СПЕЦИФІКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ВИДАНЬ ЯК ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ 20-30-Х РР. ХХ СТ.

Мар'яна Гдакович

Літературний процес 20 — 30-х рр. ХХ ст. — один із найпотужніших періодів в історії української культури, який змінив ідейно-естетичні засади розвитку культурного процесу. Національна література була одним з найвагоміших чинників розвитку української культури. Українське культурне відродження, яке спричинило самоусвідомлення і самоутвердження нації, було несумісне з політикою більшовизму — комуністичний режим знищив українське національне культурне життя наприкінці 20-х рр. Відтоді українська національна література розвивається на західноукраїнських землях, вагому роль у розвитку західноукраїнського літературного процесу відіграли літературні видання.

Літературне життя в Західній Україні було зумовлене комплексом культурно-історичних та суспільно-політичних умов. Перша світова війна, за висловом Ю.Липи, змінила „таблицю вартостей в Європі“ [4, c.144]. В Україні подією, що змінила „всі стосунки“, стала національна революція 1917–1920-х рр. Українська нація зазнала поразки в національно-визвольній революції, що призвело до розгрому єдиного культурно-мистецького та літературного процесу. Після 1921 р. українська література вступає в новий період свого розвитку: культурний та літературний процес доби визвольних змагань розділився на дві гілки — література в підрадянській Україні та література на західноукраїнських землях. Однак, не поділяємо думки тих дослідників, зокрема М.Гнатишака [1], В.Радзикевича [7], які тогочасний західноукраїнський літературний процес розглядали як самостійне, специфічне культурне явище, „зовсім відрубне своїм характером“ [1, с.108] від східноукраїнської літератури. Радше, погоджуємося з думкою М.Ільницького, який вважає, що західноукраїнську літературу періоду міжвоєння варто вивчати в контексті всеукраїнського культурного процесу та явищ, особливостей, властивих йому. Хоча висловимо застереження: паралельний розвиток культури по обидва боки Збруча вдало схарактеризував Г.Костюк, назвавши його „феноменом двоколійності“, який „в кінцевому наслідку не означає антагонізму між цими двома процесами“ [3, с.6]. У своєму внутрішньому духовному вияві обидва процеси прямують, як визначив М.Руденко, до „материка Нової ери“, де не буде національного і духовного поневолення людини.

Усебічне дослідження літературної періодики 20–30-х рр. ХХ ст. на західноукраїнських землях має велике значення для осмислення її як специфічного феномена національної культури. У важких суспільно-політичних умовах, які склалися в той період у Галичині, на Буковині та на Закарпатті, преса була важливим чинником, що впливав на розвиток національного, культурного, насамперед літературного життя. Так, однією з форм розвитку літературного життя в Галичині були літературні об'єднання — численні угруповання молодих літераторів, які особливо активно створювалися в перше повоєнне десятиліття: „Митуса“ (1922), „Богема“ (1922 — 1923), „Вернигора“ (1922 (?) — є лише згадка про гурток у часописі „Мамай“), „Логос“ (1922 — 1931), „Інтебмовсегії“ (1927 — 1928), „Квітень“ (1925 (?) ), „Горно“ (1929 — 1932), „Західно-українське мистецьке об'єднання (ЗУМО)“ (1931), „Листопад“ (1929 — 1930), „Недея“(1932 — 1933), „Дванадцятка“ (1933). Лише деякі гуртки мали свої часописи: „Митуса“ — журнал „Митуса“, „Логос“ — часопис „Поступ“, „Інтебмовсегії“ — видання „Літературні вісти“, „Горно“ — часопис „Вікна“, „ЗУМО“ — „Альманах лівого мистецтва“. Літературні угруповання були нежиттєздатними без власної літературної трибуни — друкованого періодичного органу. Через відсутність власного видання літературні об'єднання не могли впливати на розвиток літературного процесу: літературне життя розгорталося насамперед навколо львівських літературних видань, відповідно і літератори об'єднувалися навколо певного літературного часопису, діяльність якого відповідала їхнім ідейно-естетичним пошукам.

Аналіз літературних явищ певного періоду передбачає їхню систематизацію. Класифікація літературного процесу, яка ґрунтується на ідеологічному підході, є, безумовно, штучною, проти неї виступали ще тогочасні літературознавці, вказуючи, що всі західноукраїнські письменники творять „одну групу цьогобічної національної літератури“, розмежувати їх можна „на основі не їх власних писань, а ідеології журналів, в яких вони співпрацювали“ [9]. Однак, систематизація явищ за „ідейним“ принципом є виправданою щодо вивчення літературної преси та аналізу літературного життя крізь призму преси, оскільки кожне літературне видання, як вже зазначалось, крім мистецької, мало ідеологічну орієнтацію. Крім того, у тогочасному галицькому літературному процесі простежується цікава закономірність: ідейно-світоглядна орієнтація письменників до певної міри визначала їх мистецькі пошуки [2]. Так, соціальній спрямованості радянофільського, комуністичного напряму відповідали крайні мистецькі гасла: відмова від традиційних мистецьких форм, перевага футуристичної естетики. Розквіт націоналістичної течії (прихід в літературу поетів-“вісниківців“) спричинив поразку елементів футуризму в літературі, творчість поетів-“вісниківців“ характеризується активним неоромантичним сприйняттям та неокласичною формою.

Таким чином, у 20-ті рр. ХХ ст. галицьке літературне життя розгорталося у чотирьох головних напрямах: націоналістичні видання („Літературно-науковий вістник“ (1922 — 1932)), католицькі видання („Поступ“ (1921 — 1931)), модерністсько-авангардні видання („Митуса“ (1922), „ЛіВі“ (1927 — 1928)), радянофільські видання („Вікна“ (1927 — 1933), „Нові шляхи“ (1929 — 1932)). Новими ознаками галицького літературного життя 30-тих рр. став повний занепад радянофільського, комуністичного напряму і постання „ліберального“ напряму („Назустріч“). Отже, провідними у 30-ті рр. стали такі напрями: націоналістичний („Вістник“ (1932 — 1939)), католицький („Дзвони“ (1931 –1939)) та „ліберальний“ („Назустріч“ (1934 — 1938)).

Дослідження літературної преси, вивчення літератури через пресу дає змогу повернути в історію української культури багато непересічних постатей. Водночас чимало фактів літературного процесу, зафіксованих у пресі, є визначальними і необхідними для розуміння не лише тогочасного літературного життя в Західній Україні, а й для теоретичного осмислення закономірностей розвитку українського журналістського і літературного процесу загалом.

Вивчення літератури через призму преси є необхідним складником аналізу літературного процесу. Преса реєструє факти історії в процесі її творення, відображає події в різних сферах життя, а література сама посідає серед цих подій суттєве місце. Функція літературних видань не зводиться проте лише до реєстрації літературних фактів, різні типи періодичних видань по-різному відображають дійсність, інтерпретуючи її, що тільки почасти є задумом журналістів. Відомим є перелік чинників, що впливають на сприйняття літературних творів, що їх поширює преса, зокрема Є.Мишлінський [6, с.17] визначає такі головні чинники: тенденційність (добір художніх творів під певним кутом зору, згідно з ідейною та мистецькою настановою редакції часопису), актуальність, фрагментарність (нею також зумовлюється перевага стислих форм), систематичність, надання переваги поширеним жанрам.

Літературні періодичні видання періоду міжвоєння були невід'ємною частиною літературного життя й водночас активним чинником розвитку літературного процесу. Літературні часописи не лише відображали літературне життя краю, а й формували його. Від повноцінного функціонування преси залежить усебічний розвиток літератури, подекуди її існування. М.Рудницький у статті „Преса і література“, написаній у 1928 році, стверджував: „Преса, що не має перед своїми очима зеркала літератури, щоб шукати в її призмі обрисів кожної ідеї, щоб доводити її до форми, гідної уваги, живе всіма успіхами неграмотної літератури, яка вірить у самодоцільність популярних ідей ким-небудь і як-небудь повторюваних. Література, що не має преси, заслуханої в прояві рідної та чужої творчості, на послузі спрагнених новин про здобутки всіх ділянок творчості — така література живе лише завдяки неграмотній суспільності, яка вірить у самодоцільність рідної літератури, незалежної від ніяких домагань сучасності“ [8, с.2]. На думку критика, преса повинна стати для письменників головною спонукою до творчості. М.Рудницький, висловлюючи надто різкі зауваження (притаманні його критичному стилю) щодо тогочасних взаємозв'язків преси й літератури зазначає: „Для наших письменників не існує преса як спонука до творчості. Наші письменники живуть відокремлено, мов чудаки, відрізані від духового життя кращої частини нашої інтелігенції“ [8, с.2]. Попри суперечливі й неоднозначні оцінки преси й літератури стаття М.Рудницького викликає інтерес самою постановкою проблеми, публікація засвідчує розуміння автором і його сучасниками вагомого впливу преси на розвиток літературного процесу.

Значення преси в розвитку західноукраїнської літератури підсилилося у зв'язку зі слабким видавничим рухом, особливо на Закарпатті та на Буковині. В умовах окупаційних режимів Галичини, Закарпаття й Буковини, у скрутних обставинах суспільного й культурного життя українців національно-патріотична періодика відігравала важливу роль в українському національному житті. Періодичні видання, зокрема літературні часописи, були одним з небагатьох виявів українського громадського й культурного життя, а на Закарпатті та на Буковині преса заповнювала всі ділянки суспільного й духовного життя українців. Водночас закарпатська та буковинська преса 20–30-х рр. ХХ ст. є чи не єдиним джерелом дослідження тогочасного літературного життя краю.

Незважаючи на утиски, переслідування з боку окупаційних режимів національна журналістика гідно реалізовувала своє призначення, обстоюючи національні інтереси українців. Упродовж міжвоєнного двадцятиліття відбувався постійний розвиток літературної періодики: літературна преса зросла кількісно і якісно. Ідейний та художній рівень літературної періодики був дуже високим.

Поліфункціональність західноукраїнської літературної преси 20–30-х рр. ХХ ст. зумовила виникнення різнотипних літературних часописів. Так, у тогочасній західноукраїнській літературній періодиці можна виділити три типи видань:

· літературно-громадські часописи (найпоширеніший тип видання, в якому, окрім літературних, висвітлювалися суспільно-політичні проблеми. На Закарпатті та на Буковині існував тільки такий тип літературного видання);

· літературно-наукові часописи (приділяли увагу питанням літературним, науковим, культурологічним);

· літературно-мистецькі часописи (найменш чисельна група видань, публікації таких часописів стосувалися лише літературних та мистецьких питань).

Часто тип видання змінювався — здебільшого, літературно-мистецькі й літературно-наукові часописи ставали літературно-громадськими. Насамперед, це було пов'язано з позицією редактора та вимогами часу.

Українська преса раз у раз наражалася на утиски — те саме видання часто мусило змінювати назви чи відповідального редактора або припиняти вихід на деякий час. Тому для західноукраїнської преси характерна велика кількість недовготривалих органів, а в існуванні довготривалих були довші чи коротші перерви. На Закарпатті та на Буковині значну увагу літературним питанням приділяли молодіжні часописи: література в цих виданнях посідала головне місце.

В умовах бездержавності нації література взяла на себе місію розвитку й обстоювання національної ідентичності, Є.Маланюк зазначав, що „література завше є проекцією всього комплексу національного чи державного буття - на площу духовну, причому завше в значно синтезованій формі і значно опереджуючи теми буття чи часу“ [5]. Відповідно й західноукраїнська літературна преса періоду міжвоєння реалізовувала насамперед це завдання.

Провідну роль у розвитку західноукраїнського літературного процесу, у формуванні мистецьких засад письменників відіграла літературна критика. Проблематика літературно-критичних публікацій, що друкувалися в періодичних виданнях, була зумовлена, насамперед, позицією редактора та ідейно-естетичною орієнтацією видання і стосувалася актуальних питань тогочасного літературного процесу. У західноукраїнському літературному процесі періоду міжвоєння сформувалася „публіцистична“ критика, яка розвивалася головним чином по світоглядних лініях. Літературна критика на західноукраїнських землях не була пов'язана з певним літературним напрямом, а репрезентувала ідейно-естетичну концепцію окремих видань. Світоглядне розшарування літературного життя спричинилося до виникнення католицької критики, ліберальної критики та критики „творчого суб'єктивізму“ (Д.Донцов).

Літературна періодика 20 — 30-х рр. ХХ ст. на західноукраїнських землях — як складник національної журналістики і чинник розвитку національної літератури — є важливим джерелом вивчення тогочасного українського літературного процесу. Розуміння духовного й суспільно-політичного контексту доби неможливе без аналізу літературної преси: преса зафіксувала літературні факти в процесі їх творення, відобразила події в різних сферах культурного життя, серед яких література посідає суттєве місце. Сьогодення вимагає всебічного й ґрунтовного аналізу кожного періодичного видання, введення у науковий обіг усіх джерел, які б сприяли вивченню історії розвитку національної української преси і національної літератури.



1. Гнатишак М. Від галицько-руської до всеукраїнської культури // Календар для всіх на 1937 р. — Львів, 1936. — С. 108-109.

2. Ільницький М. Від „Молодої Музи“ до „Празької школи“. — Львів, 1995. — 317 с.

3. Костюк Г. На магістралі історії // Слово. — 1968. — Зб. 10 . — С.7-29.

4. Липа Ю. Бій за українську літературу. — Варшава, 1935.

5. Маланюк Є. Кінець російської літератури // Літературно-науковий вісник. - 1926. - Ч. 1. - С. 44.

6. Мишлінський Є. Історія і література у дзеркалі преси // Слово і час. — 1997. — Ч. 9. — С. 16-17.

7. Рудницький М. Преса і література // Світ.– 1928. — Ч.15-16. — С.2-3.

8. Радзикевич В. Історія української літератури: Нова доба. — Детройт, 1956. — Т. 3 — 129 с.

9. Рудницький М. Преса і література // Світ.– 1928. — Ч.15-16. — С.2-3.

10. Скріптор. Рец. на ст. Л.Луціва „Західноукраїнський літературний доріст“ // Назустріч. — 1938. — Ч.10. — С.2.