Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

ВИННИЧЕНКОВА МОРАЛЬНА ЛЯБОРАТОРІЯ

У відомій сцені з першого акту „Гамлета” старий Полоній довго повчає свого сина Ляерта й кінчає свої поради словами:

А головне: будь вірний сам собі,

І вже за цим іде, як ніч за днем,

Що й з усіма не будеш ти нещирий.

Прощай. Хай ці слова в тобі дозріють

Шекспірівські слова „to thine own self be true” (будь вірний сам собі) з часом перетворилися на крилатий афоризм, в якому міститься велика моральна мудрість. Суть цієї мудрості! ніщо інше, як Винниченкове „будь чесний із собою”. І як це не дивно, хоч суть та сама, але Шекспірові ніхто ніколи не закидав, що в тих його словах ховається формула на виправдання цілковитої аморальності!, натомість Винниченка засуджували й далі засуджують за пропагування цієї, мовляв, „нової моралі”. Немає можливості! ні потреби наводити слова різних рецензентів, критиків, приятелів і ворогів, щоб довести, що з а суд був одностайний. Оцінка Винниченка як апологета й проповідувача скрайнього індивідуалізму й суцільної аморальности росла й поширювалася так безперешкодно, що стала загальноприйнятою істиною. Вистачить як доказ цього навести маленьку цитату з „Енциклопедії українознавства” — твору, як відомо, довідково-об'єктивного характеру. Людина, яка не читала творів Винниченка, а хоче довідатися щось про нього як письменника, читає таке:

„Винниченко раз у раз повертається до образу егоїста-циніка, який відкидає загальноприйняту мораль в ім'я „чесноти з собою”, що дозволяє будь-який вчинок, аби лише „воля, розум і серце” його одностайно схвалювали. В гострих колізіях виступає галерія гістеричних, хворобливо-безвільних, хистких у переконаннях і поведінці персонажів”.

Ніяка енциклопедія не претендує на вичерпну аналізу літератури, а радше на передання об'єктивної інформації. Та в випадку Винниченка мені здається, що Енциклопедія не так передала об'єктивну інформацію, як прийняту оцінку. Оцінка ця постала в головному через те, що читачі більше звертали увагу на застосування етичної засади „чесності з собою”, ніж на саму засаду, сприймаючи при тому ілюстративний матеріял як повчальний. На Шекспіра не накидалися, бо він не ілюстрував „вірности самому собі”. Винниченка ганили за те, що не розуміли, попри його особисті пояснення, його підходу до моралі, а його літературного способу опрацьовування етичних дилем і поготів.

Наївні порівняння Винниченка з Арцибашевим, Достоевським чи його поглядів з філософією Ніцше — можуть мати сяку-таку рацію в поодиноких збіжностях тем, персонажів чи висловів тих персонажів. Та це все далеке від основного в Винниченка. Головне в тому, що Винниченко, як, наприклад, Толстой (який, до речі, пережив моральну кризу з приводу цього) був схильний до абсолютної послідовності! в людській поведінці. Над усе його турбувало вічна іі всюди суще лицемірство, а надто лицемірство особисте, що він його завважував у своїх товаришів-соціялістів. Що це не була свого роду поза чи скороминуще зацікавлення, видно навіть з того, як постійно і послідовно Винниченко настоював на оприлюдненні описів цього лицемірства — всупереч натискові приятелів (тут цікаво переглянути щоденник Є. Чикаленка) і видавництв, які відмовлялися друкувати його твори, що змушувало його їх видавати в російському перекладі. Сергій Єфремов, без сумніву, мав рацію, коли писав, що Винниченко „...сам дійсно і не менше мучився од нерозгаданих загадок, які ставило йому життя; жагуче — це улюблене у Винниченка слово — добивався він правди, допитливо — теж із його словаря вираз — розплутував „дисгармонії” між сущим і тим, що повинно бути”. Сам Винниченко, коли вже йому остаточно надокучили напади від людей, що не розуміли суті справи, був змушений прилюдно виправдуватися. І в своїй статті „Про мораль пануючих і мораль пригноблених” він ясно обґрунтовує цю свою непримиренність із лицемірством:

„Я, наприклад, без огляду на свою віру в світле чисте вчення соціялізму, почував себе моральним злочинцем,— я ходив до проституток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм же товаришам, бути нечесним з найближчими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки. Все це не відповідало взірцеві соціяліста, яко людини вищої моралі, героя й святого [...]. Звісно, се мучило, змушувало змагатись з собою, змушувало ще пильніше приглядатись до свого оточення. Але те, що почав я й тут помічати, не тілько не заспокоїло мене, а викликало ще більше недоуміння її розпач. Я побачив, що більшість моїх товаришів також не святій що їх щоденне й навіть партійне життя не відповідало високим взірцям революціонерів попередніх часів. Вони в більшій або меншій степені робили все те, що й я”.

Отже, не в індивідуалізмі й надлюдині Ніцше треба шукати основ Винниченкових творів, присвячених проблемі етики, а в засадах соціялізму, насамперед у ставленні до наріжного каменя спільноти — родини. 1891 року в Ерфурті німецька соціял-демократична партія виголосила свою програму, яка мала стати підвалиною нового суспільного ладу пропонованого соціялістами, отже, також Винниченком і його товаришами. Згідно з цією програмою, яка була коментована Карлом Кавтським 1892 року, вважалося, що „сучасна форма родини — не її остання” і висловлювалося сподівання „шо новий суспільний лад витворить нову форму родини”. Та сама соціялістична програма твердила, що „в соціялістичній системі основою подружжя стане ідеальна любов”, що „при капіталістичному способі виробництва проституція стає однією з підвалин суспільства”. За капіталістичного ладу „родина розпадається, чоловік, жінка іі діти відриваються одні від одних, неодруженість і проституція стають масовим явищем” і тільки тоді, коли жінка стане поруч чоловіка у „великих колективних підприємствах, жінка стане господарчо рівною чоловікові і досягне рівного місця в суспільному житті. Вона стане його вільним товаришем, визволена [...) не тільки від домашнього рабства, але також від рабства капіталістичного. Сама собі пані, рівня чоловікові, вона скоро покінчить з усякою проституцією як легальною, так і нелегальною, і перший раз в історії моногамія стане дійсною, а не фіктивною інституцією”.

З цієї програми виринає один з двох головних постулятів, над якими Винниченко замислювався, а саме — рівноправність чоловіка і жінки. Другий постулят виринув також із соціялізму, хоч не з програми, а з революційної діяльности всіх опозиціонерів до тогочасного ладу. Повалення цього ладу, осягнення світлої мети часто-густо виправдовувало різні ухилення, мовляв, діло кінець хвалить. Будучи людиною принциповою, передусім стараючися бути чесним із самим собою, Винниченко не міг не завважити суперечностей, а то й лицемірства, що їх викликало запровадження цих постулятів. Однак ні в самих творах, ні в особистих поясненнях Винниченка немає підстав на твердження, що Винниченко сам проповідував нову мораль. Не можна погодитися з висновком Сріблянського, що „основа творчости Винниченка є боротьба з старим світом”, ні з пропозицією Христюка, що бачить у „шуканнях Винниченка серйозне жаданнє, викликане самим життєм [...], сотворить нову сферу моральних відносин людства”“, ні, вкінці, з твердженнями „Азбуковника” Б. Романенчука (знову ж довідника, спрямованого на об'єктивну інформацію), що тому, що „соціялізм проголошував революційні зміни суспільства іі суспільного ладу, в тому |...] й існуючої, а на його (Винниченка) думку, застарілої моралі та поглядів на статево житія, яке його не задовольняло й вимагало революційних змін [...), він і пропонує нову етику, основану на скрайному індивідуалізмі й залежну виключно від кожної окремої одиниці”. В дійсності Винниченко нічого не проповідує (хоч це роблять деякі його герої) і ніякої нової концепції моральних відносин не установлює, а тільки старається, за його власними словами, „... в художній формі обмінюватись з іншими людьми своїми спостереженнями над життям і витікаючими з нього висновками”.

Протиставлення слова дії, бажаного можливому — ось ключ до розглядання Винниченкових творів. Це, так би мовити, художня лябораторія, в якій Винниченко випробовував свої два головні етичні постуляти: рівноправність чоловіка й жінки та виправдання вчинків метою. На жаль, народницьке поняття літератури як навчального, чи пак просвітнього, чинника вкоренилося до такої міри, що внеможливлювало читання художнього твору без ототожнювання слів персонажів із словами автора, без сприймання написаного як повчання для народу чи вияву особистих переживань автора. Не допомагали й слова самого автора. Раз твір про статеве питання, значить, автора „не задовольняло статеве життя”. Раз герой твору обороняє проституток, значить, автор схвалює проституцію. А справа зовсім не в цьому. Можна, без сумніву, закидати Винниченкові, що деякі його твори аж надто тенденційні, що в деяких творах він доводить ідеї до абсурду (хоч завжди тримаючися строгої логіки думки), можна твердити, що деякі його твори слабші, що деякі зовсім невдалі чи нецікаві. Але „чесність з собою” не є ніякою новою мораллю; це є етичний закон, який виринув як єдина відповідь на Винниченкові художні експерименти з тими етичними проблемами, що випливали з пропонованої суспільної програми соціялістів та їхніх засобів дії.

Хоч у своєму памфлеті „Про мораль пануючих і мораль пригноблених” Винниченко доволі чітко й логічно подає свої моральні й етичні висновки, його шукання в художній лябораторії посувалися поволі й хаотично й ускладнялися тим, що експериментування мусило відбуватися на подвійній площині: протиставлення соціялістичної суспільної програми тогочасній капіталістичній дійсності і протиставлення ідеального соціяліста-революціонера дійсним соціалістам, далеко не ідеальним, а реальним людям, яких він знав і з якими співпрацював. Ускладнення виринали на кожному кроці. Коли Винниченко намагався вивести свого героя так, як, на його думку, повинен би поводитися соціяліст, то йому закидали, що його герой „цинік-егоїст”; натомість, коли він змальовував своїх героїв, так би мовити, з життя, йому закидали, що він ображає й очорнює своїх товаришів.

Сам Винниченко підходив до справи логічно й послідовно. Беручи як основу соціалістичну програму, Винниченко не міг не завважити, що, за словами Рибницького, „гасла свободи, рівности, справедливости та братерства мусіли зачепити за одну з підстав суспільного ладу: родину та індивідуальну мораль”. Маючи при тому нахил вимагати послідовности слова і дії та будучи тонким спостерігачем життя, Винниченко скоро побачив, що не все, що пропонує соціалістичні програма, можливе без серйозних наслідків, над якими треба замислитися. Та в цьому лише півбіди. Багато серйознішим і занепокійливим було те. що більшість самих соціялістів не спроможні були прийняти те, що пропагували. На словах це було доволі легко, але на ділі, як взяти хоч би цей постулят рівности між чоловіком і жінкою, справи дуже ускладнялися.

Отож, легко визнати рівноправність статей, але в чому ця рівноправність мала виявлятися: в роботі, в статевих відносинах, в родинних, у партійних? Щоб відповісти на це питання, Винниченко бере кожну з цих сфер і намагається перевірити її, власне, за допомогою своєї художньої лябораторії. Що це не моя вигадка, а дійсний спосіб праці, бодай у творах, присвячених етичним проблемам, потверджує сам Винниченко, пишучи з приводу своїх „Щаблів життя”:

„...я взяв неіснуючу людину, окремі риси якої я зустрічав у живих людей, ввів її в коло своїх почуттів та думок і змусив увійти з сими висновками в реальне, дійсне життя. Я написав п'єсу „Щаблі життя”, де описав ті наслідки приложення сих висновків до оточуючого життя, які я почасти пережив сам і які з логічною необхідністю витікали зі стану речей.”

Хоч наведена цитата стосується до „Щаблів життя”, ця „лябораторійна” метода прикладається до всіх творів, у яких Винниченко опрацьовує етичні питання.

Мабуть, найменш проблематичною була рівноправність статей у праці, хоч ще навіть сьогодні, в добу „фем-лібу”, це питання не зовсім розв'язане. Експлуатацію жінки в часи Винниченка ставлено на карб капіталізму, але така сама експлуатація можлива й під соціялізмом (хоч соціялісти тоді ще не були при владі), і проникливе око Винниченка завважило тут лицемірство в товаришів соціялістів. Проте найвиразніше це лицемірство виявлялося не в проблемі рівноправності! в найманій праці,— фабриками вони не керували,— а в революційній та агітаційній роботі.

Цю проблему Винниченко піддає під лябораторійну аналізу в п'єсі „Базар”, де всупереч твердженням, що всі брати-революціонери рівні, що статеві різниці не існують, ні революціонер Леонід, ні революціонер Трохим не можуть прийняти революціонерку Марусю як рівноправного члена гуртка. На заваді стоїть її жіноча краса, „Я ще ні одного не бачила,— каже Маруся,— щоб не спробував хоть залицятись до мене. Революціонери теж. Я думала перше, що революціонери не такі, але... бачу...” І бачить вона, що Леонід лишає задля неї свою жінку, Трохим із ревнощів готовий відмовитися від акції визволення товаришів із тюрми, а провідник Цінність Маркевич задля досягнення конспіративної мсти готовий намовляти Марусю на брехню (щоб уговкати Трохима) та експлуатувати її красу для агітації між робітниками (які тільки тому її іі слухають, що вона гарна) і для замилювання очей жандармам. Цінність Маркович намагається заспокоїти Марусю цинічним софізмом, що, мовляв, життя — базар і кожний виходить із своїм товаром. Доведена до того, що спотворює свою красу (і переконується, що навіть чесний Леонід, говорячи про душевне з'єднання, закохався до неї через її фізичну красу, топ її „товар” для базару), Маруся змушує трюком трактувати її як рівноправного члена гуртка.

Висновок з експерименту — простий. На словах, чоловік і жінка рівня, а на ділі не можна оминути статевости. Це на одній площині. На другій,— і це більше турбувало Винниченка особисто,— його товариші соціялісти не здатні були усвідомити свою неспроможність дотримуватися одного з основних постулятів соціялістичної програми. Вони пустословили, лицемірили, вдавали, що проблема не існує. „Велика заслуга Винниченка,— пише Рудницький,— в тому, що він перший у нашій літературі показав поза механічно повторюваним сентиментальним словом „кохання” статеве питання, яке в суспільній громаді має більшу силу, ніж т. зв. ідеали”.

Як і в „Базарі”, так і в „Дисгармонії” і в „Чесності з собою” Винниченко аналізує ще одне питання, пов'язане з рівноправністю чоловіка і жінки та з статевим потягом, який перечить здійсненню цієї рівноправності. Це питання можливосте існування „духової любови” поза межами фізичної. Аналіза дає одностайні висліди: чи з боку жіночого (Ольга в „Дисгармонії” в її ставленні до хоровитого чоловіка Грицька чи Наталя з Мироном у „Чесності”) чи з боку чоловічого (Леонід у ставленні до Марусі в „Базарі” чи Сергій у ставленні до своєї дружини Дари в „Чесності”). У всіх випадках видно, що відокремлення духового кохання від тілесного ніяк не вдається. Люди дурять себе, ховаючи свою хіть під покривалом духу (Наталя чи Леонід) або виправдуючи свою неохоту до тілесного кохання духовим зв'язком (Ольга чи Сергій).

Мабуть, найконтроверсійнішими показалися результати аналізи рівноправності! чоловіка і жінки в статевих відносинах. Дані для експерименту були такі: якщо чоловік і жінка рівні, якщо, визнають соціялізм, вони відкидають закони церкви щодо шлюбу як єдиної санкції на зносини, якщо визнають, що зносини — це біологічна потреба, яку мусять задовольняти як чоловік, так і жінка, і якщо заздалегідь можуть забезпечити, що поважних наслідків з цього не буде,— ні дітей, ні хвороби,— то чи може жінка так, як чоловік, піти і знайти собі вдоволення? Винниченко випробовує цс питання в „Чесності і собою”, де Дара йде в готелі, і замовляє собі чоловіка. Вона хоче йому заплатити за послугу так, як чоловік платить проститутці. Він виконує свою функцію, і Дара йде додому. Зовнішньо експеримент ніби вдався. Та, приглянувшися ближче, можна завважити, що Дара сама не переконана беззастережно в рації свого вчинку. Вона не здолає про це признатися своєму чоловікові Сергієві. Оповідає про свій вчинок, приписуючи його товаришці, що нібито потім застрелилася. З другого боку, Сергій, виявляючи чоловічий погляд на це діло, ніяк не може погодитися з тим, що сталося. Він знав, що Дара його не любить, підозрював, що вона любить Мирона, та ніколи не протестував проти цієї духової зради. Але як тільки йому здається, що Дара оповідає про себе, що це вона, мовляв, пішла з іншим чоловіком, без якого-будь духового зв'язку, він жахається. Дара, яка сама не була захоплена своїм вчинком, все ж таки засуджує Сергія за лицемірство й подвійну мірку:

„Важна ж духовна любов. І любов ця лишилась, припустимо... А може, це тільки в теорії, на ділі ж в цьому самому тілі, яке всі зневажають, і міститься все? Га? Поки вона душею зраджувала його з товаришем, він знав і не одштовхував... Це, мовляв, терпіти можна, а ледве торкнулась до тіла, тут вже іі кінець? Злочинство й зневага. [...] Погані лицеміри перед самими собою! Власники! Збожеволій, помри, але не смій нарушити право власності чоловіка”.

І знову ж висновок той самий: зовсім інше на словах, ніж на ділі. Те саме стосується до проституції. І Винниченко, і його друзі соціалісти твердили, що проституція — це вияв експлуатації жінки капіталістичним устроєм. В такому разі було б логічно проституток розглядати на рівні з іншими експлуатованими робітниками, допомагати їм здобути собі права, гідність. Та це на слові. На ділі, експеримент з Мироном і його сестрою-проституткою показує, що хоч чоловіки охочі заходити в публічний дім, вони стидаються і зневажають повій. Таке наставлення до Марусі мають і жінки-соціялістки. Тільки Мирон, який намагається бути чесним з собою, хоче злучити слово з ділом, але зробити це йому дуже тяжко. Хоч він удає байдужого до професії своєї сестри, він робить усе можливе, щоб стримати Олю від проституції, умовляє сестру Марусю покинути те діло і в кінці з полегшею вітає її, коли вона повертається додому.

Посередньо пов'язане з рівноправністю статей також питання про дітей. Закон природи велить, що дітей родить жінка. Але чи мусить жінка бути одружена, чи може так, як у „Таємній пригоді”, підшукати собі зовсім невідомого чоловіка, запросити його в готель, випитати, чи він не має хвороб, чи може мати дітей і тоді, не кажучи йому нічого, сходититися з ним регулярно аж до запліднення? В цьому оповіданні Винниченко потвердив, що коли не брати до уваги законів суспільства, то з погляду природного закону таке материнство зовсім можливе. Покритки існували віками, у Винниченка це продуманий вольовий акт і тому не несе в очах жінки ніякої стигми.

Аналізу проблеми дитини, доведену до логічного кінця, знаходимо в „Чесності з собою”. Оля, захоплена Мироном, хоче від нього мати дитину, але без ніяких зв'язків батьківства. Він відмовляється і пояснює:

„Це ж, Олюсю, найглибший акт, найважніший, не панчоха, але нова людина з'являється. Але ж для панчохи потрібне вміння, підготовка. От ви... „Чому ж не можна, коли вона хоче?” А я ж як? Це ж і моя дитина чи ні? А я ж її як родю? Чи думаю я, що зачинаю нове життя? Я перевірив себе? Чи можу я з чистою совістю сказати, що зробив все, що міг, щоб моя дитина була здорова, сильна? Чи дійсно я хочу з цією жінкою мати діти? Чи підійшов я до цього акту з любовію та свідомістю? Говорять наші моралісти про звірин, а самі, дійсно, як звірі, дітей родять. Родив каліку й правий, так вийшло”.

Що це слова не тільки Мирона, але в цьому випадку й самого автора, видно, коли порівняти їх до листа, що Винниченко написав Чикаленкові ЗО жовтня 1911 року. Винниченко пише:

„Женився я, себто зійшовся з тою женщиною, від котрої хочу мати дітей, вже більше, як півроку, але до цього часу не міг нічого певного сказати, бо цей час був часом пробного шлюбу. Ми ще не знали одне одного і не могли сказати, чи зможемо заснувати сім'ю. Тепер це більш-менш виясни¬лось. Жінка моя — жидівка, але ми погодились, що сім'я буде українською і будемо мати дітей тільки тоді, коли мати їх підготується остільки, щоб вони могли бути виховані українцями. {... ] Я хочу збудувати собі таку сім'ю, щоб вона відповідала своєму природньому призначенню, а не приписам моралі і законів. Я хочу, щоб вона давала і мені, і громадянству, в якому я живу, користь і благо”.

Для Винниченка родження дітей було серйозним і відповідальним ділом. Якщо родження дитини мало служити яким-будь іншим цілям, наслідок міг бути трагічним. Цю пропозицію Винниченко розглядає в п'єсі „Закон”, де Інна через операцію позбавлена можливосте мати дітей, але переконана, що тільки дитина зможе врятувати її подружжя з Панасом. Для цієї благородної мети вона змушує Панаса найняти молоду й здорову дівчину і з нею мати дитину, яку відтак вони адаптують. І, хоч це не буде її дитина, вона буде рідна, тому що Панас — батько. Дарма що Панас опирається цьому дикому, майже звіриному експериментові, Інна настоює, що, мовляв, „В нас є наша велика, чиста ціль. Ти згодився, що ми маємо моральне право досягти її таким засобом”. Експеримент, самозрозуміло, не вдається. Люда, мати дитини, згідно з законом природи відмовляється віддати Мусташенкам дитину. При тому під час цього експерименту остаточно рвуться які-будь зв'язки між Інною і Панасом, як і зв'язки з тіткою — мамою Інни.

Та тут Винниченко зачіпає також іншу проблему, яка вводить до другої головної тези: чи мета виправдовує засоби? Як уже видно з „Закону”, найкраща мета, якщо вона не для добра загалу, а для добра одиниці, ніяк не виправдується. Але Винниченка ще більше цікавило, що коли мета таки для добра загалу,— чи тоді вона дійсно виправдовує засоби? Якщо це справді так, тоді логічно випливає з цього, що засоби не можуть підлягати моральним законам або що моральні закони не є абсолютними, а міняються згідно з метою. Як тоді можна вирішувати, чи даний вчинок правильний, а чи злочин? Крім того, життя показувало, що прийняті закони, такі, як „не кради”, „не вбивай”, „не прелюби”, санкціоновані спільнотою, яка водночас, за словами Винниченка, давала право на „обкрадання однієї групи людей другою”, творила „суспільні інститути для вбивства”, називала „прелюбодійство законним шлюбом”.

Але суть справи не в законах сучасного суспільства. Закони ці, на думку Винниченка, мали на протязі всієї історії своєю метою „все лиш охорону панування маючих”. Суть справи в поведінці майбутнього суспільства, в поведінці соціялістів-революціонерів. Уже в „Дисгармонії” Грицько формулює проблему етичности дії:

„Я находжу, що вони (чорносотенці. — Д. Г. С.) нічим не відрізняються від нас! І ми брешемо, і вони брешуть. Чим ми зараз кращі за того босяка? Ми сидимо тут і брешемо для того-то, а він бреше для своєї цілі... Суть одна”.

В погоні за абсолютністю етичної поведінки Винниченко змушує свого героя доводити думку до логічного кінця:

„Я говорю, що я хочу кожну хвилину, кожний мент буть праведним. А коли я хоч раз збрешу, значить — я можу й завжди брехать”.

Та Грицько бачить, що мусить брехати, бо якщо не збреше, то згине не тільки він, але іі його товариші. Але він це робить не з переконання, тому й виходить „дисгармонія” між учинком і думкою, а кінець-кінцем їх усіх так чи так заарештовують.

Шукаючи розв'язки цієї дисгармонії, Винниченко знаходить один-єдиний вихід: гармонію думки й дії на засаді чесности з собою:

„Жандарму можна брехати, бо се підказує мені й розум, і почуття: правдивістю з ним я загублю й себе, й своїх товаришів. Можна брехати навіть товаришу, коли брехнею врятовуєш його. Але коли я брешу сьому товаришу й врятовую себе, тоді я брешу не лише йому, але також і своєму соціальному почуттю”.

Щоб остаточно перевірити цей закон, Винниченко знову перефільтровуе його в своїй художній лябораторії — в п'єсі „Гріх”. Тут Марія згоджується співпрацювати з жандармом Сталинським, щоб цим урятувати всіх товаришів-революціонерів від загибелі в тюрмі. Виглядає, що мета шляхетна, і тому Марина зрада повинна виправдовуватися. Робить це вона ніби для загального добра. Та Сталінський знає, що вона діє також з особистої любови до Івана. А знаючи це, він змушує її далі й далі видавати членів гуртка. І щойно при кінці п'єси, як сама Марія розуміє, що вона дурила себе, що вона не була чесна з собою, що робила злочин, а виправдовувала його тим, мовляв, що це для загального добра, вона виривається з лап Сталинського і труїть себе.

Коли Мирон краде в Кисєлевського гроші, щоб урятувати Олю від проституції, мета виправдовує засіб, бо робить він це для добра ближнього без якого-будь особистого зиску. Та щоб це не привело до дисгармонії, він мусить бути щирим і чесним із собою.

Той самий вчинок, але при відмінних обставинах може бути „моральним” і „неморальним”. Єдина запорука правильного — це внутрішня чесність. Та для цього треба майже ідеальних істот. Винниченко шукав їх у своїх товаришах — революціонерах-соціялістах. Та, на жаль, знаходив лише несвідомих або — ще гірше,— свідомих лицемірів. Вони були не тільки не спроможні жити і діяти за законом чесности з собою, але не могли навіть зрозуміти, що саме Винниченко старався показати.

Коли уважно прочитати його твори, то стає зовсім ясно, що Винниченко не проповідував ні скрайнього індивідуалізму, ні тотальної аморальности, ні проституції, ні брехні, ні вільної любови, ні звіриного віддання хоті. Радше він старався перевірити, чи ідеї, які в теорії звучать так прекрасно, здійсненні, і які з них виринають наслідки. Якби він жив сьогодні, він напевно проаналізував би в своїй художній лябораторії такі сучасні явища, як родження дітей в пробірці, чи штучне запліднення, чи материнство за допомогою матері-сурогата. Та його сюжети — це лише приклади того ілюстративного матеріялу, за який його ганили, а якого він уживав, щоб перевірити суттєве: а саме, до якої міри люди вірять в те, що проголошують, до якої міри сьогоднішні Ляерти хочуть і можуть жити в згоді з повчанням старого Полонія: бути вірним самому собі. Вислід сьогоднішніх його експериментів, мабуть, був би такий самий. 1 хоч, може, сьогодні не нападали б на нього за теми творів (все ж таки погляд на етику, бодай у ставленні до статевого питання, трохи змінився), та, мабуть, далі він хвилював би своїх читачів, бо, як вірно схопив Рудницький:

„Ми завсіди воліємо письменника, що вірить у якийсь ідеал і палко боронить його, ніж скептика, що полишає нас у своїй холодній лябораторії”.

І від себе додаю: показує нам нас самих у некривому дзеркалі.

Данило Гусар СТРУК „Сучасність”, 1980, ч. 7—8