Шевченківське свято для учнів 9-х класів

Н. Подранецька

вчителька української мови та літератури

Рівне

Оформлення сцени. Портрет Тараса Шевченка, прикрашений рушником. На сцені імпровізована українська світлиця, святково прибрана зеленим гіллям, штучними квітами, стрічками, вишитими рушниками; на столі біла скатертина, у глечиках квіти, колосся жита, калина. Лави застелені килимками. Виставка творів Шевченка, плакати, вислови, ілюстрації. На почесному місці — „Кобзар“.

Ведуча. Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті засяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм... пам'ять Шевченка!

Ведучий. Нині, як і щороку, ми проводимо шкільне Шевченківське свято, аби не просто вшанувати пам'ять геніального поета, а й відчути його невмируще слово серцем, повірити йому, бо кому ж тоді ще вірити, як не Шевченкові, який життя своє віддав за Україну, за нас із вами, за те, щоб ми були вільними, гордими людьми.

Ведуча. Жоден поет світу не зрівняється з ним у величі своєї жертовної любові до свого народу. У своєму „Заповіті“ він так казав :

І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.

Читець 1.

Провіснику волі, Великий титане! Справдились думи твої. Приймай же данину Любові і шани Од вольних народів ч Нової сім'ї.

Читець 2.

Покоління поколінню Про тебе розкаже. І твоя, Кобзарю, слава Не вмре, не поляже.

Учні виконують пісню про Тараса Шевченка.

Ведучий. Шевченків „Кобзар“... Це Біблія українського народу, це книга, якій судилося бути безсмертною, бо сам народ визнав її своєю книгою. Народ, який має такого поета, як Шевченко, і таку вічну книгу, як „Кобзар“, — безсмертний. У цій книзі переплелися доля селянки-кріпачки з долею всієї України, боротьба гайдамаків та козаків з боротьбою народу за щастя і волю.

Ведуча. Автор зібрав в ній кожну сльозину, найменший стогін болю кріпака. Духовну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.

Ведучий. У багатьох хатах українців сьогодні побачиш заквітчаний вишитим рушником портрет Тараса Шевченка. А на столі, поряд із хлібом, лежить його книга поезій — „Кобзар“.

Світло пригасає, освітлюється тільки куточок селянської хати. До хати заходять мати і хлопчик в українському одязі.

Хлопчик. Стомилися, матусю?

Мати. Нічого, синку. Де руки й охота, там спора робота. А без роботи, кажуть, і день роком стає. Нумо готувати вечерю, бо скоро й батько надійде (порається біля печі).

(Заходить батько).

Батько. Вечеря готова ?

Мати. Ще ні.

Батько. А почитай-но, синку, „Кобзаря“.

Хлопчик дістає з-за ікони томик Шевченка, читає:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Схиляються над „Кобзарем“.

На сцену виходять читці.

Читець 1.

А вже бреде сліпий кобзар, І Гонта кличе на пожар, Кавказькі гори, в млу повиті, Рясною кровію политі, Чолом підводяться до хмар, І Катерина півжива Дитя в хуртечі сповива. Сніги колишуться над нею... Орел жадібний Прометею Криваве серце розбива.

Читець 2.

По „Кобзарю“ отім старім Учились грамоті щасливо; Росли задумані від „Дум“, Гострили гнів за Катерину І клали в серце тихий сум За слізну долю удовину.

Нам снились Ґонтині сини,

Що батько вбив за честь і волю, —

Сувора правда давнини

Ішла, мов клятва, в нашу долю.

Учні виконують пісню „Думи мої...“

Читець 3.

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині...

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль,Боже,

То дай злої, злої!

Читець 4.

В похилій хаті, край села, Над ставом, чистим і прозорим, Життя Тарасику дала Кріпачка-мати, вбита горем.

Читці непомітно виходять у глибину сцени. Заходять мати і малий Тарасик.

Мати. Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини.

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово — і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди — з краю в край

Панує рабство ненависне.

Тихо лине пісня „Садок вишневий коло хати“.

Тарасик. ... В тім гаю, У тій хатині, ураю, Я бачив пекло... Там неволя, Робота тяжкая, ніколи І помолитись' не дають. Там матір добрую мою Ще молодою — у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині!.. А ми Розлізлися межи людьми, Мов мишенята...

Мати і Тарасик виходять.

Ведуча.

Тяжко, важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться, —

Хоч з гори та в воду...

В того доля ходить полем,

Колоски збирає;

А моя десь.ледащиця,

За морем блукає...

Звучить мелодія пісні „Думи мої...“.

Виходить Шевченко у вишитій сорочці. Довкола нього збирається гурт селян.

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!

Селянин. Пани-кати...

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих!

Дівчина. ... А он розпинають

Вдову за подушне... А сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддають!

Жінка. ... А онде під тином

Опухла дитина — голоднее мре,

А мати пшеницю на панщині жне...

Дід. Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози,горе?

Дівчина. Чи довго ще на сім світі

Катам панувать?

Шевченко (задумливо). Пани,пани!

Схаменіться! Будьте люде! Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших...

З'являються жандарми і заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами і поступово розходяться.

Слідчий. У вірші під назвою „Сон“ зухвало описуються його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там... не можу пригадати... Смеркалося... Огонь... Огнем...

Шевченко. Я нагадаю!

Смеркалося... Огонь огнем

Кругом запалало, —

Аж злякався я... „Ура! Ура!

Ура!“ — закричали.

Слідчий. Припинити! {Чути барабанний дріб. Читає вирок).

Государ імператор височайше велів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати.

Барабанний дріб посилюється. Жандарми виводять Шевченка. Звучить „Заповіт“ Тараса Шевченка.

Виходять читці.


І цар та пани прелюті Налякались того слова, Бо люди розкуті Підуть волю здобувати, Кайдани ломати, Із неволі

Народ визволяти... Тому й засудили Судом хижим Судді недоріки І на каторгу загнали Мало не навіки.

Читець 2.

Десять літ пробув Шевченко На солдатській службі, Із казахами в їх краю Жив у щирій дружбі.

Читець 3.

І писав вірші в неволі, Кликав рвать кайдани, Вірив, що народ вкраїнський На ворога встане.

Читець 4.

За Тарасом слідкували, Все забороняли, За писання й малювання Жорстоко карали. Повернувсь Тарас з неволі Вже хворим додому. Але пісню, але душу Не віддав нікому.

Автор. Іде Марко, не журиться. Прийшов — слава Богу ! І ворота одчиняє, І молиться Богу...

Наймичка. Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов. Біжи швидше.

Швидше веди в хату!..

Слава тобі, Христе-Боже!

Насилу діждала!

Автор. І „Отче наш“ тихо-тихо, Мов крізь сон, читала, Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу... Аж злякався... Ганна шепче:

Наймичка. „Слава... слава Богу!..

Ходи сюди, не лякайся...

Марку! Подивися,

Подивися ти на мене :

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...

Прости мене ! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати“.

Виходить Лілея у довгій білій сорочці, з розпущеним волоссям.

Лілея.

„За що мене, як росла,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте!“ (...)

„Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердний,

Святий Боже, милий!“

Інсценізація уривка з поеми „Наймичка“ від слів: „Іде Марко з чумаками...“ до кінця.

Наймичка (виходить на сцену).

А я ледве додибала

До вашої хати.

Не хотілось на чужині

Автор. Та й замовкла... Зомлів Марко, Й земля задрижала. Прокинувся... До матері — А мати вже спала.

Марко сідає біля матері, схиляє голову їй на плече.

Інсценізація уривка з поеми „Марина“. Інсценізація балади „Тополя“.

На сцену виходять читці. Учні виконують пісню „Чом, чом, чом, земле моя...“

Читець 1.

Гордий,величний, палкий і нескорений Наш незабутній славетний Кобзар, Лине в безсмертя над нивами й горами Помислів, дум і сердець володар.

Читець 2.

Ти ж свою музу шляхами колючими

Вів мимо синіх гаїв і дібров,

Там, де народ України замучений

Звівсь, щоб помститись за сльози й за кров.

Читець 3.

Доля з тобою ніяк не лукавила, В руки торбину порожню дала І в хуртовину, що крила розправила, За Катериною вслід повела.

Читець 4.

В сяйві пожарів пішла з гайдамаками. Лютої помсти світила вогні, В чорній неволі з Оксаною плакала, Слала катам свій караючий гнів.

Читець 5.

Серце розбитеє ядом не вигоїш, Гнівом священним палає воно. Ти не ховався, Тарасе, під кригою, — Кликав народ під борні знамено.

Ведучий. Перегорнули ми останню сторінку „Кобзаря“, доторкнулися душею до палкого й нескореного серця поета. А пісні, які співали сьогодні, вже півтора століття співає український народ, а скільки ще співатиме — залежить від нас з вами. Адже нам творити долю української пісні, української мови, українського народу. Тож нехай „Заповіт“ великого Кобзаря стане заповітом для нас — зберегти мову народу, його звичаї, його пісні і пронести через віки у майбуття.

Ведуча. Шевченко з'явився на світ весною, щоб стати совістю України, її весною. Він народився 9 березня 1814 року.

Ведучий. А 9 березня 1914 року, незважаючи на заборону російських сатрапів столітнього ювілею — загрозу тюремного ув'язнення,— патріарх грузинської культури Акакій Церетелі скликав грузинських митців.

Ведуча. Б'є восьма вечора, вирує столичний театр опери та балету, асистенти-учні під руки вводять сімдесятичотирьохрічного Церетелі на сцену, зал затихає: патріарх прямує до центру сцени, де в обрамленні квітів височить портрет Великого Кобзаря України. Церетелі просить допомогти йому опуститися перед ним на коліна, і завмерлий зал чує, що вуста великого мужа Грузії промовляють слова, які відразу стають крилатими: „Спасибі тобі, Батьку Тарасе, що ти навчив мене любити Грузію“.

Під звуки кобзи виходять на сцену „письменники“.

1-й учень. Я, Іван Франко, український письменник. Я обожнюю Шевченка. Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під гнітом російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій..

2-а учениця. Я, Юлія Віргінія, німецький перекладач, перекладала твори Шевченка німецькою мовою і вважаю: якщо Котляревський на межі ХУІІІ-ХІХ століть підніс українську мову до рівня літературної, то велика заслуга Шевченка в тому, що він відкрив усю її велич і красу. Цим, а також оспівуванням героїчного минулого, пробудженням давніх ідеалів свободи, вихованням національної свідомості, Шевченко врятував свій народ від загибелі і заклав міцну основу для його славного культурного розвитку. Значення поезії Шевченка — не скороминуще, воно постійне, тому що він поет не тільки пригнобленого українського народу, а й усього багатостраждального людства.

3-й учень. Я. Лхамсурен, сучасний монгольський поет. Великий Кобзар, який із титанічною силою висловив віковічні думи й сподівання талановитого, красивого душею українського народу, безмежно дорогий нам, монголам, волелюбною поезією, непохитною вірою в сонячне майбутнє трудового народу.

4-й учень. Я, Альфред Курелла, німецький письменник, стверджую, що Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі. Жодна країна не висунула такого поета, народного в справжньому розумінні цього слова, поета, який так повно, так правдиво і так безпосередньо передав настрої та думки широких мас поневоленого народу. Своєрідність поета саме в тому, що він, будучи дійсно разом із простим народом, не поривав цього зв'язку протягом всього свого життя, хоч досяг вершин наук того часу.

5-й учень. Я, Рокуел Кент, американський художник і американець плоттю і кров'ю, але те, що я бачив у творах Шевченка-художника, і те, що я знаю про нього як про поета, викликає щире захоплення його талантом і творчістю. Я пишаюся цими творами, немовби я сам українець. Ваш Шевченко — це мій Шевченко. Я люблю і ціную Шевченка.

6-й учень. Я, Назим Хікмет, турецький письменник, вважаю: до того часу, поки народи будуть воювати за свою національну незалежність і демократичні права, вірші Шевченка читатимуться на різних мовах. Ну, а потім? Потім, коли на землі не залишиться жодного пригнобленого народу, жодної пригнобленої людини? Чи звучатимуть тоді пісні Шевченка? Звичайно, звуча-тимуть.Полум'яні пісні великого українського поета стануть для людей пам'яттю про далекі часи. Люди читатимуть Шевченка, находячи радість у тому, що їх внутрішній світ співзвучний красі тих гаїв, степів, місячних вечорів, що їх оспівав Шевченко в своїх поезіях. Поки б'ються серця людей, звучатиме і голос Тараса Шевченка.

Голос з мікрофона.

Максим Рильський. „Сто років...ні!“

Сто років... ні! Відколи люд живе, І жито жовте, і волошки сині, Відколи небо голубе пливе На нашій, на зеленій Україні! — В серцях плугатарів і ковалів, В дівочій пісні, в пісні парубочій, І там.де біль, і там, де правий гнів, І там, де щастя променіють очі, Найбільше там, де ж повстання пожар, Найбільше там, де полум“я і порив, Живе один з найбільших в світі творів — Шевченка невмирущого „Кобзар“.

Всі. Ми тебе не забули,Тарасе!

Поступово всі підходять, шикуються у три ряди і, кланяючись, сходять зі сцени.