Всі публікації щодо:
Самчук Улас

ОБРАЗОТВОРЕЦЬ „ВРЕМЕНИ ЛЮТОГО”

Улас Самчук

(20 лютого 1905 - 9 липня 1987)

Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов'язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного.

Улас Самчук

Через недолю свого народу й своєї батьківщини він ще юнаком опинився поза межами рідного краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він духово перебував з нею у повсякчасному нерозривному зв'язку. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше відчував, бачив і переживав долю і воління рідного народу і рідного краю. Ідея батьківщини і рідного народу виповнювала вщерть його духове єство, зміцнювала й утверджувала в чужому світі його письменницький талант.

„Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю”,— писав якось Улас Самчук.

„Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі й просторі”,— писав він в іншому місці і з іншого приводу.

Таким літописцем свого часу і свого народу і є Улас Самчук, таким він і ввійде в історію української літератури. Своє завдання він з честю виконував і виконує далі. Про це свідчить його ваговита і багатожанрова творчість.

* * *

Перші оповідання Уласа Самчука, що появу їх датуємо 1925 і 1926 роками, пізніше були, хоч і не повністю, зібрані в збірці „Віднайдений рай”. Вони мали всі познаки ще молодого й недосвідченого автора. Але вже в них виразно можна було відчути вдумливого автора, що хоче вникливо пізнати Я відтворити сучасний йому світ та місце в ньому української людини. Характери, переживання своїх героїв молодий автор уміє вже зображувати на тлі соціяльних і побутових конфліктів своєї доби („Віднайдений рай”, „По-справедливому”, „Образа”, „Собака у вікні”). Ці перші його оповідання позначені вже виразно глибокою залюбленістю в природу, нахилом до стриманого, але сковуючого сюжет ліризму, конфліктними психологічними ситуаціями та ідейними монологами. Отже, перед нами вже тоді постають основні ідейні складники, мистецькі та стилеві прикмети майбутнього автора „Волині” та „ОСТ”. Ці перші оповідання — це перші творчі стежки і намацування шляху, це творча лабораторія, гартування пера й думки молодого автора перед тим, як написати свою велику тритомну епопею „Волинь”.

„Волинь” — це історія життя, зростання свідомости й початки суспільно-культурної діяльності! Володьки, це збірний образ української молодої людини кінця 20-х і початку 30-х років. Образ оригінальний і новий у тогочасній українській літературі взагалі. То нічого, що творець його навіть не жив уже тоді в Україні. Але власні юнацькі переживання на Волині, пильні студії, уважне читання всього того, що давала тоді література і преса всієї соборної України, плюс творча уява мистця створили живий, правдивий, синтетичний образ тих бурхливих активно-романтичних років. Обдарований від природи активістичним характером, волею і розумом допитливого мислителя, шукача справедливого, доброго і потрібного — цей образ Володьки виходить далеко поза межі рідного йому села Телявки. Більше того, він виходить далеко поза межі його вужчої батьківщини — Волині — й утверджується в нашій літературі й свідомості як загальноукраїнський тип.

„Волинь” вийшла друком на початку 30-х років. Коли зіставити її з найвидатнішими осягами української літератури того часу, то, нам здається, ця Самчукова трилогія посідатиме в ній провідне і центральне місце. Коли зважити, що доба Винниченкової „Соняшної машини” була вже в минулому, то українська література того часу могла похвалитися лише кількома романами з ширшим читацьким та мистецьким відлунням. Були то: „Людолови” Зінаїди Тулуб, тема якого — історична доба гетьмана Сагайдачного, отже, давноминула доба української історії; „Чотири шаблі” Юрія Яновського — доба революції 1917—1918 pp.; роман Андрія Головка „Мати” — передреволюційні часи української історії; „Роман міжгір'я” Івана Ле — соціально-психологічна тематика на тлі національного життя Узбекистану; „Чорне озеро” Володимира Гжицького — національно-соціальна проблематика на тлі Алтайського краю.

Романи ці виповнені були багатьма цікавими, актуальними і хвилюючими проблемами національних і соціальних взаємин, але без ширших історіософічних і державно-господарчих, суто українських питань з провідною роллю української людини. Найдражливіші й найпекучіші питання української людини того часу в тих романах були або заховані в глибокий підтекст („Чотири шаблі”, „Чорне озеро”), або обійдені й заховані в далеку від української дійсности тематику („Роман міжгір'я”).

Ці проблеми ще перед появою вищезгаданих романів знайшли були своє широке і відважне трактування в романі М. Хвильового „Вальдшнепи”. Але, як відомо, цей роман був заборонений і ніколи повністю не побачив світу. Роман „Робітні сили” М. Івченка порушив був також ваговиту й болючу ідею — селекції, добору, самовдосконалення української людини в добу її культурного і державного утвердження. Але й цей роман швидко зазнав заборони і зник з обігу.

Тож, як бачимо, на тлі тогочасної літературної дійсности роман Уласа Самчука „Волинь”, з огляду на свій екзильннй стан, глибокомистецьку форму й широку загальноукраїнську проблематику, посів своє окреме визначне місце. Ідеї й мистецькі засоби „Волині” не тільки поглиблювали ідеї найвидатніших творів тогочасної української літератури, а й подавали своє оригінальне звучання, свою історіософічну концепцію України.

Покоління, що його репрезентує Володька, починало формувати свою свідомість з локальної проблеми: „Куди тече та річка?”, а нагромадивши досвід,, прийшло до великої проблеми шляхів державного й культурно-національного розвитку України в цілому. Поставившії на початку свій бойовий клич: „Вставай, село! Відчини очі й дивись! Пізнай себе й свою силу!.”, воно, покоління Володьки, швидко збагнуло, що цей клич — лише один етап до вищого і складнішого завдання. Бо, крім українського села, є ще українське місто, опановане чужою силою. Проблема боротьби за українське місто як доконечного спільника з українським селом у дальшому змаганні за своє місце в світі стає вищим щаблем свідомости покоління Володьки. Вся його діяльність і дальший остаточний крок — вихід у ширший європейський світ — найкраще це підтверджує. Покоління Володьки поставило перед собою ідею виходу України на світову арену, ідею її більшого і глибшого духового й господарчого контакту зі світом. Що більший і органічніший буде цей контакт, то могутніші й незламніші будуть її суспільно-національні крила. Отже, проблема орієнтації, проблема місця України у всесвітній сім'ї народів як вільної серед вільних для покоління Володьки стає першочерговим бойовим гаслом доби.

Закінчення трилогії „Волинь” — це глибока історіософічна символіка. Володька вирушає на Захід з єдиною метою: освоїти глибоко західню цивілізацію, її науку, культуру, мистецтво і, повернувшись, віддати це для добра українського народу. Це, власне, було логічним продовженням тих ідей, що нуртували на східніх українських землях у другій половині 20-х років і знайшли своє виявлення в творах М. Куліша, Ю. Яновського, М. Хвильового та ін. М. Хвильовий висловив цю ідею так:

„Коли ми беремо курс на західньоєвропейське письменство, то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Європу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом”.

Ось чому ми вважаємо головного героя трилогії „Волинь” збірним типом загальноукраїнської людини кінця 20-х і початку 30-х pp., а „Волинь” — одним з найкращих творів української літератури того часу. А якщо до цього додати, що у „Волині” маємо надзвичайно чарівні краєвиди української природи, ліричні монологи, багатохарактерні образи наших людей, їхній барвистий побут, високу людську етику в стосунках, у праці, в боротьбі за краще життя і що все це становить гармонійну мистецьку єдність, яка захоплює читачів різних верств і різного віку, то це тільки ще додатково підкреслює виняткове значення цього твору для нашої літератури.

* * *

Коло ідей, накреслених у „Волині”, поширюється й поглиблюється в нових романах Уласа Самчука „Марія”, „Кулак”, „Гори говорять” і „Юність Василя Шеремети”. Поширюються й поглиблюються випробувані мистецькі мотиви, й одночасно відкриваються нові стилеві й композиційні засоби.

У цьому аспекті на перше місце висувається роман „Марія”. „Марія” посідає особливе місце в нашій літературі. Це, здається, перший мистецький твір, де відтворено голодову трагедію українського народу 1933 року. І написаний він того ж страшного 1933-го. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Україні. Але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до тієї безпрецедентної трагедійної події. Він дав твір великої життєвої і мистецької правди. Його присвята книги: „Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-33” — звучить і звучатиме вічно як мементо морі, як вічне прокляття й оскарження тих, що допровадили людей до такого стану.

Роман розгортається в двох планах: ч одного боку в плані чисто людському, особистому, психологічному. Людей зображено з усіма властивими їм високими і низькими інстинктами, сильними і слабими рисами характеру, добрими і поганими вчинками. З другого — у плані соціяльних, суспільних стосунків і подій, у рамцях яких людина провадить своє особисте життя. Подати в реальній мистецькій єдності ці два плани — це велика трудність для кожного автора. Улас Самчук, тоді ще зовсім молодий автор, успішно переміг цю трудність. Сприяли цьому, на нашу думку, три мистецькі компоненти:

1) Глибока синівська любов і пошана автора до свого народу, знання його характеру, його життя, його душі, його водіння.

2) Неповторно авторові, пристрасно-життєдайні, ми б сказали, рубенсівські, а дехто твердить — довженківські, образи українських людей, української природи.

3) Властивий тільки Самчукові творчо виявлений стиль

ліричного монологу, що, як електричний струм, проймає весь

сюжет повісти й тримає читача в постійній напрузі.

Самі ці три компоненти творять високомистецьку цілість сюжету, де людина, природа й соціальне життя виступають як органічні складники процесу. Повісті, кінчається великою трагедією. Марія, її донька, внуки, її чоловік Корній, як і багато, багато — мільйони! — їх сучасників, у лиховісний 1933 рік вмирають з голоду. Ці кадри зображені з потрясаючою, неперевершеною силою. Останні хвилини життя Марії — це й останні рядки повісти.

„Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вычности. ... Холонуть засохлі уста... Западають груди... З напруженням рветься останній нерв... Серце робить останній удар”.

Ми закриваємо книгу і думаємо. Висловити ті почуття, що викликає ця книга — нам несила. Це міг зробити тільки автор за допомогою живих образів. Наша логіка тут неспроможна. Все ж таки ми думаємо, що „ніч вічности” — це для тих, що не витримали і впали. Але для тих, що перетривали, для тих. які щойно народилися,— є життя. Вони житимуть, боротимуться і продовжуватимуть вічне буття українського народу. Тому „Марія” — це не безнадійна розпука, не песимізм. Це трагедія, яка викликає в нас гнів і кличе до рішучої боротьби з тими. хто заподіяв і заподіює кривди мільйонам Марій. Отже, „Марія” — це твір трагедійно-оптпмістпчного жанру. Твір, що очищає нас від наших людських вад, гартує нашу свідомість і утверджує буття нашого народу.

Наступний роман „Кулак”, що вийшов услід за „Марією” [і одночасно з „Волинню”, вперше дає суцільний образ людини, „що живе! Людини, що творить, вічно творить. Що діє, що шукає і знаходить”, як висловився пізніше сам автор, щоправда, з іншого приводу. Ідеї й характер образів цього роману корінням своїм лежать у „Волині”, а їх виразне відлуння ми ще почуємо в трилогії „ОСТ”.

Роман „Гори говорять” присвячено українському Закарпаттю. Тут підкреслено з одного боку ідею духової й національної єдності розшматованої української землі, а з другого — велику притягальну силу й молоду наснагу національного відродження нашого Закарпаття.

Роман „Юність Василя Шеремети”, що написаний під час другої світової війни (1943). зображує ідеї, психологію, характери й побут української гімназійної молоді 20-х років. Це документ значущої мистецької сили. Своєрідна дійсність окупованої поляками Волині відтворена з багатьма хвилюючими деталями. Перетканий задушевними мріями допитливої української молоді, її пристрасним шуканням правди в навколо несправедливому світі, її запальними дискусіями на суспільні й культурні теми, першими юнацькими спалахами щирого кохання, чарівними пейзажами волинської землі — цей роман належить до кращих здобутків нашої романістики. Образний і тематичний потенціал роману Юрій Шерех у свій час визначив був так:

„Антеїстична, гармонійна, здорова, самостійна — і через наявність усіх цих рис потенційно велика людина — ось програма повісти. Шлях становлення такої людини з звичайного сільського хлопця — ось тема повісти”.

Ідейна та мистецька основа повісти була головною підставою її нагороди на закритому конкурсі „Українського видавництва” у Львові 1944 року.

Перше повоєнне десятиріччя, крім великої організаційної і керівної праці над створенням і діяльністю першої в еміграції письменницької спілки Мистецький український рух — МУР, Улас Самчук присвятив реалізації свого нового великого задуму — трилогії „ОСТ”. Як видно із двох дотепер опублікованих томів трилогії: том перший — „Морозів хутір” (1948, 584 стор.) і том другий — „Темнота” (1957, 494 стор.), автор поставив собі за мету відтворити в образах добу і людей нашої батьківщини за останнє п'ятдесятиріччя нашої Історії. Завдання — нелегке. Більше того — велетенське. Доба ж бо — надзвичайна й неповторна. Люди і доля їх — виняткові. Але автор, вірний своєму призначенню літописця „времени лютого”, не міг не сказати своє слово про цю добу.

„Нам судилось бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися протягом одного життя людини,— писав він у передньому слові до роману „Юність Василя Шеремети”.— Ми були свідками людей виняткових... Виняткових не тільки для нашого часу, але й для часу писаної історії взагалі. Не зашкодить також бути свідомими, що в сумі причин, що зумовили постання цих великанських подій, велике місце займає наявність такого простого факту, як поява на кону історичної сцени нас, українців. Нас, як окремої історично діючої духовости, та всього, що з цим поняттям пов'язується”.

Пускаючи в люди „Юність Василя Шеремети”, автор цими словами фактично накреслив основні напрямні свого нового творчого задуму.

Революція 1917 року. Розпад Російської імперії. Постання й поступове утвердження України як держави, як культурно-історичної цілости. Наростання дев'ятого валу революційної бурі, формування нового типу української людини та її роль в тих феноменальних обставинах. Це тема першого тому трилогії — „Морозів хутір”.

Наслідок усіх цих подій і фактів — поява нової форми державного співжиття на руїнах Російської імперії, що її почали визначати абревіатурою СССР. З цим настала темна доба свавілля й терору. Місце і роль в цих макабричних обставинах української людини. Це тема другого тому „ОСТ” — „Темнота”.

Ми не знаємо ще змісту третього тому. Припускаємо, що це буде спроба розгадки іі синтези доби революції й терору та наскреслення ідей і шляхів виходу з трагічної доби „Темноти”.

„Морозів хутір” починається таким символічним образом: міська двокласова школа в Каневі навесні 1917 року. Перші місяці революції тут ще нічого не змінили. Як і багато років перед тим, старша класа чекає на Афогена Васильовича, учителя історії й географії великої Російської імперії. На стіні висить коштовна маєстатична мала Європейської Росії як символ величі й непорушності! імперії. І раптом випадок: Василь, син Івана Мороза, роздратований збиточником Андрієм, хапає чорнильницю, жбурляє в Андрія. Той спритно ухиляється, а чорнильниця потрапляє просто в центр карти Європейської Росії.

„Удар був міцний і щирий. Чорнильниця розсипається на кусники, карта оздоблюється кількома, повними експресії, чорними місцями, і найбільше з них геть-чисто змазує Центральний край...”

Не знаємо, чи автор свідомо ввів цей епізод як символ, як передбачення недалекого майбутнього Російської імперії, чи це випадок. Але незалежно від цього це образ надзвичайної глибини й сугестивності!. Це звучить як увертюра до великої трагедійної драми: 1917 рік. Ним кінчалася стара Російська імперія, на мапі якої ні місця, ні назви України не значилося. Тепер на цій мапі лиш чорна пляма з виразними патьоками в різні боки. Малу треба тепер накреслити і перемалювати по-новому. Як? Це залежить від співвідношення тих сил, що прийшли до життя й діяльності! в цей буревійний 1917 рік.

Чи ж у цій акції накреслювання нової маті на руїнах старої Російської імперії візьме участь та сила, що з перших революційних днів 1917 року назвала себе Україною? Оці всі питання й є центральною темою „Морозового хутора”. Розбуджені революцією й покликані до творчого життя, поневолені народи Росії почали-таки перекраювати по-новому імперську мапу. Заявив своє право на окреме місце на малі й український народ. Всупереч єдинонеділимській імперській свідомості, народжувалася візія незалежної Української держави. І цей мотив стає одним з основних у сюжетній лінії трилогії „ОСТ”. Уже в початкових розділах „Морозового хутора” він зухвало вривається в застояну імперську атмосферу української провінції і владно заявляє про себе. Виразником цього мотиву, цієї ідеї стає наймолодший з братів Морозів — Андрій, тоді ще скромний учень останньої гімназійної класи, а пізніше — один з найвидатніших дієвих персонажів роману. Спровокований імперською свідомістю оточення (князь Демідов, учитель російської історії Афоген Васильович і навіть старший брат Іван), Андрії! виголошує такий полемічний монолог:

„Коли послухаєш політиків нашого часу, видається, що досить спалити кілька портретів Шевченка чи книжечок, виданих Просвітою, і справу вирішено. Помиляєтеся ви всі трагічно і беззастережно, коли думаєте, що наша справа керована такими ось паперовими знаками. Наші люди, і ті найкомічніші, є гнані одним і тим самим чортом, яким свого часу були гнані люди Святослава Завойовника, Володимира Святого чи Ярослава Мудрого. Ви думаєте, що даремно воскрес тризуб Володимира або ідея відновити в Києві великий стіл нашого державного первопочатку? Ви думаєте, що німці створили Брест-Литовськ? Ви думаєте, що Росія — забороло перед германами... Ви, нарешті, думаєте, що варто злякати мене, що писані моєю мовою книжки не читатимуть у світі, й я перестану їх писати. Що Шевченко був висланий за Урал випадково, що росіяни кажуть „ніколи”, що мої брати їх підтримують своїми п'ястуками, що Європа нас не знає, що світ нас не хоче... Помиляєтеся всі, що так думаєте, бо природа, в якій суджено нам жити, диктує нам свої закони І ми є тільки її сліпими виконавцями... Заперечити нас нема змоги. Ми в пульсі 'і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідти нема поки що сили. Ми будемо, і тільки тоді, як ми саме будемо, почнеться нова ера культурного завершення цього моста між Європою та Азією”.

Це типово романтичний монолог того молодого покоління, яке щойно спиналося на ноги і юним інстинктом своїм гостро вичувало велику ідею України. Андрій далі запально доводив, що росіяни мусять почати думати „категоріями живих людей”, мусять збагнути логіку історії й зрозуміти нас. Бо інакше,— пророчив він,— „нашому просторові загрожує смерть. Його заллють не германії, а Азія, дракони, і тоді народиться Чінгісхан московського виробу, і хто знає, чи германії знайдуть діючу зброю проти того... Похід Азії почався. Україна в народженні. Європа у відступі”.

Ми свідомо так докладно процитували ці міркування молодого Андрія Мороза, бо в них є не тільки обгрунтування залізною логікою історії появи України на арені сучасності!, але й вникливе передбачення можливого майбутнього. Пройшло яких десять років від часу цих Андрієвих передбачень, як на теренах колишньої Російської імперії, навіть тепер по-новому перекраяної за національними принципами, запанував Чінгісхан московського виробу. Замість очікуваних рівности, братерства і свободи настала страхітлива доба темноти. Саме цій добі під цією ж назвою присвячено другий том трилогії „ОСТ”.

Якщо перший том трилогії „Морозів хутір” відтворює в живих образах межово складну ситуацію (в психологічному, соціальному й національному аспектах) на всіх теренах колишньої Російської імперії, але ще в неозначеному стані, сповненому великих надій на щось добре і справедливе, то другий том, „Темнота”, — це вже перейдений етап усіх романтичних, національних сподівань. Це вже доба зловісних експериментів, безоглядної диктатури, суворої регламентації життя суспільного іі особистого. Це грандіозна панорама людського існування в Україні та в цілому Союзі трагічних тридцятих років. Перед читачами проходять кадр за кадром картини й характери людей села, міста, колективізації, голоду, репресій, тюрем, концентраків, допитів. У цьому ряді люди різних станів і професій: колишні привілейовані верстви (граф Демідов, княгиня В'яземська), видатні вчені, священики, інженери, письменники, лікарі, селяни. Окремий світ безпритульних і злочинних елементів; різноманітний і енкаведистськнй типаж — від засліплених фанатиків. що десь у чомусь випадково схибили, до найпринциповіших розчарованих, опозиціонерів і лібералів. Це безкраїй світ визначаючи терміном Солженіцина. Архіпелагу ГУЛаг.

Рівнобіжно до нього барвисто зображений і світ ніби вільного радянського суспільства: і селян, і робітників, і інтелігенції, і науковців, і письменників, і службовців високої ранги, і партійних, і безпартійних, і міністрів, і навіть членів всемогутнього ЦК партії. Знайомлячись ближче з їх життям, діяльністю, з думанням, з офіційним і неофіційним виявом почуття і настроїв (у талановитому зображенні автора), бачимо, як усе духове й особисте життя цих людей, громадян великанського державного скупчення, органічно залежне від ГУЛагу. Панує постійно загальний страх і недовір'я. Ніхто, навіть кожний член ЦК, навіть грізний керівник ГУЛагу, не певний за своє завтра. Інформаторами, донощиками прошито не тільки всі установи, суспільні й культурні організації, але й кожну окрему родину.

Такий ідейно і духово, національно і соціально багатоликий і багатохарактерний типаж у найскладніших і найдраматичніших ситуаціях, часто на межі життя і смерти, виповнює основний сюжет роману. Автор, а з ним і його читач, заглядає в усі найпотаємніші закутки життя того східноєвропейського простору, на якому розкинулась і українська земля та на якому живуть і українські люди. І заглядає він туди як об'єктивний, допитливий дослідник і психолог, що хоче збагнути й розповісти світові, чому саме так, а не інакше сталося. Чому мільйони людей різних національностей потрапили в таке трагічне безвихіддя? Хто, яка диявольська чи людська сила завинила в цьому? І де, на яких шляхах: духових, суспільних, господарських чи моральних можна знайти вихід? Це основне ідейно-мистецьке звучання роману.

Отже, як бачимо, томи трилогії „ОСТ” — і „Морозів хутір” і „Темнота” — це твори широкомасштабні, це твори глибокого мистецького та ідейно-філософського дихання. Це складна, сказати б, багатопланова психологічна і соціальна студія в художніх образах, яка безумовно заслуговує на окреме, компетентне дослідження.

* * *

Улас Олексійович тепер інтенсивно опрацьовує третій том трилогії „ОСТ”. А тим часом, в інтервалі між другим і третім томами, він написав і опублікував два романи: „Чого не гоїть огонь” і „На твердій землі” та три книжки прецінних спогадів: „П'ять по дванадцятій”, „На білому коні” та „На коні вороному”.

„Чого не гоїть огонь” — роман про розп'яття України між двома хижаками, про трагедію людей (українців, жидів) під залізною п'ятою завойовників, про стихійний зріст українського руху опору проти всіх окупантів землі української (УПА). Автор ще раз показав себе магістром гостросюжетного твору, повного динаміки, різноманітного іі багатоликого типажу, надзвичайних пригод, критичних життєвих ситуацій, добрих батальних сцен, оригінальних думок, цікавих діялогів і чарівних пейзажів української землі.

Як не дивно, але про український багатокорінннй рух опору під час другої світової війни, що популярно відомий як акція Української Повстанчої Армії, в нашій мистецькій літературі до появи роману „Чого не гоїть огонь” не було майже нічого. Роман Уласа Самчука зрушив цю тему з мертвої точки. І в цьому його велике значення в нашій літературі взагалі. Ми вище вже вказували, що сюжет роману гостродннамічний і розгортається в романтичному героїчно-пригодницькому плані.

Здається, хтось із критиків писав свого часу, що для української дидактично-патріотичної лектури це не пасує.

Таким критикам здавалося, що пригодницько-детективний елемент не виховує, а тільки розважає. Це звичайне наше провінційне непорозуміння. Після Винниченкової повісти „На той бік” (1924) цей елемент, цей сюжетний засіб став нашою національною власністю. Заслуга Уласа Самчука в тому, що він цей засіб уміє по-своєму використати для своїх гуманних З суспільно-патріотичних творів.

Монологи політичні, філософські, лірично-особисті відограють велику композиційно-ідейну роль в цьому романі. Ось для прикладу схвильований монолог сімнадцятирічної дівчини-жидівки, що опинилася в трагічній ситуації. Вона шукає у Якова (головного героя роману) захисту, поради, допомоги.

„Я хочу просити у вас допомоги... Ви мужчина. Ви сильний. Ви знаєте... І ви розумієте, що сталося... Ви добре розумієте, більше, ніж я, більше, ніж мій батько. Більше, ніж ми всі... Я знаю, що вам сказала Ольга... Ні, ні... Я не підслухувала — не бійтеся, але я знаю. Вона нас не любить, і ви знаєте чому... Це стара історія. Але уявіть собі: от війна, от люди йдуть кудись... Одні іуди, інші туди. їх так багато. І всі вони щось у собі несуть... Я не можу цього сказати так, щоб ви одразу мене зрозуміли, але я хочу вам сказати, що всі вони несуть у собі самих себе. І кожний живе сам собою... І кожний думає, що лише він є, а інших нема. І кожному болить, що він такий самітний і ніхто не співчуває йому — ніхто і ніде. А знаєте, чому це так? Бо ніхто з нас не може бути сильнішим від інших, щоб помогти тим, які йдуть разом з ним. Здається, всі люди поробилися слабими. Нема між ними більше героїв... і святих. Усі змішалися в одну масу, як пісок пустині... І тільки вітри женуть нас кудись... І ніхто не знає куди...”

Талановитий монолог. Не кожному авторові вдається схопити так вникливо почуття героя. А Улас Самчук — може. А таких добрих образів у нього багато. Туг і скарга, і благання, і філософський роздум про добу і масу людей, і фаталістична приреченість.

Тонкий і гострословий діалог, розсипаний на багатьох сторінках роману,— другий оригінальний і вельми ваговитий компонент роману. Ми не можемо тут подати зразків. Зацікавлених відсилаємо хоча б до сторінок: 13, 47, 60, 83, 181 і багато інших. На діалоги Улас Самчук першорядний майстер. Знайти йому відповідника в нашій сучасній літературі трудно.

Пейзажі, людські портрети й портрети-образи доби і людських збірнот — третя мистецька особливість роману. Ось Яків Балаба зустрічає вперше другу центральну фігуру роману Віру Ясну.

„Карі, великі, ясні, глибокі, напружені і разом свавільно-агресивні очі. залиті, як йому видалось, трагічним смутком. Таких жіночих очей Яків ще не бачив, вони видались йому дуже свідомими і дуже розумними”.

У цьому першому гострому враженні схоплено всі основні риси героїні, які поволі, з розвитком сюжету, майстерно розкриває читачам автор А ось образ будинку (а може, й доби), де серед навколишньої світової трагедії пиячать і розважаються німецькі офіцери з охочими до такого дамами.

„До кінця вечора, тобто до третьої ночі, лише пили й кричали, гадаючи що співають. Військові уніформи впереміш з жіночими сукнями. Невеликий дерев'яний будинок із своїми великими затемненими вікнами нагадував корабель божевільних, що несеться на* хвилях якогось дикого рвучкого водоспаду”.

Отже, роман „Чого не гоїть огонь” належить до тих кращих творів, що ними пишається наша література. Ще побрих п'ятнадцять років тому один. може, не зовсім прихильний але вдумливий критик писав про цей роман

„...мусимо признати: що це один із кращих (романів. — Г. К.) у нашому еміграційному середовищі, бо ж мистецьки досить рівний, і історично — доба і психологія її носіїв — досить вірно передставлені”. (Олександер Мох).

З цим не можна не погодитися.

„На твердій землі” це поки що останній (з опублікованих на сьогодні) роман Уласа Самчука. Це оптимістична, інколи грайливо-іронічна з душевною сатиричною посмішкою, а інколи сповнена громадянського обурення і трагічних спогадів розповідь про врятованих людей, „времени лютого”. Повість про людей довго колись переслідуваних і гнаних лихоліттям нашого часу, людей, що знали гіркі Сирітські дитячі роки, що пам'ятають про невинно загиблих батьків, що й самі побували в тюрмах, концентраках советських, німецьких, польських, угорських, що куштували праці „остарбайтерів”, пройшли ДіПі табори і, нарешті, опинилися на вільній канадській землі.

Автор засобами образного показу життя, діяльності!, думання і мрій своїх героїв підкреслює, що тяжкий життєвий шлях цих людей виробив у них особливі характери й особливі таланти: організаційні, виробничі, бізнесові й мистецькі. Ці люди після років поневірянь, опинившись нарешті на твердій землі, відчувши право і можливість жити, враз виявили всі свої багатоманітні здібності.

Це не значить, що різнохарактерний вияв цих здібностей відразу набрав досконалих, привабливих форм і відразу дав багаті матеріальні здобутки. Ні. цей процес осідання „на твердій землі” — затяжний. Він виповнений вщерть як дрібним, так І великим. Як шляхетними планами, розумними обсягами, так і різним побутовим дріб'язком, міщанськими забобонами, амбіційними хвастощами новітніх доробкевичів.

Оті часті бали інженерів чи бізнесменів, що їх описує автор переважно в гротескно-жартівливому тоні, це ж не що інше, як вияв дитячого віку утвердження на новій землі цього здібного прошарку нашої спільноти. І нічого дивного й обурливого нема в тому, що їм часом хочеться показати всім свої найкраще виглянсовані черевики. Але всі ці ніби дрібні і другорядні деталі творять такий барвистий „кульор льокаль“, що без них не можна собі уявити живий образ новітніх поселенців Канади. Але в цілій сюжетній канві роману ці деталі, ці навмисні людські слабощі грають допоміжну, контрастово-тіневу роль в основному ідейно-мистецькому звучанні роману. А цей аспект основного звучання розгортаються в романі у трьох рівнобіжних планах.

Перший — почуття глибокої рани, несправедливости і трагізму в минулому, що його несуть у собі майже всі, принаймні головні, герої роману.

Другий — план мужнього життетворчого ствердження буття, прояв будівничої снаги та зріст свідомости і культури в сучасному.

Третій - прояви „мементо морі“ минулого трагічного часу - просмики агентурних суб'єктів комуністичної деспотії серед українських поселенців у Канаді.

Кілька прикладів до цієї ніби абстрактної схеми. Придивімся до центрального героя роману Павла, сина вчителя з Харкова. Тяжкі дороги привели цього здібного молодою чоловіка на тверду землю Канади. Він насамперед любить корисну, творчу працю. Але не цурається і балів, і мистецтва химерної землячки Лени, і романтичних любовних пригод, і веселих друзів, і прецікавих автохтонів. Одне слово, він жива людина з усіма додатніми й від'ємними людськими рисами. Доля судила йому бути сусідом старої багатої, але дуже культурної дивачки пані Сомерсет. Цей образ англосакського світу автор змалював дуже талановито. І це чи не вперше такий опуклий образ появляється в українській романістиці. Павло часто розмовляє з пані Сомерсет. Це два протилежні світи. Після одної з чергових розмов він думає:

„Я не бажав нічого про себе сказати, бо наші історії були б для неї зовсім не зрозумілі. Що я міг сказати про свого батька, якого за щось і чомусь вивезли, за матір, яка загинула з голоду? Хто в це повірить? Що таке революція, комунізм, фашизм, що в ім'я їх ще можна нищити мільйони зовсім невинних людей?”

Трагедію свого дитинства, злочини системи, що вбила його батьків і мільйони таких же невинних людей, він згадує при різних нагодах, бо це в його серці той вогонь Клауса, що постійно кличе до помсти.

А який барвистий, оригінальний і одночасно трагічний образ малярки Лени. Вона донька репресованого харківського інженера, якого засудили і знищили лише за те, що мав неросійське прізвище. її з матір'ю викинули на вулицю, й вони були приречені на смерть. Лише чудом мама з маленькою Леною добралась до Одеси, де випадково, як велике щастя, влаштувалася кондуктором трамвая. Це інтелігентна жінка зі знанням кількох мов, вихованка Інституту шляхетних дівчат. Це тільки один епізод зраненої душі цієї тепер талановитої малярки-модерністки, що робить головокрутну кар'єру.

А скромна, працьовита красуня Катря, донька вчителя нашого Закарпаття, діяльного, чесного і відданого народові..

„За короткий час України він був високим урядовцем, шкільництва, за мадярів його було арештовано, але швидко випущено на волю, і він знову вчителював. За совєтів його ще раз арештовано і вивезено на Сибір... Звідти він не вернувся”.

її дальша історія з мамою і молодшим братом — трагічна. Вона їх загубила й залишилася сама. Пройшовши тяжкий шлях останніх років війни, вона опинилася в Канаді в ролі хатньої робітниці пані Сомерсет. Тут вона, утвердившись, розквітла. Але почуття великої кривди за батька, матір, брата і багатьох їм подібних не покидає її ніколи.

До аспекту другого звучання в романі є сила прецікавих міркувань про обов'язки людини перед своїм народом, про патос будування добра, про сучасне мистецтво. Ми не маємо змоги проілюструвати це відповідними цитатами. Але нас спокушає-таки одна цитата з роздумів про мистецтво. Це монолог Лени в її дискусії з Павлом.

„Мій милий! Те, що звемо „модерне мистецтво”, не конче модерне в наших просторах часу, воно модерне в неоліті, палеоліті, взагалі мова інстинктів, відрухів, печерних фресок, кам'яно-вікових людей. Сьогодні ми повернулися лицем назад, любуємося минулим; кожному хочеться бути як не .новогвінейським дикуном з свинячим кликом у носі, то в кожному разі сучасником пірамід, мумій. Що там Толстой, що Сартр. Це лиш натяки. Опрощення ніде за всі межі можливого, й одного разу,, ще за нашого життя, Діор покаже моду з кам'яного віку, а на троні Франції сидітиме король без штанів з каблучкою в носі. Це протест, це контра-прогрес, це свідоме протиставлення Америці. Патлаті дівчата й бородаті школярі це лиш ходяча символіка, це транспаранти де-революції. Чи ти не бачив людей в сандалях, що йдуть походом двісті миль і протестують проти атомової бомби? Чи їм так, думаєш, шкода „сучасної цивілізації?” Або життя „мільйонів громадян”? їм нічого, абсолютно нічого не шкода. Коли вони протестують, то роблять це з мистецтва для мистецтва, їм приємно почувати себе в шкурі святих Антоніїв... Старий, древній, ходяча мумія філософ, підданий екс-брітійської імперії вікторіанської епохи, лорд Бертранд Артур Вільям Рассел велично і маєстатично очолює цеп процесійний сандально-босий похід винахідників древності”.

Цитата довга, може, аж занадто. Але як же яскраво розкриває вона гостроту, актуальність і вникливість думання героїв роману „На твердій землі” і як багато дає вона до думання для читача і соціолога.

Третій аспект роману — це ворожі просмики серед українсько-канадської суспільности, спроба нав'язати агентурну сітку серед неї. Але ця сюжетна лінія вирішальної ролі не грає. Вона лиш є збудником пильности й обережности для інших героїв роману та його читачів, гострою пригадкою для них про пережите й вистраждане.

Вказавши на ці три ідейно-мистецькі аспекти роману, не можна не висловити здивування, що деякі критики в минулому навіть не звернули на них уваги. Вони в романі чомусь вичитали були лише дрібноміщанські витівки, гедонізм (особисту насолоду), „кохання в ліжку”, всесильний долар доробкевичів і більше нічого. А роман „На твердім землі”, крім вказаних нами виразних суспільних мотивів, , має низку прегарних пейзажів, добру діалогічну форму, тонку психологічну мотивацію інтимних стосунків героїв, хвилюючі романтичні пригоди людей та нову рису живої авторової розповіді, Пройнятої наскрізь лірично-сатиричним забарвленням.

* * *

Таким видається нам Улас Самчук у 70-річчя свого життя її 50-річчя літературної діяльности. Ми свідомі того, що наш огляд далеко не повний. Докладно переглянути все, що дав нам автор „Волині”, а навіть в довшій статті, трудно. Але ми сподіваємося, що й те, що нам вдалося схопити в цих нотатках, стане в пригоді читачам Самчукових романів.

Улас Самчук жив і живе, творив і творить у великі героїчні її одночасно в люті і трагічні часи нашої історії. Він жив і живе у вирішальну добу нового виходу на кін історії нашої нації й нашої державности. Він був і є не тільки свідком, але й активним співучасником цього великого й болючого українського національно-визвольного процесу.

Сам письменник якось твердив, що йому доля судила „бачити, чути і переживати більше, ніж можна було сподіватися протягом життя одної людини”. Це велике щастя не тільки його, але її усієї нашої літератури. Бо все те бурхливе, героїчно і трагічне. з перемогами і поразками життя народу нашого за останнє п'ятдесятиріччя знайшло своє зображення в багатьох його творах. І найбільша мистецька і суспільна вага цих творів Уласа Самчука в тому, що їх ідеї органічно виростали з найактуальніших і найболючіших проблем нашої доби, що їх проймають наскрізь щира авторова любов і почуття обов'язку перед своїм народом і своєю батьківщиною та, нарешті, що написано їх. висловлюючись метафорично, кров'ю серця письменникового. У цьому сила і непроминальність творчого набутку Уласа Олексійовича Самчука.

Григорій Костюк



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.