Стаття БОРИС ГРІНЧЕНКО
Борис Грінченко у контексті української критичної думки кінця ХІХ століття — початку ХХІ століття

Сьогодні ми можемо, не боячись будь-якої шовіністичної ідеології, оцінити творчість Бориса Грінченка об'єктивно.

Єдиними, хто цінував й високо підносив його творчість, його енергійну роботу на ниві української народності при житті, були І.Франко та М.Драгоманов. Пізніше, після смерті письменника, з'вляються ще кілька прізвищ — І.Білоусов, О.Косач-Драгоманова, М.Чернявський, Г.Коваленко, С.Єфремов, М.Плевако, Л.Смілянський. Проте не всі вони однозначно позитивно оцінювали власне гуманістичні, літературні пошуки письменника.

М.Плевако в огляді життя і творчості Б.Грінченка, С.Єфремов в „Історії українського письменства» розглядають письменника як традиційного побутописця, представника етнографічного реалізму, естетичні новації якого не пішли далі створення дидактичних ліберально-народницьких романів, націоналістичних агіток, скаже пізніше В.Коряк в „Нарисі історії української літератури», і не становлять власне художнього поступу як в його особистій еволюції, так і в еволюції всієї прози другої половини ХІХ століття, як слушно зазначала Л.Гаєвська в своїй статті „Борис Грінченко і художня еволюція української прози». Вона також вказувала на те, що Л.Смілянський назвав Грінченка епігоном Марка Вовчка, а Коряк навіть поставив його на межі між письменником і графоманом. Н.Калениченко в своїх поглядах на Грінченка ближча до І.Франка та М.Драгоманова ніж до критиків 30-х років, бо відводить йому „помітне місце» серед прозаїків 80-90-х років.

Забобонність щодо необ'єктивного підходу до творчості Грінченка існує і в критиці 80-90-х років. Науковець А.Погрібний виказав своє неупереджене ставлення при аналізі творчої спадщини письменника, вивчаючи її на протязі кількох десятиліть.

Велика перерва у вивченні творчості Грінченка від 30 до 60-х років не пройшла даремно. Пройде ще двадцять років перш ніж ім'я великого письменника, педагога, етнографа повністю буде повернене в літературний процес. Тільки у 80-90-х роках ХХ століття з'являються нові дослідження Л.Гаєвської, І.Денисюка, Н.Левчика, С.Процюка, В.Яременка, І.Пільгука, які намагаються розширити уявлення нашого народу щодо цінності культурного спадку Грінченка, який все ще залишається маловивченим.

Приємно, що в журналах останніх років ХХ століття хоч рідко, проте з'являються нові статті про Бориса Грінченка. Журнал „Світло» за 1998 рік вирішив пригадати статтю С.Єфремова „Живий пам'ятник. Пам'яті Бориса Грінченка». Стаття присвячена найкращим якостям такої щирої душі, якою був Б.Грінченко, його незгасаючої енергійності щодо впровадження рідної мови в Україні.

З розвитком психоаналізу в літературі, з'явилися нові аспекти дослідження творів Бориса Грінченка, які намагаються реалізувати сучасні літературознавці. Скільки ще таємничого і невідомого таять у собі твори цього письменника.

Аналіз критичної думки цілого століття ясно показав нам, як змінилося ставлення як до самого Грінченка, так і до його спадщини. Як оцінювалася його діяльність наприкінці ХІХ століття, і яке значення вона має для нас зараз. З'явилися перші думки з приводу того, який літературно — критичний аналіз ми будемо впроваджувати в ХХІ столітті щодо розшифрування текстів Бориса Грінченка, які ще цілком не вивчені.