Роздуми над „Катериною“ Тараса Шевченка: чи любили батьки свою дочку?

О. Пилипенко

Київ

Вивчення поеми Тараса Шевченка „Катерина“ у середній школі — процес доволі специфічний. Тут варто враховувати насамперед вік читачів — адже підліток частіше, ніж у молодшому віці, почувається глибоко самотнім, покинутим усіма у цьому світі; його, здається, не розуміє ніхто, навіть найближчі люди; перше, шкільне кохання, зазвичай лишається без відповіді, і болючі рани у юній душі ще довго не загоюватимуться. І тому постать Катерини з однойменної поеми Тараса Шевченка — це саме та постать, у якій юний читач легко впізнає себе. Світ, який раптом став для героїні однією суцільною трагедією — після того, як її обдурив чоловік, якому вона віддала й тіло й душу — це світ, надзвичайно близький для старшокласників. Дві проблеми — проблема кохання та несправедливості — стають найгострішими у світосприйнятті дитини дванадцяти-сімнадцяти років. У старшому шкільному віці світ взагалі сприймається болісно, будь-яка несправедливість викликає гнів на адресу кривдника і справжнє, над-емоційне співчуття до його беззахисної жертви. Тому восьми-, дев'яти-, навіть шестикласників, як правило, настільки зачіпає конфлікт літературного твору, що вони не можуть байдуже говорити про трагічну долю Катерини. І висновки, які роблять при цьому школярі для себе, зазвичай категоричні й безапеляційні. Усіх героїв учень може поділити на позитивних і негативних, а потім у реальному житті асоціювати, наприклад, чоловіків із „безсердечними тваринами“, які завжди отримують усе, що хочуть, тоді як жінки — лише їхні мовчазні рабині. Або вважатиме батьків найлютішими ворогами дитини, яка тільки-но розпочала свій самостійний життєвий шлях. Такі висновки, з огляду на виняткову силу Шевченкових образів і максималістське їх потрактування читачами, можуть надовго вкоренитися у їхній свідомості.

А відтак надзвичайно важливо вчасно допомогти юним читачам з мудрістю підійти до проблеми, порушеної Тарасом Шевченком у поемі. Попри те, що центральним персонажем твору є, звичайно, Катерина, необхідно так спрямувати уяву учнів, щоб вони поставили себе на місце кожного з героїв. А особливо у тій сцені, де батько й мати із сльозами на очах виганяють Катерину та малого Івася з дому:

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився;

Не дивиться на світ божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

„Що весілля, доню моя ?

А де ж твоя пара ?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька.

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю...

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина ?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас...“

Ледве-ледве

Поблагословила:

„Бог з тобою!“ — та, як мертва,

На діл повалилась...

Обізвався старий батько:

„Чого ждеш, небого?“

Заридала Катерина

Та бух йому в ноги:

„Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!“

„Нехай тебе бог прощає

Та добрії люде;

Молись богу та йди собі —

Мені легше буде“ [с. 33-34]1

Сучасний читач, певна річ, не може не обуритися, що навіть рідні батьки фактично викинули свою дочку й онука на вулицю та ще й прокляли. Адже це — батько й мати, найближчі люди, які, здавалося б, зобов'язані підтримати єдину дочку і в радості, і в біді. До того ж вони стали дідусем і бабусею, а це неабиякий подарунок Небес. Катерина зробила єдину, але фатальну помилку у своєму житті, вона не бачила виходу, її прилюдно ганьбили, їй покрили голову, сусіди пліткували, ніби вона віддається кожному москалеві, який завертає до їхнього села, хоча Катерина за все своє життя знала лише одного чоловіка, який і занапастив її. Але хіба ми любимо своїх дітей лише тоді, коли вони можуть нас чимось порадувати? Хіба не повинні ми прощати їм навіть найтяжчі провини і давати шанс знову ожити, реабілітуватися? І вони могли б, як велить Ісус Христос, підняти „заблудлу вівцю“, яка „впала в яму“ (Мт. 12:11). Зрештою, справжня трагедія для Катерини розпочалася тоді, коли вона залишилася на вулиці сама, з дитиною на руках, не маючи де прихилити голови. А хто призвів до цього? Рідні батьки.

Що змусило батька й матір вчинити так? На перший погляд здається: вони просто боялися осуду людей. У зв'язку з цим набуває поширення таке потрактування, нібито Тарас Шевченко в образах нелюдяних батьків викриває цілу соціальну проблему під назвою „що скажуть люди на селі“. Доказом цього є безапеляційний докір матері на адресу Катерини:

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати [с. 33].

Але насправді батько й мати героїні — не бездушні створіння, що для них думка сусідів важливіша, ніж доля дитини, яку мати „як ягодку, як пташечку кохала, ростила“, і доля немовляти, який навіть і не винен у тому, що народився безбатченком. Батькам, а надто матері, не так легко наважитися на цей крок. їхні жести, міміка, навіть репліки передають нам їхню неймовірну розпуку. Тарас Шевченко показує нам не схематично-типові, а до болю живі й справжні портрети батька й матері перед останньою розмовою з Катериною:

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився;

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні <...> [с. 33]

Тут ми бачимо портрет батька, який „на руки схилився“: ця поза свідчить про остаточну втрату сил, депресію. Він нібито перебуває поза навколишнім світом. Адже для чоловіка немає нічого тяжчого, аніж визнати власну безпорадність. А ця безпорадність очевидна, бо не за його ініціативою, а за материною, виганяють Катерину. Батько мовчить, бо йому навіть сказати нічого. Усе й так зрозуміло: він не впорався з батьківською роллю, яка у патріархальній сім'ї є головною, вирішальною. Батько цілковито підкорений волі матері, очікує, що ж скаже вона, бо його чоловіча й батьківська гідність повністю знищені. За термінологією К. Юнга, батько стає у цій ситуації інтровертом2, тобто людиною, яка у критичній ситуації заглиблюється в себе (тому й „не дивиться на світ Божий“); за американським психологом Дж. Греєм, батько Катерини, як будь-який представник чоловічої статі, „ховається в печеру“3, з якої він визирне лише тоді, коли мати скаже своє останнє слово. Але він не дасть емоціям узяти над ним гору: коли Катерина падає перед батьком на коліна, він холодно відповідає їй:

„Нехай тебе бог прощає

Та добрії люде;

Молись богу та йди собі —

Мені легше буде“ [с. 34]

У поведінці матері ми бачимо явну істерику. Вона то саркастично насміхається з дочки:

„Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?“ —

— то проклинає Катерину:

„Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...“ — [с. 33]

— то голосить, і в її словах ми чуємо любов і ласку:

„Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?..“ [с. 33] —

— то висловлює абсолютну байдужість до по

дальшої долі дочки й онука:

„...Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю...“ [с. 33]

— то раптом згадує про свою неминучу смерть, і при цьому виказує аж занадто споживацьке ставлення до дітей взагалі — ніби вони лише для того й народилися на світ, аби ховати старих батьків:

„А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?“ [с. 33]

Кульмінаційний момент — коли два зовсім протилежних почуття матері до дитини вдаряються одне об одне, мов два автомобіля, що мчать назустріч один одному на величезній швидкості:

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас... [с. 33]

Мати — типовий екстраверт4, а за Дж. Греєм — типовий представник жіночої половини людства, адже жінки у критичний момент не ховаються, а, навпаки, виходять на люди, щоб обговорити проблему5 її поведінка продиктована виходом одночасно всіх емоцій назовні. її душа кричить про безпорадність її як матері, яка своєю безмежною любов'ю не зуміла вберегти дитину від падіння; вона не може зрозуміти, чому усі її зусилля виявилися марними. Коли ж мати з останніх сил „благословляє“ Катерину, ми бачимо, що після цього істеричного монологу її енергію вичерпано:

Ледве-ледве

Поблагословила: .

„Бог з тобою!“ — та, як мертва,

На діл повалилась... [с. 33]

Батьки —у розпачі: єдина дочка, яка мала б дістатися гідному чоловікові, стала покриткою, посміховиськом для всіх. Звісно, вони хотіли для неї щастя. Але чи збігалося їхнє уявлення про щастя з Катерининим? Важко сказати, адже вона „полюбила москалика, як знало серденько“. Ця її неспроможність (а й небажання) зняти рожеві окуляри та тверезо оцінити реальність призвела до таких наслідків. Батьки розуміли, що тут є і їхня вина, адже вони не вберегли дочку. На це можна заперечити: але ж „не слухала Катерина ні батька, ні неньки“. Це правда, проте „батько й ненька“ навряд чи виховали у дівчини світогляд, тотожний їхньому. Вони могли хіба що нав'язати їй своє бачення ідеального кохання:

„Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара ?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?“ [с. 33]

Катерина, може, й не сумнівалася, що так має бути. Але вона не прийшла до цього сама: те, що женихання неодмінно має закінчитися одруженням — це був стереотип, продиктований батьками. Інакше дівчина відмовила б москалеві у недостойних стосунках, пославшись на те, що вона хоче зберегти себе до весілля. У неї не було власної думки, а тиск із боку батьків (як представників старшого, „відсталого“ покоління) викликав лише спротив. Замість стрижня, який не дозволяє жінці віддатися чоловікові лише на тій підставі, що він говорив (читай: брехав) їй про своє кохання, у Катерини було тотальне засліплення: вона нічого не бачила й не чула навколо себе, окрім свого милого:

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує [с. 30].

Але якщо поведінку Катерини пояснити і передбачити легко, то звідки взялося це агресивне відчуження батьків? Чому вони зняли з себе відповідальність за долю дитини саме тоді, коли вони були їй найбільше потрібні?

На це питання легше знайти відповідь, якщо зрозуміти, чому „зіпсовану“ дівчину, покритку, здавна вважають такою, що не належить до суспільства і підлягає знищенню. Тут можна провести паралель і з Мойсеевим „законом про дівоцтво“, що велить батькам убивати камінням дівчину, яка втратила цноту до одруження (Повтор. Закону 22:20-21), і з давніми, язичницькими традиціями (у деяких державах ці закони збереглися й донині), які змушували навіть рідних батьків знущатися з дочки, яка у першу шлюбну ніч виявлялася „нечесною“. Усе це є до певної міри справедливим, але не вичерпує суті трагедії. Трагедія тут є, за термінологією К. Юнга, архетиповою6 — тобто бере початок із тих далеких часів, коли ні Катерини, ні її батьків, ні автора поеми не було на світі. І геній Тараса Шевченка якраз у тому, що він зумів відтворити цей споконвічний біль своїх далеких предків.

Чому ж батькам Катерини так необхідно було, щоб дочка покинула їхній дім і більше ніколи не поверталася, щоб вона померла для них? Це вигнання було потрібно для того, щоб на Катерині припинилося існування проклятого роду. Адже рід ставав проклятим після того, як був позбавлений чистоти. Катерина внаслідок порушення одвічних шлюбних традицій позбавила свій рід чистоти і слави. Тому, коли мати каже:

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!..

— і далі:

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

— вона проголошує цим, що Катерина занапастила не себе — вона знівелювала довгі зусилля батьків зберегти цілісність, ідентичність їхнього роду, в якого завжди все було „так як треба“. Фактично Катерина руйнує те, що будувалося протягом багатьох поколінь — чистоту крові, — адже, зачавши дитину від заїжджого москаля, вона внесла у свій рід чужорідні, невластиві їй якості. Але які якості! — безсоромність, легковажність і бездушність батька-москаля.

З огляду на вік учнів, тематика стосунків між чоловіком і жінкою, а особливо сексу, великою мірою їх зацікавить. У зв'язку з цим варто згадати, що патріархальне суспільство не тому відкидало секс до шлюбу, що цього не схвалювала церква. Поняття цнотливості пов'язане не з релігією, а з необхідністю зберегти свій рід чистим, без сторонніх домішок. Під час першого статевого акту формується, за давніми уявленнями, єдина кровоносна система, якою від чоловічого організму до жіночого передається інформація про його рід, передається енергія, необхідна для народження дитини. Таким чином, чоловік, який позбавив дівчину цноти, робить її носієм свого власного образу. Незалежно від того, чи завагітніє при цьому жінка, чи ні, ця інформація зберігається у її тілі до першого зачаття — навіть якщо воно настане через багато років і біологічним батьком дитини буде вже інший чоловік.7

Читачам слід чітко усвідомити, яку генетику приніс москаль маленькому Івасеві і, відповідно, який образ стала нести Катерина після того, як віддалася зрадникові. Прочитавши уважно кілька рядків, де москалі покривають косу Катерини, де Іван насміхається з неї, коли вона його наздоганяє, де через кілька років „впізнав батько свого сина, та не хоче взяти“, учні зрозуміють, що ту моральну чистоту, носієм якої виступала сім'я Катерини, після статевого акту з москалем було втрачено. Таким чином, Катерина за власним бажанням знищила все, що вирізняло її рід з-поміж інших, набувши натомість через народження дитини усіх негативних ознак роду москаля.

Ознаки чужого роду, які втілилися в Катерині та її синові Івасеві, були неприйнятними для її родини, так як для людського організму неприйнятне чужорідне тіло, або як злоякісне (ракове) утворення. Організм, як правило, відторгає це чужорідне тіло (чи пухлину), або ж його видаляють хірургічним способом, в іншому разі воно загрожує життю. Тому людина не може залишити в тілі чужорідний чи злоякісний елемент, як би їй не важко було з ним розлучатися (хоча вона навряд чи дуже хоче, щоб цей предмет або злоякісне утворення залишалося там). Зіпсований член роду-тіла становить для цього роду таку саму небезпеку, як пухлина для тіла окремої людини. Видалення його збереже життя роду, як хворому операція.

Проте чи не означає це, що батьки Катерини турбуються лише про свій рід і готові пожертвувати заради нього власною дитиною? Невже закони (хай навіть і священні) для цих людей важать більше, ніж звичайна, природня батьківська любов? На це питання неможливо відповісти однозначно, та цього и не варто робити. Батько й мати, виганяючи Катерину, борються з самими собою: їм, які викохали, випестили єдине дитя, дуже хочеться зруйнувати ці закони, оборонити Катерину від кривди (вже навіть ім'я, яке дали вони їй, означає грецькою мовою „чистий“ і покликане захистити її від усякого бруду). Існування їхнього роду у небезпеці, але у небезпеці й життя дочки. Дилема — „пращури — дитина“, „інстинкт збереження чистоти крові — батьківський інстинкт“ — перед ними стоїть настільки гостро, що батько, як бачимо, не може вийти з мовчазного шоку, а мати б'ється в істериці. Вони обоє зайшли в глухий кут — їм треба врятувати себе, але вигнання дочки їх уже не врятує, і тому вони не знаходять мудрішого рішення, ніж позбавитися Катерини, щоб цієї „пухлини“ не бачити перед собою.

Є ще одна причина, чому батьки не бажають залишити Катерину вдома: вони усвідомлюють, що суспільство — община, яку теж можна символічно позначити як тіло — так само намагатиметься позбавитися „чужорідного елемента“, тобто покритки з її байстрям, — тільки їхні дії вже будуть жорстокішими. Коли батько каже:

„Нехай тебе бог прощає

Та добрії люде <...>“ [с. 34]

— читач бачить, що батьківське прощення (прийняття її „малим тілом“ — родиною) не врятує Катерину від неминучого наступу на неї „великого тіла“ — сільської общини. Тому вигнання для неї — кращий вирок, ніж залишитися тут, де її все одно морально знищать.

Отже, чи любили батьки свою дочку? Відповідь: так. Але чи змогли вони своєю любов'ю зробити її щасливою? Не змогли. Чому? У критичний момент дилему „закон-любов“ було вирішено неправильно. Але чи було б стовідсотково правильним вчинити з дитиною по-батьківськи? Теж ні: після зустрічі з москалем передбачувану гармонію у Катерининому житті було зруйновано.

Задача вчителя — застерегти учнів від агресії до Катерининих батьків, допомогти розібратися у мотивації їхнього вчинку. Не буде зайвим також звернути увагу на те, що це вигнання — символ того, що кожна дитина, яка осоромить свій рід, стане для нього чужою людиною. Для того, щоб цього не сталося, учні повинні крок за кроком виховувати в собі моральну чистоту та почуття власної гідності. І бути обачними у своїх вчинках, аби робити менше невиправних помилок. Власне, навчити у літературному творі бачити пересторогу для себе — це і є одне з головних завдань шкільного курсу української літератури.

-------------------------------------------------------------------------------------------------

1 Шевченко Т. Катерина // Текст цитується за виданням: Шевченко Т. Кобзар. К., „Веселка“. — 1998 p.. (номери сторінок подано у квадратних дужках).

2 Юнг К. Психологические типы (Лекция). — СПб., М., 1995.—С. 608—624.

3 Грэй Дж. Мужчины с Марса, женщины с Венеры. Пер. С англ. — К., София-пресс, 2007 — С. 45—57.

4 Юнг К. Психологические типы (Лекция). — СПб., М., 1995.— С. 608—624

5 Грэй Дж. Мужчины с Марса, женщины с Венеры. Пер. с англ. — К., 2007.— С. 47

6 Юнг К. Г. Архетипы коллективного бессознательного // Психология бессознательного. — М., 1996. — С. 105.

7 Про явище телегонїї, або впливу першого чоловіка, читайте на сторінках сайту Партії „СОЛНЦЕ“: християнське бачення: Протоирей Николай Головкин. Телегония, или наука о необходимости сохранения девственности // http://solnce.org/index/0-105; у язичницькому потрактуванні: Законы Рита. Небесные законы о чистоте Рода и Крови // http://solnce.org/index/0-106