З ФІЛОСОФСЬКОЇ СПОВІДІ (ЮРІЙ ШЕРЕХ)

2. Матеріалізм? Ідеалізм?

Чи справді був час, коли я, повний страху, питав себе, матеріаліст я чи ідеаліст! Метафізика всякого роду здається мені тепер дитячою забавкою.

Андре Моруа

Молюсь не самому Духу —та й не Матерії.

Павло Тичина

Історія духового розвитку людства знає випадки боротьби за позірні проблеми. Ця боротьба вибухає запекло, пристрасно, точиться затято, фанатично, породжує жертви—моральні або фізичні, збуджує пристрасті, напруження мислі, спричиняє навіть війни. А потім виявляється, що, власне, воювати вже нема за що, що ці проблеми позірні. Такою нам здається тепер історія багатьох середньовічних єресей. Чи варт було писати гори трактатів, чи варт було зводити людей на багаття, щоб довести, чи хрестити людину треба, занурюючи її у воду — чи обливаючи її водою? Чи варто було розпалювати ненавсить між людьми й здвигати переслідування й тортури за те, чи оскверняє людину споживання свинячого м'яса?

Ніколай Гумільов писав:

Ах, и мукам счет, и усладам.

Не веками ведут, годами...

Гибеллины и гвельфы рядом

Задремали в гробах с гербами.

Так, гібелліни і гвельфи сплять у гробницях поруч. А колись орієнтація на тих чи на тих непрохідною межею проорала центрально-європейський світ. Не можна було живій, діяльній, культурній людині не належати до тієї або тієї орієнтації. Потім, зрештою, виявилася ілюзорність боротьби.

Але буває в боротьбі людства за якісь проблеми поворотний пункт: ще все напружене змаганням, ще диким здається стати „audessus de la melee” (над боєм),— але вже зроджуються перші сумніви: гаразд, а чи це потрібне? Чи не зайве, не марне це? Ці одиниці, носи сумнівів, приходять в історію духовного розвитку людства вістунами нової епохи, що, користаючися відомим терміном Гегелевої діалектики, знімає (hebt auf) суперечність, яка — в очах більшости — кінця не матиме. Треба вміти відчути ту мить, коли якась суперечка починає робитися мертвою й безпредметовою. Треба вміти своєчасно — не раніше і не пізніше — стати над суперечкою. Бо стати раніше — означає перешкоджати діалектиці історичного процесу, отже, бути зметеним нею. А стати пізніше означає затримувати історичний процес і осмішити себе в очах майбутніх поколінь. Так став над кількасотрічною суперечкою номіналістів і реалістів Декарт, так став над суперечкою романтиків і класиків Стендаль.

Мені здається, що многовікове змагання ідеалізму з матеріалізмом у філософії в наші дні переживає цей момент здіймання. Мине ще трохи часу — і всі побачать, що ідеалізм і матеріалізм поруч лежать у труні, як поруч лежать гібелліни и гвельфи. Ми наближаємося до зрозуміння, що прояви життя— безконечні в своїх різноманітності, індивідуальності, переплетеності, незалежності і взаємовизначеності водночас,— але що вони, ці прояви життя, разом з тим безконечно переходять один в один. Установивши принципову індетермінованість процесів мікрофізики, установивши неможливість умістити атом у тривимірному просторі (ще Бор, як відомо, твердив, що електрон існує поза простором), визнавши одноразовість—принаймні з погляду даних людині можливостей спостерігати—одноразовість і творчий характер акту зародження органічного життя,—наука сучасна проголосила причиновість—не об'єктивною властивістю світу, а одним з поглядів, які може вносити і вносить людина. Тим самим заперечено будь-який монізм—ідеалістичного або матеріалістичного порядку однаково.

Один з видатніших фізиків сучасности Макс План сказав недавно: „Матеріатьні й духовні процеси цілком не відрізняються одні від одних. Це ті самі процеси, тільки розглядані з двох протилежних поглядів. Тим самим проблема тіла й душі показується позірною проблемою”. Славнозвісна Ейнштейнова формула світобудови: Е=мс2 (енергія дорівнює матерії, помноженій на швидкість світла в квадраті) є, коли хочете, і формулою зв'язку духу та матерії. Її можна трактувати матеріалістично: мовляв, дивіться, таж усесвіт — це тільки матерія, і сама енергія — це тільки перетворення матерії за певною формулою, це тільки вияв матерії. Її можна трактувати ідеалістично: мовляв, дивіться, матерія розчиняється в енергії, матерія є нижчий щабель вічного існування духу, Але в своїй сути вона, ця формула,—не матеріалістична і не ідеалістична, підводити її під одну з цих категорій означає проробляти суто вербальні операції. Ця форму стверджує безконечну плюралістичність світу, безконечну масу проявів життя—і водночас можливість і наявність взаємо переходів цих проявів життя одного в один. Бо, як всяка рівність, так і ця однаково важна, чи читати її справа наліво, чи зліва направо1. Тільки одне скасовує ця формула безоглядно: механістичну механіку в її претензії все поясништи взаєминами маси й прискорення (славнозвісна Ньютонова формула: сила маса * прискорення). А втім—і де характеристично - і цю формулу залишено як один з поглядів, як важну для певних процесів макрофізики макрофізики, прийнявши що закони традиційної механіки механіки—це статичні закони великих чисел(Ф. Мегліх. „Про індетерміноватсть явищ атолової фізики”).

При таких засновках сперечання між ідеалізмом і матеріалізмом стає справою суто словесною. Маємо безконечну кількість проявів життя: кожний з них має свої закономірности, кожний з них тим чи іншим способом пов'язаний з багатьма іншими. Як назвати ту ідеальну загальну субстанцію, яка є ідеальним спільним знаменником всіх цих проявів? Ідеаліст скаже: це Бог, це дух. Матеріаліст назве її якимсь **-промінням або ще якось інакше і скаже, що це матерія. Але при теперішньому рівні нашого знання про світ вони обоє скажуть те саме, тільки різними словами. Найпорожніші сперечання — сперечання про слова. Сперечання ідеалістів з матеріалістами мало реальні підстави багато сторіч. Сьогодні ці підстави захитані. Людство переходить на вищий щабель у розвитку свого мислення.

Тому „войовничий ідеалізм” здається мені таким же наївним, як і „войовничий матеріалізм”. І має рацію той, хто каже, що вони обоє і однаково скомпрометовані політично. Але це не означає, що обидва світогляди нічого не дали людству, коли підходити до справи історично. Не всякий матеріалізм і не всякий ідеалізм вели чи ведуть до диктатури. Тому краще утриматися від формулювань типу „марксистське безглуздя” — або аналогічних формулювань на адресу ідеалізму. Це не історично. Дитина, поламавши свою іграшку, топче й лає її. Чи так поводяться дорослі? І це не демократично. Бо демократія вчить шанувати чужі погляди. Коли вони хибні,—то проти них є докази й переконання. Лайка — не доказ і не переконання. Але це між іншим.

З цієї загальної постави питання випливає й підхід до мистецтва. Коли нам кажуть: „Мистецтво — не відбиття й не віддзеркалення дійсности і не інше якесь похідне від неї, а само є істотною дійсністю, не менш реальною за всяку іншу реальність, з власними законами розвитку і занепаду”,—то попри парадоксалістичну загостреність деяких складників цього формулювання (про це далі) ми можемо погодитися з його провідною думкою. Але коли далі нам заперечують можливість причинового підходу до мистецтва взагалі, не тільки в його мікрокосмічних, сказати б, проявах, а і в макрокосмічних, висуваючи як єдиний принцип його розвитку твердження: „Дух Божий віє, де хоче”,—то це вже означає заперечення всякого вивчення і приводить нас на позиції цілковитого агностицизму, обскурантизму й ліквідації всякої науки.

Але за цим зовні ефективним твердженням не ховається жодного змісту. Досить зіставити його з першими-ліпшими фактами щоб переконатися в цьому. Чи міг Джойс написати свого „Улісса” в епоху Расіна? Чи можна уявити собі появу „Землі й заліза” Маланюка або „Ноктюрну b-moll” Косача одночасно з „Енеїдою” Котляревського? Можуть трапитися виняткові одиниці, справді обдаровані тим „духом Божим”, що писатимуть, так би мовити, поза своєю епохою. Але тоді вони не будуть сприйняті, отже —в літературному процесі їхнього часу їхнє місце дорівнюватиме нулеві. Гельдерлін був одержимий таким „духом Божим”, але сучасники вважали його за божевільного.

Тільки в добу символізму і експресіонізму всувається він у процес розвитку німецької літератури. Хоч фізично він жив у 1841 рр. , але в німецькій літературі він народився в 90-х роках XIX сторіччя. Шевченко останнього петербурзького періоду був одержимий таким „духом Божим”, але він і досі не відкритий і досі поза процесом розвитку української літератури. Хто зна, може, й тепер є такі одержимі „духом Божим” одиниці, яких дехто з нас, а може й більшість, уважає за графоманів, а їм відкривається майбутнє?

Теза про цільне діяння духу Божого може мати якусь рацію з погляду індивіда (мікрокосм!) —і то обмежену. Але з погляду власних законів розвитку й занепаду мистецтва” (макрокосм!) — я підкреслив слово закони, але не я його вжив —воно є тільки блискотлива, але порожня фраза.

І далі: мистецтво розвивається за власними законами. Так. Але не в порожнечі, Роман Джойса постав закономірно в історії англійської про ш. Але годі заперечити його залежність від Фройда й новішої психології взагалі. Цей роман є дійсність у собі Але годі заперечити, що в епоху маркіз і напудрованих перук він мав би дещо інший вигляд. Чи так виглядав би Косачів „Рубікон Хмельницького”, якби на світі не було Донцова? Якби нам сказали, що завдання мистецтва—не тільки відбивати дійсність і ніколи не відбивати її механічно, ми б погодилися беззастережно. Коли б нам сказали, що мистецтво ніколи не є просто відбиття дійсности, ми б погодилися беззастережно. Зрештою, це знав ще... Валеріан Поліщук, тільки формулював він це дуже просто: „Коли б люди писали тільки те, що вони бачили й бачать, то в нас ніколи б не було мистецтва”. Але коли нам кажуть, що жодним елементом, жодною цяточкою, в жодному заломленні мистецтво ніколи „не відбиття й не віддзеркалення дійсности”,—то це, звичайно, перебільшення і парадокс заради парадоксу.

Гете не був матеріалістом, але ЙОМ) належать загальновідомі слова:

Wer den Dichter will verstehen.

Muss in Dichter Lande gehen.

Це не означає, що мистецтво тільки відбиває дійсність і тільки від неї залежить. Це не знімає власних закономірностей у розвитку мистецтва — і їх основоположного, вирішального для мистецтва значення. Але це виводить мистецтво з порожнечі й самоізоляції Як і всякий автономний прояв життя, мистецтво має свої внутрішні закономірності, як свої внутрішні закономірності має філософія, психологія, фізика, техніка, економіка, суспільні ідеології, розвиток промисловості, мова, астрономія тощо. Але всі ці численні інші галузі й прояви людського життя, розвиваючися кожне за власними законами, розвиваються більш-менш паралельно. Ця паралельність розвитку—факт давно відомий. Ідеалісти пояснювали його єдністю розвитку духу. Матеріалісти відшукували тут дію чинника географічного, економічного, юридичного (Монтеск'є!), який їм здавався не чинником, а єдиною справжньою основою.

Поставивши під сумнів ідеалізм і матеріалізм, ми тим самим мусимо відкинути й вишукування вирішального і визначального чинника. Але ми не приймаємо й теорії ізольованих рядів — бо вона не витримує критики фактами. Ми хотіли б висунути концепцію безконечного взаємопереплетення і взаємовизначення паралельних рядів. (Хай читача не бентежить з геометричного погляду це переплетення паралель—живемо в добу не тільки Евклідової геометрії). Безконечно збіднює дійсність усякий монізм — чи то матеріалістичний, чи то ідеалістичний. Безмежно багаті прояви життя. Нема в них початку й кінця. Внутрішні закономірності приймають на себе зовнішні впливи. Створюється боротьба різноспрямованих сил.

Рух іде не просто, а зигзагувато, спіралювато, іноді в прямо протилежному напрямі, часом стрибками. Одні ряди відстають, інші випереджають їх, стаються катастрофи й провалля, але розвиток (не плутати з поступом!) вічно йде.

Тільки цей принциповий і послідовний плюралізм дає змогу наблизитися до пізнання всіх проявів життя в їх складності й многогранності. Теорія ізольованих рядів —далеко простіша, але це схема. Життя не вкладається і не вкладеться в схеми, з якою б претизністю ми їх не будували. Мало встановити іманентні закони розвитку мистецтва — хоч вони є і встановити їх конче треба. Треба ще вміти простежити, як ці іманентні закони реалізуються у взаємодії з іншими проявами й рядами проявів життя —не в залежності від них, підкреслюю (як твердять усякі моністи), а у взаємодії з ними. Висловлюючись парадоксально-мистецтво такою мірою впливає на економіку, як економіка на мистецтво, і мистецтво такою ж мірою незалежне в своєму розвитку, як економіка (чи щось інше) в своєму. Чи це матеріалізм? Ні. Але це і не ідеалізм. Чи це матеріалізм? Так. Але такою ж мірою і ідеалізм. Це спроба стати над ними обома. Бо вони обидва виявили себе безнадійними банкрутами перед пізнанням складности життя, як ми його сьогодні сприймаємо й розуміємо (що знов-таки не виключає їхніх історичних заслуг).

До цього додамо: не претендуємо на філософську глибину, не претендуємо на те, що довели те, про що говорилося в цьому розділі. Це лише кілька думок і припущень, які нас цікавили не самі по собі, а тільки в їх зв'язку з літературою і мистецтвом. Слово мають філософи-фахівці. Але ті філософи-фахівці, які не перебувають навіки в полоні завчених слів, фраз, дефініцій і схем.

(Слово і час—1993.—N° 10.— С 46—50.)