Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

Віра, правда і любов - наріжні камені морально-естетичної системи цінностей поезії Т. Г. Шевченка

Ґрунтуючись на животворних традиціях Святого Письма, світової літератури й народної поезії, Шевченко створив багато промовистих афоризмів, що збагатили духовну культуру українського народу та його мову.

Нагадаємо, що афоризм — це короткий оригінальний вислів, який у довершеній, художньо загостреній формі виражає узагальнену думку. Джерелами афористики є фольклор, художня література, наукові твори, висловлювання видатних людей. У фольклорі до афористичних засобів належать прислів’я, в літературних та наукових, зокрема філософських, творах — лаконічні художні та логічні узагальнення, які своєрідно виражають важливий зміст, а відтак набувають самостійного значення. Афоризми поділяються на вставні (наявні у творах різних жанрів) та відокремлені (власне афористичний літературний жанр); за викладом змісту розрізняють афоризми логічні й поетичні.

У творчій спадщині Шевченка мовно-естетичним здобутком є саме поетичні афоризми. Думка в афоризмі поетичному, порівняно з логічним (науковим, значною мірою і публіцистичним) афоризмом, утілюється образно, з більшою експресією та емоційністю, причому образний його зміст є відносно прозорим. Для поетичних афоризмів, як і для прислів’їв, то нерідко називаються народними афоризмами, властиве переносне значення, але в тісній взаємодії з прямим значенням, на чому й грунтуються функціонально-комунікативні їхні можливості у сфері спілкування. Як своєрідні символічні структури, що становлять поєднання дискретних і рухомих елементів, поетичні афоризми того чи іншого автора хоча й тяжіють до автономного вживання, не втрачають своїх внутрішніх змістових і функціональних зв’язків у межах образної системи, до якої належать генетично. Таким чином, Шевченкову афористику слід розглядати і як важливий компонент ідіостилю поета, і як надбання української літературної мови, збагачення її образних стилістичних засобів.

З-поміж численних Шевченкових афоризмів передусім виділяються ті, які розкривають високу тему святої віри у всемогутність Творця, уславлюють чистоту й красу материнства. Ставлячи над усе спілкування з Богом, поет і жінку-матір підносить до рівня Богоматері: „Молітесь Богові одному, // Молітесь правді на землі, // А більше на землі нікому // Не поклонітесь“ („Неофіти“); „Благословенная в женах, // Святая праведная мати // Святого сина на землі“ (там само); „У нашім раї на землі // Нічого кращого немає, // Як тая мати молодая // 3 своїм дитяточком малим“ („У нашім раї на землі“) й т. ін. До цього ряду слід віднести й надфразову єдність, укладену на основі Святого Письма, що зазвучала українською як афористично цілісна молитва; „Все упованіє моє // На тебе, мій пресвітлий раю, // На милосердіє твоє, // Все упованіє моє // На тебе, Мати, возлагаю. // Свята сило всіх святих...“ („Марія“), Мотив найвищого благословіння, святості супроводжує чимало афористичних висловів різноманітної тематики, наприклад: „...Де нема святої волі, //Не буде там добра ніколи“ („Царі“); „Любов — Господня благодать!“ („Москалева криниця“). У наведених афоризмах актуалізовано мотиви волі й любові передусім як дару Божого, як освячених вірою категорій.

Помітним у поезії Шевченка є наголошення теми України, любові до рідного краю. Своєрідною формулою патріотизму стали слова: „Свою Україну любіть, //Любіть її... Во время люте // В остатню тяжкую минуту // За неї Господа моліть“ („Чи ми ще зійдемося знову?“). У безмежній своїй любові до України, до рідного народу Шевченко не втримується навіть од страшного, богоборчого слова, вживаючи його в афористично вираженій синівській клятві: „Я так її, я так люблю // Мою Україну убогу, // Що проклену святого Бога, // За неї душу погублю“ („Сон — Гори мої високії“). Патріотична тема розкривається і в такому відомому вислові, який сьогодні також є застереженням тим, хто байдужий до батьківщини, її долі: „Нема на світі України, // Немає другого Дніпра“ („І мертвим, і живим“).

У численних афористичних висловах Шевченко творчо осмислює основні поняття християнської та народної моралі (добро, правда, милосердя). Вони мають виразне емоційне забарвлення, наприклад: „Добре жить // Тому, чия душа і дума // Добро навчилася любить!“ („Буває, іноді старий“), „Діла добрих оновляться, // Діла злих загинуть“ („Давидові псалми“), 1), „Учи неложними устами // Сказати правду“ („Муза“), „Чи є що краще, лучше в світі, // Як укупі жити, // Братам добрим добро певне // Пожить, не ділити?“ („Давидові псалми“, 132).

Засадничі моральні принципи нерідко подаються автором у формі заперечення, осуду неприйнятної в його розумінні моралі: „Не жаль на злого, коло його // І слава сторожем стоїть. //А жаль на доброго такого, // Що й славу вміє одурить“ („П. С.“), „Не гак тії вороги, // Як добрії люди — // І окрадуть, жалкуючи, // Плачучи, осудять“ („Не гак тії вороги“) і т. ін.

Характерний для поетичної творчості Шевченка дух волелюбності й самопожертви у боротьбі зі злом проймає його численні афористичні вислови: „Страшно впасти у кайдани, // Умирать в неволі, // А ще гірше — спати, спати // І спати на волі, // І заснути навік-віки, // І сліду не кинуть // Ніякого, однаково, // Чи жив, чи загинув!“ („Минають дні, минають ночі“), „Що ж діяти? На те й лихо, // Щоб з тим лихом битись“ („Не додому вночі йдучи“) та ін. До цієї тематичної групи прилягає і такий поетичний афоризм: „Коли // Ми діждем Вашингтона // З новим і праведним законом? // А діждемось-таки колись“ („Юродивий“) — з глибинним символом волі у смисловій структурі надфразної єдності.

Одне з чільних місць у Шевченковій поезії посідає тема кохання, образне розкриття якої зумовило появу низки афористичних висловів. У багатьох творах автор актуалізує думку, виражену афоризмом: „Тяжко, тяжко в світі жить // І нікого не любить“ („І багата я“). Наведений вислів має варіанти: „Невесело на світі жить, // Коли нема кого любить“ („Княжна“), „І буде варт на світі жить, // Як матимеш кого любить“ („Москалева криниця“), У смисловій структурі афоризмів цієї групи нерідко наголошується й емоційно підкреслюється слово „серце“ у традиційному метонімічному значенні, яке стає базовим компонентом складнішого поетичного образу: „Не так серце любить, щоб з ким поділиться, // Не так воно хоче, як Бог нам дає“ („Причинна“), „Диво дивнеє на світі // З тим серцем буває! // Увечері цурається, // Вранці забажає!“ („Титарівна“) і т. ін. В останніх двох прикладах поетичне переживання спирається на традиційну — загальномовну й фольклорну — символіку.

Досить широким у творчості Шевченка є тематичний ряд афоризмів, що подають узагальнений образ слова,

самої поезії. У відповідних висловлюваннях творчий дар людини освячується, пов’язується з Божим благословенням: „Те слово, Божеє кадило, // Кадило істини“ („Неофіти“), „Ну то б, здавалося, слова... // Слова та голос — більш нічого. // А серце б’ється-ожива, // Як їх ночує!.. Знать, од Бога // І голос той, і ті слова // Ідуть меж люди!“ („Ну що б, здавалося, слова“) і т. ін. Поетичне слово Шевченка водночас невіддільне од таких понять, як правда, любов, душевність. У цей ряд афористичних висловів слід поставити також образно-смислову єдність, підказану Шевченкові П. Кулішем: „Наша дума, паша пісня // Не вмре, не загине... // От де, люде, наша слава, // Слава України!“ („До Основ’яненка“) — місткий образ безсмертя народу, його поетичного таланту, неперевершеної пісенності й довічної слави.

Окрему тематичну групу складають афоризми, що втілюють поетові роздуми над людською долею, у тому числі власною, над сутністю життя взагалі. Це звертання до своєї долі: „Ми не лукавили з тобою, // Ми просто йшли; у нас нема // Зерна неправди за собою“ („Доля“), і філософське узагальнення: „У всякого своя доля //1 свій шлях широкий“ („Сон“), і глибоке розуміння місії поета з чітким визначенням свого життєвого кредо: „Возвеличу //Малих отих рабів німих! // Я на сторожі коло їх // Поставлю слово“ („Подражаніє 11 псалму“), і спроба підсумувати осмислення мети людського життя: „Нащо живем? Чого бажаєм? // І, не дознавшись, умираєм, // А покидаємо діла...“ („Один у другого питаєм“).

У поетичних афоризмах відобразилося й глибоке усвідомлення поетом невідворотної плинності часу, і погляд у майбутнє. Думка про минущість усього, що оточує людину і що випадає на її долю, несе утвердження безконечності руху, розвитку: „Все йде, все минає — і краю немає“ („Гайдамаки“). У такому ж філософському ключі висловлено й віру поета в щасливе прийдешнє: „Сонце йде // І за собою день веде“ („І тут, і всюди — скрізь погано“), „І на оновленій землі // Врага не буде, супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люде на землі“ („І Архімед, і Галілей“) і т. ін.

У багатьох Шевченкових афоризмах поєднується кілька мотивів або своєрідно розвивається один із них. Так, наприклад, твердження: „Якби ви вчились гак, як треба, // То й мудрість би була своя“ („І мертвим, і живим“), „Учітесь, читайте, // І чужому научайтесь,// Й свого не цурайтесь“ (там само), співвідносячись з афоризмами на теми моралі, накреслюють нову тематичну лінію — освіта, необхідність спілкування з іншими народами, пам’ять роду, загалом національна культура та міжнаціональні культурні контакти.

Як бачимо, практично всі провідні мотиви поезії Шевченка здобули втілення в образних узагальненнях.

Деякі з Шевченкових афоризмів генетично пов’язані з народними прислів'ями („Буде каяння на світі, // Вороття не буде“ — „А. О. Козачковському“), є варіаціями біблійних, а також загальнопоширених філософських та літературних топосів („У всякого своя доля // І свій шлях широкий“ — „Сон“, „Все йде, все минає — і краю немає“ — „Гайдамаки“), ремінісценціями з творів світової літератури („Немає гірше, як в неволі // Про волю згадувать“ — „Г. 3.“, початок монологу Франчески з „Божественної комедії“ Данте).

Афоризми Шевченка засвідчують його велику мовну майстерність. За структурою вони становлять віршові строфи та їхні частини, при цьому і ті й інші співвідносні із фразою або надфразною єдністю. Афористичними є окремі вірші-мініатюри (наприклад, „І день іде, і ніч іде“). Широко вживає Шевченко в усіх структурних різновидах афоризмів стилістичні фігури, зокрема риторичне запитання і риторичне звертання, повтор і паралелізм. Нерідко поет використовує прийом контрастного зіставлення зображуваного, подаючи стверджувальну частину думки на тлі заперечення й навпаки. У Шевченковій афористиці переважають розгорнуті судження, проте є також чимало цілісних художніх мікрообразів у формі звертання та заклику.

Афоризми, як і багато інших образів Шевченкової поезії, увійшли в українське поетичне мовлення як місткі естетичні знаки, здатні наповнюватися новим змістом. До них зверталися і продовжують звертатися українські поети (І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, А. Малишко, Б. Олійник та ін.), досить часто це зумовлено шевченківською тематикою (наприклад: „Та над століття, над повінь лиха, // Могутній голос говорить стиха: // — Нічого, брате, я не звикаюсь, // Караюсь, мучуся... Але не каюсь!“ — у поезії А. Малишка „Тож скільки треба таїть любові“), проте широковідомі образні узагальнення Шевченка трансформуються і проектуються й на нові, сучасні теми. Подібні афористичні вислови не відриваються повністю від першооснови і, поєднуючи традиційне й нове, стають важливими художніми знаками сучасності.

Важко переоцінити вплив Тараса Григоровича на сучасну українську свідомість: він Поет і Пророк, натхненний голос свого народу і духовний батько відродженої української нації.

Феномен письменника як героя національної культури знаходимо в багатьох народів, але, мабуть, жоден письменник не посідає свого місця так міцно і не користується такою одностайною любов’ю своїх співвітчизників, як Т. Г. Шевченко. Йому належить видатне місце у контексті слов'янського романтизму, де його часто ставлять поруч з такими видатними поетами, як А. Міцкевич і О. Пушкін. Недарма йому присвячені такі рядки:

Отче паш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі, як правда сущий,

Б'ющий у неправду, наче грім.

Ти, як небо, став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь,

Віку двадцять першого предтечо,

Я до тебе одного молюсь.

(Д. Павличко)

Творчість Т. Шевченка, густо і щедро зрошена любов’ю до Бога, є нашим національним скарбом, святим фондом духовності. Нам і берегли це духовне багатство, щоразу звертатися до нього в радісні дні і в годину смутку. Будемо робити так, як робив Кобзар: носити Бога в душі і серці, вірити в його силу і могутність.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.