Золота колекція рефератів з української літератури - 2018

ЩОБ ПРАВДУ БІЛЬШ НЕ КИДАЛИ ЗА ҐРАТ (життя і творчість Василя Симоненка)

„Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше,

ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів,

Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше,

ніж долинув до нас могутній гук його серця,

зарядженого тривогою XX віку і любов'ю до української землі.

Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине,

а звук поетового серця, хитаючи Сергіями мільйонів,

відроджується в душі народу. Василь Симоненко

коротким життям заробив чесне безсмертя,

хоч про свою дочасну і позачасну славу він ніколи не думав”.

Дмитро Павличко

Ім'я українського поета Василя Симоненка сьогодні, без найменших перебільшень, усвідомлюється як ім'я загальнонародного поета України. Він вже став нашою літературною історією, частиною нашої духовності. Він — Шевченко новітньої доби. І з кожним днем творчість його міцно вростає в нашу свідомість.

„Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.

Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.

Ненавиджу смерть.

Найбільше боюся нещирих друзів.

Більш мені сказати нічого...”

Ці слова були сказані самим поетом у першому та єдиному його інтерв'ю.

Так, він ненавидів смерть. Навіть тоді, коли знав, що вмирає. Кволе від напівсирітського злиденного дитинства його здоров'я тануло на очах. Скільки крові забирали різні зоїли, сліпі до правди, злостиві й заздрісні до таланту. І, врешті решт, — організоване каральними органами побиття поета, яке й прискорило його смерть. Жорстока доля була нещадна до митця. Недовгі двадцять вісім літ, які судилося прожити Василеві Симоненку, стали справжнім вибухом творчого неспокою. Вони вмістили багато й доброго й злого. Злого — від лютих людей, які повільно вбивали його морально і фізично, які намарне намагалися увібгати його розхристану й вільну, мов вітер, душу у прокрустове ложе рабського псевдомистецтва й рабської ідеології чи в декоровані дешевою позолотою рамки власного провінційного міщанства. Доброго — завдяки безмежній любові, перелитій в поетичне слово.

Не знаю, ким — дияволом чи богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

У цих словах — уся поетична доля Симоненка. Саме щирій правді, усьому прекрасному та земному присвячене було все його творче житія. Як, до речі, життя кожного з його літературних побратимів — письменників-шістдесятників. Це була ціла плеяда героїв, які сміливо, незважаючи на перешкоди, ішли шляхом правди й добра. Перша хвиля цих письменників була поетичною і переважно інтимно-ліричною. Василь Симоненко якийсь час ішов на цій хвилі, як і Микола Сом із „Мрією”, Микола Сингаївський із „Чорнобривцями” тощо.

Друга хвиля була громадсько-публіцистичною, але публіцистичність та декларативність були іншого гатунку, вони отеплювалися щирим патріотичним почуттям, були звернені не до „керівної і спрямовуючої” партії комуністів, а до національної історії, трагічної долі народу, звеличували просту людину, яка на своїх плечах несла тягар доби. І тут були такі імена, як Ліна Костенко, Іван Драч, і знову ж гаки — Василь Симоненко.

Третя хвиля постала після 1965 р., коли в кінотеатрі „Україна” одночасно В'ячеслав Чорновіл і Василь Стус закликали глядачів устати на знак протесту проти арештів інтелігенції, які відбулися напередодні. Це вже був відвертий спротив, політичне дисидентство, „інакомислення”. Василя Симоненка вже не було, але його поезії йшли на цій хвилі, на його риторичний поклик „Де зараз ви, кати мого народу?” — відповіді давати не було потреби: кати були поруч, навкруги. „На цвинтарі розстріляних ілюзій” усе менше й менше залишалося місця для могил: пішли з життя Олекса Булига, Леонід Кисельов, Василь Симоненко; не витримавши тиску життя, наклали на себе руки Віктор Близнець, Григір Тютюнник; були знищені Алла Горська, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Василь Стус, Валерій Марченко, Володимир Івасюк та Іван Світличний. Усі вони, обнадієні весняними вітрами перебудови, виявилися обдуреними, обікраденими і дорого заплатили за довірливість, за своє прагнення добра та істини, справедливості та Правди.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині. З глибокого полтавського чорнозему виростало коріння Василя Симоненка, і походив він із найдревнішого та найаристократичніщого на землі роду — роду хліборобів, що споконвіку „хліб сіяв і свині пас”, „пер соху-плуг”, „щоб жерли... булки й сало” титуловані дармоїди — споконвічна ганьба та горе народу нашого. Він всіма нервами відчував злютовану прирослість до свого кореня, спивав силу, що йому дарувала земля, відчував радість і гіркоту синівського обов'язку перед рідним народом:

Я без тебе нічого не значу,

Ніби птиця без крил.

Недаремно Іван Драч називав його „син мужицький, золоте коріння”.

Василь виростав напівсиротою при живому батькові. Як він сам писав:

В мене була лиш мати,

Та був іще сивий дід,

Нікому не мовив „тату”

І вірив, що так і слід.

Мати Ганна Федорівна та дід Федір завжди були поруч. Тому й найкращі, найпоетичніші спогади Симоненка про родину, про матір, про діда Федора:

..Я вірив, що краще всього

Пісні, які знав дідусь.

Вмощусь на коліна до нього

І в очі йому дивлюсь.

А він вимовляв, виспівує .

Гарячі прості слова

І все давниною сивою

В очах моїх ожива....

...І плачу, було, й сміюся,

Як слухаю ті пісні...

Спасибі ж тобі, дідусю,

За те, що ти дав мені.

Найкращі свої поезії Василь присвятив матері — людині, яка подарувала йому життя. До таких належать „Жорна”, „Дума про щастя”, „Лебеді материнства”, „Лист”, „Одинока матір”. Саме дідусь та мати переливали у Василеву душу віковічну народну поетичну свідомість, чари рідної мови, чари пісні, легенди про подвиги народних героїв України — Наливайка, Гуні, які вершили своє лицарське діло тут же поруч, на землі Лубенщини. Мгарський монастир, історичні урочища, Сомкова долина, Кононівські поля, Криниця — тут виколисувалася українська історія. Тому такий гострий історичний зір Василя Симоненка, зір, що міг із історичної перспективи і минулого, і майбутнього побачити сучасне йому житія народу. Дитинство Симоненка, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добу вати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни.

Із віконця убогої сирітської хатинки, вимитого чистою материнською сльозою, із віконця, задивленого в чарівні українські простори, Василь умів побачити більше і проглянути глибше й далі, ніж із найвищої точки київського Печерська. Він міг проглянути в глибини самої історії:

Ідоли обслинені, обціловані

Ішли величаві в своїй ході.

А поруч вставали некороновані

Корифеї і справжні вожді.

Вставали Коперники і Джорджоне,

Шевченко підводив могутнє чоло.

І біля вічного їхнього трону

Лакузи жодного не було.

Подібні соціальні контрасти були сіллю, яку сипало на рани поетового серця жорстоке життя. Невідповідність гасел і реальностей, відверта брехня, високі гасла про комуністичну працю, найпередовішу найвищу свідомість — і поруч з цим цілковите безправ'я, безкорінність, новітня панщина, із десятиденною барщиною на семиденний тиждень, бо працювали від зорі дозорі за 3-11 копійок на день.

Мабуть, найсвітлішою порою Василевого життя була школа, яку він закінчив із золотою медаллю. Найсвітлішою — незважаючи на дев'ятикілометрову дорогу до неї, протягом якої хлопчикові доводилося готувати уроки. А може й завдяки їй - бо обабіч цієї дороги було співоче поле, історичне ярмаркове поле і Криниця, описана багатьма письменниками та істориками.

Після закінчення школи, 1952 р. Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. В університет ідуть шукати мудрість. Василь Симоненко уже в університеті шукав мудрість. Шукав правду, шукав коріння неправди, шукав красу і надію — шукав настирливо, оптимістично. Хоча часто знаходив лише небажання зрозуміти, боязнь правди та відверту нетерпимість, безкінечні демагогічні розмови про потребу в мислячій молоді. І в той же час якийсь тваринний жах, коли така мисляча молодь з'являлася, коли висловлювалася нова думка, яка не вкладалась в затверджені циркулярами стандарти. У подібні хвилини й народжувалися такі поезії, як „Суд”:

Параграфи присіли біля столу,

Примітки причаїлись у кутках,

Очима гострими підсудну прокололи

Цитати із багнетами в руках.

...Вона даремне присягала слізно,

Що не чинила і не чинить зла.

Була у суддів логіка залізна:

Вона ні в які рамочки не лізла,

Вона новою думкою була.

Василь Симоненко жив далеко попереду свого часу й мислив над часовими категоріями. Саме тому весь його життєвий та творчий шлях був сповнений важкою боротьбою за право на нове мислення, нову думку. Своєю самоосвітою він ствердив стару істину, що в кого більше мудрості, у того більше і смутку, і хто помножує свої знання, той помножує й страждання. На очах майбутнього поета розвіювалися ідеали юності. Світлі поривання молодого покоління нещадно гасили, фактично виховуючи пристосуванців, кар'єристів. Ті ж, хто, як Симоненко, відстоювали право бути собою, говорити про пекучі болі народу, — заплатили високу ціну. Ця ціна — свобода, саме життя. Але вони вистояли самі й нам допомогли не впасти і почувати себе сьогодні не просто людьми, а й синами та дочками свого народу.

Ще під час навчання в університеті Василь Симоненко брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СіЧ). А одержавши 1957 р. диплом „літописця сучасності”, почав працювати у редакціях обласних газет „Молодь Черкащини”, „Черкаська правда”, був власним кореспондентом „Робітничої газети”. Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія. І вже перші його поезії, зокрема перша збірка „Тиша й грім” (1962 р.), засвідчили, що в українській літературі з'явився самобутній і зрілий майстер.

У 1960 р. в Києві прогресивним юнацтвом був заснований Клуб творчої молоді, душею якого, разом з багатьма іншими молодими письменниками, став Василь Симоненко. Він охоче роз'їжджав по Україні; організовував та брав участь у літературних вечорах, диспутах і творчих дискусіях; виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження; планував вступити до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Василь Симоненко був також одним із перших, хто забив екологічну тривогу і за всілякі негаразди клав відповідальність також і на своє покоління:

Ми винуваті, що міліють ріки

І лисинами світять береги,

Що десь духовні лупляться каліки

І виростають наші вороги...

Проте, як людина діла, Василь прагнув більшого. Він шукав роботи з конкретними, зримими результатами, які б унеможливили в майбутньому повернення сталінщини на рідну землю. І така робота знайшлась. Він прилучився до комісії, яка перевіряла чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях. Саме за його участю були відкриті для людства таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. І вся ця кипуча робота проводилася у той час, коли на шляху українського поета кожен день чинились усілякі перешкоди. Так писав він у своєму щоденнику у вересні 1963 р.: „Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. „Літературна Українакаструє мою статтю,Україназнущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у „Зміні”, зарізані у „Жовтні”, потім надійшли гарбузи з „Дніпра” і „Вітчизни”...”

Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії досі оповита туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Звісно, сумнівам підлягає не висновок патологоанатомів, а те, що передувало тим висновкам. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому „обробили”, а точніше — прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах. Сталося це влітку 1962 р. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: буфетниця відмовилася продати Василеві коробку цигарок за декілька хвилин до перерви. Це обурило чоловіка. Суперечка привернула увагу міліції. І, звичайно, якби на місці Василя опинився будь-хто з черкащан, конфлікт би тут і вичерпався. Але в протруєній класовою ненавистю більшовицькій імперії того часу слово „поет” було символом не просто „гнилого інтелігента”, а політичного відступника, примаскованого „контрика”, потенційного „ворога народу”. Тому, замість того, щоб допомогти Симоненкові залагодити суперечку, чергові безцеремонно скрутили йому руки й потягли силоміць до кімнати міліції. Після жорстоких катувань Василя Симоненко було відпущено без ніяких пояснень причин затримання. Через кілька місяців після цього — 14 грудня 1963 р. — він пішов з життя.

Посмертно йому було присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка.

Передчасна смерть позбавила Симоненка невідворотної неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психіатричок, як це випало багатьом його ровесникам-шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на поета, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя Симоненка сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творі па шляху до читача. Так, поет подав у видавництво рядки:

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,

У смороді й тумані гнойовім,

Кричиш мені у мозок, мов прокляття,

І зайдам, і запроданцям твоїй.

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

(„О земле з переораним чолом”)

Після ж безпардонного втручання редактора-цензора ми одержали наступне:

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в нім,

Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття,

І зайдам і запроданцям твоїм.

Любове грізна! Світла моя муко!

Комуністична радосте моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

Як бачимо, з-під редакторського олівця вийшла поезія прямо протилежна й думками, й образами поезії Василя Симоненка. Таких ілюстрацій у записах поета десятки й десятки. „Ти знаєш, що ти — людина...”, „Де зараз ви, кати мого народу?..”, „Україна”, „Задивляюсь у твої зіниці...”, „О земле з переораним чолом...”, „Земле рідна! Мозок мій світліє...” Усі ці твори — ніби фрагменти однієї виболеної думи про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань. Робилося все, аби притлумити резонанс правдивого слова Симоненка, проте воно звучало — переписуване, читане на літературних вечорах, у студентських аудиторіях, у колах національно свідомої інтелігенції.

Не вишуканим мереживом слів завжди приваблювала читача поезія Симоненка, нескладними новаціями, а красою власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям. Не зі службового обов'язку, а за велінням серця поетові боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і присвятив своє талановите перо. У своїй творчості Василь Симоненко звертався до різних поетичних жанрів: він писав пейзажні мініатюри, сатиричні епітафії, казки- притчі. Тут є і роздум, і осуд моральних метаморфоз, зумовлених обставинами тодішнього застійного життя („Ще один протест”), непереможна віра в силу творчого духу і творчого горіння, що має спопелити брехню і зло, і добросердечна усмішка на адресу Драчевої поеми „Ніж у сонці” і публіцистично-саркастичний вибух на її захист з наступним освіченням у побратимських почуттях до поета. В іншому вірші поет картає споживацький псевдопатріотизм („Прирученим патріотам”). Дуже романтична за характером, поетична за формою збірка новел та оповідань „Вино з троянд”, в якій ідеться про життя молоді, сімейні стосунки, творчі шукання літераторів-початківців.

Окреме місце у творчому доробку Василя Симоненка посідає інтимна лірика. Це цнотлива розповідь про неповторне, чисте почуття, яке неодмінно приходить до кожної людини. Ці вірші пройняті світлим юнацьким смутком од неподіленого романтичного кохання. Чи не найвиразніше його втілено у таких відомих віршах, як „Ну скажи — хіба не фантастично...”, „Розвели нас дороги похмурі...”, „Все було. Дорога закричала...” Згодом до інтимної лірики Симоненка приєднуються й більш земні мотиви: „Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної...”, „Там, у степу, схрестилися дороги...”.

Є у поета й суто пейзажні замальовки: „Флегматично зима тротуаром поскрипує...”, „Вже день здається сивим і безсилим...”, „Стен”, „Зимовий вечір”.

Дуже майстерно писав він також сатиричні й гумористичні твори, які виконані в традиційному для української гумористики ключі. Іронічно-саркастичний струмінь особливо посилюється в другій, посмертній збірці поезій „Земне тяжіння”. На естетиці парадокса, наприклад, побудовано вірш „Люди часто живуть після смерті”, афористична кінцівка якого звучить цілком серйозно:

Їй-право, не страшно вмерти,

А страшно мертвому жить.

У багатющій поетичній палітрі Симоненка є барви, якими він творить сатиричні малюнки, — висміює тупих бюрократів, байдужих чиновників, бездарних писак, усіх, хто стоїть на перешкоді новому.

І все ж таки центральною темою творчості Василя Симоненка завжди залишалася патріотична тема, де любов до України поєднується з гіркими роздумами про свій безталанний народ. Одвічні прагнення мати свою землю, державу та волю поет висловлює у віршах „Україна”, „Задивлюсь у твої зіниці”, „Земле рідна”. Україна для поета — найдорожче у світі. Він називає її „дивом”, своєю „молитвою, віковою розлукою” — бо ж вічно вона знемагала в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже безнадійній.

Україно,

Тимоя молитва,

Ти моя розлука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Новою, дужою, величною постає перед читачем велика любов поета — його Україна з блакитними й тривожними, ніби рань, зіницями, його вродлива й горда мати, його неня, що дала йому мову, культуру, традиції, духовне багатство. Вона піднесена на п'єдестал великої пошани поряд з найбільшими країнами світу. І бути її сином для поета — це гордість і щастя, ніщо не може зупинити ліричного героя на шляху боротьби за волю та незалежність.

Симоненко живе й творить лише заради України:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії,

коли я з тобою говорю.

У цих рядках, як і у великій кількості інших віршів поета — основна тема всієї творчості Симоненка, який своєю всеспопеляючою любов'ю дорідного народу, величчю та сміливістю дум, силою та правдивістю створюваних образів є, безперечно, поетом шевченківського звучання. Про спорідненість цих творців свідчить і сміливе введення Симоненком Шевченкового тексту поруч зі своїм:

Хоч раз почуйте, грамотні руїни,

Нікчемні слуги чорного добра,

Як, обіпершись вітрові на спину,

Кричить Тарасова гора:

— Нема на світі України,

Немає другого Дніпра!..

Серед недрукованого за життя поета і далеко неоднозначна, написана за три місяці до смерті бурлескно-травестійна поема „Хуліганська Іліада, або Посоромлення Гомера”. За Симоненковою дотепністю ледь приховується ностальгічна туга за національним ім'ям, біля якого хоча б через дефіс можна було написати: український Гомер.

Опубліковані на сторінках газет „Молода гвардія”, „Літературна Україна” та журналу „Дніпро” поезії й „Казка про Дурила” Василя Симоненка суттєво доповнили його творчість як поета народного. І чим далі відходитиме в безсмертя Василь Симоненко, тим зримішим поставатиме значення його художньої спадщини для загальнонародного культурного та національного розвитку. Кожна нова зустріч з його поезією викликає в нас відчуття фізичної присутності поета. Сьогодні поезії Василя Симоненка та його „Окрайці думок”, що були предметом ідеологічних звинувачень, наклепів, а водночас і здорової, справжньої боротьби за правду, — на столі в кожного шанувальника творчості митця.

Слід, однак, сказати, що Василь Симоненко виступав також із суто газетярською публіцистикою, фейлетонами, літературно-мистецькою критикою (рецензіями на кінофільми, театральні вистави, концерти, літературні твори), писав художню прозу. У прозових творах Василя Симоненка багато автобіографічного, хоча прямих вказівок на це немає. В оповіданнях і новелах легко та з любов'ю виписані типова картина повоєнної дійсності („Однорукий лісник”), дотепні дружні шаржі („Неймовірне інтерв'ю”, „Психологічний поєдинок”), психологічно точні „кардіограми” дівочого серця („Білі привиди”, „Наївне дівчисько”, „Сірий пакет”), А от повість „Огуда”, де виведено бридкий образ анонімника, народжувалася кількома підходами, через душевну муку.

У своїх творах та щоденникових записах Василь Симоненко висловився з усіх найболючіших проблем, які хвилювали людей у 60-ті роки XX ст. Йому дуже боліли соціальні кривди простої людини; втрата таких понять, як національна гідність, національний сором; вражаюча невідповідність слова і діла; проблеми розвитку літератури й мистецтва; постійне погіршення економічної та екологічної ситуації. На відміну від більшості, Симоненко про все це говорив на повен голос, не вдаючись до езопівської мови. Урешті, читач всі акценти Василя Симоненка відчує без труднощів. Його слово несе людям художню правду про людину і світ, тому й тривожить душу, вчить любові до рідної землі й поваги до національної історії, а ще — людської гідності, порядності, відповідальності за все, що відбувається довкола.

Василь Симоненко вмів ловити сіттю слова людські душі, причаровувати прозорою простотою своїх віршів. Мабуть, від часів Шевченка українська література не знала другого такого поета, якого б так любив і шанував народ. Секрет цієї неймовірної популярності, напевно, в тому ж, у чому таємниця й чарівливої особистості Василя Симоненка — в межовій щирості. Щирість його всеохопна, вона наснажує пристрастю його вірші; диктує відчайдушно-чесні сатири, убивчі для нещирих, і добродушні епіграми на побратимів по перу.

Симоненкова щирість — це надзвичайна правдивість. Щира людина ніколи не сплутає правди з кривдою, вона простосердно рече істину серед брехні й облуди:

Я хочу правді бути вічним другом

І ворогом одвічним злу.

(„Не лицемірити, не чванитись пихато...”)

Його щирість — це й чесність, і вірність, і джерельна чистота душі, бо ж „найчистіша душа незрадлива” („Найогидніші очі порожні...”); і самовідданість:

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

(„Можливо, знову загримлять гармати...”)

Щирість — це дитяча жага відкриття, відчайдушна відкритість до всього світу і космічна привітність („Гей, нові Колумби й Магелани...”); це й щедрість:

Благословенна щедрість! Все від неї,

Від щедрості думок, сердець і рук.

Краса сповита матір'ю землею

Від щедрості страждань її і мук.

І ми народжені од щедрості любові...

(„Щедрість”)

„Гніву й ненависті вистачає лише для того, щоб зруйнувати щось. Але вона не може будувати. Перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов — любов до рідної землі, до людей, до праці” — писав автор у творі „Наша рідна Вітчизна” (1962 р.), а найзапашнішим цвітом заквітчує землю кохання — найніжніша, найтонша любов.

Отже, щирість Симоненка — це велика мудрість та всеосяжна любов до життя:

Світ якиймереживо казкове!..

Світ якийні краю ні кінця!

Зорі й трави, марево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, нічий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

(„Світ який — мереживо казкове!..”)

Можна тільки пошкодувати, що записи Василя Симоненка, як і саме життя поета, так рано обірвалися. Та безвідносно до обсягу — вони неоціненний документ 1960-х років і того покоління, яке називаємо „шістдесятниками”.

У виснаженому тілі поета звучав і „просив бурі” сильний голос, який ніколи не збивався на шепіт, а постійно примножувався силою, бо мав широке поле прикладання: Симоненко жив за високим рахунком, за найвищими людськими критеріями і найгуманнішими, найсвітлішими ідеалами, а тому постійно мудрішав і міцнів. Для нього ота „мала” земля була найбільша людська цінність, його доля. Разом із своїм народом він прагнув побачити не речі в дзеркалі закону, а Закон у дзеркалі наслідків, і щоб, врешті, на тихій Зеленій горі не загубилася батьківська хата, вся в сонячних зайчиках, яких пасе рідна засмучена мати. Таке було в останні дні життя поета, і про це його натхненна лебедина пісня — „Казка про Дурила”. Ця казка-притча в алегоричній формі повістує про трагічну долю українського народу. І це болісно-в'їдлива сатира не лише на сталінське беззаконня, а взагалі на будь-яку суспільну „гримасу”, за якої „припускається” можливість побудувати царство гармонії на людській крові.

На жаль, ще далеко не вся спадщина поета опублікована. Чекають на читача розпорошені по приватних архівах його листи, в яких жива, ніким не відредагована літературна історія 60-х років; на сторінках газет покоїться в сховищах його публіцистика, літературна та театральна критика. У черкаській пресі початку 60-х років є вірші, підписані іменами С. Василенко, В. Щербань — а це ж псевдоніми Василя Симоненка! А віршів цих нема в жодному з видань його поезій!

Докладаючи неймовірних зусиль, друзі Симоненка відстоювали кожну його книжку. І все ж, завдяки їх колективним зусиллям, ми маємо змогу читати Симоненкові „Земне тяжіння” (1964 р.),збірку новел „Вино з троянд” (1965 р.), „Поезії” (1966 р.), „Избранная лирика” (1968 р.), „Лебеді материнства” (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.) та дві книжечки для дітей.

„Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою XX віку і любов'ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серцями мільйонів, відроджується в душі народу. Василь Симоненко коротким життям заробив чесне безсмертя, хоч про свою дочасну і позачасну славу він ніколи не думав”, — писав Дмитро Павличко ще у 1965 році.

Василь Симоненко належав до поетів-шістдесятників, які за своєю суттю були новаторами, прагнули поставити українську літературу на рівень світової. „Шістдесятники” по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема, реалії, що їх принесла науково-технічна революція, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрилися у творчості І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка. Проте, придивившись до поезії Симоненка, цих атрибутів новаторства не помітно. Немає в ній ні космічних масштабів, ні атомних пристрастей, ні прикмет наукових досягнень, уплетених в основу художніх образів, ні якихось жанрових новацій, символів. Увесь Симоненко в руслі поетики, основи якої заклав Великий Кобзар, яку розвивали далі Леся Українка, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко. Він вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям.

Минуло вже понад сорок років, як не стало Василя Симоненка. Буде півстоліття, три чверті віку, вічність. Така „віддача” поетові за коротке й трагічне житі я. Є в Біївцях, на Лубенщині 8-річна школа імені В. А. Симоненка, є обласні й державні премії Василя Симоненка. Лауреатами

таких премій вже стали талановиті поети, ідо допомагають сучасникові розплющити духовні очі, вказуючи дорогу високої моральності, національної честі й гідності, дорогу, яка, будьмо певні, ніколи не скінчиться.




На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.