Драматургія В.Винниченка та її роль у становленні українського модерного театру

Всі публікації стосовно письменника: ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

Винниченко займає вийняткове місце в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і своїм змістом вони витворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми - драм Ібсена, А.Чехова, М.Метерлінки, К.Гауптмана, А.Стріндберга. Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого „я“. Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка були новаторством в українській літературі початку 20 століття. Винниченкові п'єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п'єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути „чесними з собою“. Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому „чесним з собою“, оскільки вони лише прагнули цього.

В.Винниченко розумів, що настав час європеїзувати український театр, тобто „надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію …“[1] Ці думки розділяв і М.Садовський, який у 1910 році узявся за постановку п'єси „Брехня“ написаної драматургом того ж таки року. Перші постановки не принесли великого успіху, оскільки і режисура була надто традиційною та й актори (Мар'яненко, Ковалевський, Ковальчук), хоча й були відомими і талановитими, не були готові відтворити всю глибину Винниченківських образів. Але поступово публіка відчула, що народжується новий театр, створюється нова сценічна естетика. На сторінках „Української хати“ з цього приводу з'явився такий відгук: „Театр нарешті вдарив по нервах сучасності, торкнув боляче питання інтелігенції, й вона обізвалася й почала ходити в „Український театр“. Цього раніше не бувало. З часу постави „Брехні“ ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру. „Брехню“ вважаємо тараном, яким пробито дорогу для літературних драм, для серйозного репертуару, і разом з тим - першим кроком трупи М.К.Садовського в ролі пропагатора і толкователя дійсного театрального мистецтва.“[2]

Саме завдяки драматичним творам Винниченка старий заслужений дореволюційний побутово-етнографічний театр М.Садовського поволі еволюціонував до театру психологічної драми. У цьому сходяться такі дослідники театру як Д.Антонович, Г.Лужницький, В.Ревуцький, Л.Залеська-Конишкевич.

Зоряним часом Володимира Винниченка були 1910-1912 роки. У цей час він пише свої п'єси „Базар“, „Брехня“(1910), „Співочі товариства“(1911), „Чорна Пантера і Білий Ведмідь“(1911), „Дочка жандарма“, „Натусь“(1912), „Молода кров“(1913), згодом були написані „Мохноноге“, „Мементо“, „Гріх“, „Кол-Нідре“, „Над“, „Великий секрет“, „Пророк“(побачила світ лише після смерті автора).

Пореволюційний модерний український театр: „Молодий театр“, „Державний драматичний театр ім.Шевченка“, „Драматичний театр ім.Франка“, „Незалежний Львівський театр“ під керівництвом О.Загарова та ін. - розпочинали й зміцніли на драматичних творах Винниченка, якого можна сміливо назвати засновником української модерної драматургії й сучасного українського театру.

Мабуть найбільшим успіхом користувалася п'єса „Чорна Пантера і Білий Ведмідь“, опублікована вперше у 1911 році. Але перша світова війна ускладнила її появу на сцені. Вперше вона була поставлена у 1917 році. Саме тоді „Молодий театр“ Леся Курбаса відкрив новий театральний сезон з постановки „Базару“ та цієї п'єси.

П'єси Винниченка посіли провідне місце у репертуарах „Молодого театру“, стаціонарного українського театру М.Садовського та драматичного театру ім. І.Я.Франка. В останньому протягом 1920-1921 років йшли п'єси „Гріх“, „Дисгармонія“, „Великий Молох“, „Панна Мара“, „Співочі товариства“. Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Вони ставилися у Німеччині, Голандії, Швейцарії, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії та ін. Нажаль, в кінці 20-х років Радянський уряд піддав жорсткій критиці всю творчість Винниченка і суворо заборонив його твори. Тепер, майже після 50-річної заборони вони повертаються до нас: цікаві й актуальні, без яких була б неповною картина української літератури початку століття.

Література.

1. В.Винниченко „Дисгармонія“, „Брехня“, „Гріх“.

2. Григорій Костюк. Світ Винниченкових образів та ідей. //Українське слово. - Київ - 1994.

3. Історія української літератури ХХ століття. Кн.1. - К.- 1993.

4. Історія української літератури ХХ століття. Кн.1. - К.- 1998.


[1] Історія української літератури ХХ століття. Кн.1. Київ 1998. - С.225.

[2] Українська хата. 1911. Березень. - с.198 //Історія української літератури 20 ст. Книга 1. - Київ - 1998.