Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Літературознавча спадщина Є.-Ю. Пеленського — складник історії українського красного письменства
Лілія Сілевич
Постать Євгена-Юлія Пеленського як людини публіцистичного хисту, талановитого майстра слова, самовідданого патріота і, як зазначив А. Курдидик, „невтомного творця нашої культури“ [8, с. 45], його творчий доробок, видавнича, редакторська й наукова діяльність неодноразово привертали і привертатимуть увагу науковців та поціновувачів історичного минулого українського народу, його літератури, мистецтва, людей, які прагнуть віддати належну шану попереднім поколінням, особливо тим його представникам, що присвятили своє життя справі соціально-політичного, економічного та культурного відродження й розвитку нації. Зокрема, до кола дослідників життєвого шляху й громадської, науково-публіцистичної та редакторсько-видавничої діяльності, епістолярію Є.-Ю. Пеленського належать відомі українські громадсько-політичні діячі, рідні, друзі й колеги: І. Пеленська [8, с. 23-26; 5а], Я. Падох [8, с. 9-22], А. Курдидик [8, с. 5-8, 33-45], І. Книш [15], В. Дорошенко [8, с. 27-32], українські науковці сучасності: М. Ільницький [1], В. Качкан [11, 9, 17], М. Мороз [8, с. 63-101] та Н. Антонюк [2].
Творча спадщина Є.-Ю. Пеленського, десятиліттями недоступна широким науковим колам в Україні, поступово повертається до нас. На сьогодні вона ще не систематизована, досі ще не сповна зібраний великий за обсягом пласт різножанрових авторських творів; немає анотованих, систематизованих покажчиків змісту часописів, які він редагував, відсутній репертуар українських книг, що побачили світ в очолюваних Є.-Ю. Пеленським видавництвах. Саме тому, одним з актуальних завдань — є спроба повернути в Україну його величезну літературознавчу, бібліографічну, педагогічну спадщину, ретельно вивчити її. У пропонованому дослідженні маємо на меті розглянути одну з граней таланту Є.-Ю. Пеленського — дати йому оцінку як літературознавцю і критику, проаналізувати творчий доробок науковця у галузі літературознавства й літературної критики, розсіяний на сторінках української преси Галичини 20–30-х рр. ХХ ст., в еміграційних книжкових та періодичних виданнях. Мав рацію В. Качкан, підсумовуючи життєвий і творчий шлях Є.-Ю. Пеленського зазначаючи: „Найзначнішою є літературознавчо-критична та редакційно-видавнича сторона його діяльності“ [11, с. 76].
Ведучи мову про творчість визначного діяча української науки і культури у галузі історії й теорії української літератури, літературної критики й порівняльного літературознавства хотілося б, у першу чергу, виділити два періоди у цій ланці його науково-публіцистичної діяльності. Хронологічні межі першого такі: 1928 р. — до вересня 1939 р. У цей період відбувається становлення і розкриття його хисту як науковця-філолога, критика, публіциста. Серед опублікованих у цей часовий проміжок матеріалів досліджуваного тематичного напряму у творчому доробку Є.-Ю. Пеленського переважає газетно-журнальна публіцистика. Окремі праці, зважаючи на тип видань, у яких вони публікувалися, мали популярний характер. Другий пе ріод починається у вересні 1939 р., з еміграцією Є.-Ю. Пеленського спершу до Кракова, далі — до Праги, Мюнхена і Сіднея. Його прикметною особливістю вважаємо наступне: серед загальної кількості опублікованих у той час літературознавчих матеріалів переважають ґрунтовні наукові розвідки, що видавалися окремими брошурами чи книжками, передмови до упорядкованих Пеленським чи за його підтримки і редагування, вибраного з творів українських письменників, що засвідчує чітку сформованість літературознавчого спрямування науковця.
У публіцистиці Є.-Ю. Пеленського, яка розміщена на сторінках більше тридцяти українських періодичних видань Галичини („Молоде життя“, „Шлях виховання і навчання“, „Новий час“, „Дзвони“, „Українська школа“, „Діло“, „Літературно-науковий вісник“, „Обрії“, „Львівські вісті“, „Сьогочасне й минуле“ та багато ін.) 20–30-х рр., еміграційних часописів 30–50-х рр., які видавалися у Польщі, Німеччині, США, Австралії („Рідна мова“, „Наша культура“, „Краківські вісті“, „Ватра“, „Українське слово“, „Слово“, „Вільна думка“), утверджено літературознавчий, бібліографічний, музейницький, педагогічний напрями. Зокрема, в ділянках літературознавства й літературної критики видання „Бібліографія праць Є. Ю. Пеленського. Вибрана бібліографія 1928-1948“, що побачила світ у його ж видавництві „Бистриця“ у Бльомбергу (Німеччина) 1949 року, нараховує 12 позицій окремих книжкових видань, 137 статей і 24 публікації творів українських митців художнього слова з редакцією і передмовою Пеленського, разом 173 позиції за двадцять років [4, с. 16–27].
Бібліографічні джерела дають підставу дебютом Є.-Ю. Пеленського (у цей час науковець-початківець був лише студентом другого курсу філософського факультету Львівського університету, який закінчив 1930 р. з дипломом магістра слов'янської філології) на ниві літературознавства вважати науково-публіцистичну розвідку „З дослідів над творчістю Осипа Маковея“, опубліковану в червні 1928 р. на сторінках „Літературно-наукового вістника“ (Т. 96. — Кн. 6. — С. 142–147) [4, с. 18; 8, с. 72] (згодом філологічна тематика буде однією з найулюбленіших), що свідчить про її актуальність та рівень фаховості автора. Адже, як твердить відомий пресознавець Ю. Г. Шаповал, наприкінці 20-х рр. ХХ ст. „Літературно-науковий вісник“ „намагався подати максимально наближену до істини картину формування особистості того чи іншого митця в загальних обрисах епохи, індивідуальності його долі та життєвих обставин, вступаючи у відкриту полеміку з критиками й літературознавцями, які не обтяжували себе методами наукового дослідження, підмінюючи критику суб'єктивними замітками“ [20, c.253]. Відзначимо, що і у подальшому творчістю Осипа Маковея Пеленський займався ґрунтовно, а доба української літератури від ХУІ до ХХ ст. були основним предметом його філологічних студій.
З того часу мало не щороку виходила друком хоча б одна літературознавча стаття, рецензія чи огляд Є.-Ю. Пеленського. Були роки, так би мовити, багаті, як от 1936 р., коли кількість друкованих статей сягала сорока позицій, були й скупіші (в основному початкові студентські), коли появилася одна чи декілька публікацій. Твердити про це дає підставу видане Науковим товариством ім. Т. Шевченка у Львові 1994 р. видання (у серії „Визначні діячі НТШ“), яке містить відомості до біографії науковця і упорядковану М. Мо розом бібліографію його праць (як газетно-журнальних публікацій, так і окремих книжкових видань, автором чи упорядником, автором передмов до яких він був). Завдяки цій праці значно простіше зробити детальний тематично-часовий зріз захоплення Є.-Ю. Пеленського, простежити зростання його майстерності, зацікавлення літературним процесом як у Галичині, так і на центральних та східних українських землях, формування поглядів упродовж 25-літнього творчого шляху. Таким чином, 1928 р. була опублікована лише одна, уже згадана, розвідка про творчість О. Маковея. 1930 р., успішно розпочата в „Літературно-науковому віснику“ спроба аналізу творчого процесу визначного письменника й науковця, була продовжена на сторінках львівського щоденника „Діло“ (Ч. 167–174) під назвою „Осип Маковей: Спроба літературної характеристики“, що складалася із семи частин, в яких детально розглядалися вплив доби на становлення О. Маковея як письменника, аналізувалися його перші творчі кроки, сатирична творчість, епічні твори, порівнювалися його повість „Залісся“ й Зудермана „Кума журба“, яку він до цього перекладав українською мовою.
Упродовж трьох наступних років (1929–1931 рр.) Є.-Ю. Пеленський кілька разів виступив у „Літературно-науковому віснику“, подаючи власне бачення літературознавчого процесу, відтворюючи реалії сучасної й історичної доби, яскраво охарактеризував поезію Івана Франка, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини в оглядовому матеріалі „Старі поети нової доби“ (1929. — Т. 99. — Кн. 6. — С. 515–516), порушив питання необхідності узагальнень у наукових працях з літературознавства, виступив проти дрібнотем'я у наукових дискусіях у проблемній статті „Без синтези“ (Т. 102. — Кн. 6. — С. 546–549), проаналізував у статті „В погоні за сенсом поезії“ суть і завдання поетичної праці (1931. — Т. 106. — Кн. 7/8. — С. 663–666). Окрім того, 1929 р. побачило світ видання „Літаври“ — збірник літературного об'єднання „Листопад“, до якого входили молоді західноукраїнські письменники — Р. Драган, В. Ковальчук, Б. Кравців, С. Ленкавський, Ж. Процишин, В. Янів та ін. Входив до нього й Є.-Ю. Пеленський. Окрім поетичних та прозових творів, молодий літературознавець опублікував статтю „Зов Землі“, у якій, аналізуючи творчість Михайла Івченка, як „типового модерного філософа землі“ [18, с. 13], торкнув проблему переважання в українській літературі минулого й сучасного йому періоду романтичної теми землі, виділив основні її елементи у творчості молодих поетів і письменників, які на його думку, на відміну від попередників „бачать силу землі“, і наголосив, що: „власне вона переважає тут, витискає реалізм чи натуралізм“ [18, с. 13], а також майстерно окреслив особливості інтерпретації цієї теми у творчості В. Підмогильного, Н. Романович-Ткаченко, А. Шмігельського.
Найпліднішим був період співпраці Є.-Ю. Пеленського з львівським ілюстрованим щоденником „Новий час“ (Львів, 1923-1939 рр.), що виходив у видавничому концерні „Українська преса“ Івана Тиктора і був на той час досить популярним і поширюваним (з 1931 р. виходив тиражем 16 000 прим.) [13, с. 359] серед українських часописів Галичини. З 1929 р. почав виходити додаток (задекларовано як тижневий, але упродовж 1929–1933 рр. неперіодичний) „Література й мистецтво“, у якому публікувалися статті, замітки, нариси про проблеми української літератури і мови, арт-мистецтва, театру, музики, рецензії на окремі твори чи збірки українських письменників і поетів, повідомлення, рідше короткі інформаційно-анотаційні огляди нових українських часописів, поетичні і прозові твори сучасників. Постійними авторами цієї сторінки були Юра Шкрумеляк, О. Дніпровський, Г. Лужницький (під псевдонімом Л. Нигрицький), М. Островерха, В. Яцишин, В. Гірний. З 1930 р. публікацією критично-оглядової статті „Нове в українській поезії“ (Ч. 116, 119, 122, 125, 128, 137) до кола цих авторів долучився Є.-Ю. Пеленський, який упродовж 1934-1936 рр. ще й редагував цю щотижневу спеціалізовану сторінку [8, с. 35], й часто виступав з літературознавчими публікаціями (налічуємо понад 80 позицій якісного змісту літературознавчих статей, рецензій, оглядів). Тематика новочасівських статей Є.-Ю. Пеленського — це висвітлення творчості сучасних йому українських поетів, прозаїків, проблематика теорії української літератури. Опублікувавши теоретичну розвідку „З історії українського юмору“ (ч. 130, 133, 144), автор ознайомив читачів з гумористичною спадщиною українських літераторів „від Котляревського до Маковея“, подав детальний аналіз творчості сатириків Щипавки (псевдонім Осипа Шпитка, який друкував свої твори в часописах „Комар“, „Буковина“, „Літературно-науковий вісник“, „Зоря“, „Дзвін“ та ін.) та Люнатика (псевдонім Остапа Луцького, знаного за матеріалами, вміщуваними в галицьких виданнях, серед яких — „Зеркало“, „Комар“ та ін.), закцентувавши своє дослідження на пародійному жанрі, який охоче використовували ці літератори. Доволі оригінальними і за змістом, і за формою та за архітектонічним задумом були статті, присвячені життєвому і творчому шляху Василя Еллана-Блакитного (Знівечений талант. — 1931. — Ч. 101) та Дмитра Фальківського (Боян поліських плавників. — 1934. — Ч. 291). Є.-Ю. Пеленський ознайомив читачів „Нового часу“ із творчістю Олекси Влизька (Олекса Влизько. — 1935. — Ч. 30), Максима Рильського (Наш Олімпієць. — 1934. — Ч. 78), Павла Тичини (Тичина сьогодні. — 1934. — Ч. 76), Наталії Лівицької-Холодної (Сучасна любовна лірика у поетес. — 1935. — 17 берез.), Миколи Бажана (Великий архитект слова. — 1936. — 24 лют.) та ін., проаналізував оригінальність літературного стилю Христо Ботева (Хрісто Ботев, найбільший болгарський поет. — 1934. — Ч. 281), Райнера Марії Рільке (Райнер Марія Рільке й Україна. — 1934. — Ч. 66), відгукнувся рецензіями на книги молодих поетів Г. Плоткіна (Нова книжка морських лірик. — 1934. — Ч. 248), Б. Кравціва і О. Ольжича (Дві книжки поезій. — 1935. — Ч. 250).
Публікації Є.-Ю.Пеленського, які віднаходимо в „Новому часі“, розкривають особливість публіцистичного стилю науковця, що полягає у лаконічності і водночас повноті висвітлення проблеми, чіткості викладу поглядів, суджень. Новочасівська літературознавча публіцистика давала змогу зацікавленим читачам отримувати кваліфіковану інформацію про процеси, які відбувалися у творчості відомих письменників як Галичини, так і Великої України (Легенда про нову літературу. — 1935. — Ч. 206; „Людолови“ — нова історична повість Зинаїди Тулуб. — 1935. — Ч. 137; Останній імпресіоніст (Григорій Косинка). — 1935. — Ч. 12; Сучасна наддніпрянська поезія. — 1936. — Ч. 132), про літературні події на Великій Україні („В річницю смерти М. Хвильового“ (1935. — 12 трав.), „Літературний Київ сьогодні“ (1936. — 3 лют. — 10 лют.), „Постишев про українське письменство“ (1935. — 7 лип.), „Українська поезія 1935 р.“ (1936. — 27 січ.).
Відомий галицький журналіст і письменник, близький товариш Є.-Ю. Пеленського Анатоль Курдидик подав таку узагальнену характеристику його новочасівської публіцистики: „Тематика тих статей, нарисів та есе вельми різноманітна; дослідник знайомить читача з постатями і явищами різних діб української літератури з окремим наголосом на українських майстрах слова в УРСР, віднаходить чужих письменників, які писали про Україну і її народ, та підмічає тих літераторів інших народів, про яких українець повинен знати“ [8, с. 38].
У редагованому Є.-Ю. Пеленським часописі „Дажбог“ (Львів, 1932–1935) (навколо якого об'єднувалися молоді літературно-мистецькі сили Львова, що у свою чергу сприяло пожвавленню літературного життя як у місті, так і у західноукраїнському регіоні) він як лiтературний критик дотримувався iсторичного та бiобiблiографiчного принципiв, публікував історико-теоретичні та літературознавчі розвідки, про що свiдчать публiкацiї: „Поділ української літератури“, „До питання про теорiю пародiї“, „Українська лiтературна пародiя XVI–XVIII ст.“, „Українська лiтературна пародiя XVII–ХХ ст.“. Як літературного критика Пеленського цiкавили питання iсторiї лiтератури — вiн досліджував проблеми перiодизацiї української лiтератури, теорiї жанру пародiї у тому числі й близьких до нього жанрiв: iнтермедiї, травестiї та шаржу. Вивчаючи особливості розвитку цього жанру вiд XVI до ХХ ст., критик доводить, що це питання було досить актуальним на той час, оскiльки пародiя розвивалася особливо iнтенсивно у 20–30-х рр. ХХ ст. як у Галичинi (В. Щурат, О. Луцький (О. Люнатик), М. Голубець), так i на Сходi України (Д. Загул, Остап Вишня, М. Рильський, М. Кiчура, П. Филипович, Т.Осьмачка та iн.). Досліджуючи лiтературну пародiю у Схiднiй Українi, Є.-Ю. Пеленський, поряд iз докладним висвiтленням розвитку цього жанру, детально аналiзує лiтературне життя регiону. Акцентуємо, що розвідка „Забутий жанр: Нарис розвитку української лiтературної пародiї“ (Львів, 1933) вперше в українському літературознавстві висвітлювала розвиток української літературної пародії упродовж п'яти століть.
Однією з найцікавіших літературознавчих публікацій Є.-Ю. Пеленського на сторінках „Дажбога“ є літературний портрет Є. Маланюка [6], у якому автор простежує становлення та розвиток визначного поета, аналiзує лiтературнi впливи та особливостi його стилю (що полягав у нетрадицiйному баченні природи, особливому трактуванні iсторiї, переповненні нацiональною емотивнiстю, пошуком сенсацiй та екзотики). Стаття Є.-Ю. Пеленського доповнена бiблiографiчними нотатками про твори Є. Маланюка у перiодицi, статтi та рецензiї на його твори, переклади поезiй поета, також його переклади та статтi на лiтературнi теми. Отже, зважаючи на детальнiсть аналiзу творчостi i бiографiї Є. Маланюка, логiчну побудову стаття Є.-Ю. Пеленського є зразком наукового пiдходу до вивчення проблеми — у вступi обумовлено актуальнiсть теми та намiчено завдання, якi ставить перед собою автор розвідки. Критик аналізує творчість поета від ранніх поезiй, на яких позначився вплив хуторянства, до етапів творчостi які відзначилися впливом українських поетiв Т. Шевченка, О. Олеся, а згодом захiдноєвропейської поезiї П. Верлена, А. Рембо та iнших, а також стверджує, що подальший розвиток поетового свiтогляду пов'язаний з елементами футуризму, конструктивiзму, урбанiстичностi в його поезiях.
Дослiджуючи зрiлу поезiю Є. Маланюка, Є.-Ю. Пеленський подає рецензію його збiрку „Земля i Залiзо“, у якій вимальовує низку „трьох основних досягнень в останнiй добi: збiрка П. Тичини, поезiя неокласикiв М. Рильського та М. Зерова i „Земля i Залiзо“ Є. Маланюка“ (Пеленський Є.-Ю. Є. Маланюк // Дажбог. — 1933. — № 4. — С. 71–78). Така висока оцінка збiрки поета подавалася через „елiтнiсть“ його поезiй, яка досягалася шляхом уникнення коломийкової ритмiки та спрощених форм. Саме через це, на думку Є.-Ю. Пеленського, „тяжкiсть“ поезiї Є. Маланюка спонукатиме читача до культурного зростання. Таким чином, можна стверджувати, що у літературному портреті Є. Маланюка застосовано науковий пiдхід до аналізу творчостi визначного поета, що дало змогу простежити еволюцiю його таланту i свiдчить про високий фаховий рiвень літературознавчої критики Пеленського на сторінках часопису „Дажбог“.
Окрім того, у межах дажбожівської рубрики „Хронiка“, матеріали якої загалом акцентували на культурних подiях тогочасного Львова, Є.-Ю. Пеленський опублiкував двi рецензiї. У першій рецензiї — на повiсть iз стрiлецького життя Р. Купчинського пiд назвою „У зворах Бескиду“ (Дажбог.–1933.–Ч.7). критик робить кілька зауважень, зокрема, наголошує на перевантаженні подробицями, у цьому випадку стрiлецького побуту, ігнорування композицiйної чiткостi та розмитiсть характерiв героїв. Друга рецензiя Є.-Ю. Пеленського аналізує наукову розвiдку I. Свєнцiцького „Рiздво Христове в походi вiкiв“, видану у Львові 1933 р. (Дажбог.–1933.–Ч.8).
Як відомо, у 30-х рр. ХХ ст. у галицькому літературно-мистецькому середовищі точилася дискусія довкола проблеми впливу світогляду письменника на його творчість. До цієї полеміки долучився і Є.-Ю. Пеленський. Проблема світоглядності в літературі, впливу життєвих обставин, оточення на творчість була основною в його публікаціях на сторінках низки українських галицьких часописів, а саме — „Життя і знання“, „Хліборобська молодь“, „Наша культура“, „Обрії“, „Рідна школа“, „Українська школа“, „Діло“ та інші. Серед популяризованих письменників були: Л. Глібов (Україна в байках Глібова // Наша культура. — 1936. — Кн. 11), поети різних літературних течій (як от: футуристи, символісти, неоромантики та ін.): Михайло Семенко, Юрій Шкрумеляк, Микола Терещенко, Максим Рильський, Олекса Влизько та ін. (Українська поезія й море // Обрії. — 1936. — Ч. 3), Юрій Яновський (Юрій Яновський // Обрії. — 1936. — Ч. 9); Тарас Шевченко (Останнє поетичне слово Шевченка // Дзвони. — 1937. — Кн. 3; До проблеми клясицизму в Шевченковій творчості // Сьогочасне й Минуле. — 1938. — Кн. 3–4; Сад Т. Шевченка в азійському степу // Хліборобська молодь. — 1936. — Ч. 4, 5), Зореслав (Зореслав. Талановитий сучасний поет Карпатської України // Діло. — 1939. — Ч. 5), Б. Лепкий (Богдан Лепкий // Українська школа. — 1932. — Ч. 4–9) та ін. Окрім того, 1935 р. критик, майстерніть і авторитет якого у наукових та літературно-мистецьких колах поступово зростали (цього року захистив докторську працю з історії української мови і слов'янської етнології), видав грунтовну розвідку „Сучасне західньо-українське письменство: Огляд за 1930–1935 рр.“, у якій розглядає стан розвитку української літератури, акцентує на її досягненнях і проблемах, змальовує перспективи. Цікавим у цій праці є те, що критик наголошує на політичному аспекті літературознавчих дискусій 20-30-х рр. у Галичині, подає поділ літературних угрупувань на католиків, націоналістів, більшовиків та лібералів, але, разом з цим, відзначає, що не є цілковитим прихильником такого поділу тогочасних галицьких поетів і письменників, вважає диференціацію літературного процесу за ідеологічною ознакою недосконалою: „Все ж розділ на націоналістів і католиків — штучний. Оба світогляди не виключають себе, але навпаки, входять один в одного, хоч очевидно, далеко не без решти. За те треба підкреслити різницю між ідеологізмом націоналістичного світогляду й матеріалізмом комуністичного“ [19, с. 6-7].
Цього ж 1935 р. Є.-Ю. Пеленський ще двічі виступив із філологічними студіями у галузі теорії літератури — на сторінках „ЛНВ“ усебічно аналізує поетичний образ „обрію“ в українській повоєнній поезії (З психольоґії поетичних образів // ЛНВ. — 1935. — Т. 3. — Кн. 7/8. — С. 582–592), а у „Дзвонах“ досліджує „деякі сліди реліґійності“ у творчості наддніпрянських поетів-символістів та поетів-“комуністів“ по світовій війні (Христіянські елєменти в повоєнній наддніпрянській поезії // Дзвони. — 1935. — Ч. 12. — С. 571–577).
Проживаючи з 1939 р. у Кракові, Є.-Ю. Пеленський публікувався у місцевій українській пресі — зокрема у „Краківських вістях“ й „Ілюстрованих вістях“, а також у „Календарі-альманасі на 1943 рік“. Молодий, але уже авторитетний на той час літературознавець піднімав питання значущості взаємозв'язку літератури й нації у час поворотних історичних подій, наголошував на необхідності належного „літературного відгуку на події 1917–1920 років“ (Слово за поетами // Ілюстровані вісті. — 1940. — Ч. 7/8), аналізуючи творчість О. Кобилянської, В. Пачовського та М. Голубця, намагався окреслити особливості творчого стилю митців і з'ясувати їх вклад в українську літературу (Літературний пантеон. 1942 // Календар-альманах на 1943 рік. — Краків; Львів. — С. 155–158; Ольга Кобилянська // Краківські вісті. — 1942. — Ч. 73, 74), досліджував і популяризував творчість Івана Франка (Поет сучасного // Краківські вісті. — 1941. — Ч. 115), Івана Величковського (Іван Величковський // Краківські всті. — 1943. — Ч. 133, 134), Григорія Квітки-Основ'яненка (Григорій Квітка-Основ'яненко // Краківські вісті. — 1943. — Ч. 181–184), акцентував на низькому рівні тогочасного українського письменства й намагався віднайти причини цього стану, з'ясовував завдання критики й літературної освіти (Слово про критику і … про літературну освіту // Краківські вісті. — 1943. — Ч. 127, 128).
Є.Пеленський видав низку наукових розвідок з історії української літератури, про творчість окремих українських письменників. Так, завдяки зусиллям та невтомній праці видавця й талановитого філолога світ побачили такі видання: „Гетьман Іван Мазепа. Писання“ (Краків; Львів, 1943), „Іван Величковський. Писання“ (Краків; Львів, 1943), „Козацькі думи“, „Слово о полку Ігоревім“, „Кобзар“, а також окремі збірки вибраних творів (як правило, Є.-Ю. Пеленський був автором вступного слова чи передмови, приміток чи поясненнь) Марка Черемшини (3 томи), Остапа Вишні, Григорія Квітки-Основ'яненка, Степана Руданського та інших. Дослідженню життєвого шляху й творчого доробку Т. Шевченка Є.-Ю. Пеленський присвятив понад 20 праць (науково-публіцистичних статей, грунтовних монографічних досліджень, серед них: „Шеченко і Вовчок“ (Дажбог. — 1932. — Ч. 3–5), „Шевченко-клясик 1855–1861“ (Львів; Краків, 1942), „Чар Шевченка“ (Чікаго, 1963), „Шевченко й Західня Україна“ (Краківські вісті. — 1940. — № 18), „Лепкий про Шевченка“ (Краківські вісті. — 1942. — Ч. 48), „Шевченко й Галичина“ (Краківські вісті. — 1942. — Ч. 48), „Стиль доби, що минула“ (Краківські вісті. — 1942. — Ч. 54) та ін.), у яких відобразив маловідомі на той час у літературно-мистецьких колах факти з біографії поета, вперше розглядав його творчість після заслання, розкривав ставлення Кобзаря до окремих проблем, осіб, порівнював його творчість із творчістю Овідія й Данте (Доля поетів-засланців // Рідна школа. — 1937. — Ч. 5–6), з'ясовував вплив його світогляду на творчість, розглядав питання класицизму у спадщині великого поета, його ставлення до грецького та римського античних світів. Особливо вартісними з літературознавчої точки зору є видані у Кракові у роки Другої світової війни, як зазначав Я. Падох „у час особливого голоду на українську книжку“ [14], упорядкована Пеленським „Антологія сучасної української поезії. І. Поети 1920-х років“ (1936) (знайомили з стильово багатою українською поезією 20-х рр. у Галичини, Радянській Україні, в діаспорі) та видання „Соняшні клярнети: Антологія української символістичної поезії 1920-х рр.“ (Краків, 1940).
Як учений і водночас як практикуючий педагог, Євген Пеленський дбав про народну освіту й культуру, збагативши ці галузі цінними науковими розвідками, як от: „Осип Маковей: Спроба літературної оцінки“ (Львів, 1930), „Богдан Лепкий (1872–1941): Творчий шлях. Бібліографія творів“ (Львів, 1933), „Забутий жанр: Нарис розвитку української літературної пародії“ (Львів, 1933), „Райнер Марія Рільке й Україна“ (Львів, 1935), „Марко Черемшина“ (Львів, 1938), „Шевченко-клясик“ (Львів; Краків, 1942), „Овідій в українській літературі“ (Краків; Львів, 1943), яка, на думку літературознавця Миколи Ільницького, поряд із розвідкою „Шевченко й Галичина“, до сьогодні зберігає наукову вартісність [10, с. 102].
Отже, діяльність Є.-Ю. Пеленського як історика української літератури була багатогранною: досліджував творчість Тараса Шевченка, діячів „Руської трійці“, Івана Франка, Марка Черемшини, Осипа Маковея, Євгена Маланюка, Богдана Лепкого, Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Ольги Кобилянської та ін. Його творчий доробок свідчить про неабиякий публіцистичний хист, майстерність вченого у володінні словом, у вмінні оригінально викладати матеріал. На жаль, нереалізованою залишилася надзвичайно цікава та актуальна до сьогодні справа — Пеленський збирав матеріали й планував видати „Словник західноукраїнських письменників“. Цінні відомості до нього зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові. Аналіз науково-публіцистичного доробку вченого дав підстави авторитетному літературознавцю Миколі Ільницькому високо оцінити його літературознавчо-критичну спадщину: „Статті та рецензії Є.-Ю. Пеленського мають значення не тільки факту літературного життя 30-х рр., а можуть прислужитися дослідникам при осмисленні літературного процесу ХХ ст., його періодизації і характеристики основних течій“ [1, с. 129].
1. Автор „ненаписаної“ історії літератури (Євген-Юлій Пеленський) // Ільницький М. Критики і критерії (Літературно-критична думка в Західній Україні 20-30-х рр. ХХ ст. — Львів: ВНТЛ. — 1998. — С. 129–148.
2. Антонюк Н. Пеленський Євген-Юлій // Українська журналістика в іменах / За ред. М. М. Романюка. — Вип. 3. — Львів, 1996. — С. 238–241.
3. Араміс [Рецензія]. Потрібні праці Є. Ю. Пеленського // Нова зоря. — Львів, 1935. — Ч. 56. — С. 6–7.
4. Бібліографія праць Є. Ю. Пеленського (Вибрана бібліографія 1928–1948). — Бльомберґ: Бистриця. — 1949. — 36 с.
5. Грані таланту (штрихи до життєпису Євгена Пеленського) // Качкан В. А. Українське народознавство в іменах. Частина 2. — Київ: Либідь. — 1995. — С. 259–278.
6. Є. Маланюк // Дажбог. — 1933. — Ч. 4.
7. Євген-Юлій Пеленський // Видавнича справа та редагування в Україні: постаті й джерела (ХІХ перша третина ХХ ст.) / За ред. Н. Зелінської. — Львів, 2003. — С.224–229.
8. Євген-Юлій Пеленський. Життєписно-бібліографічний нарис / Ред. кол.: Я. Падох, А. Курдидик, Р. Микитович. — Львів, 1994. — 104 с.
9. Із редакційно-видавничої теки Євгена Пеленського (за епістолярієм) // Качкан В. Хай святиться ім'я твоє. Українознавство та пресологія (ХІХ — перша пол. ХХ ст.). Кн. 3. — Львів: Фенікс, 1998. — С. 273–280.
10. Ільницький М. Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття. — Львів: Місіонер, 1999. — 212 с.
11. Качкан В. Євген Пеленський — учений і громадський діяч // Київська старовина. — 1994. — № 6 (309). — С. 76–78.
12. Лисенко Н., Лемещенко Г. Зустріч для майбутнього //Дзвін. — 1994. — № 11/12. — С. 146–149.
13. Павлюк І. Новий час // Українські часописи Львова 1848–1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження: У 3 т. — Т. 3. Кн. 1. 1920–1928 рр. — Львів: Світ, 2003. — С. 356–380.
14. Падох Я. Євген Юлій Пеленський // Квітучі береги. — Нью Йорк: Комітет Стрийщини, 1977. — Ч.17 (див. офіційний сайт Пласту: Zope.net.ua).
15. Пам'яті Євгена Юлія Пеленського // Книш І. Відгуки часу. Вибрані нариси, статті, спогади, матеріяли. — Вінніпег, 1972. — С. 140–144.
16. Пеленська І. Літературознавчі праці Є. Ю. Пеленського // ЗНТШ. — Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1976. — Т. 187. — С. 112–115.
17. Пеленський Євген-Юлій // Журавлі повертаються…: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого / Упоряд., авт. передм. і коментарів В. Качкан. — Львів, 2001. — С. 874–875.
18. Пеленський Є.-Ю. Зов Землі // Літаври: Літературна одноднівка. — Львів, червень 1929. — С. 13–14.
19. Пеленський Є. Ю. Сучасне західньо-українське письменство: Огляд за 1930–1935 рр. — Львів, 1935. — С. 63.
20. Шаповал Ю.Г. Літературно-науковий вісник (1898–1932 рр.): творення державницької ідеології українства.—Львів, 2000.—352 с.
