Василь Семенович Стефаник

(1871 — 1936)

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер

Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина.

1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу

бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели

громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів

Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем

написав два оповідання: „Нечитальник“ (1888) та „Лумера“ (1889).

У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній

роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій

гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка

молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні

зв'язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет

Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною

„вийшло діло без пуття“. Замість студіювання медицини він поринає у літературне

і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців

„Академічна громада“. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до

радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він

особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з

польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття,

розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою

діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — „Жолудки

наших робітних людей і читальні“ — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах

радикальної партії „Народ“, „Хлібороб“, „Громадський голос“ та

„Літературно-науковому віснику“ ряд статей: „Віче хлопів мазурських у Кракові“,

„Мазурське віче у Ржешові“, „Мужики і вистава“, „Польські соціалісти як

реставратори Польщі od morza do morza“, „Книжка за мужицький харч“, „Молоді

попи“, „Для дітей“, „Поети і інтелігенція“.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його

відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх

попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною

абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і

пробує видати їх окремою книжкою під заголовком „З осені“. Та підготовлена

книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у

прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його

смерті („Амбіції“, „Чарівник“, „Ользі присвячую“, „У воздухах плавають ліси“,

„Городчик до бога ридав“, „Вночі“ та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті „Праця“ побачили світ перші реалістичні новели

Стефаника — „Виводили з села“, „Лист“, „Побожна“, „В корчмі“, „Стратився“, „Синя

книжечка“, „Сама-саміська“, які привернули увагу літературної громадськості

художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села.

Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника.

Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — „Вечірня година“, „З міста

йдучи“, „Засідання“ — в „Літературно-науковий вісник“, то у відповідь дістав

лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й

викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до „Літературно-наукового

вісника“, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне

літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — „Синя книжечка“, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях,

принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками

найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся

Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку

української прози. Автор „Синьої книжечки“ звернув на себе увагу насамперед

показом трагедії селянства.

Новели „Катруся“ і „Новина“ належать до найбільш вражаючих силою художньої

правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як

„Кленові листки“, „Діточа пригода“, „Мати“ та ін. Майстерно змальовано в цих

творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена,

невід'ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна

впізнати в окремих новелах Стефаника („Сини“, „Марія“). У листі до редакції

„Плужанина“ від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як „поета

загибаючого села“, зазначав: „Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так

кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це

мені вдалося, а решта — це література“.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — „Камінний хрест“, яку також було

сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне

посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як „Камінний хрест“,

„Засідання“, „Лист“, „Підпис“). У другій збірці головне місце займає тема, що

хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість,

трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені

твори із „Синьої книжечки“ („Сама-саміська“, „Ангел“, „Осінь“, „Школа“), новели

зі збірок „Камінний хрест“ („Святий вечір“, „Діти“), „Дорога“ („Сніп“,

„Вістуни“, „Озимина“). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч

уже в іншому плані („Сини“, „Дід Гриць“, „Роса“, „Межа“).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — „Дорога“, яка становила

новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у

своєрідній поетичній біографії Стефаника „Дорога“ та роком раніше написаній

ліричній сповіді „Confiteor“, що в переробленому вигляді була надрукована під

назвою „Моє слово“. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного

плану („Давнина“, „Вістуни“, „Май“, „Сон“, „Озимина“, „Злодій“, „Палій“,

„Кленові листки“, „Похорон“).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється

в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці „Синя книжечка“

(„Мамин синок“, „Катруся“, „Новина“). Наявна вона й у збірці „Камінний хрест“. У

„Літературно-науковому віснику“ за 1900р. український читач відкрив для себе

Стефаникову новелу „Кленові листки“, яка стала окрасою збірки „Дорога“.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — „Моє слово“. В ній уперше

була надрукована новела „Суд“, яка завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду

Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться

за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний,

як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна

вважати новелу „Діточа пригода“ (написана восени 1916р., а опублікована на

початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу „Марія“, яку присвячує пам'яті Франка. За „Марією“

письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого

періоду („Діточа пригода“ і „Марія“) склали п'яту збірку — „Вона — земля“,

видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані

спогади. До них належать такі твори, як „Нитка“, „Браття“, „Серце“, „Вовчиця“,

„Слава йсу“, „Людмила“, „Каменярі“.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже

безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці

хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання „сказати людям щось таке сильне і

гарне, що такого їм ніхто не сказав ще“. І на його долю випало найбільше для

художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.