Етнокультурознавча спрямованість вивчення української літератури в старших класах (на прикладі життя і творчості Т. Г. Шевченка)

Т. Дятлєнко,

кандидат педагогічних наук, доцент

Глухів

У сучасних умовах суспільного розвитку школа виступає могутнім фактором відродження нації, виховання в молоді національної самосвідомості. У „Концепції середньої загальноосвітньої національної школи України“ зазначається: „Національний компонент змісту освіти має включати знання рідної мови й літератури, історії свого народу, його традицій, звичаїв, ідеалів, витоків і особливостей рідної культури, усної народної творчості...“ [2, 3]. У зв'язку з цим актуалізуються пріоритет людини-гуманіста, людини-патріота, оптимістичні суспільні настрої, духовне здоров'я сучасної людини. Останнім часом спостерігається значне посилення інтересу вчених до найрізноманітніших аспектів проблеми дослідження національної ідентичності письменства, національних характерів у художніх творах, національно-державницьких ідей у літературі. Тому вчителі мають якнайповніше використовувати виховний потенціал літератури, повсякчас плекаючи національну свідомість, почуття власної гідності, приналежності українців до великої української нації, інакше кажучи, вивчати літературу у контексті етнічної культури, формувати у старшокласників етнокультурознавчу компетентність. „Етнокультурна компетентність особи — це здатність людини вільно орієнтуватися у світі значень культури свого етносу, вільно розуміти мову („коди“, „шифри“) цієї етнокультури і вільно творити цією мовою“ [4, 289]. Учителю-словеснику потрібно поставити на службу цій меті насамперед життєписи і творчість письменників-класиків.

Мета нашої статті — дати методичні рекомендації вчителям української літератури щодо моделювання вступного уроку до монографічної теми „Т. Г. Шевченко“ з метою формування у старшокласників етнокультурознавчої компетенції.

Як відомо, названа монографічна тема за чинними програмами вивчається у 9 класі. У попередніх класах школярі вже могли опрацювати певний матеріал про життя і творчість поета і це варто врахувати під час планування своєї роботи над темою. Водночас радимо користуватися новітніми літературознавчими матеріалами про Т. Шевченка. Адже впродовж десятиліть образ поета подавався спотворено, обминалося його значення як національного генія-пророка, його постать зображувалася самотньою, позбавленою зв'язків з українським світом, формування особистості автора „Кобзаря“ ставилося у залежність лише від російських соціал-демократів. Сучасні шевченкознавці відкрили багато цікавих фактів не тільки в біографії поета, а й по-новому прочитали й проаналізували твори, уведені для текстуального вивчення у школі.

В арсеналі вчителя літератури тепер достатньо таких форм роботи, які забезпечують детальний і всебічний розгляд теми за короткий проміжок часу, серед інших — уроки-дослідження ( літературознавчі, психологічні, філософські, тендерні тощо). Заздалегідь ділиться клас на малі групи — „біографів“, „архіваріусів“, „літературознавців“, „любителів творчості“ тощо, яким варто сформулювати теми і рекомендувати літературу для самостійного опрацювання.

Так, дев'ятикласникам буде цікаво почути скупі відомості про родовідне дерево Т. Г. Шевченка. Правнук поета письменник Дмитро Красицький та правнучка Людмила Красицька в газеті „Літературна Україна“ опублікували повідомлення, побудована, пк свідчать автори, на маловідомих фактах, під назвою „Гілки Шевченкового родоводу“[3]. Красицькі розповідають про кирилівського хлопця Івана, який разом з іншими односельчанами ще три століття тому подався на Січ і став козаком. Він служив у Читинському полку , воював під Очаковом, ходив на чайках по Дніпру, брав участь у битві під Жовтими Водами... Скінчивши мандрівне життя , Іван повернувся до Кирилівки, одружився і, як пишуть автори, „підробляв ремеслом, якого навчився ще на Запоріжжі, шив людям чоботи. І за це, за тодішнім звичаєм, одержав на селі прізвисько Швець“. Так за родом заняття родина предків Тараса Григоровича отримала прізвище, якому судилося у дещо зміненому вигляді уславити не тільки рід, а й державу Україну на весь світ. Відомо також, що обидва діди Шевченка — Яким Еойко (з боку матері) та Іван Шевченко (Грушівський, Швець) — мають козацьке походження.

Досліджуючи біографічні відомості про Т.Шевченка та умови формування його світогляду, групі „біографів“ слід акцентувати увагу й на тому, що батько майбутнього поета був людиною розумною і письменною, „не з бідного й не з темного роду“. Надзвичайне враження на хлопця справляла церковна книга Мінея, яку читали вдома по святах та довгими зимовими вечорами.

Живим втіленням давноминувшини був дід Тараса по батькові, колишній гайдамака, також письменний чоловік. Саме дідові розповіді і пісні про Коліївщину та запорозьке козацтво-лицарство були колисковою для допитливої дитини. Шевченкознавці припускають, що без спогадів діда, без його справжнього інтересу до колишнього героїчного минулого свого народу, навряд чи з'явилися „Гайдамаки“ і славетний „Кобзар“ Т. Шевченка. До речі, у „Гайдамаках“ про це сказано:

Бувало, в неділю закривши Мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Гонта ляхів покарали.

Спираючись на цю інформацію, можна стверджувати, що рід Шевченків у Кирилівці стародавній, козацький. Поет сам шукав його корені, витоки, докопувався до джерел. Не випадково у його бібліотеці були книги з історії України, запорозького козацтва. Серед інших літописи Самовидця, Григорія Грабянки, „Історія Русів“ О.Кониського, „Богдан Хмельницький“ М. Костомарова, „Чорна Рада“ П.Куліша, „Сказание о гетьмане Петре Конашевиче-Сагайдачном“ М.Максимовича, „Краткая история о бунтах Хмельницкого“, „Южнорусские летописи“ та багато інших творів і документів.

„Архіваріусам“ варто дослідити спогади сучасників про Шевченка та його епістолярій. Знаменно, що сучасники нерідко вбачали козака у ньому самому, відзначали у його вдачі риси, притаманні запорожцям. Наприклад, Іван Тургенев у спогадах так малює портрет поета: „Широкоплечий, приземистый, коренастый, Шевченко являл весь облик козака, с заметными следами солдатской выправки и ломки...“ [1].

У листах приятелі та друзі часто називали Шевченка козаком, отаманом, гетьманом. На це звернули увагу у III відділі імператорської канцелярії. У протоколі допиту Т.Шевченка 21 квітня 1847 року зафіксовано питання: „... почему в письмах своих они называли вас: первый — „Останнім із Козаков“, а второй — „Отамане наш“? Поет відповів, що не знає, чого його називають останнім із козаків, а що стосується звання „отаман“, то, мовляв, йому його присвоїли учні Академії художеств, що він „был старше их летами“. І тільки.

Насправді ж Шевченко був родом козак, а духом — запорожець, і це добре знали і відчували всі, хто спілкувався з ним. Як на духовного „отамана“ чи, може, гетьмана дивилися на поета всі, кому небайдужою була доля України, всі, хто, як і Великий Кобзар, мріяли бачити її вільною і незалежною.

Щоб краще осягнути життєві принципи і світоглядні позиції поета, радимо на вступному уроці оглядово опрацювати „Кобзар“, „Щоденник“.

Любителям творчості Шевченка запропонуємо заздалегідь перечитати твори Кобзаря і простежити, у якому контексті вживається лексема „козак“. Дослідники стверджують, що у творчому доробку автора закодована пам'ять народу, живуть запорозькі лицарські гени. Для самого поета всі людські чесноти — козацького походження, навіть душа самого автора, за його ж висловом, „душа щира, козацького роду“. У цілому ряді творів згадується цей образ. Так, у „Причинній“ дівчина „спала і виглядала козаченьки молодого“, бо так „щиро полюбила козацькії очі“. У „Думці“ „шука козак свою долю, а долі немає“. У „Тарасовій ночі“ виспівує кобзар про далеке героїчне минуле, про колишню славу козацькую, яку тепер приспали, забули:“ Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись — панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем!“ Для Шевченка козак — чи не найвищий титул людини: „А що то за люде Були тії запорожці — Не було й не буде Таких людей“, — стверджує поет у „Москалевій криниці“. Але поет щиро вірить: „Прокинеться доля; козак заспіва“(„Гайдамаки“), адже „не вмирає душа наша, не вмирає воля“ („Кавказ“).

Вихований на дідових розповідях про козацьку вольницю Тарас Григорович не тільки пишався своїм корінням, а й прорік народу державність і незалежність у майбутньому. Так, на 115 сторінках першого видання „Кобзаря“ жодним словом не обмовився про малоруське наріччя чи Малоросію, як було тоді прийнято офіційно. Він утверджував Україну, український народ.

Окремій групі дев'ятикласників запропонуємо простежити використання поетом лексеми „Україна“. Відразу ж дослідники помічають, що Т. Шевченко, незважаючи на царську політику у ставленні до його батьківщини, пише це святе слово з великої літери. Для автора в ньому поєдналися і біль, і сльози, і гордість, і віра, Україна для нього ненька, рідна сторононька. („Україно, Україно! Ненько моя, ненько!“ — звертається поет в „Тарасовій ночі“. „В Україну ідіть, діти! В нашу Україну... Привітай же, моя ненько: Моя Україно! Моїх діток нерозумних, Як свою дитину“, — рветься серце поета -патріота через тисячі доріг додому з далекої чужини у „Думи мої, думи мої..“. Він вірить, що „понесе з України у синєє море кров ворожу“ у „Заповіті“. Будучи справжнім сином України, через віки промовляє до тих, хто кидає рідний край заради власних вигод: „Немає в світі України, Немає другого Дніпра..“ — у посланні „І мертвим, і живим...“). У „Кобзарі“ поету вдалося створити збірний всеохоплюючий образ України. Він асоціативно з'являється в уяві читача не лише тоді, коли називається її ім'я, а й тоді, коли на сторінках цієї безсмертної книги з'являються наші національні символи: калина, тополя, явір, ясен, верба, барвінок... Доцільно дібрати цитатний матеріал із творів і прокоментувати його.

Особливе місце у творчості поета відведено образу Дніпра. М. Сумцов підкреслював, що це один „из самых главных и основных мотивов всей поэзии Шевченко. С Днепром в сознании поэта связывались исторические воспоминания и любовь к Родине... С Днепром поэт связывал идеал счастливой народной жизни“ [5, 89]. Групі школярів запропонуємо охарактеризувати цей образ, цитуючи вголос рядки творів, щоб учні відчули і усвідомили правдивість тверджень дослідників. Так, шевченкознавці підрахували, що на сторінках „Кобзаря“ більше 120 разів зустрічається цей образ і кожного разу в іншій іпостасі. То він широкий наче море, коли на своїй спині несе запорозькі байдаки, то спокійно-лагідний, то збурений, то вдоволений, коли понад святою рікою українців ідуть козаки, щоб „з-за Дніпра широкого у степ погуляти“. Дніпро для Шевченка не просто річка, вона жива, персоніфікована істота, „в якої веселочка воду позичає“ та з „лугами заграває“. Він „дід наш дужий“, який уміє підслуховувати думи гайдамаків, реготатися і піднімати гори-хвилі, щоб ними затопити лютих ворогів. У „Гайдамаках“ сердитий, бо козацькі діти рабами стали. З туги, що українці потрапили в неволю, Дніпро висихає, помирає. Дніпро викликає цілу низку історичних спогадів, бо він — „старий, сивий козак“. На крутому березі Дніпра заповів поховати себе великий поет, „щоб було видно, було чути, як реве ревучий“.

Помічена ще одна риса творчої манери Шевченка — оригінальне змалювання природи України, замилування нею: сонце в нього ночує за морем, виглядає із-за хмари, ніби наречений весною поглядає на землю; місяць круглий, блідолиций, гуляє по небу, дивиться в „море безкрає“ або виступає за „сестрою зорею“. Відомо, що Шевченко був самітником, не любив життєвої суєти, марнотратства часу, натомість спілкування з природою приносило неабияке задоволення. Про це читаємо у „Щоденнику“: „Милое уединение! Ничего не может быть в жизни слаще, очаровательнее уединения, особенно перед лицом улыбающейся, цветущей красавицы матери Природы. Под ее сладким, волшебным обаянием человек невольно погружается сам в себя и видит бога на земле, как говорит поэт“ [7, 17].

Шевченкознавці зазначають, що уся творчість поета глибоко народна. Він прекрасно знав свій народ, його менталітет, характерні риси і правдиво відображав їх у своїх творах, був проникливим і тонким знавцем духовної творчості рідного народу, скарбів народної пісні й казки. „Поети такого безмірного резонансу і гуманної височини, як Т.Шевченко, є в царині слова неперевершеними чародіями“ [6, 88]. У поезії Шевченка широко представлені фольклорно-етнографічні мотиви. З огляду на це групі „етнографів“ запропонуємо простежити, як на сторінках „Кобзаря“ використані окреслені мотиви.

З дитинства Шевченка приваблював чарівний фантастичний світ народних казок і повір'їв, відтворений пізніше в романтичних баладах і піснях. Тут і відьми, і ворожки, і русалки, і доля-недоля, і перетворення дівчини в тополю чи лілею, і сон-трава...Змальовані в „Кобзарі“ весільний та поховальний обряди („Гайдамаки“, „Наймичка“ тощо). Мова автора пересипана прислів'ями, приказками, порівняннями, епітетами: „скачи, враже, як пан каже“, „теплий кожух, та тільки не на мене шитий“, „дурня знать по походу“, „в своїй хаті своя правда“, „люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє“, „хто не вміє заробить, той не вміє і пожить“ тощо.

Як у „Щоденнику“, так і в листах поет висловлював свою закоханість у народну пісню: „Я долго гулял по городу и тихо пел гайдамацкую песню „Ой проїзжає по Україна та козаченько швачка…“От этой любимой моей песни незаметно перешел к другой, не менее любимой „Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя...“. В іншому місці читаємо спогади Шевченка про рядового Скобелева, земляка поета. Він запам'ятався автору „Щоденника“ тим, що „пел своим молодым мягким тенором удивительно просто и прекрасно. С особенным же выражением он пел песню: „Тече річка невеличка з вишневого саду“. Я забывал, что я в казармах слушаю эту очаровательную песню. Она меня переносила на берега Днепра, на волю, на мою милую Родину“ [7, 50]. У творах Кобзаря одні пісні передані майже дослівно, по пам'яті чи із запису, інші — лише названі. Багато пісень укладені в уста сліпих кобзарів, бандуристів, лірників, які виведені Шевченком у „Катерині“, „Тарасовій ночі“, „Мар'яні-черниці“, „Гайдамаках“, „Невольнику“ та в багатьох інших творах.

Підсумовуючи роботу на вступному уроці, обговоримо наступні запитання:

— Що вплинуло на формування світогляду Шевченка?

— Які риси характеризують світобачення митця?

— Що служило для Т. Шевченка джерелом натхнення?

— Назвіть образи, які червоною ниткою пройшли через увесь „Кобзар“?

— Чому сьогодні Т. Шевченка називають генієм, пророком?

Основним джерелом знань для учнів залишається підручник, тому додому задамо опрацювати біографічні відомості, вміщені в підручнику.

Групи дослідників упродовж вивчення теми залишимо незмінними. Вивчаючи текстуально поетичну спадщину Т. Шевченка, вони додатково будуть готувати індивідуальні повідомлення в контексті окресленої проблеми. Вчитуючись глибоко у підтекст, намагаючись зрозуміти авторську мову, її джерела, коди, символи, а також позицію самого автора у контексті етнокультури, ми будемо успішно впливати на самосвідомість, життєву позицію дітей, формуючи духовно здорову людину, людину-гуманіста на прикладі життєвого подвигу „сина кріпака, який став володарем у царстві духа“, який прославив Україну на весь світ.

Література

1. Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., 1988.

2. Концепція загальноосвітньої національної школи України // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. —1991. —№4.— С.2—29.

:

3. Красицький Д., Красицька Л. Гілки Шевченкового родоводу. // Літературна Україна. — 1987. — №32.

4. Лозко Г. Етнокультурологія України. Філософсько-теоретичний таетнорелігієзнавчий аспект. — К.: „АртЕк“, 2001 304 с.

5. Сумцов Н. Из украинской старины. — К., 1905.

6. Сумцов Н. Этнографизм Тараса Шевченко. — Москва 1914. —С.88.

7. Шевченко Т. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро, 1985. — Т.5 С. 10—55.