ОСОБЛИВОСТІ ЕКЗИСТЕНЦІЙНИХ ФІЛОСОФСЬКИХ КАТЕГОРІЙ У СПАДЩИНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Всі публікації стосовно письменника: ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Ю.Д. Доброносова,

аспірантка (Слов’янський педінститут)


У статті подається синкретичне прочитання творчості Лесі Українки з урахуванням історії української фі­лософії на тлі того культурного коду, в якому бачить себе письменниця.

Подолання розколотості суб’єкта та об’єкта у філософії ХХ століття передусім ґрунтується на новому осво­єнні філософсько-категоріального апарату як виразу певного світовідчуття. Функціонування семантико-екзистенційного простору творчості Лесі Українки неодмінно постає перед нами специфічною формою філо­софствування, яке потрапляє в контекст екзистенціальної філософії, а тому репрезентує характерний для неї спосіб категорізації філософії буття людини, де увага до необмеженості проявів людського життя веде до необ­меженості кількості можливих способів її категорізації, виходячи із того, що категорії виконують смислоутво-рюючу функцію. Семантико-екзистенційний простір в творчості Лесі Українки є смисловим континуумом, де буттєвозначущі культурні феномени в пізнанні опосередковуються людськими, персоніфікованими смислами, тому філософствування включає категорії, що фіксують суб’єктивно-гуманістичні, культурні інтенції. Однак для конкретизації та виділення мусимо спочатку проаналізувати їх характер.

Сучасна українська філософія культури пропонує виділяти поряд із універсальними філософськими кате­горіями категорії культури, що виступають способами членування цінностей людського світу, їх теоретизації та рубрикації. Вони виступають різновидом культурних універсалій (загального характерного для різних конкрет­них видів предметності і для широкого кола формалізації предметного змісту) , де культура є системою життє­вих сенсів. Філософствування Лесі Українки репрезентує нам розуміння культури як єдності підсистем життє­вих смислів, де цінності є смислостворюючою основою, та їх реалізацій, коли символ постає найістотнішою формою існування результатів. Сама творчість письменниці як явище культури визначима через функціону­вання в ній категорій культури.

Характерною рисою філософських категорій у Лесі Українки є їх трансформація у світоглядні екзистенціа-ли, що є характеристикою категорізації екзистенціальної філософії. Тут ми стикаємося, перш за все, із психоло­гізацією категоріального апарату та змішуванням філософських категорій із категоріями культурними і світо­глядними. Дискурс Лесі Українки постає не в формі систематизованого трактату, а в мистецтві літератури, де в художній творчості відбувається образне розв’язання суперечностей людського буття, коли у створенні й сприйнятті художнього твору відчужені відношення людини зі світом та собою перетворюються в гармонійні. Для нього характерне смислове наповнення у творчому акті, яке сама Леся Українка вбачає у насиченості сен­сом буття за допомогою символічної форми вираження. У листі до Л. М. Старицької – Черняхівської виринає семантичний знак порожнечі як стану незаповненості смислом поза творчістю: “… я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась не переможна сила. Юрба образів не дає ме­ні спати по ночам, мучить, як нова недуга, - отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengek lappt, як порожня торбина” [1:394]. Процеси наповнювання – спус­тошення є рисами буття – бування екзистенції. Смислонасичення порожнього світу образами (тобто ставання людини самою собою) виступає опозицією об’єктивуючому життю й хворобі.

В екзистенційному плані саме хвороба Лесі Українки загострила її несприйняття оречевлення персони, тому її філософствування виходить із таких екзистенційно обумовлених моментів:

1. Конкретні тексти створюють разом систему семантико-екзистенційного простору творчості як вирішення екзистенційної проблематики авторки в знятому вигляді через фільтр символічно – міфологічний.

2. В освоєнні категорій немає теоретичного їх обґрунтування, тому полем розгортання стають драматичні поеми та поезія, маргінальними нотатками до який є епістолярна спадщина та критика, причому розмежування пари “центр – маргінес” знаходиться під впливом внутрішнього семіотичного (феміністичного) первня текстів, коли через окремі моменти теоретичного освоєння категорій відбувається зміщення центру і маргінесу, що до­зволяє нам знаходити окремі іпостасі категорізації.

3. Прозаїчна спадщина Лесі Українки становить для нас інтерес, тому що вона займає проміжне місце в означеній вище парі і демонструє сферу розрізнення, де стикаються екзистенціальні імпульси автора (епістоля­рна спадщина) та символічна форма у її власному існуванні (драматичні поеми, поезія).

Доброносова Ю.Д. Особливості екзистенційних філософських категорій у спадщині Лесі Українки

4. Драматичні поеми та драми завдяки своєрідності поєднання в жанрі екзистенціальності автора та драма­тичної (а отже – полінаративної, поліфонічної) форми вираження дозволяють побачити риторику і діалогізм категорізації буття людини1.

5. Завдяки тому, що кожна життєва програма і ситуація у художніх текстах вкорінена в екзистенціалах авто­ра як “розщепленого суб’єкта”, через використання символів, міфів, які мають духовно – ціннісне культурне значення, здійснюється розгортання категорій у знаковій системі власне філософствування автора із урахуван­ням їх зв’язку із загальнокультурним контекстом, причому в площині вертикалі “пережитого” простору і часу, що створює власну історичність і пронизує крос – темпорально горизонтальне історично – культурне.

6. Поява певних категорій у функціонуванні семантико – екзистенційного простору в творчості Лесі Україн­ки зумовлена екзистенціалами буття автора, однак через комунікацію в тексті здійснюється спів – буття персон – ідей та персон – героїв, тому в художній інтерпретації категорій через ці явища здійснюється корелятивна єдність спілкування та узагальнення, коли за словами авторів праці “Категорії філософії і категорії культури”, друге є похідним від першого.

7. Комунікативне походження категорізації у Лесі Українки призводить до неодмінної присутності в катего­ріях її філософствування рис монологічності (специфічності) та діалогічності (здатності до комунікації).

Тут мусимо навести визначення категорій із вже цитованої нами праці “Категорії філософії та категорії культури”: “Категорії – відсторонені від дійсності та зафіксовані в мові визначеності, до яких відносяться групи об’єктів або аспекти всієї дійсності і які слугують засобами їх членування та синтезування” [3:20]. Завдяки ек-зистенціальності філософствування та феміністичному первню семантичного, у Лесі Українки відбувається переосмислення категорій як форм виразу переживання людиною світу або феноменів людського існування. Якщо розуміти філософствування як узагальнення культури, то категорії культури виступають виразом цінніс­но-персоналістичних (смисло-буттєвих) екзистенціальних орієнтацій суб’єкта. Філософія культури, таким чи­ном, стає філософією смислонасичення людського буття, а екзистенціальна інтерпретація її категорій видається для Лесі Українки у функціонуванні семантико – екзистенційного простору найпридатнішою. Тому розуміння та аналіз його як явища української філософської культури може відбуватися через функціонування категорій культури як феноменів у ньому. Таким чином здійснюється настанова вивчення культури через орієнтацію на вивчення проблеми категорій, які в нашому випадку стають екзистенціальними фільтрами структурування се­мантичного. Саме тут підтверджується здатність культури кристалізувати досвід пізнання “не з боку його об’єктивно-істиннісних результатів, а під кутом розгляду його функцій у сукупному процесі людської життєді­яльності” [3:112 - 113].

Л. Шестов означив аналіз текстів С. Керкегора як “боротьбу” з ними. Аналогічно, завдяки розведеності сми­слів, не можна оминути подібного і у наших спробах виділити певні категоріальні структури у семантико-екзистенційного просторі в творчості Лесі Українки. Вони неодмінно будуть нести на собі відбиток модельова-ності, “монтажу” (Барт), а отже – стануть до певної міри парадоксом нашого розуміння функціонування зазна­ченого простору. У досвіді духовності накопичуються різні смисли, інтенція яких може мати смисл відмінний від смислу історико – соціального його втілення. У Лесі Українки ми стикаємося із тим, що категоріальними утвореннями стають у некласичному дусі екзистенціали, в яких виражається “буття – що – переживається”. Не­збіг загального філософського закону (логічно осягнутого) із способом реалізації особою свого життя є сферою екзистенціальної філософії, до якої зараховуємо і філософствування Лесі Українки.

Через представленість екзистенціальної проблематики у найширшому спектрі шукань літераторів та філо­софів ХІХ - ХХ століття категорії тут виринають найрізноманітніші: екзистенція, свобода, об’єктивація (М. Бе-

1 Зокрема, Оксана Забужко розглядає вибір Лесею Українкою драматичного роду в літературі як вираз певного

типу мистецької свідомості. Скептицизм із утвердженням легітимності кожної точки зору людини боронить, за словами дослідниці, письменницю – філософа від присутності в її драмах “санкціонуючої інстанції”, тому “по відношенню до своїх героїв вона сама перебуває в стані “діалогу” в сенсі не просто бахтінському, загальнокультурному, а і суто платонічному – інтелектуально – полемічному [2:7]. Причому це іноді з точки зору естетично – формальної призводить до певної недороз­виненості пластичної сторони драм і драматичних поем. Однак мусимо завбачати тут поруч із поміченим Оксаною Забужко вираз спроби подолати відчуження автора від власного натхнення, яке відбувається за словами Н. Хамітова у його спробі закріпити владу над персонажами в тексті. Саме тут подибуємо специфічне для функціонування семантико – екзистенційно-го простору в творчості Лесі Українки ставлення її до персон у драмах. Вони, з одного боку, є висвітленням внутрішньої екзистенційної риторики автора (помноженням його “Я”), але з іншого письменниця не узурпує владу на їх існування, тобто текст стає творимим, а сам творець – творивом. На нашу думку, тут потребує уточнення дане Ю. Шевельовим означення цих творів як драм ідей. Вбачаємо в них скоріше – драми риторики життєвих сенсів, які не піддаються субординативному тлумаченню, фіксують смисли світоглядних категорій

Доброносова Ю.Д. Особливості екзистенційних філософських категорій у спадщині Лесі Українки

рдяєв), відчай (С. Керкегор), життя (Дільтей), турбота (М. Гайдеггер), комунікація (К. Ясперс), буття, діяння, оволодіння, свобода (Ж. – П. Сартр), “беспочвенность” (Л. Шестов) тощо. Однак усі вони мають антропологіч­не значення, всі є людиновимірними.

Для розгортання філософствування Лесі Українки теж характерні екзистенціальні категорії, що проявляють­ся як феномени і забезпечують єдність семантичного та екзистенціального в символіці. У неї ми подибуємо дві структури, що є цілісними у поліфонічності і мають в собі закладену можливість розгортання смислу категорій, пізніше розроблених в ХХ столітті екзистенціальною філософією, філософією екзистенціалізму2 та персоналіз­му, – самотність та комунікативність. Навколо цих феноменів розгортається вся проблематика духовного досві­ду в її творчості. Однак вони потребують уточнення у їх змістовному аспекті, тому що аналіз функціонування досліджуваного семантико-екзистенційного простору потребує, по-перше, з’ясування змістового їх наповнення, а по-друге – співвідношення текстового та контекстного їх аналізу.

Самотність і комунікативність у Лесі Українки стають корелятами розгортання екзистенції. З точки зору фі­лософствування вони є найбільшими категоріальними утвореннями – опозиціями, завдяки яким розширюється поле варіантних характеристик інших категорій, що у них письменниця-філософ представляє онтологію людсь­кого. Обидві структури у художніх текстах існують як феномени специфіки людської ситуації в світі, а у кри­тичній спадщині починають осмислюватися як обґрунтовані філософські поняття. Завдяки цьому Леся Українка у функціонуванні семантико-екзистенційного простору в її творчості поєднує три рівні освоєння даних фено­менів:

1 – екзистенційно-особистісний (екзистенціали буття авторки у знятому вигляді);

2 – екзистенціально-символічний (смисли символів як форм репрезентації культурно – ціннісного в худож­ніх текстах);

3 – екзистенціалістсько-світоглядний та екзистенціально-філософський (категорії та феномени проблемати­чності екзистенційної людської ситуації у критичній спадщині письменниці).

Відсутність у Лесі Українки суто наукових філософських трактатів не суперечить функціонуванню семанти­ко-екзистенційного простору в її творчості як специфічному способі філософствування, репрезентованому у розгортанні смислів феноменів буття. Фіксацією тепер – стану людини Лесі Українки є вчинок особистості, який призводить до переживання внутрішньої самотності, що у ній розгортається смисл екзистенції через ви­світлення самості, а отже – репрезентується у трансцендентуючому бутті його відкритість.

Історико-філософський контекст освоєння цих екзистенціальних феноменів у Лесі Українки не замикається межами її доби, тому що в плані демонстрації їх смислу письменниця-філософ виявляється предтечею україн­ського екзистенціалізму. Аналогія може проводитися до положення С. Керкегора в європейському екзистенціа-лістському філософствуванні, що є феноменом свідомості й філософії як рефлексії над досвідом духовного са-моздійснення особи. Поворот у філософському дискурсі до екзистенціалістського його типу К. Райда пов’язує із розумінням духовності як руху від зворотнього, де “духовне виступає як переживання втраченого, безнадійно загубленого, можливостей і змісту як постійно утримуваних у свідомості, в пам’яті, постійно емоційно і психо­логічно поновлюваних у переживанні” [4:156]. У цій ситуації “екзистенціалістське” є відповідником певної якості, а “екзистенціальне” – внутрішнім, духовним. Перехід від другого до першого здійснюється в момент усвідомлення нового “онтологічного руху речей”. Ми погоджуємося з К. Райдою, що в С. Керкегора синтез власного духовного досвіду з об’єктивними тенденціями життєдіяльності унаочнив в його рефлексії незвичні виміри духовного. У філософствуванні Лесі Українки спостерігаємо те саме переживання вже ніколи не здійс­неного, втраченого із його присутністю в теперішньому, коли мить людського існування є варіантом “повер­нення до своєї можливості”. Тут з’являється феномен людського існування, який акумулює духовні визначення індивіда в соціальному світі, - самотність.

Власне на екзистенційно-особистому рівні у Лесі Українки ми стикаємося із феноменом граничного буття, репрезентацією якого стає семантико-екзистенційний простір в її творчості. За словами Н. Хамітова, таке буття характеризується дієсловом “ставати”, а не “бути”, і є трагічним напруженням людського. Як негація буденнос­ті воно також виступає самозапереченням індивіда, коли гранична собість (відповідник європейського “екзис­тенція”) стає собою. Саме такий стан мав призвести до переорієнтації філософствування Лесі Українки до “ек-зистенціалістського” і призвести до категорізації його через самотність.

Випливає це із того, що для українського філософствування завжди було характерним переживання зустрічі зі світом (комунікативний аспект) як первня покладання феноменів і категорій у дискурсі. Обстоюючи доціль­ність визначення “авторський міф” в аналізі філософії Тараса Шевченка, Оксана Забужко зазначає: “… творець

2 Розмежування між цими двома поняттями в історико – філософському аналізі фіксується у К. Райди у характе­рному для екзистенціалізму рефлексивному відтворенні процесів протистояння екзистенціальності індивідів сучасним фор­мам їх суспільної єдності, а також спотворення екзистенціальності реальними відносинами суспільного буття, у той час як екзистенціальна парадигма просто є виявом екзистенціального прагнення людини.

Доброносова Ю.Д. Особливості екзистенційних філософських категорій у спадщині Лесі Українки

авторського міфа дослівно “платить власним життям, усією його чуттєвістю і смисловою достовірністю цілоку-пно, за метафізичну істину свого квазілітературного універсалістського послання – без перебільшення офірує своє життя (котре, зрозуміло, для цього має саме по собі бути винятковим і наскрізно символічним, і таким во­но і буває, тим – то в таких випадках навіть найдоскіпливіші в термінах науковці звичайно говорять уже не про “життя”, а про долю), цілеспрямовано – і, як правило, свідомо – підпорядковує його стихійну фактичність логі­ці буттєвого оприсутнення божистої істини, роблячи плоть (власного життя) – словом (універсального значен­ня)” [5:23]. У цьому ж полі діє і започаткована Григорієм Сковородою у формі філософського дискурсу інтен­сифікація внутрішнього життя людини та ідея “сродної праці”. Однак, якщо у Сковороди ми маємо справу із концепцією єдності макро- і мікрокосмосу із християнським акцентом на “невидиму натуру”, у Шевченка вже починає проступати опозиція сакрального і профанного у біполярності “Україна – імперія” (за словами Оксани Забужко, це була “парадигма співжиття українського індивіда з імперією”), то у Лесі Українки до цього дода­ються ще 3 моменти передумови, які призводять до тематизації феномену самотності на екзистенційно-символічному рівні:

1. Перенесення екзистенціальної проблематики всередину самої людини, коли первнем є саме перебування у граничному бутті собості, а не політично-історична чи християнсько-релігійна опозиція.

2. Критика метанаративів призводить до особливого виміру філософствування, де “офірування” власного життя відбувається первинно у відчутті “оберненості” духовності в конкретній екзистенціальній ситуації, і ли­ше потім через комунікацію, через творчість (власне вже тексту, а не автора) приходить у соціальне та робить спроби універсалізуватися.1

3. “Іншість” жінки самій собі тягне феміністичний первень, що виявляється у деконструкції патріархально­го дискурсу до дискурсу амбівалентності, коли поєднуються риси феномену в дусі міфологізму, екзистенціалі­зму, персоналізму, специфічного соціологізму (як розуміння суспільної структури через емансипаторські тен­денції філософії марксизму).

Зазначивши їх, буде слушним звернутися до екзистенційно-особистістого моменту, а саме – переживання оберненого духовного життя Лесею Українкою під час написання драматичної поеми “Одержима”, створеної за одну ніч біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського. Це і є означенням стану граничного буття, коли глибоке розуміння кінечності призводить до апогею туги, відчаю, що тоталізує персону і водночас призводить до оголення собості. Внутрішня сила самотнього не ламається силою Танатоса, влада якого не розповсюджу­ється на собість, однак руйнує можливість подолання самотності комунікуючої з нею Іншої і народжує відчуття нездійсненої можливості. У випадку з Лесею Українкою немає вирішення внутрішньої самотності на рівні роду. Ландшафт її особистих стосунків лежить у полі дій “любові-світотворення” (Н. Хамітов), а отже – смислотво-рення. Саме тому у циклі поезій, які Леся Українка присвятила пам’яті Мержинського, часто подибуємо знаки “іншого світу”, що не означають романтичне цитування. Потрібно вбачати тут смислорозкриття Лесею Україн­кою подолання самотності через комунікативність у любові.

1 Тому, на відміну від Т. Шевченка, ми не маємо сакралізації постаті Лесі Українки в українській культурі. Вона

не вкладається в міфологічний ряд “батьків нації”, бо більше означається як “дочка”, що вже передбачає певну відстороне-ність (потенцію у – самотнення) у психоаналітичному плані, яка мусить реалізуватися в бінарності: обов’язок дочки продо­вжувати “рід” і водночас право жити своїм життям.

Доброносова Ю.Д. Особливості екзистенційних філософських категорій у спадщині Лесі Українки

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Українка Леся. Зібрання творів: У 12-ти томах. Т. 11. – К.: Наукова думка, 1979. – 480 с.

2. Забужко О. Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки / Філософські студії 2000. – К.: Генеза, 2000. – С. 6-23.

3. Категории философии и категории культуры. – К.: Наукова думка, 1983. – 344 с.

4. Райда К.Ю. Історико-філософські дослідження постекзистенціалістського мислення. – К.: Український Центр духовної культури, 1998. – 216 с.

5. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – К.: Абрис, 1997. – 144 с.