ПОЕТКА УКРАЇНСЬКОГО РІСОРДЖІМЕНТУ (ЛЕСЯ УКРАЇНКА)

ПОЕТКА УКРАЇНСЬКОГО РІСОРДЖІМЕНТУ (ЛЕСЯ УКРАЇНКА)

Всі публікації стосовно письменника: ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Серед численних літературних ювілеїв останніх років ми не стрічаємо ювілею Лесі Українки. Не буде його і в сім році. Тому вибір сеї теми здавався би чимось зовсім довільним. Але є ювілеї і — ювілеї. Одні — ювілеї народин або смерті, що минають ледве помітно, не збуджуючи в святочній громаді ні запалу, ні відгомону. Се офіціальні урочистості патріотичної суспільності, що вміє шанувати своїх великих і твердо пам'ятає календарні дати. Але є іі інші ювілеї: коли, відкинутий сучасниками, зроджений для інших часів — виривається нащадками з пазурів минулого і ставляється на недосяжну височину.

До таких несподівано воскреслих належить і Леся Українка, поетка української Sturm- und Drang епохи. Епохи, що настала щойно тепер, але про яку мріяла вона вже більш як двадцять років тому.

Ії життя було цілою проблемою. Вона на цілу голову переростала хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою. Поетка незвиклого у нас темпераменту захоплювала читачів менше, ніж численні dіі mіпогеs літератури. Вона мала ледве чи не найглибшу освіту в крузі товаришів пера, а зісталася особою, якою найменше займалася освічена критика. Людина інтенсивного шукання і впертої думки не прикувала чомусь до себе особливої уваги тих, що цікавилися тайнами поетичної творчосте. Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилася якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля — всі мужські чесноти повинні б були стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній завірюсі, що несподівано впала на нього.

Як се могло статися? Я думаю, се сталося через те, що Леся Українка своїми уподобаннями, пристрастями і вдачею типова постать Середньовіччя, з'явилася на світ, коли Україна вже вийшла з епохи Середніх віків, і — ще до неї не повернула, як се сталося за нас. Вона жила і діяла в добу, у колиски якої стояла сумна постать великого плебея — Руссо. В епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної моралі — етику, якої приписи, як математичні формули, доводилися доказами розсудку. На місце великих пристрастей — поміркованість, на місце непевності відносин, що гартувала волю і гострила думку, — соціальну упорядкованість, а з нею загальну нівеляцію і нудоту. На місце римського miraculum — поняття непорушності законів природи і людського співжиття. На місце віри, що рушає горами, — сліпе упокорення перед так званим бігом подій.

Се був той час, коли героїчний період міщанства давно відшумів, коли на місце патлатих гренадерів революції, що, перекидаючи скрізь трони і вівтарі, волочилися по світі від Парижа до Москви, від Гамбурга до країни Фараонів — прийшли звинні райзендери; коли люди відзвичаїлися щиро сміятися і щиро ненавидіти. Коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на кострище; коли людське життя стало важити більше, як людська честь; коли на зміну безпосередності прийшов всесильний і зарозумілий, але імпотентний та зблазований сноб. Се був час, коли знов безвладні лежали у стоп переможця народи, що в 1848 р. рвалися на свободу; коли на Україні зброю можна було найти лише в курганах або музеях; коли поетичну легенду заступила проза щоденного життя; коли на зміну непокірливих дідів прийшли зрівноважені внуки, що „садили картопельку“ і котрим байдуже було

„...чиєю кров'ю

Ота земля напоєна,

Що картоплю родить...“

В таку добу з'явилася в пас Леся Українка, а властиво, як ся доба вже минала.

„На шлях я впікши ранньою весною“ —

зачинає вона один із своїх молодечих віршів, і дійсно найтемніші дні сеї доби тоді вже упливали, імперіалізм, соціалізм і націоналізм — ось були, три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, — що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси. Наша прекрасна планета готова була знов обернутися в передсвітній хаос, а неспокійні духи вмираючої епохи, кождий на свій спосіб, звістували світанок життя.

Д'Оревілі і Пшибишевський готові були клячити перед Люцифером, аби він допоміг їм вирватися з одурюючих обіймів закам'янілої в своїх чеснотах цивілізації. Кіплінг шукав рятунку від роз'їдженої рефлексіями Європи в суворих „законах джунглів“ і п'ять літ перед війною накликував її, як спасенну бурю, що очищує повітря. Ніцше викликав дух Чезаре Борджіа, криваву постать італійського відродження, що в своїй цілосності видавалася йому якимсь надчоловіком у порівнянні з пігмеями його покоління. Сорель впровадив культ англійських піратів, американських бізнесменів і Пролетарів, бачачи в їх непогамованій енергії силу, що відродить гниючий світ. Бергзон проповідував філософію інтуїції.

Се все був дим над вигаслим уже, здавалося, кратером. Пробуджена туга людського „я* за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно прагнула вона.

Сі сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх тридцятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Се був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, червоних оргій“, як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. її поколінню не судилося

„спалити молодість і полягти при зброї“.

Про се їм і нагадала Леся Українка! її обнята тривогою душа чулася чужою в ідейній Бідермаєрівщині тих часів. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх — у півсні — снували її сучасники-поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В непогамованім пориві, що захлиснувався в нестрімливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою сю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу. Полишаючи початки її творчості, ціла її поезія — се було щось подібне до ґвалтовного і понурого Dies ігае, dies іllа. Лямент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду. Як та кішка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруженця спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотее жито і сине небо, — привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров'ю. Перед нею вставали гнітючі примари „страшної і невсипущої війни“, „страшної і невблаганної“ борні. Збіжа урожайного краю ішла з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу... Або ще гірше, навколішках перед тріумфуючим наїзником бачила вона його, з терновим вінцем на зігнутім чолі і зі сльозами каяття на помутнілих очах.

„Es gibt etwas Weiseres in uns, als der Kopf ist“ („є в нас щось мудріше, як голова“) — сказав Шопенгауер. Се розуміє кожна жінка ліпше, ніж хто-будь інший, се розуміла Леся Українка краще, як будь-яка інша жінка, і власне се „щось“, що є мудріше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед. Вона неначе чула наближення тих нових Скіфів, „с раскосыми и жадными глазами“, як оспівував їх поет Блок, смакуючи ту хвилину, коли конаюча Європа віддасть останній віддих у „тяжелых, нежных“ лапах нових Вандалів. Вона майже фізично чула сю „тяжку лапу“, піднесену над нацією, дарма що її земляки складали на ній повні пошани поцілунки. Бачила незлічимі орди варварів з півночі, що сунули на край, як оспівана нею Кассандра, що задовго до облоги Ілліону бачила на гладкім морі „чорні кораблі“, що „хвилю стерном розтинали“, та як „на шоломах у вояків ахайських тряслися грізно гриви“. В смертельнім страху за націю бачила вона вже цілком близько сю хвилю порахунку, і нам, сучасникам огневого хрещення нації, мимоволі пригадуються її вірші про ту „війну страшну і невблаганну“,

„без гасел бонових, без гучної музики,

без грімких виступів,“

коли

„на поєдинок там виходили в ночі,

ховалися під пахву короговки“.

Коли про сих борців „піхто не знав, де іі як вони лягли“; коли „ішли усі, жінки, і чоловіки, і навіть діти не сиділи дома...“ їй усе мариться „меч, политий кров'ю“, або „зброї полиск“, вогонь, на якім „жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця“. Рука її все „стискає невидиму зброю“, а „в серці крики бойові лунають“. Вона все снить про якусь країну, де „люде... гинуть у тяжкому лютому бою“, де „панує... смерть потайна“; про легенди, „закрашені у густу барву крові“, де „річ іде про жертви та криваві події“. Свої пісні вона рівняє зі спогадами „смутними і кривавими“ забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі — з „кривавим змаганням“. Як невідступна ідея вічно переслідує її образ кривавого дня народження нації, коли, от як

„під час породу, звісно, ллється кров і рветься крик...“

Ба, навіть у того ангела, що з'являвся її фантазії, бачила вона, як „на білих крилах червоніла кров“.

Кров, кров і кров! — ось що бачила в своїй надлюдській імагінації на рідних степах українська Сибіла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її“ мові мужність, чутливість і м'якість її віршам!

Звідки взялися в неї сі ноти в тодішні часи, надто перед війною, ба навіть перед першою революцією на Сході Сиропи? Чим пояснити се дивне розкошування жінки в таких настроях?

Що крилося за тим? Передовсім — величезний дар провидження, але не лише се!

З жахом, а може, й з екстазом віруючого побачила вона хутко, що шлях до визволення зрошений не перлистою росою сліз, але кров'ю. Кров освятує всяку ідею, настільки гарну, щоби за неї накладали життям...

„Кров Цезаря проливши, Брут обмив

Усе болото цезарських тріумфів“ —

каже Монтаняр в одній її драмі (Три хвилини“). „Я думаю“, — говорить він далі, що й

„З Брута все болото

Обмила кров, проллята при Філіппах“.

Звертаючись до своєї сучасності, він питається свого в'язня жирондиста, яку ідею репрезентував Луї Капет?

„Либонь, ніякої! Чому ж тепера

імення се дива справдешнії творить?

В Вапдеї та Бретані?

Не в ідеї, мім пане, сила, а в самій крові!“

Кров, пролита в боротьбі, — лише мас викупляючу силу для нації і ідеї. Сама ж ідея — так як розуміли її сучасники, не підперта чином і жертвами, для поетки — є ніщо! Але їй імпонує лише добровільна жертва, терпіння, натхнене великою ідеєю, коли свідомі свого посланництва morituri — „по волі квітчаються терном“. Для неї „путь на Голгофу велична (лиш) тоді, коли тямить людина, на що іі куди вона йде!“

„Хто ж без одваги і бою

На путь заблукався згубливу,

Плачучи гірко від болю.

Дає себе тернові ранить,

Сили не маючи стільки,

Аби від тернів боронитись“,

— до тих має поетка лише жаль і погорду, до припадкових героїв революції. її серце не б'ється для тих, що терплять пасивним терпінням, що упідлює душу. А той розслаблюючий гуманітаризм, від якого не були вільні навіть найбільші з сучасних поетів і яким були перейняті, напр., твори Діккенса, Бічер Стоу, або Les Міsегаbles Віктора Гюго, не знаних їй. Вона не вірить, що може вдіяти щось „раб принижений нещасний, що буде проповідь читать своїм панам“, апелювати до гуманності переможців. Чи вона не розуміла науки любові? Певно, що так, тільки вона розуміла її по-своєму. От так менше-більше, як середньовічний лицар, що уважав себе негідним предмета своєї адорації, коли не міг покласти йому до ніг бодай кількох трупів зухвальців, що сумнівалися в високих чеснотах його дами. Але любові лагідної іі тихої, що „повинна буть, як сонце, всім світити“ — вона не розуміла. Сторонників такої любові ненавиділа вона за брак активної відваги стати в оборону своєї правди, як не терпіла Міріам друзів Месії, „що тричі відрікались од нього“. Сі філософи, що цуралися активної любові, що радили „не рватися до мученських вінців, а тихим послухом служити Богу,“ — мало імпонували їіі. Вона без милосердя картала їх, сих лицарів компромісу, що так нагадували тих дантівських ангелів, „що жили самолюбно, ні вороги, ні вірні Богові“, що допроваджували штуку віддати Боже Богові, а кесареве кесареві до віртуозності, а котрими аж роїлося тодішнє українство... Колись і її вабила інша муза, „легка, прозора, блакитна і невиразна, як мрія“. Колись „братняя любов“ була й її „наставниця єдина“, але її — „любов ненависті навчила!“ Вона хутко побачила, як „гинуло найкраще“ та „як високе низько упадало“, що „хто хиливсь найнижче, того найбільш топтали“, що потульність не знайде нагороди ні на сім, ані на тамтім світі, і тоді в неї „спалахнула ненависть до тих, що нищили її любов!“ Відтоді гаслом її творчості стали, знані слова Ніцше: „Війна і мужність довершили більших діл, як любов до ближнього. Не милосердя ваше, але відвага ваша рятувала досі нещасних“. Сеї засади вона вже не виречеться до кінця. Ніщо її вже не натхне, опріч „помсти лютої жаги“. Своїм словом хотіла б вона „розтроюдить рани в серцях людей, що мохом поросли“, „ударить перуном в заспані серця, спокійні чола соромом захмарить і нагадать усім, що зброя жде борця“. Ії смутить, що її слово не „тверда криця, що серед бою так ясно іскриться“, що воно не „гострий безжалісний меч, той, що стина вражі голови з плеч“. Вона мріє про „месників дужих“...

Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bеІІа vendetta, що в своїй найновішій формі „фашизму“ справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні.

Читаючи сі прокляття, закляття і картання, неначе бачиш перед собою живий образ поетки, що лишила вона нам сама. Ті очі, „що так було привикли спускати погляд, тихі сльози лити“, а тепер сяють „далеким блиском“; „і руки ті не учені до зброї, що так довірливо одкриті шукали тілько дружньої руки“, а що „тепера зводяться від судороги злості“; і уста, „що солодко співали п вимовляли солодкі речі“, а що тепер „шиплять від лютості“, і голос, що „спотворився, неначе свист гадючий!“

На вид сього пароксизму гніву тратиться почуття сучасності. Здається, що ніколи не було двохсот років національного пониження, що виховали цілі покоління рабів. Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличчя уярмленої, але вільної духом нації... Опріч Шевченка, ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили пафосу, як ся слаба і недужа жінка!

Ся її віра так відрізнялася від офіціального українства, як папське католицтво від первісного християнства. Як, скажім, світогляд європейської суспільності тринадцятого віку від звичаїв перших християнських громад Юдеї. Що спільного мали між собою науки Месії і апологія війни і ката Жозефа де Метра? Духовна аскеза — і Лютер, що ціляє каламарем у чорта? Св. Петро — і Торквемада? Катакомби — і хрестові походи? Серед сих двох бігунів, безперечно, до сього останнього схилявся неспокійний дух поетки, не до пасивного світогляду юдейського християнства, але до активної віри римської церкви. В ній вона бачила своєрідну сполуку римської virtus з тим поняттям гетерономної моралі, яка є найбільш маркантним об'явом християнської етики. Ся етика не визнавала пі евдемонізму, ні утилітаризму, ні жодних доведених розумом, обґрунтованих логікою норм. Тут не було жодного „чому?“ і „пощо?“ Замість довгих пояснень, що в інтересі самої одиниці не чинити іншому того, що їй само не мило, християнська етика знала коротке і безапеляційне: „Не убий!“ і інші аналогічні приписи десятьох заповідей. Для неї існували лиш абсолютні самовистачаючі приписи, диктати надприродної сили, що не потребували санкції, знаючи лише невблаганне: „мусиш!“. Се ж були і засади Лесі Українки. В своїй розвідці, присвяченій баптистам, вона особливо прихиляється до них за їх науку чинити „не по розуму, а по вірі“. А Левіт у драмі „На руїнах“ проголошує:

„Закон потрібний для закону,

Як Бог для Бога. Ми його раби

І мусимо йому служити сліпо!“

До сеї~то моралі, до її формальної сторони (відкидаючи релігію покори), додала поетка ту ідею, що її приніс до християнства конаючий Рим: ідею virtus, високорозвиненого почуття особистої гідності і права, культ сили н відваги, та ще свою знану засаду: „vim vi repellere licet!“ („Силу треба відпирати силою“). З одної сторони се був послух волі Божій, той сліпий послух, що змушував сотки тисячів хрестоносців кидати своє майно і родину і гонити на край світу рятувати Гріб Господень із криком: „Deus lo vult” ('Так хоче Бог!“). З другої — се була кров, проллята тими самими побожними лицарями Христа в Палестині. З одної сторони — аскетична екстаза, з другої — реабілітація афекту, первісних імпульсів людської природи.

Сю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кожної хвилини, як жовнір перших халіфів або мальтійський лицар, готов був пролляти кров невірних — внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки. Перед тим ми майже з ним не стрічаємося. Роздвоєні душі її сучасників шукали за ріжними санкціями і оправданнями для свого націоналізму і знаходили їх: в інтернаціональній ідеї, в „законі“ многості форм людського генія, в „розумності“, в „конечності“ для „поступу“ дати виявитися кожній національності у власних формах, в „інтересах культури“, в вимогах педагогіки, навіть у „добре зрозумілих“ інтересах переможців. Поети — в ідеалі „правди і справедливості“, в „щасті всіх“, що можливе лише у визволеній нації. Якими наївними і пожалування гідними мусіли здаватися Лесі Українці сі аргументування! Для неї питання, для чого треба поклонятися ідеалу визволення нації, було так само дике, як для віруючого католика питатися, нащо він поклоняється Мадонні? Для неї нація повинна жити не для того, що се потрібно для якоїсь вищої цілі, а для того, що вона так хоче, і більше ні для чого! Старе тертуліанове Сгеdо, guia absurdum для неї зовсім не звучало так смішно, як для її зараженого раком рефлексії віку.

Коли безапеляційність, самовистачалість догматів її віри була одною стороною її релігії, то її другою стороною було цілковите ігнорування наслідків релігійного шалу; повне нечислення з неможливостями і жадоба боротьби, незалежна від її вислідів, від слів перестороги, від доказів „здорового розуму“. Той „пломінь непокірний“, що палив серце поетки, не давав їй думати про се: про те, до якої катастрофи могло б допровадити її огненне слово, коли б воно, як вона собі бажала, „в руках невідомих братів“ дійсно стало б „мечем на катів“. Цілу її захоплював пафос борні і упоєння сподіваною перемогою, Вона не в силі стримати в серці „ту пісню безумну, що з туги повстала“, що „за скритий жаль помститись хоче“. їй все одно, що ся вільна пісня „темнії хмари в хаос поміщає“; що „вбогу хатину, останній притулок важкою лавиною скине в безодню“. Вона не знає навіть, „на щастя чи на горе“ тая пісня. Дарма, її вона з себе видобути мусить, „немов ридання, що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця“. Вона не має поняття сама, куди її і тих, що кличе з собою, запровадять її свавільні мрії, але, несена ними, мусить бігти вперед...

„Так божевільний волю здобуває,

Щоб гнатися на безвість до загину!''

Вона не хоче убрати у віжки своє „непереможне безумство“, хоч і знає, що воно „людей заводить на роздоріжжя страшні*. Хоч і почуває, що на її шляху, „може, волі не буде їй до загину“. Хоч чує, що навіть

„тих шляхів нема, а тілько де-не-де

поплутані стежинки йдуть на безвість.“

Для неї „irrational“ і „deraisonable“не були синонімами, як для французьких енциклопедистів. Усім резонерам і прихильникам того, що „випадало“, могла відповісти поетка словами своєї улюбленої грецької пророчиш:

„Кассандрі байдуже, що випадає, що ні.

Вона лиш те чинити мусить, що їй на долю

випало!“

Що їй наказувала її ірраціональна, байдужа на наслідки воля. Сей „мус“ досягає у неї часом того ступеня, що у звичайній мові зветься абсурдом. У „хвилини розпачу“ вона годиться на те, щоби втопити в болоті честь і сумління, „аби лиш упала ся тюремна стіна“, в якій скніє нація. Нехай „зрушене каміння покриє нас і наші імена“, аби лиш вирости могли нові покоління, що не бачили би перед собою „камінний мур цвілий“, котрим „бридкі мозолі“ від кайданів не нагадували б їх рабства... Коли в її попередніх поезіях слідно було войовничий дух хрестоносців, то в сих, зроджених „хвилинами розпачу“, спалахують уже непевними огниками думки, що їх можна знайти і в безсмертного автора „іі Ргіпсіре...“, і се не було припадкове! Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну понурої поезії епоху, котру ми називаємо „темним Середньовіччям“, або в часи античного світу. В ту епоху, коли ще неподільно панували над людською совістю її засади, коли люди не розуміли „красу змагання, хоч і без надії“, коли ще могли вірити сопtга sреm, коли двигуном їх учинків не було розмислене і холодне „ш“ (на те щоби), лише вибухове, безкомпромісне „guіа” (тому що). Се не була правдива „nostalgie du siecle guitte“, як сказав би Бурже.

„У дитячі любі роки —

Коли так душа бажала

Надзвичайного давнього,

Я любила вік лицарства“

— пише поетка і до сього віку вертає вона все. Ії тягнуть до себе загадкові або криваві постаті Середніх віків, як Дайте, Жанна Д'Арк, Марія Стюарт. То знов поринає вона думкою до старого Єгипту або Риму, до фантастичної країни кримських ханів, то знов до часів великої французької революції, де

„звичайний крамар... ставав героєм,“

де

„невіглас... робився геніальним,“

де

„одна хвилина... давала більше“,

ніж роки, проведені де-інде... Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло в мирній, до нудоти мирній обстановці, прагнула вона повороту тих повних чаруючої романтики часів, коли в напруженій борні великих пристрастей гартувалися міцні душі, коли життя мало в собі стільки страхіття і стільки правдиво великого, того divin imprevue, за яким зітхає Стендаль!

Криваві легенди тих часів в її очах „червоніють, наче пишна багряниця“. Проти сих „легенд червоних“ блідим здавався їй „білий світ“ теперішності.

При читанні віршів поетки, в яких дзвенить хворобливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі стають у пам'яті ті часи, коли сторонники Катерини Медічі з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа, роблячи гугенотам „криваве весілля“, „криваву оргію“, привид якої не давав спати поетці. Понурим фанатизмом і нічим не знищимою вірою віє від сих її віршів, як від темних, церковних склепінь Флоренції — де спалили Саванаролу, — з падаючим крізь кольори шиби червонастим світлом, мов відблиском пожежі. Безмірною тугою за вільним життям, як від вогких казематів Шійонського Замку, з слідами від ланців на колонах і з широкими просторами далекого неба й озера, що тонкими смугами синіли крізь вузенькі вікна грубезних мурів. Тою далекою епохою, коли людськість знала страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння і посвяту.

Сими своїми думками наближається Леся Українка до того погляду на світ, що ми стрічаємо у Данте, а пізніше у Гете. Обидва останні, а з ними й Леся Українка, вірили в таємничу лучність двох бігунів: добра і зла, в їх взаємне доповнювання, їх містичну взаємну залежність. На погляд Дайте, пекло створила найвища мудрість, первісна любов, а напис перед входом до пекла звучить: „Се — діло великої справедливої руки“. Так само, на погляд Гете, (в „Пролозі“ до Фауста) Бог не лише толерує Злого Духа, але просто дає його людині як „товариша“. Без нього могла би людська активність erschlaffen. Він „reizt und wirkt und muss als Teufel, schaffen“: елемент поступу, фермент руху (подібну ідею висловлює Стендапь, що був закоханий в Середніх віках за „la presence plus freguente du langer“, „за частішу присутність небезпеки“, котра безмірно інтенсифікувала втіхи життя і розвивала пристрасті, що хоронили нас від нудів і млявості вдачі).

Однакової думки тримається і Леся Українка. В неї — вони також належать до другого. Як „Der Негг“ у Фаусті, могла б і вона сказати до свого Мефіста: „ich habe deines Gleichen nie gehasst“. Вона також гадає, що сей вічний стимул людської активності потрібний чоловікові, бо зледачіти міг би він без того у вічнім спокою, а сей спокій — се була б, по думці поетки, найстрашніша кара, яку міг накласти Бог на людськість. Говорячи про ідеал сього „спокою“ і „щастя“, — про лад, вимріяний соціалістом-утопістом В. Моррісом („Нов. Громада“, 1906, XI і XII, УЛ. — „Утопія в белетристиці“), вона пише: „Ніяково в тому прийдешньому товаристві... Сумно серед того безмарного щастя... від безцільного, непотрібного добробуту... Нема боротьби, сеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю. І ми готові радіти, коли автор хоч вряди-годи посилає тим щасливим людям якесь лихо, бо все ж се сплеск життя серед мертвого моря повної згоди“. Тому вона і марить про „терни та квіти нових шляхів, про світло і плями нових світочів“. Про часи, коли б люди могли „прагнути і боятися, любити і ненавидіти“ Їй тяжко вступати на той шлях „широкий, битий, курявою вкритий, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни“. Бо не відділяє останніх від перших, бо волить останні, аби лиш були й перші! Як один з героїв „У пущі“, воліла вона часи, коли проти борців за мрії видавалися декрети святої Інквізиції, але й часи, коли людськість вінчала лаврами чола відважних! Вона бажала б скорше повернення часів великих переслідувань відмінно думаючих, подібних до гонінь на християн, як спокійного бігу подій, що оглуплює душу і присипляє совість. Вона „воліла б... мучителя Нерона від ворога такого, що роз'їдає душу“. Вона готова навіть співати гімн в'язниці, бо там гартуються душі в безумній любові до волі...

Один із її навернених варварів-християн „жалував про ту залізну клітку, де він був тілом раб, душею вільний!“ А її жірондиста, що втік із в'язниці, тягне

„до стін Консержері,

До тих понурих свідків героїзму,

товаришів великих дум і вчинків“,

де він пережив:

„велике щастя жертви для ідеї,

і муку мрій, і смерті неминучої трагізм“..

Він рветься до покинутої темниці,

„бо там було життя, за тими мурами,

де кожний вечір здавався нам останнім“.

(„Три хвилини”)

Вона сама знає, що в тих страшних часах „стародавніх справедливості немає“, але там були великі пристрасті. А се в її очах, як в очах Стендаля, виправдувало сі часи і за їх жорстокість, і за її несправедливість. Не раз сі епохи міняться непевним, червоним світлом, „наче пурпур благородний від крові людей невинних“, та все ж горить у поетки серце, коли їх пригадає, а окружаюче життя видасться тоді блідим і мертвим; без лиха, але й без руху, без боротьби, без того, що є найвеличавіше в житті: без морального героїзму. Сьому останньому моментові в творчості Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавніх рис і набирає прикмет трагічного. Бо трагізм не міг повстати з пасивного терпіння, лише з такого, що зроджує тугу за чином і ушляхетнює душу. Він не міг повстати з моралі релятивізму, лише з конфлікту межи vis major і великою волею, що скорше гине, як зраджує свої засади. Сей трагізм внесла до нашої літератури Леся Українка, трагізм непохитної волі, непрощаючого почування, упертої гордості жовніра в рядах або мученика на хресті, шалу раненого хижака, що під наведеною люфою готується до останнього скоку; трагізм нації, поставленої в положення: перемогти або загинути.

Я вже згадав про замилування поетки до середніх і античних віків. Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичності тем поетки. Ся сама туга за чимось міцним, стильовим і містичним змушувала Рембрандта тікати від самовдоволеного, оспалого голландського міщанства в жидівське гетто, переповнене втікачами з Іспанії, звідки вже зачинався чудесний Орієнт, що хвилює фантазію європейця. В сім Орієнті, де — на думку Наполеона — можна було лише шукати за великим, — шукала і Леся Українка натхнення, знуджена безпросвітним „благоденствієм“ власного окруження... Пояснюється ся екзотичність, певне, ще й стидливістю хисту поетки. що уникала називати речі їх іменем, шукаючи для виявлення своїх ідей — чужі постаті, чужі убрання, проміння чужого, яснішого сонця.

Думаю, що уподобанням минулих віків, сим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще іі другий, характеристичний момент в її творчості: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, сеї вигнанниці модерного світу, що, як і Чудо, Грало величезну роль в житті наших предків. Сеї злуди на все, як ту, оспівану нею „зірку провідну, ясну владарку темных ночей“. В одній своїй статті вона пише: '“Юрбі схеми, Вона шукає знамення часу, вона прагне дива“, що промовило б лиш до її розуму, але іі до її серця і фантазії. — „і вона має рацію!.. Ії треба не раз хоч мрій, хоч видива (галюцинації), щоб не впасти в розпач“ (Див. Л.У. „Утопія в белетристиці“, „Нон. Громада“, 1906, кн. 1.1 і 12 ) Модерна людськість потребує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над пішим розумом, і що дивного? Таж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусник помилки! Скільки дитинячого було в мріях алхіміків, але вони стали основниками великої науки. А відкриття Америки, чи не було, почасти, наслідком геніальної помилки? Вартість злуд полягає не на їх правдивості, лише па їх корисності для життя. Чи ж не маємо йти злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхетних поривів?

„Хочеш знати, чим справді було

Те, що так колись пишно цвіло?

Що на серце наводило чари,

Світ вбирало в розкішні примари?

— питається поетка, —

Приторкнутись ти хочеш близенько,

Придивитись до його пильненько,

Скинути з його прикраси й квітки,

Одріжнити основу її питки, —

Адже часом найкраща тканина

Під сподом — просто груба ряднина!“

і відповідає:

„Залиши! се робота сумна,

Не доводить до правди вона“.

А коли б і довела, волить вона лишитися при своїй злуді, що пхає людей часом, як болотяні вогники, до загину, часом до діл, що, як діло Колумба, стають дороговказами в житті людськості... Нехай ся ілюзія — лише примара, як незнаний світ далекої зорі, що, „може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло“, але вона не перестане любити — „те світло, що живе і без зорі!..“ Читаючи сі віршики Лесі Українки, згадуєте Гюйо з його гімнами па честь ілюзії, цілу його філософію, що разом із Бергзоном і Джемсом започаткувала здвиг у дотеперішнім світогляді, збудованім па раціоналізмі.

Серед усіх злуд, що коли-небудь фали роль в суспільнім житті, найважливішою є легенда про неминучість останнього порахунку добра із злом, правди з неправдою, духа світла з князем тьми. Сей міф, у тій чи іншій формі, відіграв значну роль в релігійних, політичних і національних рухах, надаючи їм великої вибухової сили. На сім міфі збудовано середньовічне християнство, що перемінило думку про день Божої ласки в день гніву, в день страшного суду. Ангельські фанфари, отворені гроби, Творець на троні, „грядущий со славою судити живих і мертвих“, огнева геєна — се був потрясаючий образ останнього виміру справедливості, остання надія покривджених. Сей образ останнього порахунку із зненавидженими силами тьми гартував непримиренність віруючих, консервував у серцях християн почуття незнищимого противенства до всього світу.

Подібною ж була роль ідей Енгельса і Маркса, ідеї 2и5аттепЬпісп-а міщанської суспільності. Ідея сеї „lute finale“ як співається в „Інтернаціоналі“, — між пролетаріатом і буржуазією, — мала велике значення для розвитку соціалістичних рухів; гадка про неминучість боротьби між двома світами, що себе виключають, надавала страшного розмаху і римському імперіалізмові в пуницьких війнах, так само як і французькому революційному романтизмові кінця 18-го віку. Подібну ж ідею катастрофи внесла своєю поезією Леся Українка в область націоналізму, і в сім її епохальне значення для нас. В неї ходит1-при сім про такий самий фатальний процес. Вона не знає, лише вірить. Не доводить, лише твердить. Так, як напр., пророки російського месіанства — Тютчев і Блок.

Раз уявляє вона собі сей останній день в образі „Дев'ятого валу“ на морі, що наступає „плавким багаттям“ на побережну скелю. Раз в образі повстання Спартака, то в формі „білої війни“, то урагану, що нищить усе по дорозі, або — морської бурі, то знов в образі Самсона, що закопує себе під звалищами ворожого храму: все в формі катастрофи. Вона все марить про „бій, тільки бій вже останній, не на життя, а на смерть“, а день пробудження нації звістуватиме для неї „страшний... гук потужній і величний“ того світового органу, що бачила колись у сні, — гук, який вона „видобути мусить хоч слабою, та смілою рукою“, від якого

„страшне повстане скрізь землі рушення,

і з громом упадуть міцні будови...

Великим буде жах, велике й визволення!..“

Сею ідеєю „великого визволення“, ідеєю „заграви кривавої“ („Одержима“) збагатилося наше убоге розуміння націоналізму з тих абсолютних думок, тих сильних образів, що — одні лише вони! — здібні гуртувати і вести за собою маси. Інші — видумували досконалу „модель громадського механізму“ і старалися переконати нас про її розумність і потрійність для людського щастя. Але своїми холодними образами не могли вони привчити нас кохати сю прийдешність „не тільки думкою, а почуттям“ („Нова Громада“, цит. твір). І інші, не тільки Леся Українка, — снили подібні ж спи, але, як каже поетка: „пі сни, ні примари ніколи не бувають і не можуть бути об'ективно-розсудними, діалектично логічними“. В них повинна бути „суб'єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом“. Коли ж нам хто розказує сон у формі політично-економічного трактату (хоч і віршованого, як се бувало у сучасників поетки), то се „не заражає читача“ Заразити його, заразити маси відповідним настроєм, вириваючи їх „силою фантазії' з великого... ланцюга еволюції“ можуть лише натхненні почуванням легенди й образи, про які я згадував вище: ідеї раптового зриву, порив до Героїчних вчинків і жертв. Бо, як добре сказав Ренан: „вмираеться за те, у що віриться, і не за те, що знається“

Думка „останнього бою“ допровадила логічно до іншої — до ідеї безкомпромісності. Попередники і сучасники Лесі Українки знали лише горизонтальний поділ суспільності: долі були пригноблені всіх суспільностей, пануючих і поневолених; угорі — пануючі верстви, також усіх суспільностей. Такий поділ допускав фузію „пролетарів усіх країв“. На нім же ж базувалася ідея інтернаціоналізму й — угоди, потреба шукати союзників м.і. і в таборі противників. Тому співали інші про „червоний стяг“ (Олесь), про „всесвітній пожар“ (Семенко), про „гурт світовий“ (О. Коваленко), боліли серцем за працюючі маси ворожої нації (гл. Франка — „Тюремні сонети“ XXIII, ХІЛ1І, ХЬУ), або простягали до неї руку згоди, як Старицький або Кониський, котрому „Слов'ян усіх в одній сім'ї побачить* хотілося. Ба, сі нотки угоди знаходимо навіть і в геніального кобзаря Гайдамаччини! і він жертвував своє „серце чистее“ войовникам з тамтої сторони барикади, і він у післяслові до своєї найбільшої поеми так висвітлював її ціль: „Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав'янська земля.“

Сі нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно - чужі світоглядові Лесі Українки. Людськість поділена в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива між різними класами одної нації і ніколи — між одними іі тими самими верствами різних народів. Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється. Популярний в соціалістичних кругах роман-утопія Белямі є для неї „партацький твір“, а в соціалістичному раю бачить вона лише „велику нудну казарму“, в якій їй робиться „душно від педантизму, самовдоволення та міщанства всіх тих прийдешніх людців“ („Нова громада“). Для неї були важні тільки такі категорії: „свій народ, чужий народ, своя держана, чужа держава, свої боги, чужі боги“ і се майже в усіх її дотичних творах („Роберт Брюе“, „Бранець“, „Оргія“, жидівські й єгипетські драми). Як один з її персонажів, жидівський раб в Єгипті, могла б вона сказати про край переможців,

„Що він мені чужий, сей край неволі.

Що тут мені товаришів нема“.

(„В дому роботи, в краю неволі”)

Який відмінний світогляд від пануючого серед тогочасної нашої, не лиш соціалістичної, інтелігенції... Сей світогляд був, зрештою, наскрізь консеквентний для того, хто, як вона, вірив у неминучість катастрофи, як у догмат, бо договоритися до угоди можна лиш там, де — говориться; де свої переконання доводяться доказами логіки. Там же ж, де вони були предметами віри, як у середні віки, спір рішав не суд, але — ордалії, двобій, боротьба. Такими догматами віри були для поетки її ідеали. Тому вона знає лише жорстоке аut-аut. Тому її Левіт найліпше

„загородив би Ніл і затопив би весь сей край неволі“,

як далі терпіти в нім ганьбу („В дому роботи“). Тому накликає вона потоп на свій зневажений край, щоб не бачити його зігнутим під ярмом угоди („Негода“). Для того в неї є лише альтернатива: загин або перемога, от як вона сама каже:

„Душа боротись буде до загину,

Або загине, або переможе!

і далі знов:

„Або загибіль, або перемога,

Сі дві дороги перед нами стануть...

Котра з сих двох судилась нам дорога?“

Се було байдуже для поетки, для котрої в кожнім випадку — компроміс із тими, що інакше вірили, був самим дивоглядом, як компроміс із Люцифером для середньовічного монаха.

„Вчені ідеологи“, як вона згірдливо звала модерних утопістів, що давали „наукові схеми, вироблені плани“ будучого устрою, „та обрахунки рго і сопtга“ („Нова Гром.“, цит. твір), могли думати про угоду, бо де є „за“ і „проти“, там є дискусія й уступки. Леся ж Українка знала лише „рго“, а з усіх „сопtга“ лише один — „сопtга spem-sрего“! (заголовок одної з її найсильніших поезій). Мрійники й утопісти вчили нас роздумувати та порівнювати утопію з дійсністю; Леся Українка, забуваючи рефлексію, навчила нас — хотіти. Сим впровадила в наш світогляд тую волюнтаристичну ціху, що є ознакою модерного націоналізму.

Проповідь катаклізму, непримиренності, чуда — мала якраз у наш зматеріалізований вік величезне значення. Матеріалізм, що шукав або „щастя всіх“, або „насолоду одиниці“, що ставив понад усе особистий або гуртовий егоїзм, а примітивні інтереси загалу понад ідеї батьківщини або національної честі; особисту вигоду понад жертву, працю в ярмі понад „бандитизм“ безоглядної боротьби,— сей матеріалізм знайшов у Лесі Українці затятого ворога. Вона вірила, що народ кориться своїм пристрастям, як своїм інтересам, і хотіла, щоб так було. Вона ніби передбачила її і викликала нашу велику епоху, що прийшла на зміну матеріалістичному XIX віку. Епоху, коли Німці поставили понад усе величність своєї вітчизни і свойого цісаря; коли Франція поклала трупом півтора мільйона людей для таких „нереальних“ вартостей, як „слава“ і „честь“; коли Італія спровадила па себе економічну руїну і майже соціальну революцію, аби лиш здійснити мрію про „mаге nostго“... Сі ідеї, що А.Франс називав „теологічними доктринами“, я б назвав тріумфуючим ідеалізмом, є ті, яким завдячують свою несмертельну волю до життя здорові раси. Воші Ж були тими, що впровадила в нашу національну літературу Леся Українка. Сими ідеями давала вона нам змогу „любити дальшого свого“, жертвувати для нього „ближнім і самим собою“ („Нова Гром.“, цит. твір). Ними ж вона проводила різку чорту, що відділяла її ідеал від інших: від ідеалу „європейського нігілізму“ (назва Ніцше), що з найнижчих інтересів юрби зробив собі Бога, і від ідеалу тої „blonde Bestie“, що не хотіла знати нічого опріч особистих інстинктів одиниць. її „одержима“ не приймає науки Месії через те, що він вимагав від неї любити „всіх“, дбати про щастя „всіх“ тоді, як вона любила лиш його, лиш свою велику ідею, і вмирає вона укам'янована не за „розумні“, приступні всякій юрбі речі, не „за щастя, не за блаженство, ні... з любові“... до свого абстрактного ідеалу. Ту саму думку висловлює різьбар Річард („У пущі“). Суворим пуританам, що радять його занятися речами, більш прижиточними громаді, кидає він своє: регеаt mundus, vivat агs! Вона віддає першинство першій жінці Магомета Хадіджі перед Айшою за те, що тамта знала те „вічне“, що було ніби без потреби в щоденнім житті („Айша і Магомет“); Марії перед Мартою, бо „Марта дбала про потреби часу, Марія ж прагнула того, що вічне“ („У пущі“). Сього „вічного“, що стоїть понад шлункові інтереси юрби, понад злоби дня, понад гуманізм, пацифізм й інші релігії загалу — сього — „вічного“, з чим живуть і без чого вмирають нації й одиниці — прагнула поетка, змагала до нього. Як Марія в одній з поезій,

„що принесла для Месії олії' пахучої міру,

що не годилась ні в страву, ні в лямпу до світла“,

принесла вона в наш позбавлений творчого ідеалізму світ китицю „абстрактних“ ідеалів, що як „imperium Romanium“ та „іtаlіа fага dа sе“ виривають великі народи з трясовиська самозакоханого квієтизму і лишають приклади героїчного, на що лиш може здобутися людський дух.

Не можемо не добачати великої консеквенції в усіх ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистачальності ірраціональної волі, не зв'язаної ніякими санкціями; постулат боротьби незалежний від того, чи дасться він виправдати аргументами розуму, незалежний від того, чи ся мета взагалі об'єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки — великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і глорифікація сього первісного елементу життя.

Викресана немов з одного кусника бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас — щось зовсім нове. На місце пацифізму — поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах „поступу“, ні „загалу“, ні в „щасті“ на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумав „кращі ідеали“ — волюнтаризм. Замість каритативного жалю до подавлених активну ненависть до переможців, замість так розширеного в нашій поезії розкошування в почутті жалю до подавлених, насолоди у власних сльозах, ніцшівське wendet hart! На місце холодного інтелектуалізму — релігійність фанатика; де досі вихідною точкою бук біль і терпіння, принесла вона ображене почування і унесення гарячкою боротьби. Способом там була — еволюція, в неї — революція. Окруженця, для якого робила — були не „ближні“, а „дальні“, не світ сучасників, а світ нащадків; її люди були не святі, а герої. її герої не маси, а одиниці: Прометей, Іфігенія, Самсон. її чеснотами не співчуття, а відвага, не добрість, а шляхетність. Ії ідеалом не Гарне (das Schone), а Величне (das Erhabene).

Довгі роки перед нею жили в нас мріями, як в'язень, що марить у тісній камері про вікна без гратів і двері без колодок, не маючи сили, ні відваги перетворити сон у дійсність. Поезія Лесі Українки була пробудженням закованого у лапці, засудженого на смерть раба, зірваного з ліжка важкими кроками сторожі, що прийшла його брати на страту; Крик зацькованої, як дикий звір, нації, що своєю елементарною силою нагадувала „aux агmеs“! 1793 року знаменитої статуї Родена тої самої назви. її поезії се був крик нової нації, що нарешті відзискала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіазм іпогіїигі і фанатичну віру в велике чудо. Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідним духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню по Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос сеї стихії, і її віру в злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу, і розпач упадку, і її зловорожу усмішку, і понурий трагізм безпросвітної боротьби, і її горде: „або — або!“ Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів, як твори Монтеня або Рабле були енциклопедією 16-го віку. Як сей останній лунів собою з нашими часами Грецію і Рим, так і творчість Лесі Українки лучила mentalite часів Мазепи і Шевченка з психікою нашої бурхливої доби. М. і. її поезія вперше по Шевченку показала, що українська стихія потрапить сама з себе, з власних сил, із непозичених легенд, ту розгонову силу, якої її заблукані попередники шукали в чужих національних ідеях або в інтернаціоналізмі, хитаючись між ріллею і фабричними коминами, між червоним прапором і гайдамаччиною, між одним і другим берегом, — роздвоєні душі із спаралізованим почуванням і з зламаними думками.

Тут переходимо ми до того, що виводить творчість Лесі Українки поза рамки стисло національної поезії на великий простір, де змагалися, терпіли і гинули великі розвідчики людськості, що хотіли вирвати від заздрих Олімпійців іскру життя. Вже в її розумінні націоналізму слідні були нотки ірраціонального самовистачаючого sіс volo, sic jubео; апофеозу нестриманого пориву, сього вічно живого еlаn vital (скок, розгін, унесення, запал життя), як зве його Бергзон.

З сього то власне національної філософії, — з сеї обкурної волі, сліпого динамізму, що не має імені, ні постаті, якого ми не усвідомлюємо інакше, як через те, що чуємо, як вибухав він у нас. Не дурно уявляє собі поетка сю волю в образі Сфінкса, потвори, „що стала в людях богом“, про яку складалися легенди, „закрашені у густу барву крові...“

„Там списані були усі імення

тії потвори: Сонце, Правда, Доля,

Життя, Кохання і багато інших“,

але поетка думає, що ій

„краще всіх пристало слово Сфінкс,

воно таємне, як сама потвора“.

Збагнуть суть сеї потвори людям не дано, але се не заважає ій панувати над ними, гонити їх проти свідомості до незнано! мети, як перелітних птахів у далекий вирій, по дорозі до якого часто подибує їх смерть. Се було щось як відблиск, як спомин Платанових ідей, як ті „довгі її запальні розмови“, які чула в дитинстві поетка, з яких тепер не пригадає (і слова, але яких „барва... мелодія раптова, тепер, як і тоді (її) бунтує кров“, не дає зав'янути в її душі „диким рожам“ життєвого шалу... Саме щастя, сам світ, який був гарний — для поетки ніщо, коли не знаходить у нім сього свого Бога. Вкриті вічними снігами швейцарські гори не діють на неї, бо вони не діло великого творчого пориву, великої пристрасті. Для неї сі гори — „не мають мови“, бо „людські руки їм не давали ні краси, ні сили;“ бо

„не людська злість яри сі поточила,

не людський гнів громи ті породив“,

що вона бачила і чула в прекрасній Гельвеції. Бо краса творчості вабить її більше, як краса творіння. Навпаки, присутність сього життєвого елану в людині, хоч би його припадковим змістом були „злість“ або „гнів“ — є найвище щастя; хоч би навіть сей „дух Божий хвилював у людині зовсім абстрактно, не маючи ніякої певної мети, ні змісту, як ритм у поета, заки виллється в конкретну форму слів. У чудовім вірші-спомині з дитячих часів, описуючи „таємне товариство“ малечі, що збиралося в звалищах старого замку, пише поетка:

„Яка ж була мета у товариства?

Мета? — „великі“ вже б не обійшлися

без сього слова, ми ж були щирійші:

в нас не було мети. Було завзяття,

одвага, може, навіть героїзм,

і з нас було доволі!“

Ще ясніше висловлюється вона в своїх немногих прозаїчних творах. У життєвій, „як і всякій азартній грі — читаємо там („Блакитна троянда“) — не в тім сила, щоб виграти! Головне — ризик і осягнення мети“. Якої? - „Се все одно! саме ризико, ось що притягає до гри“. Се ризико, ся напруженість волі все стоїть у неї на першім плані: їй все було миліше ставити на карту своє життя, як рятувать чуже“. Небезпека, сама небезпека як така, непереможно вабить її. „Я сама не знаю, — каже вона устами своєї героїні, — що зо мною робиться, коли я бачу огнище пожежі; се щось стихійне, непереможне. Певне, метелик, летючи на вогонь, почуває те саме“ (іdеm). — Сю саму ідею знаходимо у вірші „Епілог“. Порівнюючи революційну молодь, що жертвувала життям, з індійською вдовою, що „йде вмирати на кострищі мужа“, пише вона:

„З вином в руці, весела та хмільна

іде обнять в огні дружину любу.

Хто знає, чи любов, чи просто чад вина

веде її на огнище до шлюбу!“

Поетка, отже, сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, се підсвідоме „я“, без цілі й змісту, ся темна хіть, се міцне вино „з буйних мрій, святої віри, молодого палу“, від якого хочеться кинутися в. бій „з широким розмахом збунтованого валу“, якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду...

Гюго і Ліст звеличили сей абстрактний, непогамований гін — перший в своїй поемі, другий в симфонічній поезії „Мазепа“.

Знав про нього і Верхарн, що блукав в своїй поезії:

„Sans savoir ou“.

Бодлер представляв собі сей містичні їй гін життя в образі мореходів, які

Pertent

Pour pertir:

— Еt sans savоіг роurquoi

disent toujours аllоns!

(котрі їдуть, аби їхати і, самі не знаючії чому, все готові сказати: „Ходім!“). Принагідно порушували сю тему м. і. Ольга Кобилянська (impromtu fantaisie ) і Дніпрова Чайка („Плавні горять“).

Всі вирази на означення сього елану, як і образи, в які його вбирали його жерці, збуджують передовсім представлення руху. Так само і в Лесі Українки, і се надає її розумінню сеї містичної сторони нашої душі незвичайну глибину і смисл, а її світоглядові динамічний характер. її сучасники були в поезії тим, чим атомісти в фізиці. Для них матерія складалася з найменших, незмінних у своїй якості частинок (атомів, молекул), так само і душевний світ. Леся Українка бачила в нім гру живих, вічно рухливих творчих сил. Тамті розуміли світ як щось, що стає. Се, власне, і дало їй змогу знайти одну вищу синтетичну ідею для всіх противенств життя, що лучила його протилежні бігуни. Бо лише рух нищить противенства бігунів, бо лише хто не тратить з ока безнастанну квантитативну зміну якоїсь одної речі, може розуміти її перехід у кваліфікативно іншу (дня в ніч, білого в чорне), поставити між ними знак рівності, об'єднати одною формулою, здавалося б, виключаючі себе суперечності. Віра в таємничу єдність, тожсамість усього існуючого — і є вірою Лесі Українки. Я звертав уже на се увагу, коли говорив про її розуміння добра і зла. Одною ідеєю охоплює вона: і смерть, і життя („Три хвилини“), теперішність і вічність („Магомет і Халіджа“), можливе і неможливе („Соntга spem sрего!“), правду і брехню („Кассандра“), ненависть і любок (Товаришці на спомин“), чесноту і гріх („Грішниця“), жадобу крові і милосердя („Негода“), звичайних людей і святих („Свята ніч“), Бога і потвору („Сфінкс“). Для неї, що дивилася з динамічної точки погляду на світ душі, всі поняття обіймалися одною вищою ідеєю енергії і руху; вони покривалися взаємно десь у далечині, як для математика паралельні лінії, пін, продовжені (в руху!) в безконечність, сходяться десь там у далекій височині. І дійсно! Хіба одно з тих понять не пов'язане містичними узлами з другим? Хіба не лежить в істоті одної і тої самої божественної сили об'являтися поділеною, раз через свій позитивний, раз через негативний бігун? І чи взаємна залежність обох їх не є есенцією життя? Хіба поетку не навчила творчої ненависті її любов? Хіба Люцифер не був упавшим ангелом? Хіба вона не вчила, що лихо потрібне для позитивного героїзму і для добра? Чи, по її думці, шлях до сього останнього не йшов через зло? Чи вона не рвала квіти своєї поезії, кривавлячи терням серце? Чи в святім письмі не написано:

„Не оживеш, аще не умреш?“ І чи сього самого не вчить і вона, даючи нам („Оргія“) чудовий тип грецького співця Антея, що, запрошений потішати на учті римського мецената, задушує себе струною з лютні зі словами: „Товариші, даю вам добрий приклад!“ Чи в сім образі, як в образі Кармен, що волить згинути, як зігнути свою волю, не вказана велика ідея відродження через смерть? Ідея безсмертності волі через добровільну смерть тих, що її носять у собі?

Леся Українка знала на сі питання лише потакуючу відповідь. Важким для неї був сам рух, а не те, звідки йдеться, пі те, куди йдеться; сей безнастанний рух, піднесення і упадок, вічний перехід одного в друге, що нагадує гру хвиль на морі, де гори раптом обриваються в провалля; провалля в горн; рух, як вираз великої, передвічної, всеобіймаючої сили, що криє в собі всі суперечності; як та потуга, що крила в собі тьму і світло, заки, сепаруючи їх, не створила в раптовім творчім елані наш світ.

Пшибишевський називає таку філософію особливою оцінкою життєвих проявів, не відповідно до їх користей або некористей для нас, лише „після напняття людської душі чи в злім, чи в добрім“. Сеї самої думки тримається і Леся Українка. Вона також не розрізнює пристрастей по їх змісту, лише по їх великості і силі (гл. цит. твір у „Нов. Громаді“). Для неї лиш те творить життя, що постійно переливається через границі, що вічно повстає наново, як Воскреслий, що „смертію смерть поправ“; як її улюблений Прометей, що підніс руку на свого пана і Творця. Для неї — лише сей вічний шал творчості, ся вічна ребелія не дають міцним націям зледачіти в нещасті, ані здегенеруватися в щасті; лише сей шал зуміє обернути нудний світ в хаос, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише хто розуміє се, потрапить співати гімни життю і смерті, любові й ненависті, добру і злу, тернам і квіткам, святині й темниці, вину й крові, гімни одваги і ризику!

Сими своїми ідеями касувала вона наші представлення про початок і кінець, „нині“ і „митра“, ставлячи над всім ідею вічного руху. Сими своїми думками вона перша поставила над зрівноваженою красою мрій і терпіння — красу духового пориву, красу змагання людської душі, що, прикута до землі, пнеться до неба, що любить блукати над краєм провалля, над краєм незнаного, раю чи пекла — все одно, аби лиш шукати нового. Під сим оглядом була поезія Лесі Українки в нас чимсь новим. Підкреслюючи момент волі в своїй поезії, наближується вона до шопенгаверського волюнтаризму. Для неї, як і для тамтого, воля хоче не тому, що відчуває брак чогось і бажала б сей брак усунути, лише безпричинно; і лише тому, що вона хоче, відчуває вона як брак те, чого припадково хоче, чого ще не осягла. Для неї мета волевого зусилля не в максимумі почуття задоволення, але в нормальнім виявленні життєвої активності життєвої енергії. Не гедоністична, лише чисто енергетична мотивація волі є підставою її світоогляду. Сими нотками своєї творчості ставить себе Леся Українка поруч із такими апостолами культу енергії, як Стендаль, Меріме, Стівенсон, Ніцше, Карлейль, Роден, Барбей д'Оревілі, Гойо або д'Аннунціо та іншими піонерами нової релігії, що має відродити наш безвірний, хорин на волю вік. Сими ж нотками вона так різнилася від своїх сучасників, жреців розслабляючого почування і пасивної любові до позбавленої всяких трагічних моментів краси.

Ії стиль був точним відбиттям її світогляду. Вона сама дала нам характеристику головних рис її стилю, пишучи про мову так званих пророчих утопій (які вона відрізняла від інших). „Форма пророчої утопії — пише поетка в уже згадуваній статті в „Новій Громаді“, — як і пророчої, поезії інша. Замість епічно-спокійного тону, певного в безперечній для всіх правді того, що віддається, замість простоти стилю знаходимо тут запал і завзятість, повний брак об'єктивності, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обіцянок, віщувань, жалю, надій, гніву, — всі почуття, всі пристрасті людського серця відбилися яскраво в тій огненній ліриці... Навіть сама техніка фрази виміряна свідомо на те, що тепер звуть суггестією.

Кожний образ, кожна імперативна фраза повторюються двічі... різкими виразами рівної сили і через те силоміць западають у пам'ять, заглушають голос критики в думці читача. „Таким був і стиль поетки! Інші оперували переважно ідеями і поняттями, з якими лучаться звичайно певні емоції, певні переживання душі; Леся Українка малювала нам самі сі переживання. Не те, як вони виявляються в словах і поступках, показує вона нам, лише суггерує читачеві стан душі на межі між свідомим і підсвідомим; не втискає своїх ідей в вузькі рамки трафаретних і ясних понять, лише спускається в ті рембрандтівські темності, де формуються контури почувань і родяться містичні суті речей. Для неї мова понять була затісна, вона була проти етикеток, що відбирали почуванню його безпосередність, зафіксовуючи те, чого не можна було зафіксувати. Як в образі Годлера „Реформація“ (присяга, ліс піднесених до гори рук) не можна добачити певноозначеного конкретного почуття (змова борців за свободу? нарада бандитів? зрада?), лише загальний зміст: однодушність, так і в творах Лесі Українки тяжко дошукатися ясно означеної суті емоції. Замість того суггерує вона нам лише її рід і ступінь. Вона не конкретизує змісту емоцій, і сим її поезія наближається так до музики. Як і ся остання, відкривала вона абстрактний порив душі до ближче неозначеної цілі; віддавала те, чого не виразити образами, пі поняттями, la chose en soi. Інші малювали образи, зрозумілі для думки, ясні для ока, і описували боротьбу „народу“, „міліонів“, боротьбу „за щастя й волю“, за „поступ“. З одної сторони — „дух, наука, думка й воля“, з другої — „пітьма“, що зводять між собою бій. У них бачимо ті акти, з якими лучаться певні емоції, а сі емоції конкретно означені що до їх змісту і мети, на яку звернені; бачимо нарешті — знов у живих образах — тих, кого сі емоції хвилюють, чуємо речі, про які говорить нам схвильована людина, але — не бачимо видимої емоції того, хто говорить. Якою ж іншою мовою послугується Леся Українка! її не вабить ні „поступ“, ні „щастя“, лише — „верхівля золоті“ гір, осяяні малиновими променями заходячого сонця; вони тягнуть її до себе, як усе велике, а неясне, як сонні примари, — як її муза, як „путь на Голгофу“, як непевне море, як „сон літньої ночі“, як „зірниця“, що спалахує крап неба, як „червоні квіти“ щастя, що ясніють десь „геть за річкою, там на сході сонця“, як хаотичні видива, до яких рветься спрагнена чину, напружена, неначе готова пірватися струна, людська душа.

Вона не потребує малювати нам акти перенятої гнівом або іншою емоцією людини, аби суггерувати нам свої переживання; вона знає секрет безпосередньо малювати їх, заражати нас своїм настроєм.

Коли ви читаєте, напр., сей вірш:

„Гримить! Тайна дрож пронимає народи,

Мабуть благодатная хвиля надходить,

Мільйони чекають...“ —

то, властиво, не відчуваєте ні сеї дрожі, ні сього чекання. В коротесенькім вірші Лесі Українки „Горить моє серце“, де нема ні одного слова ні про дрож, ні про чекання, — ви мимоволі заражаєтеся напруженим тремтінням душі поетки і повним страху ожиданням душевної кризи, що незадовго виллється нестриманим риданням... В безперечно сильнім вірші Франка (згадую Франка не тому, щоб важився оцінювати нижче від Лесі Українки його геніальний поетичний хист (цитовані вірші не типові для нього), лише тому, щоб порівнювати величини м.б. рівнорядні). „Каменярі“, образ працівників, що „рівняють правді путь“ і що ідуть з „молотами в руках“, не викликає враження такої неприєднаної жадоби боротьби, як маленька поезійка Лесі Українки (у „Відгуках“), де вона, повна зневіри, спершу питається:

„Чому ж я мушу слухати наказу?

Чому втекти не смію з поля честі

Або на власний меч грудьми упасти?“

Чому вона має все нести

„святую оріфламу з пісень, і мрій,

і непокірних дум?“

а потім кінчить:

„чому на спогад сих покірних слів

рука стискає невидиму зброю,

а в серці крики бойові лунають?“

В сім вірші нема такої конкретизації, як у першім, нема образу озброєної людини (з молотом в руках!), ні образу самої боротьби (поетка лише готується до неї), але враження сильніше. Так само, коли вона говорить про релігійне почування, в неї не знайдемо ні Божества, ні чиїхсь рук, простягнутих до нього, — ні, вона малює сам релігійний екстаз одержимого ним. В його очах, в виразі лиця, але не в його руках і трафаретних словах. Змагання передових борців за свободу представляє собі не в виді барикадної боротьби, ні навіть в образі каменярів, що лупають скалу, лише в виді „голосів відважних, вільних“, що розляглися в хаосі (Fiat nox!). Вони лунали, мов „гукання в лісі“, мов Веберівські фанфари в „Обероні“. Не знати чиї, не знати які, не знати до кого — коли повні експресії, що так чудово віддавали суть емоції, яка хвилювала поетку. Вона не малює тупоту ніг „мільйонів“, обнятих гнівом, ні повалених на землю, подоланих, — але зате саме почування гніву, образи, сорому, жалю, помсти, самі змагання і тремтіння душі такими, якими ми їх відчуваємо, коли переживаємо подібні зворушення. Вона не називає по імені сі зворушення, говорить лише про тую „іскру“, що „чує пал її в своїй душі“, про „пожежі пломінь непокірний“, що їсть її серце, про „крики бойові“, що лунають у нім, про „невидиму зброю“, що стискає її рука, про те, як її „серце кидалось, розпачем билось, завмирало в тяжкій боротьбі“, про „змагання криваве“ її душі, про „пісню безумну, що з тучи повстала“, що тріпочеться, „мов хижая птиця“, і „ранить, як тільки (вона) хоче приборкати її силоміць“ — про руки, що „зводяться від судороги злості...“ У інших — оповідання, у неї немов чуєте, як пульсує під вашою рукою стривожене серце. У інших — слова, у неї — ніби бачите скривлене пристрастю, болем або ненавистю обличчя того, хто переживає емоцію. У інших — пізнане змислами, заведення під рубрику того чи іншого поняття, в неї — пережите самою душею, самий механізм таємничого світу внутрішніх переживань... Сим осягла великого враження, викликаючи у читача ті самі яскраві зворушення, що переживала вона. Се може видатися парадоксом, але власне ся „абстрактна“, ся „неясна“ її мова є причиною інтенсивності викликуваних її поезією вражень. Бо коли уживати для малюнку виразних контурів, коли ідею боротьби завше уособляти в „народі“, що повстає, а ціль сеї борні — в „щастю“ й „волі“, то се робить так само мало враження, як малюнок, де всі зігнуті форми видаються лініями кола, все обличчя єгипетськими профілями, а місячне світло конче в виді червоної діжі над обрієм. Леся Українка свідомо уникала сього способу малювання, віддаючи ціпу хаотичну, часом дисонансову гаму наших підсвідомих почувань, що, як нічні хвилі на морі, постійно переливалися одно в друге, але, як і вони під час фосфоресценції, іскрилися плавким вогнем правдивого почуття. Вона скупа на стисло означаючі слова, але саме се надає її творчості таку вимовність: найширший акт обжаловання про убивство в афекті не віддасть так добре почувань убийника, як оповідання його самого, коротке, уривчасте, не пов'язане, але націховане правдивим пережитим почуванням. Штука бути нудним полягає, власне, на тім, щоби сказати все, а як часто недосказані слова і урвані речення говорять більше, ніж довгі розмови... Се мав, мабуть, на думці й Гесіод, коли казав, що „половина є більш, як ціле“. Мабуть, те саме хотів сказати і Маллярме своєю фразою, що в поезії „треба, щоб не було нічого, опріч алюзії“. Алюзія і метафора — несподівані, яркі, глибокі думкою — се і є головні засоби, до яких удається Леся Українка в своїй творчості. З одної сторони позволяють вони їй уникати немилого їй ясного формулювання, називання того, що переживає; з другої — при помочі сих засобів, особливо ж при помочі ризиковних порівнянь удається їй розширювати до безконечності асоціації, збуджені якоюсь ідеєю; порівняння, кинуте немов несподівано, часто в формі запиту, тягне одну думку по другій, не даючи їм завмерти, як звукам акорду на роялі, коли рука, замість відірватися від клавішів, затримується на них... Інші старалися вхопити якоюсь назвою, якимось іменем неясні рухи душі, вона так і називає Сфінкса Сфінксом, але малює його так, що ви мимоволі відчуваєте істоту сеї загадкової потвори. В її логіці і асоціаціях не раз чутно логіку того, що снить, але тим яркіші її образи, а коли не раз її слово бринить жахливо і дивно, як усмішка або як говорення крізь сон, то й тоді не можемо позбутися німого подиву перед інтенсивністю того внутрішнього життя, що посилає нам і сю усмішку, і сі слова і де не можемо ми сягнути духовим зором.

Стараючись рисувати, оповідати, представляти зрозумілими для ока і розуму рухи душі, убираючи їх для того у відповідні образи або поняття, деякі сучасники Лесі Українки відтворювали смислові переживання, вона — душевні. Ся різниця, істотна для розуміння творчості поетки, стане яснішою, коли порівняємо аналогічні противенства в малярській штуці, напр., межи штукою Рубенса і Рембрандта. „Спільне обом сим майстрам — пише О. Гравтоф — полягає на тім, що обидва стремлять до уконкретнення світу явищ; їх розходження — на тім, що Рембрандт конкретизував душевні переживання, а Рубенс — смислові.

На „Зняттю з хреста“ Рубенса в Антверпії мотив чисто формальний: зняття і схоплення мертвого тіла шістьма особами представлене чисто смислово і функціонально. Шість осіб згрупували коло трупа, що зсовується в діл, для спільної акції так, що завдання кожного з них можна ясно зауважити, а в образі видко ясно, що головний тягар тіла, яке зсовується в діл, підтримує Іоан; що другий юнак, стоячи на драбині, тримає покривало зубами, не даючи Христові упасти, держачи його лівицю правою рукою. Так само легко відчитати з образа функції інших ділаючих осіб, ясно, де вони стоять, як вони тримаються... Їх очі не перейняті величним значенням того, що відбувається, лише стежать із чисто смисловим напруженням (у противність до душевного напруження) функціональне розв'язання задачі... Рембрандт не дає в своїм „Зняттю з хреста“ сеї функціональної ясності поодиноких членів кожної постаті. На образі Рембрандта не все можна пізнати ясно позицію і заховання кожного. Невиразно тримає свою руку Іоан. Не розуміємо гаразд, як він може зносити головний тягар трупа, коли його голова відвернена від його важкої роботи, а обличчя немов застигає в якімсь афекті: — тягар мусив би вислизнути йому з рук. Ті, що помагають йому, нібито йому, по обох боках драбини... в них не слідно жодного напруження мускулів так, _ що не можна набути враження, щоби вони дуже-то помагали Іоану. Так само, коли міряти Рембрандта міркою Рубенса, мусить ударити невідповідне смисловим досвідам освітлення образу... У Рембрандта вражає передовсім духове життя осіб. Особливо приковує увагу Іоан, який тримає па своїх раменах цілий тягар і з глибоким зворушенням глядить угору в обличчя Умерлого. З точки погляду віддання виразу душі добре, що се враження не затирається через пересадні рухи і напруження м'язів інших осіб. Добре також, що освітлення не паде рівномірно на всіх, що згасле тіло Спасителя являється немов джерело світла, що виходить від нього... В той час, як спільнота поодиноких осіб у Рубенса лежить в їх замисловім і функціональнім угрупованні, постаті Рембрандта з'єднані любов'ю і повагою перед мертвим... Тут Христос являється не як якийсь мертвий1, коло котрого пораються, лише як Мертвий, в якім світилося Вище Світло, що виходить від нього навіть по смерті...

Власне функціональний спосіб малювання — зовсім чужий Лесі Українці. Коли ми читаємо вірш:

„Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою,

Міліони радо йдуть“, —

то тут ми бачимо, власне, се чисто смислове, чисто функціональне зображення речі, яке знаходимо у Рубенса. Завдання і функції кожного з ділаючих ясно віддані, але — не почування, що їх одушевляють. Є оповідання, але нема виразу стану душі.

У Лесі Українки інакше: в однім вірші описує поетка боротьбу зі своєю тиранкою-Музою, якій вона хотіла вже була відмовити послуху

„..і дати велику присягу, що в світі

ніхто не почує (її) невільничих пісень“...

Та муза показалася сильнішою, і, подолана міцнішою волею, каже поетка, звертаючись до неї:

„Ти глянула поглядом владним, безжалісна Музо,

і серце моє затремтіло, і пісня моя залупала“...

її муза, отже, не зве її, а вона за нею не іде, ми „бачимо“ не заклики, не рухи, лише погляд Тиранки і повне екстазу тремтіння серця поетки, подібне до погляду, яким дивиться Іоан на Христа: ціла сцена схоплена не функціонально, як у першім вірші, а „rein seеlisch“.

Подібне і в перших віршах, напр., в „То bе ог nоt tо bе“. Так само без відповіді лишає муза її наповнене сумнівами серце, тільки „очі її спалахують вогнем“, а ''барвисті крила угору здійнялись і сплеснули“, і знов рветься до неї душа поетки з словами:

„О чарівнице, стій, візьми мене з собою, линьмо

разом!“

Знов нема нічого ні про „зве“, ні про „іде“, нічого ясного для ока. Ділаючі особи з'єднанні як у Рембрандта, лише великим напруженням почування, що йде від одного до другого, а їх функціональна залежність на образі так само неясна іі затерта, як у тамтого. Сею своєю здібністю віддавати найсильніші душевні зворушення за допомогою мінімуму зовнішніх рухів — взагалі талант Лесі Українки нагадує Рембрандта.

Нагадує вона його ще під деякими іншими оглядами... Як і він, віддає вона в своїх творах, уживаючи німецької термінології, не das Sеіn, лише dаs Werden якогось почування: саме почування, його генезу. Кладе натиск не на якийсь зафіксований момент, до якого досягла емоція; не на її вихідну, або найвищу точку, лише на саму сю траєкторію, яку переходить почування від хвилі зародження до його зеніту, коротко кажучи — на почування в руху. І при тім таке, яким воно є: з мінливим змістом, з вічними переходами від одного екстрему до другого. Співаючи нам свою „пісню безумну“, вона не затримується па однім акорді, ми чуємо і той, що лише відшумів, і неясні натяки того, що має прийти, як в увертюрі до опери, де то тут, то там звучать уривки пізніших мелодій; ми бачимо, як ся пісня „з туги й розпачу вродилася“ та як вона „за скритий жаль помститись хоче“. Ми не лише чуємо „потужний гук“ органу в її поезії, але й те, як вона його „видобуває“. Ії пісня не бренчить як готова, викінчена мелодія, лише виривається на зверх „немов ридання, що, довго стримане, притлумлене, таїлося в темниці серця“...

У інших імпульс лежить поза обсягом переживань, він є або далека і чужа „мама-природа“, що вказує „серцю (чужому!) безмірні простори“, в „думах (чужих знову!) розпалює дивні вогні“; у Лесі Українки — інакше. В крові і нервах власного „я“ шукає вона ту силу, щоб розвіяла смуток її душі „міцним напрасним натиском бурі“ її власних слів; вона не чекає наказу згори, лише з власних слів хоче викувати „оправу для мечей“, а голоса її музи, що кличе її до бою, не можна розрізнити від того, що розлягається в самім її серці. Ії внутрішні переживання не є щось застигле, що лише в однім своїм моменті виявляються в людині — потребуючи імпульсу зі сторони; в неї всі моменти переживання живі, бо посідають власну здатність рухання, переходити один у другий, від імпульсу аж до найвищої точки; є імманентні тому, хто їх переходить; хто, як і Леся Українка, бачить і віддає їх у ненаснім руху, в їх найрізнородніших формах, від моментів найглибшої зневіри до хвиль найвищого унесення. Тому віддає вона не тільки зміцнення, зріст одної й тої самої емоції, а й перехід одної в другу, часом зовсім протилежну. У ангела, що з'являється їй — „в усміху ненависть і любов“: бо одна стало переходить у другу. Один з її сучасників віддає сей перехід віршем: „хто з злом не боресь (хто не ненавидить зло), топ людей не любить“. Леся Українка каже: „що ж, тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив“. Замість ствердження даного стану душі, замість двох презенсів, один презенс і одне минуле, в цілім — враження руху, переходу одної емоції в другу. В „Жінці Данте“ бачимо не лиш осяяну славою Беатріче, а й зігнуту постать жінки Данте, бачимо її сльози: „по тих сльозах, мов по росі перлистій, пройшла в країну слави Беатріче“; та, чия усмішка вродилася із сліз. Природу восени, що „гине вся в оздобах, в злоті“, порівнює вона з „конаючою вродливицею в сухоті“, що посилає свій останній усміх. В „Давній весні“ бачимо реконвалесцентну, в лиці якої втіха з приверненого життя лучиться з мукою від щойно перебутої хвороби, як у Христі на образі Рембрандта „Вечеря в Емаусі“ — бачимо в Воскреслім зжовклий і зболілий труп, що пізнав, що то є холод домовини... В обох випадках — не вирваний, скам'янілий момент переживання, без його „вчора“ і „завтра“, лише — смерть і життя, невловима гама переживань, що не дають зафіксувати на ніякім моменті; динаміка цілого, нерозірваного почування; таємнича лабораторія душі, де ні представлення, ні поняття не мають доступу, де все є в стані плинного хаосу, все — „im Werden“; де стираються границі між минулим, теперішнім і майбутнім, всім і нічим.

Сей характер чогось невловимого, вічно плинного надає поетка своїм переживанням ще м. і. тим, що, допроваджуючи напруження майже до найвищої точки, вона раптом уриває його, не ставлячи точки і полишаючи у читача враження, що раз початий рух міг би продовжуватися в нескінченність. Вона не показує нам місця, де рух має припинитися, як се робиться, напр., у вірші „Каменярі“ („а щастя всіх прийде по наших аж кістках“ — певність, круг замкнений). В цілім ряді поезій („Відгуки“, „Жидівська мелодія“, „іфігенія“, „У пустині“) — перериває вона емоційне напруження або запитанням, або кількома точками, або припущенням, або малює нездійснене бажання і пориви („Хотіла б я уплисти за водою“, „Чом я не можу злинути угору...“? „Чому ж я мушу слухати наказу?“), викликаючи злуду чогось початого і нескінченого, як дзенькіт тої арфи, що „ще довго бриніла“, як відлетів уже пустуючий вітер, що торкнув її струни. При тім залюбки послугується дієсловами замість субстантивів, прокладаючих шлях тому „Еntsubstantivierung“ поетичної мови, яку кладуть в голому своєї творчості молоді німецькі експресіоністи.

Зливаючи контури поодиноких почувань в одну вічно хвилюючу цілість, Леся Українка знала ще іі інші ефекти, щоби віддати враження безнастанного руху. Се знов ті самі, що їх уживав згадуваний мною голландський майстер на своїх образах: світло й тіні, світляні контрасти, гра барв. І не дивно! Адже світло є одним із тих смислових представлень, через які маніфестується нам ритміка руху, і ніщо, може, не дає нам такого представлення про рух, як степеновання світла й тіней; як світло, що поволі видобувається з темностей або що сходить до них. Сі контрасти світла й тіней чудово використовує Леся Українка в своїй поезії для внесення до неї моменту руху. Вона взагалі дуже часто думала барвами. Появу Христа малює вона як „світло опівночі“, як „заграву криваву“, як „світло“, якого „темрява його окруженця до себе не приймає“ („Одержима“). З'явлення ангела бачить вона як „темно-червонеє світло“, що „розсуває темряву ночі“. Злий геній приходить до неї, як „темна постать“, що з'являється „у світлі“, а добрий дух — як „якась тінь“, що „у тім сяйві з'явилась“, що посилає до її хати місячний вечір. Коли їй треба змалювати прихід тріумфуючої весни і викликане нею пробудження її „мертвого серця“ — вона рисує, як заглянули до її вікна „від яблуні гілки“, як „замиготіло листячко зелене“ й „посипались білесенькі квітки“ до її темної хатини.

Коли вона хоче віддати змагання і кидання свого серця — вона малює „тиху ніч чарівницею“, що „покривалом спокійним широким“ розстелилася над селом, — і ясні зірниці, що, розриваючи тьму ночі, прокидались край неба, „мов над озером сплячим, глибоким лебідь сплескував білим крилом“ — скрізь мінливі світлові ефекти, що незмінно викликають враження руху: враження вічної боротьби між страхом і надією, між поривом і спокоєм, що відповідають безнастанній боротьбі світла й тіней.

Всі сі засоби її техніки: віддавання не актів, з якими лучаться емоції, а самих емоцій, підсвідомих рухів душі; не смислових вражень, а душевних переживань, нарешті — зображення почувань в руху, не в їх статиці, а в динаміці з усіма згаданими щойно оригінальними способами, уживаними для осягнення сього ефекту — всі сі засоби, сполучені в цілість, дають систему майже геніальної техніки. Для неї ся техніка була логічно конечною, бо розуміти світ як волю — значить розуміти його як рух, як те, що стає. Від сього погляду до її техніки — один лиш крок. В сім енергетичнім, я сказав би, гераклітовім розумінні життя, що проглядає і в думках поетки, і в її стилю і що так наближає її до нових течій в європейській поезії і філософії, і лежить її колосальне значення для нас. Та ще в тім, що не мала вона в собі нічого з вульгарності або з примітивності, нічого з роздвоєності її сучасників чи попередників, а непохитне почування і велику силу відсвіжуючих, глибоких і оригінальних думок, на що була в нашій поезії правдива посуха.

Правда, й інші говорили не раз про те, що й Леся Українка, тільки, як патер у „Фавсті“, — mite in bischen anderen Worten... їх стиль є інший, а звісно, що в поезії стиль, як у музиці тон, робить усе. Можна писати не знати які пристрасні слова, а читач не може позбутися враження, що вони писані лише чорнилом і пером, а не кров'ю серця і соком нервів. До Лесиного ж стилю можна цілком застосувати слова Мюссе: „On n'есгіt раs иn mot gue tout l'еtге nе vibге“. В неї жодне слово не пишеться без того, щоб не вібрувало, не тремтіло ціле її єство. Хотіти порівнювати її стилі зі стилем інших, се порівнювати примітивні, хоч, може, й гарні, народні пісні з бетховеновими сонатами. Се значить порівнювати листи ап. Павла до Римлян із недільною проповіддю маломістечкового священика до своїх парафіян. Між її стилем і стилем інших така сама різниця, як між революцією і відозвою; між науковим рефератом і вічевою промовою, перериваною оплесками і криками, взиваючою до моментального чину; між професорським викладом і екстатичною філіппікою Марка Аптонія над труною Цезаря.

Не дивно, що її в нас мало розуміли. Що спільного мали ті часи самозакоханої і задоволеної всім духової Бідермаєрівщини з пафосом Лесі Українки? Адже і в пророцтва грецької Кассандри не вірив ніхто, опріч Геракліта, що один не признавав стагнації світу і учив, що „війна є батьком усіх речей“. Як же ж могли увірувати в українську Кассандру її компатріоти, що з ідеї стагнації зробили собі Бога? Вона, що проповідала смерть, кров і руїну, робила на своїх земляків не більше враження, як його був би зробив у гоголівськім Миргороді пророк Єремія, коли б так могло статися, щоб він там з'явився... Як усяка замкнута в собі і в суті речі смутна натура — була вона далека загалові, бо не допускала до жодної фамільярності. її пафос не грів його, а дешевої сентиментальності в ній не було. Загал інстинктивно чув у ній щось вище від себе: одна причина більше, щоб оминати її. Блиск її таланту, може, й сліпив їм очі, але не огрівав їх примітивні серця. Тому й видавалася вона їм, немов та осінь з її яскравим, але холодним вже сонцем, з її блискучим, але пожовклим і мертвим листям, з її хризантемами, що чарують зір, але не пахнуть. Вона сама „як осінь умре“, що „передсмертний її спів“ пролетить над рідним краєм непомітно: „вітер лине отак над болотом, де й вода вся важка, мов свічадо тьмяне“ або „як вихор через морс льодове“, без сліз, без спочування. А може, не розуміли її тому, що не було в неї того сентименталізму стомлених душ, що тягне так до себе слабі натури? З аристократичним pudeur не допускала вона нікого до святая святих своєї душі і не зносила привселюдного плакання. Сльози, що примиряють із життям і з авдиторією, не затримуються довго на її очах. Навіть моменти зневіри, що приходять до неї вночі, не можуть випогодити її стомленого чола, ні зм'якшити її суворого серця. Вона жде „тих страшних ночей“, та не для того, щоб упасти навколішки перед Всемогучою Силою — (образ, що так наблизив би до неї охотників розкошувати в чужій біді і потішити звихнені душі). Ні, щоб своєю непереможною гордістю розпалити той вогонь, „де жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця“. Я вже зауважив угорі, що й їй була доступна погідна муза ніжної поезії, але вона свідомо не плекала сеї сторони свого таланту. Тому звучали в неї сі нотки як туга за чимсь гарним, але безповоротно втраченим. Від неї ждали чутливості „Молодого Вертера“ або „Марусі“ Квітки: се б, певно, примирило її з земляками. Тільки вона сього не мала. Бо

„де візьметься у птиці віщої

коханий погляд голубки, що воркує?“

Для того так мало стрічаємо в неї еротичних віршів. Ся незвичайна жінка, що, мов прикута па позорниці, стояла, паленіючи зі стиду за зганьблену націю, задивлена в криваву, а так сподівану хвилю пробудження народу — мало що з свого почування могла віддати Еросові. Хоч вона й була поеткою демосу, та все ж її хист попри все те зраджував деякі аристократичні риси. Бо демократія має свої домагання до літератури. Вона погорджує еспрі, уважаючи його, як Руссо, за щось аристократичне; любить імагінацію і ставляє її понад глибину думки. У Лесі ж Українки очитаність іде в парі з блиском її незрівнянного еспрі, а глибина думки сміло може стати поруч з її даром виображення. І лише в однім не грішить її талант супроти вимог демократії: він повний безпосереднього почування і великої пристрасті. Але — як ми вже бачили — як сей її пафос своїм змістом був чужий її сучасникам. Він не був ані такий примітивний думкою, як, напр., пафос Некрасова і його наслідувачів у нас, ані такий розхристаний формою, як пафос поетів комунізму. її пафос, не тратячи ні крихти зі своєї вулканічної сили, чарує найбільше розвинений літературний смак.

Ще одно надає її поезії приваблюючої сили: се ЇЇ дівочість. В тузі за моментом боротьби і подвигу писала вона в одній своїй поемі, з якою насолодою вона б

„упилася щастям перемоги“.

Се упоення їй не судилося. Те, про що вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона „себе вогнем спалила власним“, не дочекавшись сподіваного моменту щастя... Тому була її поезія тугою за щастям, а не насолодою ним. Тому й має вона таку дивно непереможну суггестивну силу для нас, що в пій стрічаємо пристрасний, але нескінчений порив. Не знаходимо в ній пісні тріумфу, але зате і жадних нот оспалості і несмаку, сеї природної реакції всякого упоєння.

Вона мріяла віддати себе цілу справі нації, „спалити молодість і полягти при зброї“, але в тисячний раз справдилася на ній знана приповідка: nemo ргорhеtа іn раtгіа suа! Говорячи про той вогонь, що

„висушив її дівочі сльози“,

що

„мов пожежі пломінь непокірний“,

чула вона в своїй душі, типе вона, що

„він, може б, міг на олтарі великім

палить великі жертви всеспалення.

Та де ж ті олтарі?“

їх ще не збудувала їй рідна нація. Се, може, станеться пізніше, коли всі зобачуть у ній те, чим вона була: тою, що наново з незнаною досі силою і елеганцією форми нав'язала нитку літературної традиції, обірвану в 1861 році, традицію „Сну“ й „Заповіту“.

Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що се неправда, або не ціла правда. Бо се засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійснимого, — сю маленьку жінку з душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люде, що живуть так інтенсивно, живуть коротко.

Ії голосу не дотували за життя, і вона була в нім застрашаючо самотньою. Тою самотою, котру зносити потраплять лише такі затяті душі, як та, що її мала вона; як люде, повні глибокої віри в своє покликання. Але подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Краска сорому, що горіла в неї на лиці, за націю, тепер не палила б її обличчя. Пляма рабства, що тяжіла на нації — змивається кров'ю тих „месників дужих“, про яких мріяла вона. Як би не скінчилося їх діло, до якого кликала поетка своїх оспалих земляків, ніхто вже не назве сеї нації „паралітиком на роздорожжі“. Іскра людської і національної гідності, що її хотіла поетка, як Прометей, вирвати „з рук заздрих Олімпійців“, як частинки з попелу Титана в легенді про Діоніса, перейде в кождого з її духових нащадків. Чим не скінчилося би страшне змагання, в котрім зпеможується нація, всі, навіть духовні противники поетки, що не зрозуміли її пророчого шалу іі її жорстокої правди — муситимуть скорше чи пізніше, як перед труною Кошута недавно Мадяри, зложити вінець із написом — „Ти переміг!“ А може, сі змагання вже тепер приведуть до здійснення цілого ряду поколінь?

Тоді нація, певно, хоч би й пізно, але визнає як одного з своїх духових вождів ту слабу жінку, чий віщий дух ще в темну ніч перед пробудженням народу вказував йому страшну й величну путь безумства іі слави. Тоді останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону — збудованого своїм великим людям вільною нацією, яку вона так немилосердно картала і так безумно любила...

1921

Дмитро ДОНЦОВ



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.