Історичні й філософські акорди поезії Тараса Шевченка

В. Погребенник,

Доктор філологічних наук

Київ

Тарас Шевченко — унікальна творча постать не тільки тим, що він, поет, національний пророк, „перший історик“- філософ (П.Куліш), а й тим, що він став духовним батьком відроджуваного українства. Прийшовши в світ на прастарій Звенигородщині, він „соборно“ успадкував козацько-гайдамацьку кров (по батькові) та західноукраїнську опришківську (по матері Катерині Бойко).Ще з ранньої творчої пори, побачивши у Вільно гідність польського народу, який зірвався з колін до змагання за волю, він протиставився рабському духу загалу — насамперед першими поемами про козацтво.

Якщо в ранній творчості Шевченко опоетизував у творах із козацького минулого тяглість боротьби проти національного й релігійного ярма, то в періоді „трьох літ“ він генералізував епічно-героїчні традиції свого народу. „Розритою могилою“, „Чигирином...“, першим „Сном“ і „Великим льохом“ розпочався період „бурі й натиску“ Шевченкового „романтичного націоналізму“ (І. Франко). Медитація-інвектива на тему історичного трагізму України, романтично-елегійна „Розрита могила“, пов'язана з археологічними розкопками в Березані, заголовним образом-символом найширшого узагальнення та всім рухом авторового переживання розкривала жорстокість і політичну аморальність російського самодержавства: „Світе ясний, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?“. Розкопування „москалем“ козацьких могил, цих свідків минулого і духового живла українців, символізувало нищення й пограбування національних святощів України, з чим поет не міг примиритися.

Вірш про чигиринські руїни гетьманської столиці Богдана продовжував (у широкій емоційній амплітуді — від вибуху вулканічного темпераменту ненависті до лагідності інтимно-дружнього спілкування) апокаліптичні картини України. Запродані степи і висихаючий Дніпро, сини на роботі в чужинця і підростаючі перевертні, майбутні кати матері, — таким поставав край утрачених здобутків визвольних змагань, край неволі та байдужих до неї рабів. Поетові сподівання — на силу щирих сліз, здатних виростити „ножі обоюдні“, пробудити святу козацьку кров („Чигрине, Чигрине...“).

Історичні події доби Хмельницького, самодержавців Петра І і Катерини II, уроки символічного для романтика минулого, сучасне і навіть майбутнє об'єднала поема-“містерія“ „Великий льох“. Жанрово споріднений із містеріями Байрона, Міцкевича, Гребінки, цей твір — „навмисне трохи неясної символіки“ (Д. Чижевський). Композиційна тріада (частини „Три душі“, „Три ворони“, „Три лірники“), вірш-епілог і художній висновок „Стоїть в селі Суботові...“ оформили гострополітичний зміст шекспірівської глибини і сили драматизму. Академік С. Смаль-Стоцький в „Інтерпретаціях“ (Варшава, 1934) так дешифрував закодовану образність: три душі, що караються за гріхи, — це три України. Перша, Богданова, злучилася з Москвою і тим отруїла в собі все живе (несвідомість наслідків „возз'єднання“ на думку Шевченка, не звільняє нікого від відповідальності за нього). Друга Україна — та, що стала на боці Петра проти Мазепи, „всякому служила, годила“. Рівень свідомості тих, які зрадили Мазепу чи не пішли з ним, відображає означення „недоліток“. Третя душа — „малоросійська“ катерининська Україна, що „й не говорила“, лише плакала. Три ворони — „інтернаціоналістичні каналії“ ножного народу. В Україні вони користувалися національно-політичною темнотою українців, близнят Іванів, один із яких буде як Ґонта, а другий, „наш“, буде „катам помагати“. Нарешті, три лірники, сліпий, кривий і горбатий, символізували каліцтво духу як тяжкий гріх України. У цьому контексті сам образ великого льоху, на нашу думку, втілював трагічне, але й героїчне в історії Батьківщини, її приховані сили. Феномен „безцензурної“, тобто розрахованої не на друк, а на рукописне поширення, творчості — прикмета поезії Шевченка саме періоду „трьох літ“

Епілог до поеми якраз і виявляє авторську ідейну непідлеглість російській історіографії. Сплюндрована колись польським загоном С. Чарнецького, згодом ласими до поживи „москаликами“ гетьманська садиба і Богданова церква втілювали таку болючу Шевченкові руйнацію України. Подвійним було ставлення до Хмельницького — його поет підносив як вождя, що став на чолі Національно-визвольної війни українського народу, і карав як друга „Олексійового“ (російського царя). Гетьманові інкримінувалися найтяжчі наслідки Переяславської ради: „Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!“. Цей фатальний учинок зображений засобом екземпліфікації та продовжений у час теперішній: „Так сміються з України Стороннії люди!“. Натхненно-пророче візіонерство фіналу суголосне сторінкам „Історії Русів“, що історіософськи стверджують месіанізм України: „Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна. І Розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!“.

Названий „комедією“ в Дантівському сенсі, „Сон“ (1844, першодрук у цілості в Росії стався тільки в 1907 р.) є шедевром світової сатири. Твір побудовано вільно: засіб сну вможливлює панорамний зріз російської дійсності. Улюблений вступ філософування (на цей раз

— про індивідуальність кожної людської долі, рівність „Адамових дітей“ — і царят, і старчат) започаткував геніальну сатиричну компрометацію імперських апетитів

— „Чи нема країни, Щоб загарбать?..“, критику пасивності українства: „А братія мовчить собі, Витріщивши очі“. Такою силою і художньою пристрастю коломийковий вірш напоєним іще не був. У першій, українській, картині дієвим засобом малювання є контраст живописної природи і тих трагедій народу ( латану свитину з каліки знімають“ і под.), що мучили чулу душу гуманіста. Ця антитеза осмислювалась автором як результат максималізації зла в умовах жорстокого гноблення, як вияв суспільної демократизації (просвітницька позиція). Поет навіть вступив у характерний для романтиків діалог із Богом, просячи озватися, повернути волю або принаймні відповісти: „Чи довго ще на сім світі Катам панувати?“. Візія сибірської пустелі та її мешканців, живих мерців-каторжників, — уособлення не тільки подвигу декабристів. За всієї поваги до них Шевченко створив узагальнення змісту ширшого — образ політичного борця за свободу, проти самодержавного деспотизму взагалі.

Серцевинно-концепційна частина сатиричної поеми діялася в Петербурзі. Він поданий не містом „чарівних заль“ Академії чи красот Літнього саду. Навпаки, образом зловісним — „У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий“. Внутрішньо полемізуючи з поемою „Дзяди“ Адама Міцкевича, Шевченко його думці про московські кості як фундамент столиці протиставив власну візію: білою пташкою спускалися козацькі душі й оскаржували перед Богом мідного вершника в загибелі на чужині без вини при закладинах міста. Сама гнівна історична пам'ять нації промовляла устами поета, який скеровував гострішу, ніж у „Дзядах“, просто-таки вбивчу сатиру проти „катів, людоїдів“ — Петра І {його звинуватила в усеукраїнському та особистому розп'ятті й душа невидимого гетьмана Полуботка, замученого коронованим катом) і Катерину II, яка „доконала Вдову сиротину“.

Уїдливої іронії та глибокої думки — Гротескний епізод із царських палат, де сатирично виведені тодішні цар і цариця та їхнє оточення. Картина „генерального мордобитія“ за всієї умовності, що не заімпонувала Драгоманову, недвозначно-влучно передала „ієрархію рабства — супроти вищих, і хамства — супроти нижчих“ (Д. Донцов). Ту саму, що її спостеріг у миколаївській Росії інший культурний європеєць — маркіз де Кюстін. У подорожних записах за 1839 р. він писав, що в Росії людина, яка лише дрібочку підносилася над юрбою, зараз отримувала право знущатися над іншими людьми, яким подавала дальше удари, щоби в болю, якого спричиняла іншому, знайти потіху за біль, що зазнала сама. Українському ж поетові дар провидіння дозволив побачити ще й занепад позірно тоді міцної самодержавної системи. Показуючи, як охоронці царату провалювалися під землю від гнівного крику зверхника, Шевченко-історіософ підкреслював: із утратою людської гідності дворян та їхнім перетворенням на лакеїв у золотій оздобі маліє і цар, стаючи з „медведя“ „чудним кошеням“.

Петербург, змальований топографічно точно, був заселений письменником густо. З-поміж типів імперської столиці — „просвіщенний“ землячок-перевертень із циновими ґудзиками, на все ладен за „полтинку“; заспані дівчата, що поверталися вранці по нічній безсоромній роботі; писарська чиновницька братія, що дерла і „з батька, і з брата“. Серед неї були й українські „квіти молодії“, „чорнилом политі“, денаціоналізовані в „німецьких теплицях“ (тогочасних школах). У широкому сенсі беручи, „Сон“, як і багато інших творів, головним своїм об'єктом мав страждання душі Шевченка, змученої національною трагедією.

Історіософські, особистісні й релігійні первні Шевченкової поезії об'єднав славнозвісний тестамент „Заповіт“ — „ключ до духовного світу поета“ (Л. Рудницький). Перший восьмивірш „Як умру, то поховайте...“ з національно-виразними образами могил, степу, Дніпра і круч звучав у контексті передсмертного бажання останнім виявом патріотичного почуття до країни свого серця. Другий містив контроверсійні слова, довго тлумачені дослідниками неоднаково — головно з ідеологічних причин. Ці рядки — „А до того Я не знаю Бога!“ — глибокосутньо та в зв'язку з усією творчістю Шевченка проаналізовані академіком Л. Рудницьким. На його аргументовану думку, суголосну уявленням українців, середню строфу (з мотивом післясмертного життя поета і його стосунки з Богом) слід розуміти так: душа автора „не буде допущена до Бога, аж поки Україна не буде вільною“ (див. докладніше в тоді ще діаспорному журналі „Сучасність“. — 1989. — № 5. — С 41—50). Тобто „не знаю Бога“ означало „не пізнаю“ — до виконання заповітного бажання визволення України від ворога (пор. із мотивом „Великого льоху“ про недопущення по смерті трьох провинних супроти України душ до Бога чи й адресовані Я. де Бальменові по його загибелі слова „Кавказу“: „Живою душею в Україні вітай, Літай з козаками...“ і далі). Саме ж визволення поет пов'язував із новою в нашому письменстві ідеєю народного повстання, результатом якого мало б стати створення сім'ї великої, вольної, нової. Тож „Заповіт“ розкрив особу автора не як догматичного віруючого покрою російського православ'я, не як атеїста чи й навіть прометеїста, а як поета-містика щирого християнського чуття, як поета — релігійного етика й філософа.

До речі, саме релігійне, а не патріотичне почуття було осереддям Шевченкової творчості, що потверджує статистика. У повному корпусі його поезій частотними с слова „Україна“ та „український“ (269 вживань). Але слововживання „Бога“, „божого“, „Господа“, „господнього“, „Ісуса“, „Христа“, „Христового“ — 1281 випадок (підрахунок Г. Ващенка). У Шевченка Той, хто створив усесвіт,— об'єкт філософування, першопричина порядку (проте і причетний до непорядку в світі), вияв космічного й людського єства. Релігійне почуття Шевченка, згідно з резонним зауваженням Ю. Шевельова (в розвідці „Микола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті“. — Сучасність.— 1990. — Ч. 7—8.— С 99—126), містило в собі не лише поклоніння та безмежну палку любов до Бога, а й несамовите богоборство, бунт проти Нього. Бо й сам Шевченків Бог поєднував у собі несполучні риси: він і всеосяжна любов, і жорстока безоглядна помста.

Тож перші два періоди Шевченкової одухотвореної творчості виявили монументальність поетично-філософських присудів, потужність думки і вірша. Вогненною правдою власної творчості він, за справедливими словами Пантелеймона Куліша, поділив усіх українців на живих і мертвих.

Не знижуючи художніх інтенцій у пору тяжкого карання, в'язень Петропавлівської фортеці вже в третьому вірші казематного циклу ствердив із великою експресивною силою універсальну ідею вічності покари за найтяжчий гріх — злочин супроти нації. Центральний твір історичної проблематики засланського періоду — поема „Іржавець“ (1847). В її основу ліг напівісторичний-напівлегеидарний переказ про чудотворну ікону Божої Матері, збережену запорожцями (після зруйнування Петром І Чортомлицької Січі) в селі Іржавці. Вільна „фрескова“ композиція кількачастинної поеми відповідала багатосторонній художній студії доль українців початку XVIII ст. Позиція автора від початку однозначна: Полтавська і наступні трагічні події не відбулися б, „якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали, Не стриміли б списи в стрісі У Петра у свата. Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий... Не плакала б Матер Божа 3 Криму за Украйну“. Вболіваючи тут над програною державницькою акцією, Шевченко бачить причину її неуспіху в відсутності єдності серед українців (фастівський полковник — Семен Палій, поганий прилуцький полковник — зрадник Гнат Ґалаґан). Пишучи про те, що могло статись, але не сталося, поет удався до образності народних пісень про Зруйнування Січі (списи в стрісі, сват Петро). Сюжетна лінія поневірянь славних небожат-козаків, які на землях хана заснували „нове горе — Запорожжя“, що замість церкви мало вже тільки намет із образом пресвятої, викликала стихійний емоційний вибух із приводу соціального лиха на великій Україні, перетвореній жорстокими магнатами і полупанками в пекло для людей.

Розкуте самовираження історіософа застерігало українців навіть доби тоталітаризму вже сталінського перед жахливими наслідками паралізуючого жаху від масштабного терору („Онімілі з переляку Сліпі небораки“). Проникливо потрактувавши як геноцид Петрову „вдячність“ тим, хто в такому малому числі підтримав Мазепу, Шевченко поставив у непрощенну провину російському царизмові загибель сили-силенної козаків на будівництві столиці та укріплень, війні у Фінляндії. І Бог, оскаржуваний до того за конання Батьківщини, просто не міг у цій романтичній поемі не воздати за „пречистії сльози“ — „Побив Петра, побив ката На наглій дорозі“ (мова про поразку над Прутом). Автор „Іржавця“ сміливо й на противагу „підросійському“ кутові зору висловив симпатії до Мазепи як патріота України, волелюбних січовиків, створив національно-релігійну модель міфу про них: в Іржавецькім мурованім храмі й досі плаче Божа Матір „та за козаками“.

Поетичний набуток останнього періоду започаткувала поема про неофітів, критична щодо розпинателів народних, історіософськи зірка в остереженні перед з'явою грядущих розпинателів народних від царів до ґенсеків і президентів. Від початку поема є інакомовним узагальненням думок про доцільність самопожертви-розп'яття Христа, обставини життя українців у Російській імперії, людини у всесвіті. 14 розділів „Неофітів“ сконцентровані навколо конфлікту між деспотом і носіями правди. Протистояння вписане у зверхній декорум Риму за часів жорстокого ворога християн Нерона. Водночас алюзія-натяк автора, який нібито випадково назвав Скіфію Сибіром, перенесла події в добу імперій російської та радянської, прозірливо обіцяючи їм загибель. Так само стояла справа з рядками, що провіщали „грядучих тиранів“, катування за віру, з особою імператора (зближення Нерон — Микола І). За всього цього поет-пророк настільки був певний у пізнанні людством святої правди (як неофітами — ідеалів християнства), що для заслуженої відплати тиранові обрав кару... всепрощенням, Одначе для перемоги справедливості нові її апостоли повинні володіти пристрасним словом, бути відданими і готовими до самопожертви.

Подієва основа саме й відтворила мученицьку смерть палкого адепта нової віри (читай — борця за ідею свободи) Алкида на арені цирку. Його смерть за неї вразила в самісіньке серце люблячу матір єдиного сина. Побачивши, як тіла „святих убитих“ згодовуються тибрській рибі (тут теж — зв'язок із відповідною символікою, бо риба була знаком первісних християн), вона прийняла в душу вогонь божественної, синової правди. За цим, на противагу розпачу, продовженням апостольського покликання в ім'я блага людей (а характеристика їхнього становища в Римській імперії знову ж натурально асоціювала з „підросійськими“ українцями: немає „брата ні сестри, Щоб не заплакані ходили, Не катувалися в тюрмі, Або в далекій стороні В британських, галльських легіонах Не муштрувались“) стоять уже не деградаційні стани народу, як у ранішій поемі „Москалева криниця“, а його пробудження до життя, надії на відродження.

Незакінчена поема „Юродивий“ (1857, певне мала бути вступом до сатиричної епопеї „Сатрап і Дервіш“) споріднена з безцензурною сатирою „трьох літ“. Такий собі остаточний поетів розрахунок із реакційною добою „фельдфебеля-царя“ Миколи і його „сатрапами-ундірами“ (генерал-губернаторами України Бібіковим і Долгоруким), твір вирізнявся гострими інвективами супроти деградованого народу, підневільних сучасник в-українців, які лише „дивились та мовчали, Та мовчки чухали чуби“, всього проклятого роду німих підніж* в Москви й варшавського сміття.

Провіщення поетом кращого майбутнього являло собою вислід ідеалу етичної перебудови суспільства в просвітницькому дусі: „І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати. І будуть люде на землі“ („І Архімед, і Галілей...“, 1860). При цьому для зміни стану світу на краще найбільш дієвим Шевченкові бачилося — „громадою обух сталить“ („Я не нездужаю, нівроку“, 1858 p.), інакше царі й панство присплять „хиренну волю“.

Крім пізньоромантичної рефлексивної поезії, особливо плідним в останній період творчості було спілкування письменника-релігієсофа з Вічною Книгою („Марія“, віршові наслідування-переробки старозавітних пророків). Євангельський сюжет поеми 1859 р. захопив Шевченка можливістю зобразити ідеальні людські риси в „праправедній“ Матері та Божественному Чоловіколюбцеві-Месії, а також — із іншого боку — описати життя материнського серця по канві земної долі Пречистої. Так що „Марія“ — смілива спроба „антропологізації Святого Письма“ (Д. Чижевський). Світське привласнення релігійної теми привело не до блюзнірських під кутом зору релігійності результатів, як у випадку пушкінської „Гавриліади“, а до з'яви „поеми-псалму“ Марії. З простотою геніальності, вражаючою пластикою і цілком по-земному, в дусі світобачення українського народу, розгорнуто ідилічні картини життя вбогого гуманного теслі Йосипа та його наймички Марії, яка полонилася внутрішньою красою й праведною силою молодого апостола Предтечі (поетів варіант непорочного зачаття — неканонічний). Автор і надихався Маріїним серцем — „Мій пресвітлий раю... Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая! Благословенная в женах...“, і сам наснажував його апофеозом материнської вірної любові й трагізму — не тільки особистого, а й уселюдського. Бо ж Марія привела на світ Бога любові, започаткувала визволення всіх „окрадених, сліпих невольників“, а в переносному сенсі — проблиски національного самооновлення.

Шевченко по-своєму сконструював сюжет. Марія втратила Мученика-Сина, який у метафоричному плані загинув за ідею волі, подібно до того, як вона раніше втратила Провозвістителя Івана, здолала цим рабство народу і відродила його до повноцінного життя. Саму ж її, яка обрала продовження місійності Сина, безвинну, вже померлу з голоду, розіп'яли ченці-фарисеї за ширення „правди Божої“. Вона вже, згідно з Шевченком, встає на землі, аби стереглися „фараони“. Для універсального вислову такої перспективи автор асоціативно відтворив, як і в ряді інших чолових творів, мотив євангельської-таки притчі про сіяча: „Равві великого глаголи На ниві сіються новій! І виростуть, і пожнемо, І в житницю соберемо Зерно святее“. Оскільки „Марія“ (як і „Неофіти“) відобразила нові надії письменника на вже не колоніальну дійсність України, дратувала церковних ортодоксів, то й була заборонена в Росії, подібно до сатири та інших писань. Новаторська ж сміливість накладання на творчо індивідуалізовані біблійні свідчення матриці українського родинно-побутового і громадського життя; артистична викінченість вірша чотиристопного ямба, що гнучко передала всі відтінки ліричного і драматичного почуття, має статичність — релігійного; краса мовно-образної тканини, де естетично взаємодіяли засоби народнопоетичної виразності й церковнослов'янські форми — все це характеризує автора поеми-шедевра як „філософа, носія остаточної правди, відважного експериментатора з мовою, поетичними образами, стилем“ (Ю. Шевельов).

„Націоналізація“ Біблії в „Подражанії II псалму“ підпорядкована вірі в силу слова, що возвеличувало „малих отих рабів німих“, поставленого на сторожі народних інтересів. „Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі“ — таким воно, як писав поет, за допомогою ампліфікації образів ковальської працездатне на чудеса. Наслідування-ораторія „Ісаія. Глава 35“ (1859) урочим стилем біблійних пророцтв передавало образ майбуття українців і вселюдства, радісно нотувало кардинальні зміни світу за звитяги правди („оживуть степи, озера“, прокинеться навіть „дебрь-пустиня неполита“) і звільненої людини в ньому („незрячі про-зрять“ і т. д.). Шевченків талант спромігся витворити мистецьку амальгаму з біблійної оболонки та ідей Просвітництва, раціоналізм якого загалом чужий релігійності.

Лиш Україні, на відміну від попереднього наслідування, присвячено вірш „Осії, глава XIV“. Тоном біблійного гнівного пророка адресувався автор і до Батьківщини (з моторошним „Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі*), і до винних у скорботі Матері, її вбиваючих „біснуватих собак“- перевертнів, усіх „чад лукавих“, яким не уникнути людської мсти. Загрозливе віщування поета Апокаліпсису в середній частині „ламалося“ інтонаціями синівської ніжності („Воскресни, мамої І вернися В світлицю-хату; опочий“), щоб у фіналі вибухнути пророцтвом натхненної певності: правда оживе!

Такої ж магії сили слова, на цей раз у знищенні ним неситого самодержавного Вавилону, — „Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19“, прикінцеве в цьому своєрідному циклі біблійних переробок. Духовим оком Шевченко бачив і надії на визвіл: хоча царята — ці „львичища“ вавилонські — ще росли, та їхній „корінь уже гнилий“, і злий лад самоволі приречений скупатися в своїй крові. Прозорим був алегоричний висновок історіософа: замість лев'ячого рику невдовзі вчують люди „самодержавний“, „нікчемний“ плач. Так вивершено інакомовний епізод „комедії“ „Сон“ із безсилим кошеням-Миколою.

У тих же шатах біблійних словоформ, які примножили високостильну красу й універсалізм поетичних тез, але з деяким емоційним випрозоренням на близьку до „подражань“ тему написано диптих „Молитва“ — „Тим неситим очам...“ (1860 p.). Це емоційне благання ниспослания сили „доброзиждущим“ на українській окраденій землі, художній тестамент усім сущим сприйняти „єдиномисліє і братолюбіє“, створити умови „Роботящим умам, Роботящим рукам — Перелоги орать“. Цей самий образ, але в цілковито новому контексті, що показав багату варіативність наскрізних образних лейтмотивів, — у даному разі таких, які вилонились із тієї ж притчі про сіяча, — постав у медитації „Не нарікаю я на Бога...“. Розуміючи під перелогом рідну літературну ниву, Шевченко естетично коментував власну письменницьку працю як орання цього вбогого поля, сіяння слова в надії, що воно вродить „волею ясною“, „добрим житом“, „долею“, „розумом“, і настануть усенародні „веселії жнива“. Проте цей онадієний вигин думки, зразу ж усвідомив поет, — лиш одурення себе самого „своїм химерним добрим словом“... Реальна оцінка дійсності викликала іронічні (ущиплива епітафія-епіграма „Умре муж велій в власяниці“) й сатиричні („Саул“, обидва твори 1860 р.) інтонації. В останньому вірші біблійне джерело переосмислене в політичну притчу про несвідомих „жидів сердешних“, які, не маючи царя, з доброї волі одягли на шиї це ярмо; підпорядковане зболеній констатації тираноборця: „Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі!“.

До останніх рядків, що зафіксували звитягу живого духа гуманіста і патріота над стинаючим косарем, Шевченко вболівав за окований „світ ясний, світ тихий“, вірив у його очищення і відродження. З гіркою іронією констатував тяглість симпатій новочасних українських Катерин до „москаля-пройдисвіта“ (балада-мініатюра „Титрівна-Немирівна“). Нарешті, натхненно пророкував ув алегорично-візіонерському вірші „Бували войни й військовії свари...“ (грудень 1860 p.), що завершував національно-патріотичну тематику „Кобзаря“, загибель гнилокорінного російського царату та вивільнення України від колоніального ярма. Батьківщину уособив у козарлюзі-дубові, за віки поточеному „людськими шашелями“ — зрадниками національних інтересів, „дядьками отечества чужого“. Та від коріння він випустив „зелені парості“, вони тихо, любо ростуть — „І виростуть“! Тоді той дуб „Розтрощить трон“, „порве порфиру“.

Щоби це сталося невдовзі, Шевченко не тільки гартував поривне слово. Виховував „зелені парості“ молоді змалку, з цією метою уклавши український „Буквар“. Виданий на початку 1861 p., він випереджав свій час і рівень педагогіки глибоко продуманою єдністю виховання морального, етичного, релігійного, освіти (в тому числі позашкільної) в найтіснішому зв'язку з національною традицією. Текстуально заповнений молитвами, спеціально дібраними кобзарськими думами, власними перекладами Давидових псалмів із акцентуванням слів „Чи є що краще, лучче в світі, Як укупі жити, 3 братом добрим добре певне Пожить, не ділити?“, „Буквар“ був „дорогоцінною лептою у справу національного відродження“ (П. Зайцев), виявом вищої єдності слова й етнопедагогічної дії.

Значення неоціненної спадщини поета над усе (лірика й епіка) полягає в наскрізній у нього ідеї гуманізації світу на засадах „волі І всетворящої любові“, найкращому виразові національної свідомості, сатиричному виставленні виразок імперської системи і всілякого відступництва, щирому релігійному чутті. Був він, „немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу. Факел, що освітлює цілий новітній розвиток української літератури“ (І. Франко). Його ім'я, відоме й за кордоном із 60-х pp. XIX ст., художня спадщина, цей „величний храм Любові до сім'ї людської“ (В. Самійленко) та об'єднавчо-національна цінність, „належать всій Україні і будуть промовляти за неї вічно“ (П. Куліш) цілому світові. В його безцінному естетичному набутку для вселюдства, „для всіх мільйонів українського народу, — як прегарно висловився В. Стефаник, — велика книга мудрості, книга любові до України“.