного діалогу досі залишається малодослідженою, хоча, на нашу думку, заслуговує на детальне опрацювання. Таким чином, мета даної студії – розглянути художні особливості драматичного діалогу Лесі Українки на матеріалі твору „Айша і Мохаммед“.

Драматичний доробок Лесі Українки складається із власне драм, драматичних поем, діалогів та етюду – загалом 20 творів. На думку А.Гозенпуда, якщо не зважати на „Блакитну троянду“[1], розвиток драматургічного хисту письменниці йшов од жанру драматичної поеми до власне драми через драматичний діалог [6, 256]. Значна частина драматичних поем також побудована як діалог: у них агон – ідейна кульмінація твору („На полі крові“, „Оргія“ тощо).

Діалог у Лесі Українки має глибокий філософський зміст, він покликаний розв'язати значні проблеми: всі без винятку драми великої письменниці побудовані на виразних ідейних конфліктах. Проте ідейна боротьба не виступає оголено – вона втілена у яскраві художні образи (Юда Іскаріот і Прочанин, Мохаммед і Айша, Кассандра і Гелен тощо). У драматичному діалозі два герої – носії протилежних ідейних спрямувань – сходяться у „словесному двобої“.

На шести сторінках діалогу „Айша і Мохаммед“ порушується безліч питань, сконденсованих без „ліричної млявості“. Леся Українка в листі до О.Кобилянської писала: „Коли читач жалує, чому якийсь твір не довший, ніж він є, то сеє, властиве, чималий комплімент авторові, бо речі нудні або невдалі здаються завжди надміру довгими, хоч би і мало карток займали“ [14, 461].

Художній діалог у творі є проекцією мовленнєвої творчості драматурга. М.Бахтін стверджував, що „концепція драматичної дії, яка розв'язує всі діалогічні протистояння, суто монологічна“ [2, 28]. Від реального діалогу художній відрізняється тим, що укладається спочатку в монологічній формі в уяві автора, а потім вкладається в уста персонажів. Таким чином, мовлення Айші та Мохаммеда – це не дві діяльності, але одна спільна діяльність, що має на меті розкрити тему й довести головну ідею твору. Леся Українка прагне осягнути сутність кохання (предметом мовлення є почуття, подружні відносини, цінність людини, її краса тощо).

Діалог „Айша і Мохаммед“ Леся Українка побудувала не на гострому конфлікті, що сам по собі може привернути увагу й інтерес читача, а виключно на антитезі двох протилежних характерів, агон між якими розгортається у процесі пізнання одне одного. Початковою авторською ремаркою зауважено, що Айша „сидить і їсть солодощі, ліниво одкинувшись на низенькому ослоні, вкритому великим килимом, Мохаммед приходить і мовчки сідає біля її ніг на край килима“ (виділено нами. – І.Б.) [13, 100]. Таке розташування пояснюється винятковою красою молодої жінки, що підкорює вдвічі старшого чоловіка. Зі слів Мохаммеда, Айша – „найкраща з усіх жінок на світі, живих, і мертвих, і ненарожденних“ [13, 104]. Використовуючи зовнішню красу, вона прагне до повного панування над чоловіком. Щоб довести свою винятковість, Айша обирає собі „в суперниці“ першу дружину Мохаммеда Хадіджу – стару, негарну, а головне, мертву. Вдавано Айша сіє сумнів, що Мохаммед віддає перевагу першій дружині, й упевнена в перемозі, але схиблює, не врахувавши глибокий внутрішній світ Хадіджі, чого Мохаммедові тепер не може компенсувати ні Айша, ні десять інших дружин:

От ти сказала:

„Стару, негарну...“ І в моїх очах

вона ні гарною, ні молодою

ніколи не здавалась [...]

але в ній щось було... щось вічне, Айшо... [13, 105-106].

Внаслідок агону Айша виграє: вона доводить Мохаммеду що він її любить менше за Хадіджу. Але реально це її програш. Ефект від втрати Айшею навіть вихідних позицій посилюється авторською ремаркою: „Айша падає додолу на килим і ридає в безсилій лютості“ (виділено нами. – І.Б.).

У діалозі мовлення персонажів одночасно спрямоване до співрозмовника і до читача. Висловлювання тут мають особливу емоційно-переконуючу силу:

Айша

Коханий, глянь на мене!

Мохаммед

Та я ж дивлюсь.

Айша

Ти дивишся й не бачиш!

Так дивляться на дерево, на камінь,

ще там на що, але не на дружину,

не на свою кохану! [13, 100].

Леся Українка використовує улюблений прийом Метерлінка – відповідь питанням на питання. Це підкреслює прірву між „дуелянтами“, вказує на неможливість знайти спільну мову:

Айша

Ти не знаєш?

Я хочу, щоб мене любив Мохаммед

Мохаммед

Хіба ж я не люблю?

Айша

(не слухає)

Мене любив

і більш нікого!

Мохаммед

Нащо се бажання?.. [13, 100-101].

А.Гозенпуд відзначає, що Леся Українка „використовує принцип „п'ятої дії без перших чотирьох“, розкриваючи перед нами фінальну катастрофу в межах стислої і конденсованої драматургічної композиції“ [13, 263]. Вона тонкий психолог і цілком зосереджується на внутрішній драмі героїв: її більше цікавить образне розкриття психології та емоційного світу Айші та Мохаммеда як носіїв певної ідеї. На окрему увагу заслуговують авторські ремарки, що характеризують емоції персонажів. Почуття в діалозі завжди супроводить думку та посилює дію:

Мохаммед

(здивований)

Ти звідки знаєш?

Айша

(злорадо)

А! Так я вгадала? [13, 101]

У діалозі Айша весь час веде перед – наступає, змагається, Мохаммед – відбиває атаки, шукає аргументів, але агресії не виявляє. Кожна репліка Айші будується на підхопленні основної думки з попередньої репліки Мохаммеда і, як наслідок, створюється живий ланцюг думок. Персонажів діалогу характеризують і форми їх висловлювання. Айша більш напружена і вживає переважно короткі репліки, Мохаммед роздумує, він висловлюється більш поширено й образно. Мохаммед говорить: Хадіджа „була мені жоною“. Семантично невідповідною є відповідь Айші: „І я твоя жона... „ Хадіджа для нього – ідеал дружини – вона жінка-мати, Айша ж жінка-дитина і мовлення її наївно дитинне:

Айша

О, якби дав аллах, щоб не вмирала,

то, може б, я її перемогла!

Мохаммед

Я глузду в сих твоїх словах не тямлю [13, 102].

Айша виявляє вищої міри егоїзм – надревнощі до мертвих. Персонажем діалогу, який представляє чоловіче начало, Леся Українка не випадково обирає Мохаммеда: він уособлює мудрість в одній із найвідоміших світових релігій[2]. Тому в його сентенціях сконденсовані глибокі за значенням думки, виражені звичайними словами, як наприклад: „Хіба се гріх – пошанувати пам'ять людини..?“ [13, 103]. Традицію пошанування пам'яті близької людини має продовжити Айша. Можемо припустити, що перша дружина була для Мохаммеда тим самим, ким є Мохаммед для другої і навпаки (в обох випадках різниця між подружжям у 25 років).

У процесі агону тема поєдинку між чоловіком і жінкою переростає в тему змагання між жінками. Образ Мохаммеда стає центральним (він навіть ототожнює себе з сонцем). За нього ведуть моральний двобій дві його дружини: одна в реальності, інша – у підсвідомості Мохаммеда. Спостерігаємо улюблений драматургічний прийом Лесі Українки – антитезу, в даному випадку це – зіткнення реального з ірреальним, зовнішнього із внутрішнім. Діалог стає двоплановим: за звичайним діалогом розуму і почуттів ведеться інший, глибоко філософський, у якому порушується тема краси жінки, яку демонструють два образи: „стара, негарна, навіть мертва“ Хадіджа і „гарна, молода, кохана і закохана, живая“ Айша [13, 105]. Леся Українка представляє діаметрально протилежні типи жінок з чоловічого погляду. Хадіджа підкорила Мохаммеда своєю сутністю, своїм багатим духовним світом, сильною натурою. Завдяки їй Мохаммед перетворюється з погонича на релігійного проповідника, засновника ісламу, стає одним із найбагатших людей Сходу. Хадіджа уособлює тип жінки, якому Леся Українка симпатизує – жінка, яка „створює“ чоловіка, здатна на самозречення (Мавка у „Лісовій пісні“, Міріам в „Одержимій“ тощо). Про кохання таких жінок говорила О.Кобилянська: „Є рід любові... жінок, на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній“ [8, 163]. Навіть Мохаммедові-пророку „зрозуміти“ її не під силу:

.але в ній щось було... щось вічне, Айшо...

Мені здається, що воно живе,

і дивиться на мене крізь могилу,

і голосом таємним промовля,

і всі мої слова та думку чує... (виділено нами. – І.Б.) [13, 106].

Мохаммед підсвідомо відчуває вищість Хадіджі, боїться схибити сам. Навіть закохавшись у Айшу, „найкращу жінку на світі“ [13, 104], він не одружується з нею за життя Хадіджі, щоб не впасти в її очах. Проте належне поцінування першої дружини відбувається тільки після її смерті:

Мохаммед

Я холодний

до тебе? Що ж би ти на те сказала,

якби тебе я пестив тільки так,

як... Хадіджу,

що ти їй заздриш так [13, 102].

Шляхом обміну репліками розкривається внутрішній світ Мохаммеда та Айші: особливості мовленнєвих характеристик відкриває їх духовні, морально-етичні, світоглядні риси:

Мохаммед

... ти не думай, що вона купила

мою прихильність грішми.

Айша

Ох, якби

могла я думать се!.. Але за гроші

нікого так не люблять у могилі! [13, 105].

Айша належить до того типу жінок, які „продають“ свою красу у подружжі. Сутність Айші звучить у її словах: „Я хочу, щоб мене любив Мохаммед“ (виділено нами. – І. Б.) [13, 100]. Найкращий чоловік біля її ніг – ось її егоїстична мета.

Проте не завжди думка втілена у слово, іноді мовчання звучить виразніше, набуває красномовних рис:

Айша

А теє „вічне“ є в мені, коханий?..

Є чи нема? Скажи!

Мохаммед мовчить.

Що ж ти мовчиш?

Мохаммед мовчки встає і йде з альтанки геть [13, 106].

Мовчазний вихід Мохаммеда споріднює Лесю Українку із „театром мовчання“ Метерлінка, у якого слово відтворює лише зовнішній зміст, а глибинне значення почуття розкривається у мовчанні (порівняймо „Непрохана“, „Сліпі“, „Сестра Беатриса“ тощо). Осягнувши ситуацію і пізнавши себе в ній, Мохаммед не потребує більше слів: внутрішній діалог завершено, як наслідок завершився і реальний.

Здійснивши цілісний аналіз діалогу „Айша і Мохаммед“, можемо стверджувати, що Лесі Українці вдалося створити складний і оригінальний варіант відомого сюжету. Виключна поетична майстерність, сміливість у доборі персонажів і побудові діалогу, глибина ідеї, ясність і чіткість форми перетворює діалог української поетеси на літературний твір великої художньої цінності. Сама ж структура діалогу (в основі якого – боротьба думок і пристрастей) свідчить, що перед нами не лише літературний, але й театральний твір, вартий найвищих зразків світової драматургії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аль Д.Н. Основы драматургии. – Л., 1988. – 64 с.

2. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., 1972. – 470 с.

3. Белоусов В.А. Диалог как форма классической связи // Человек в мире диалога. – Л., 1990. – С.25-27.

4. Владимиров С.В. Действие в драме. – Л.: Искусство, 1972. – 160 с.

5. Волинка Г.І. Філософія стародавності і середньовіччя в освітньому контексті: Навч. посібник. – К.: Вища освіта, 2005. – 544 с.

6. Гозенпуд А. Поетичний театр. – К.: Мистецтво, 1947. – 302 с.

7. Гуменюк В.І. Драматургія В.Винниченка. Проблеми поетики: Автореф. дис. . д-ра філол. наук / 10.01.01 – українська література. – К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 2002. – 28 с.

8. Кобилянська О. Оповідання. – Львів: Каменяр, 1982. – 271 с.

9. Кулінська Л. У світі ідей та образів. – К.: Дніпро, 1971. – 223 с.

10. Лагутин В.И. Проблема анализа художественного диалога. – Кишинёв: Штиинца, 1991. – 98 с.

11. Трыков В. П. Зарубежная литература конца ХІХ – начала ХХ веков. – М.: Наука, 2001. – 189 с.

12. Хализев В. Е. Драма как род литературы. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 256 с.

13. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. – К.: Наукова думка, 1977. – Т. 4. – 349 c.

14. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. – К.: Наукова думка, 1977. – Т. 12. – 694 с.


[1] Більшість дослідників творчості Лесі Українки розглядають „Блакитну троянду“ окремо у творчій спадщині письменниці.

[2] Мохаммед (бл. 570-632) – засновник магометанської релігії (ісламу).