ПАНАС МИРНИЙ

Сімдесяті і початок вісімдесятих років — час, коли талант Панаса Мирного розгорнувся в усій своїй силі, коли ясно визначилося коло його тематичних інтересів. У центрі його — селянство. З 1872 року Панас Мирний розпочинає роботу над найбільшим твором української класичної прози, першим соціальним романом української літератури — „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” (або „Пропаща сила”). Ним починається тематичний цикл, до якого входять: незакінчена повість „Голодна воля”,повість „Лихо давнє і сьогочасне”, другий великий роман, що публікувався частинами, „Повія” і ряд творів, які не були остаточно опрацьовані, але в окремих місцях не поступалися перед найкращими творами письменника.

Другий цикл, уже намічений частково повістю „П'яниця”,— це повісті та оповідання з життя української інтелігенції. З великої кількості задумів автору вдалося завершити тільки один — повість „Лихі люди” („Товариші”).

Третій цикл мали становити твори, що розробляли тему „батьків і дітей” — історію сім'ї, подібно до „Панів Головльових” Щедріна. Цей цикл, що складався з ряду нарисів і оповідань,зв'язаних єдиною групою дійових осіб, письменник гадав назвати „Як ведеться, так і живеться” і дати в ньому, за його власними словами (у листі до М. Старицького 1882 року), „цілу низку народних типів від дідів аж до сього часу, зв'язавши їх докупи однією ідеєю: як з покоління до покоління винароднювались наші найталановитіші люди, і як тілько освіта посліднього часу знову довела внуків до того погляду, що вся робота батьків була одна тяжка помилка, і як вони привернулись до народу”.

Вказаним не вичерпується тематика прози Панаса Мирного, який залишив помітний слід і в історії української драматургії, і в історії дитячої літератури — літератури про дітей. Окремо стоїть ряд невеликих сатиричних творів, казок філософсько-етичного і соціально-дидактичного характеру, віршів різноманітної тематики, перекладів російських поетів, „Слова о полку Ігоревім”, „Пісні про Гайавату” та ін. Але перелічені цикли є все ж основними і такими, що найяскравіше виявили лице Панаса Мирного як художника — представника революційно-демократичної течії в українській літературі другої половини XIX ст.

Чим похмуріші його образи і картини, тим чутніший за ними голос письменника, який закликає до боротьби проти цього мороку. Той, хто кличе до боротьби, не може думати, що боротьба ця — марна. Справжній песимізм вселяє бажання скласти руки: „так було, так буде”. Панас Мирний усією спрямованістю своєї творчості твердить: „Так не повинно бути! І так не буде!”

Це стає ще переконливішим, коли розглянути селянські романи і повісті Панаса Мирного на фоні аналогічних за темами творів зарубіжних літератур.

Для усіх цих письменників, від Бальзака до Реймонта, селянське життя — об'єкт, спостережуваний ними не тільки збоку, але і з досить далекої відстані. Вони ставлять селянську проблему на обговорення,але кровного інтересу в практичних результатах цього обговорення вони не мають. Вони „байдужі”, „об'єктивні”. Панас Мирний же, звичайно, не байдужий до знедоленої селянської маси.

Панас Мирний не вигадує своїх сюжетів. Вони підказуються йому життям. Для багатьох персонажів його творів можна вказати реальні прототипи. Ми бачили, як з оповідання, почутого по дорозі з Полтави в Гадяч, виріс роман-хроніка з життя українського селянства „Хіба ревуть воли,як ясла повні?”. Образи поміщиків-кріпосників Гамзи („Голодна воля“”), Башкира („Лихо давнє і сьогочасне”), Ратієва („Як ведеться, так і живеться”), Кучуба (нарис „Карло Карлович”) створено з „натурщиків”, прізвища яких можна було б назвати.

Вимогливість письменника до себе не покидає його і в час повної зрілості його таланту. Друкуватися вія не поспішає. „Робітник я до своїх праць дуже крутий”,— говорить він в одному з листів 1883 р. Особливо хвилює його питання про мову. Він цілком згоден з думкою брата, висловленою в одній з його ранніх критичних статей: „Живе слово потрібно добувати з джерел народної мови, а не загадуватись над тим, як краще вдарити молотом, щоб з-під його вискочило слово”. Ще в 1865 р. він починає старанно вивчати прислів'я із збірки Номиса не тільки з метою вивчення побуту, а й з метою вивчення народної мови. Прислів'я і приказки разом з іншими елементами народної словесності ввійшли до складу його літературної мови, але не стали домінуючим елементом його стилю, і тим більше, його орнаментацією. Ідеалом Панаса Мирного була простота: „Розказуй людям просто і правдиво”,— писав він. Але простота ця не перетворює його прозу на подобу запису „з уст народу”, як це було, наприклад, у Стороженка або Ганни Барвінок. Він прагне того, щоб між його мовою, мовою автора, і мовою дійових осіб не було великої різниці, але він не вводить у свою мову діалектизмів, дуже рідко вдається до „народної етимології”, не прагне до комічних ефектів при передачі живої народної „оповіді”. У нього інша мета: піднести мову української прози на таку височінь, на яку підніс мову української поезії Шевченко. Він дуже високо цінить рідну мову і тому не дозволяє собі ніякої „гри” з нею. Його брат, ставши значним чиновником царського уряду, збайдужів до рідної мови і перестав вірити в ІЗ літературні можливості. Панас Мирний дедалі все більше зміцнювався в цій вірі, „Ми тепер бачимо,— писав він у 1914 році,— що й інші народи починають цікавитись творами наших видатніших письменників і перекладати їх на свою мову, щоб познайомитись з їх самобутньою творчою силою та тими здобутками, які вони прилучають до того всесвітнього добра, що учені зовуть „культурою”.

1951 р.

Білецький Олександр. Зібрання праць: У 5 т.— К., 1965.— Т. 2.— С 382—383. 397,405—406.