ВАСИЛЬ СТУС. ПОШУКИ ЕСТЕТИЧНОЇ ПРАВДИ

Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

ВАСИЛЬ СТУС. ПОШУКИ ЕСТЕТИЧНОЇ ПРАВДИ

Десь чи не сто років тому промайнув у російській літературі герой, який, звертаючись до оточення, питав: „А чи знаєте ви, що то є — чесно мислити?” За півстоліття герої українських письменників не раз згадували про чесність із собою. У свій час український поет В. Стус повторював у різних варіантах: „Як добре те, що смерті не боюся”. Він став одним із тих, хто безперечно виливав на покоління українців. Величезний талант, уживаний на користь знівеченого народу, наполеглива мужність у протиборстві зі злом — це рідкісна вдача, на яку зазіхатиме всякий ворог свободи, бо одиниці натхненні й мужні мають небезпечну силу для протистояння насильству та для впливу на людяність.

Особа Василя Стуса значною мірою оцінена. Більше навіть оцінена, ніж інші постаті в національній культурі: вона виписана крупним планом на скрижалі історії. Адже Василь Стус — висока постать, що піднялася над мілинами часу, і вольова людина: йому вдалося зреалізувати свій талант за умов, де інші гаснуть і посилаються на умови.

Василь Семенович Стус — український поет, літературознавець, правозахисник, доля якого з-поміж українських письменників XX ст. найбільш схожа на Шевченкову. Обох їх переслідувала імперія — відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали заслання із забороною на творчу діяльність, що мала загальнонаціональне значення.

Народився Василь Стус 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка на Вінниччині. Уже в двадцятилітньому віці, коли закінчував українське відділення історико-філологічного

факультету Донецького державного педагогічного інституту, він мав упевненість в тому, що йому „віддасться в славі”. З того часу він вимріює, хоча й не зізнається самому собі в тому — щоб не наврочити, не сполохати долю, — для себе літературне покликання, можливо, літературного критика, історика літератури, перекладача. Але він приховував свою потаємну, глибинну мрію про себе як поета: „спрацьовувала”, мабуть, селянська звичка не поспішати ділити те, чого ще не виростив.

Закінчивши філологічний факультет Донецького педінституту, Стус учителював і працював у газеті. У 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції. Стус належав до гак званих „шістдесятників” — опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму. У 1972 р. В. Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками та засуджено до п'яти років таборів і трьох років заслання. Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, він продовжував творити поетичні твори, а також змушений був займатися неспецифічною для нього „творчістю” — писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР. У 1979 р. повернувся до Києва, але через вісім місяців його знову заарештовано і засуджено на 15 років позбавлення волі.

Помер поет під час голодування в карцері 3 вересня 1985 р. 19 листопада 1989 р. відбулось перепоховання праху Василя Стуса в Києві на Байковому цвинтарі.

Загиблий Стус зробив більше за багатьох інших, кому поталанило повернутися. За життя він належав до опозиційно налаштованої національно свідомої молодої інтелігенції, що одверто протиставила себе тоталітарному режимові. Активно протестував проти реставрації культу особи, затискування свободи думки.

Він справді „у смерті повернувся до життя”, адже сьогодні для масової свідомості Стус залишається легендарною постаттю незламного борця за волю України, бо таки справді Василь Стус був чи не найпослідовнішим борцем проти комуністичного режиму, боровся самовіддано і загинув на барикадах протистояння.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, „легше було написати, ніж зберегти”), — дуже великий. Першу свою збірку „Зимові дерева” наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву „Радянський письменник”. Тут відтворено атмосферу 60-х років з її пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури. Незважаючи на схвальні рецензії (І. Драча, Є. Адельгейма), збірка так і не побачила світу. Вона була явно не на часі тоді, в „епоху Реставрації” кінця 60-х — початку 70-х рр. Та й саме ім'я Стуса було вже годі під забороною.

„Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед”, — так він занотував у 1969 р. Писав тоді, коли втратив надію побачити друком свою першу книжку поезій „Зимові дерева”. Вже кілька років цей рукопис лежав у редакційних шухлядах. Хтозна, були б опубліковані поезії Стуса — і не було б двох судових процесів, які до кінця життя, з перервою на рік, ізолювали поета від родини, від творчості, від України, не завершилося б так трагічно його життя. Якби то знаття...

У 1970 р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував другу збірку під промовистою назвою „Веселий цвинтар” — своєрідний поетичний репортаж із „цвинтаря розстріляних ілюзій”, кажучи словами Василя Симоненка. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися „на себе і страх”, як герой його вірша „Еволюція поета”.

Вершинна частина Стусового доробку — збірка „Палімпсести”. Назвою цією (палімпсестами в давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати по ньому новий) об'єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленнями більш ранніх поезій. Образ-айсберг, що росте вглиб, — це один з магістральних образів у поезії Стуса. Передусім момент суто технічний. Поезії ці творилися у вкрай несприятливих умовах, рукописи забирали, виникала загроза, що їх спалено. Пам'ять зберегла багато, але не все. „Починати завжди все спочатку, — писав він, — то сізіфова праця, яку я маю докопувати”.

Звідси різні варіанти, так би мовити, нові узори по старій канві, коли давнішні тексти проступають крізь написане пізніше. Та й сама доля Стуса, його „дорога болю” має в собі щось від палімпсестів. Мав мужність стерти звичну, таку, „як у всіх”, життєву дорогу й „написати” собі нову, яка вела (і він це розумів) на Голгофу.

Якби Василь Стус вибирав епіграф до своєї збірки поезій, що її тепер дістає читач, можливо, він вибрав би початкові рядки з поетичного циклу Лесі Українки:

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

Це було б визнанням переємности тем і мотивів і, в підтексті, декларацією цілковитого розриву з засобами народницької поезії, якій віддавала данину дев'ятнадцятирічна тоді Леся Українка. Бо тема й ідея України проходить крізь усі поезії збірки. Чи поет пише про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, — завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої Батьківщини — і в плані особистому, і в плані національному. Україна — це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі:

За стодалями вітчизна, перестрашене пташа,

то мій трунок і трутизна, нею витліла душа.

Трутизна ще й тому, що країна й народ отруєні тим, що інший поет-в'язеиь і засланець називав московською блекотою:

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Московською блекотою

Заглушені.

(„Сон”, 1844)

Але Стус не добирав літературного епіграфа до своїх „Палімпсестів”. Не добирав, бо не мав змоги добирати, писавши в варварських обставинах радянських в'язниць і таборів, під постійною загрозою конфіскації й знищення написаного й дикої кари за буцімто вчинений ним „злочин”. Не мав він так само змоги циклізувати свої поезії, пересівати їх, відсортовувати цілком довершене від начерків для майбутнього. Списуючи свої рядки крадькома й лихоманково, він міг мріяти хіба про те, щоб ці клаптики паперу, заповнені найдрібнішими літерами, використовуючи кожний міліметр білого простору, якось дісталися поза мури його вужчої і його ширшої, всерадянської тюрми, якось потрапили до рук тих, хто знає ціну людському духові, вільній думці й добірному слову.

Дивом є збереження цих поезій, серед сотень інших, знищених тюремними ключарями („Усе одкрите в нас тюремним ключарям”). Але ще більше чудо — саме написання їх у зловісних обставинах щохвилинного нагляду й безоглядної жорстокості, з одного боку, повної беззахисності, з другого.

У поезії Стуса весь час накладаються різні стани душі, які, на перший погляд, заперечують, „стирають” один одного. Але виявляється, що попередній стан прочитується як давнішній текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну його глибину й багатомірність. І, нарешті, образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених дієслів Стуса) на долю, історичний шлях України. То своєрідна „Книга буття” українського народу, в якій стерто стільки важливих „текстів”.

Як критикові писати про ці вірші, про ці палімпсести пам'яті й натхнення, сховані під намулом докладної безглуздості підневільного життя? Як відірватися від героїчної біографії творця й говорити про вірші як факт літератури? Не говорячи вже про емоційні перешкоди, бракує багатьох, більшості потрібних фактичних даних. Перед нами доробок приблизно восьми років, спочатку ніби ще волі, але під дамокловим мечем, далі тюрем, далі заслання. Але дат під віршами, з одним винятком, нема. Що написано ще на волі? ІЦо раніше, що пізніше? Поезії дуже відмінні за стилем, хоч і в тому ж колі тем і настроїв. Чи ці різні стилі поставали в певній послідовності? Чи вони співіснували в часі? Що зробив би поет, якби сам мав змогу підготувати свою збірку: об'єднав би їх у певні цикли? За настроєм? За стилем? Відкинув би частину їх? Переробив би частину? Усунув би певні повторення — чи, навпаки, зберіг би й підсилив їх, щоб збільшити ефект акумуляції, наростання? На палімпсесті треба позбутися пізнішого тексту, щоб відновити первісний. Чи хотів поет, щоб критик удався до такої операції на матеріалі його текстів, як вони до нас дісталися? Чи він цю операцію вже сам проробив, і те, що в наших руках тепер, — уже той первісний, справжній текст?

На всі ці питання сьогодні немає відповіді. Може, і ніколи її не буде.

Було б безвідповідальним у таких обставинах намагатися накреслити хоча б приблизно повний образ Стуса як поета, ще більше — говорити про його поетичний розвиток. Єдине, що можна спробувати зробити, це інвентаризувати поезії за їхніми темами й стилем (причому дві інвентаризації можуть і не збігатися) у надії, що з того випливуть хоч би деякі риси поетичної особистості: виявити деякі літературні зв'язки й переємства, але не сподіваючись на докладне знайдення Стусового місця в новочасній українській і світовій ліриці. Небагато, і невдячне завдання, виконання якого не відкриє широких обріїв. Але, можливо, краще, ніж зовсім нічого. Не характеристика, а тільки — свідомо вживаючи цього дещо зневажливого слова — причинок до неї.

У Стуса поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного різні за стилістикою, за характером образності вірші. Глибока філософська ускладненість „Гойдається вечора зламана віть” і фольклорні інтонації „Два вогні горять”, своєрідний символічний примітив „Синіє сніг по краю серця” — і прозора розважливість, і тамований біль вірша „За читанням Ясунарі Кавабати”:

Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую!

Як мені небеса болять, коли їх я tie чую.

Як постав ув очах мій край, наче стовп осіянний.

Каже: сина бери, карай, він для мене коханий.

В одному з найглибших філософських віршів „За читанням Ясунарі Кавабати” — виразні відгомони східної філософії. Водночас у таких специфічно японських „чотирьох татамі”, на яких „розпросторюється” душа поета, вгадується знак Хреста. Дорога до Бога у Стуса — „вседорога”. Не раз зринають в його поезії символіка „високого вогню”, мотиви богообраносгі й жертовності. „Бог” і „Україна” в його душі і в поезії творять двоєдине ціле.

Михайло Хейфец у своїх спогадах про Стуса згадує обізнаність поетову на світовій філософії і глибоке зацікавлення нею. Екзистенціалізм у розмовах на філософські теми між ним і Стусом не приходить до голосу, і не можна сказати, якою мірою Стус був знайомий з писаннями Хайдеггера, Сартра, а надто найближчого до його світогляду Габріеля Марселя. Але наявність збігів не підлягає сумніву.

У філософії екзистенціалізму, як відомо, ідея закиненості людини у світ не виключала людської активності, навпаки, радше вимагала її. Так і в Стуса. Свідомість своєї місії підносить його понад обставини біографії, понад всякі обставини побуту й географічної приналежності:

Над цей тюремний мур, над цю журу

і над Софіївську дзвіницю зносить мене мій дух.

У деяких поезіях усвідомлення своєї місії може перейти в одержимість нею до такої межі, за якою поет забуває своє світобачення поета, не встигає вдягати вислів у образи і стає навіть декларативно-пророчим:

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку.

Через сто зневір.

І врочить подив: не спиняйся, йди.

То — шлях правдивий. Тийого предтеча.

Але далеко частіше ця свідомість не йде слідами, скажімо, Павла Грабовського, а таки знаходить свій, сутий, Стусів вислів, і толі вона не звучить істерією пророка,

а вбирається в індивідуальні і скромні образи. На своїх „дорогах несамовитих” поет знаходить Бога і в Богові здійснення своєї місії:

Та дорога, та скрадна, що за перевал,

угорнулась мороком

пам'яті.

Але Ти, Типродуваєш, як Дівич-Дух,

і тремтиш, наче Спах-Сльоза,

як пелюстка па кайданахрожевієш.

Це і є, це і є, задля чого жив,

задля чого побачив світ, довго зводився,

шкереберть падав, щоб освіжитись.

Закинене в світ жовтаве курчатко, віддане на „смерте-існування, життєсмерть”, знаходить своє покликання в тому, щоб бути рожевою пелюсткою на кайданах людини, людства. Мало? Ні, безмежно багато. Бо пелюстка на кайданах знешкоджує кайдани, виявляє їхню безсилість, відкриває „добу прозрінь”, творить поезію і поетизує світ.

У своєму внутрішньому діалозі, у своєму русі в Ґолґофу-смерть, у витворенні психологічного комплексу камікадзе високої і остаточної життєвої місії Стус, природна річ, не знайшов, не міг знайти багато супутників, навіть зарозумільців. Як і багато поетів перед ним, від Горація (odiprofanum vulgus) до Байрона й Маланюка, Стус мусив відкрити (бо кожний відкриває це для себе) поруч високості людини мізерність людини. Показалося, що, як правило, люди „малі для власного розп'яття”. Стус знає це, але кожного разу, при кожній новій зустрічі з людиною знову відкриває. Тут, звичайно, один з ключів до його самоти.

Найнижчий рівень — кадебешники, часом називані в Стуса в давній традиції народницької тюремної поезії кати („Серце стугонить катам наперекір”) — і у власному, творчому, Стусовому поетичному оновленні: „За кожним рогом — кат зі злим острішком брів”. Та вони ледве чи можуть претендувати на те, щоб називатися людьми. Що справді болить, це „рідна чужина”. Колись Шевченко писав про Україну як про „нашу не свою землю”. Мова йшла насамперед про панування чужинців, але, звичайно, також і про внутрішнє підпорядкування, про неволю не тільки, сказати б, ззовні, а і зсередини. У Стуса ця друга тема стає провідною. Репертуар гнівно-наболілих закидів, обвинувачень і нищівних окреслень на адресу „ссавущих і пришелепуватих землячків” здається безмежним. Ось дещо з нього: „феєричні пройди”, „байдужі баляндрасники”, „ревні раби”, „байдужі земляки”, „мала смердюча калабаня, де вітер остраху гуляє”, „запах трутизни”, „душ спресованих мерзлота вічна”, „рід без'язикий”, „кубляться зґвалтовані іуди”, „цвинтар душ на білім цвинтарі народу”, „німі раби, сном окриті”, „торговище совістей, радощів, душ”, „землячки-дантеси, шанталаві, недоріки”... Образи такої тональності узагальнюються в образ самої України, зрадженої й зрадливої, моєї й чужої мені, божевільної „вичужілої вітчизни”, „храму, зазналого скверни”, „нестерпної рідної чужини” — України, де нема живих людей:

Горить свіча —

а спробуй відшукай людину

на всю велику Україну,

де навіть під час останнього Страшного суду

покинуть яму змертвихвсталі,

а ці — ще спатимутьі далі.

Комплекс почуттів, якому короткий вислів дав Іван Франко, коли заявив свою нелюбов до Батьківщини: „Я не люблю її з великої любові”. Бо і звідки б бралися ці прокльони, інвективи, дорікання, якби Україна не боліла кожним нервом, кожною краплею крови, кожною думкою?

Єдиний можливий логічний висновок: „Пора ненависті заходить”, „потрібен янгол помсти”:

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти, лютості

всенаученної нам на всечас відпусти.

Якби це було політичною програмою, можна було б сказати, що вона далеко виходить поза межі легалізму гельсінських груп. Але Стус не політик і не вождь нації, він людина і поет, і він широко відкритий і просто протилежним почуттям — не мститися, а прощати, не нищити, а покрити омофором любові:

Вертай назад і, добротою хорий,

розтань росою димною між трав,

і навіть:

Прощаю вас, лихі кати мої,

прощаю вас, коли вже смерті жду

(щоб у тому ж вірші знову бути охопленим „ропавим гнівом” і вигукувати „шалій, шалій, моя ненависте”).

Як зроблено й систематично робиться з поезіями Шевченка, можна розхапати рядки Стуса на всілякі й навіть взаємозаперечні політичні програми. Але суть не в цьому, і поезія лежить далеко від цього. Суть у знайденні себе у світі шпиків, сексотів, стукачів, колючих дротів і знелюднення. Знайдення себе — це знайдення української людини. І в кінцевому підсумку знайдення в собі людини і української людини — запорука політичних змін. Поезія такого гарту й такого почуттєвого діапазону провадить далеко, і це знають вдасть імущі. Та ця політична місія - це поетична місія, а політичні програми хай складають партійні діячі різних гатунків, кого ніколи не вистане на поетичні вартості. Сила Стуса не тільки в знайденні й формулюванні гасел, не тільки в послідовності його невгнутої чесності, але і в конфліктах його емоцій і настроїв, у тому діалозі протилежностей, яким є його поезія, і, повторюючи, — у знайденні себе в плетиві протилежностей любові й ненависті, зневаги й захоплення, віри й зневіри.

Чудо перетворення, Преображення відбувається в тій „грудці болю”, „скалку болю”, якими став поет, коли він нарешті відчуває

власну смерть живою,

як і загибель самовороттям,

коли він знаходить у собі ж таки своє місце у світі:

Світ — наді мною й піді мною.

А япід світом і над ним,

коли він відшукує сенс свого життя і життя взагалі в тому, що

жити — то не є долання меж,

а навикання і самособоюнаповнення.

(Стус часто розриває слова кінцем рядка. Самособоюнаповнення — в нього одне слово).

Лірика може обирати найрізноманітніші теми, від любовних до політичних, від пейзажних до філософських, її спектр безмежний, але, які б і скільки б тем вона не брала, кінець кінцем вона має лише одну тему — особистість самого поета. Це й робить її лірикою. Так з кожним поетом, але не кожний, як Стус, виявляє сам таку і саме таку сутність своєї творчості. Позірне борсання Стуса в суперечностях власних настроїв і висновків — це, звісно, тільки шлях до самовороття, самособоюнаповнення. Воно можливе й доконечне тому, що його поезія насамперед не поезія знахідок, а поезія знаходження. Якщо назвати його героями настрої й почуття, то ці герої в усіх його кращих творах узяті у русі, в процесі самоформування. Найбільше досягнення цієї поезії в схопленій народжуваних емоцій, душевних рухів у процесі їхнього оформлення. Звичайно, Стус має свої переконання, і вони тверді й безкомпромісні. Але в динаміці щодня вони живуть у хвилях настроїв, і ці хвилі можуть сьогодні стриміти до берега, завтра — геть від суходолу. Вони — як приплив і відплив, але в морі ці рухи, ці напрями суворо врегульовані, у поетичному морі Стуса вони не скуті жодними законами. Крім законів внутрішніх, яких може не знати й сам поет, поки він не виявить ці закони у своєму самозверненні, самоворотті.

Поезія Стуса інтенсивного типу. Вимушене, зумовлене обставинами життя „самособоюнаповнення” (термін Стуса), обмеженість і повторюваність тематичного матеріалу компенсується експресивністю. „Біда так тяжко пише мною”, - і справді, його вірші — мовби поетична іпостась, поетичне друге втілення цієї „біди”, в якій жив і яку окреслив як „смертеіснування — життєсмерть”.

Поетичне слово Стуса — у кращих своїх проявах — енергійне, м'язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути.

Найкращі здобутки поста постають на гребені зіткнення, з єдності протилежностей: з одного боку, несамовита пристрасність, нагнітання, злет, з другого — філософська

заглибленість, розважливість, десь у глибині нуртують бурі, а на поверхні — ваговита дозрілість речей”.

Стус — пост інтелектуальний, поет читаючий, що свідомо, цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії, та й не тільки поезії, багато у нього перекладів: з Рільке, Гарсіа Лорки, Гете, Б. Брехта, П. Цегляна, Малларме, Райніса, Цвєтаєвої.

У процесі творчої еволюції естетичні смаки й уподобання Стуса мінялися. Так, була „епоха Пастернака”, потім прийшли інші зацікавлення — Свідзинський, Бажай, італійці — Унгаретті, Квазімодо. Освоювалися, трансформувалися у Стусові поезії і своєрідне тичинівське „сонячно-кларнетівське” начало, і здобутки Бажана періоду „Гофманової ночі”. Та особливе місце у поезії Стуса належить досвідові Т. Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літературного виливу. Поезія його вся пройнята більш або менш відчутними, очевидно, підсвідомими ремінісценціями з Шевченка, вони проступають, як „претекст” у палімисестах.

Поезії Стуса повні парафраз із Шевченкових, починаючи з програмового гасла: у Шевченка „караюсь, мучуся... але не каюсь!” („N.N.”), у Стуса „де не стоятиму — вистою”. Інші паралелі: у Шевченка — „і без сокири... козак безверхий упаде” („Бували войни”) — у Стуса: „і царство це — минеться без клятв і без карань”; у Шевченка — „на нашій не своїй землі” („Мені однаково”) — у Стуса „нестерпна рідна чужина” і ще раз: „на цій пахкій, а не своїй землі”; у Шевченка — „голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки ” ( „І день іде” ) — у Стуса: „А ти все ждеш. А ждеш — кого ти? А начуваєшся — чого?”; у Стуса: „Мале іі зелене — недоросток літ”; у Шевченка — „А ми малі були і голі” („Якби ви знали, паничі”).

Парафрази можна розглядати як літературний вплив; але не вкладаються в це прямі цитати, цілі рядки або речення, живцем перенесені з творів Шевченка. Вплив-бо тим різниться від імітації, що відбувається підсвідомо і не сходить на пряме копіювання. Про вплив можна говорити, коли читаємо в Стуса: „Цей став повісилений, осінній чорний став”. Тут мимоволі пригадується Шевченкове:

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе, п'яний, очерет

Без вітру гнеться.

Виразна спільність теми — осінній став/море, настрій, і обидва разюче індивідуальні епітети: повісплений став, невмите небо. Але зовсім інше знаходимо в зіставленні Стусового:

І золотої й дорогої

нам стане думи на віки

з Шевченковим:

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої.

Це вже не вплив, не цитата. Ось інші приклади, не завжди такі буквальні, але все-таки виразно цитатні. У Стуса — „Себе на думці вже ловлю, що і не жив, а вже нажився”, у Шевченка — „І не знаю, чи я живу, чи доживаю”. У Стуса — „О доле, доленько моя!”, у Шевченка — „О доле! Доленько моя!” („Варнак”).

Можна також згадати паралелізми деяких технічних засобів поезії. Обмежуючись на одному прикладі: в опис безсонної ночі в казематі Шевченко вводить уривки діалогу вартових — російською мовою і на теми користування принадами примітивного життя:

Верчуся, світу дожидаю,

А за дверима про своє

Солдатськеє нежитіє

Два часовії розмовляють.

Така ухабиста собой и меньше белой не дарила.

(„Не спалося, а ніч як море”)

У Стуса:

...пізнав і волю,

свободу на семи замках,

коли гуртом відпочивали

(как на курорте, его-ге ж).

Шевченківське в Стуса — не вплив і не наслідування, його цитати взяті не з книжки, це те духовне повітря, що його оточує, що в ньому він живе. Перебувати, існувати в Шевченковому кліматі душевного і розумового життя це для Стуса не навіяння, а стиль і зміст життя. Причин на це можна знайти багато. Першим, звичайно, впадає в око подібність біографій — перспективи кар'єри, життєві успіхи — далі скривавлене несправедливостями сумління, протест, арешт, кара за поезії, кара дика у своїй жорстокості й безглузді, роки й роки безнадії й поневірянь, Прометеїв комплекс. Не треба забувати й іншої обставини. Хоч більшість видань Шевченка обкарнані й супроводяться безглуздими коментарями, все-таки це єдиний український письменник, якого можна дістати в повній збірці. З Франка, з Лесі Українки викинено цілі твори, багато письменників взагалі під забороною, як під забороною вся незалежна українська історична наука. У цих обставинах величність масштабів і глибина Шевченкової творчості, самі собою винятково визначні, не можуть не набирати просто-таки містичного обсягу й характеру. Часом кажуть про Шевченків культ в Україні. В обставинах Стусової біографії, творчого шляху й темпераменту це більше, ніж культ. Це майже злиття двох особистостей в одну, коли Шевченкове стає Стусовим.

Поезія Стуса — цілісний поетичний організм зі своїми сталими образно-смисловими комплексами. Тут своя улюблена лексика, свої поетизми — неологізми й наиівнеологізми (голубиня, спогадування, протобажання, спіння). Експресивно-смислове повторення певних значущих для поета дієслів (прориватися, яріти), улюблених настроєво-експресивних епітетів. Дуже специфічний для поета повтор-градація, повтор-вичерпання одного або близьких за значенням слів („ти ж тіні тінь”) тощо.

Попри загалом традиційні поетичні форми, яким Стус віддає перевагу, його не можна вважати постом власне і традиційним.

Чимало його віршів належать до так званої герметичної поезії — і „Молочною рікою довго плив”, і „Змагай, знеможений життям” та й такий шедевр, як „Гойдається вечора зламана віть” тощо. Ступінь герметичності в кожному випадку різний, та загалом то поезія складна й рафінована, поезія для втаємничених — „хай святиться ця маячня...”

Є в його доробку чимало поезій, написаних вільним неримованим прозовіршем. Маємо підстави гадати, що у своїх останніх поезіях, об'єднаних у збірці „Птах душі”, яка лишилася за гратами (її не віддали рідним після смерті поета), він повернувся — на якісно новому рівні — до такої стилістики. Свого „Птаха...” Стус характеризував як збірку „відчайдушно-прозову”, майже без пафосу, неримовану, сумно-спокійну, без надриву, стоїчну. Себто поет умів бути різним, і форма задавалася станом душі, потребою художнього самовираження.

Парадоксально, але правда: героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета. За літературним словом ми шукаємо і знаходимо образ чесності й непохитності людини. Незрозуміло й виправдано в сьогоднішніх обставинах. Але нетреба забувати про інше, не тільки українське, а й загальнолюдське, не тільки часове, а й тривале в поезії Стуса. У нього самого можна знайти окреслення обох цих аспектів. Про один він пише:

Це туга. Так. Моя далека туга

відбігла, ніби сука, стрімголов

од попелища серця. Виє здалека.

Про другий:

Перестороги радості ласкаві

і предковічні начування лих.

Чи був би Стус щасливий в іншому суспільстві, поза колючими дротами малої й великої зон? Мабуть, ні. Звичайно, він не був би запроторений до „виправно-трудових колоній”, ніхто не конфіскував би його поезій, не наглядали б за кожним його кроком. Але досконалих суспільств нема, і поетове серце кровоточило б на кожну особисто-людську й національну несправедливість і будувало б пекло для самого себе. Така вже Стусова вдача, така, можливо, і місія поета, кожного справжнього поета.

Звичайно, Стуса-поета повністю розуміють і люблять не всі, та таких і не повинні любити всі. Проте ім'я Василя Стуса ввійшло в нашу історію як важливий чинник національного пробудження й самоусвідомлення, стало символом духовної незламності й свободи. На часі глибоке пізнання власне поетичного доробку цього самобутнього митця, і не лише в українському літературному контексті.

Василь Стус — людина-легенда, людина-міф, людина, яку природа наділила незрівнянним даром віршової майстерності. Ім'я його викликало в одних захоплення, в інших — зневагу і зловтіху. Деякі люди стверджують, що Василь Стус міг би зберегти своє життя, якби був більш дипломатичним та мовчазним. Але тоді б Україна не мала Поета. Стус — то була людина незвичайна, вільнолюбна, горда та сильна. І непорушна, мов скеля. Цілісність і всеохопність його патріотизму — вражає. За кожним помислом, за кожним образом — Україна.

Як бачимо, слово В. Стуса зайняло свою висоту й утримує її. Для масової свідомості Стус залишається легендарною постаттю нездоланного борця за волю України. Як казав Є. Сверстюк: „Стус не просто писав, він писав про головне. Саме в цьому його героїзм, навіть не в його мученицькій смерті і не в його ув'язненні чи його поведінці передсудом. Він реалізував себе саме всупереч тим обставинам. До цього можна додати, що це не просто була реалізація: за кожен вірш була битва”.

Життя цієї людини стане уроком нам, нашому ганебному мовчанню і конформізму. Можливо, душа поета здійснить чудо, і ми увійдемо в завтрашній день морально очищені й духовно збагачені. І болем звучатимуть в наших скронях його слова:

Народе мій, до тебе я ще верну!

Я в смерті обернуся до життя,

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син тобі доземно уклонюсь,

І чесно гляну в чесні твої вічі,

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Отже, у важкій боротьбі за піднесення й утримання рівня, де культура зберігає справжність і відкритість до інших культур, Василь Стус утримує своє місце.





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.