БОРИС ГРІНЧЕНКО

БОРИС ГРІНЧЕНКО

Один з псевдонімів Грінченкових був — „Вартовий”, і трудно добрати інше слово, яке так влучно схарактеризувало б його роль в історії рідного краю. Справді, він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з свого важкого й відповідального місця. І не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули змінити,— ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю. Може, ніхто, як Грінченко, не почував так потреби в тихій, спокійній роботі кабінетного вченого; може, ніхто не тужив так і не рвався за тим життям, що дає змогу викристалізовувати чисту думку; може, ніхто не розумів так принади й чистої краси і не бажав упитись нею. Але всього цього йому для себе треба було і він, не вагаючись, відкидає власні потреби: „згнітивши всі до щастя поривання”, він робить те, що потрібно рідному народові та невиробленому ще, молодому українському громадянству. Він, що чудово розумів принаду й чари краси — своїм власним поезіям уділяє тільки окрушини свого часу і таланту, як „робітницькому одночинкові”. Він, що завжди тужив за спокійною працею вченого, стає вартовим на сторожі інтересів життя,— а ми ж знаємо, що на вартових падають звичайно перші удари, сиплються з усіх боків ворожі кулі. З широкими планами наукової роботи в голові сідав він за популяризацію відомостей „про грім та блискавку”, з невпокійними образами в серці брався до вияснювання національних потреб українства, до складання політичної платформи, до розгляду стосунків між націоналізмом та соціалізмом. З думами про вічність він прикував себе до біжучого моменту, можна сказати — розп'яв себе на ньому.

Через обставини часу Грінченко найбільше сили своєї віддав письменству; він був, можна сказати, першим професіональним письменником на Україні. Результати його праці на цьому полі у нас перед очима: чотири великі повісті („Соняшний промінь”, „На роспутті”, „Серед темної ночі”, „Під тихими вербами”), кілька драматичних творів („Ясні зорі”, „Серед бурі”, „Арсен Яворенко” й ін.), кілька десятків оповідань, том поезій і незчисленна сила публіцистичних, критичних, історично-літературних та популярно-наукових праць, саме перелічування яких зайняло б дуже багато місця. Це зовнішня, показна сторона його невтомної діяльності на ниві письменства. Перед нею не подається і внутрішня вартість тих творів. Ідею, яка завжди стояла перед Грінченком письменником, він висловив такою коротенькою формулою: „Багато є людей, нема людей-братів” („Свято”), додавши до цього в своїй повісті „Соняшний промінь” устами Кравченка, що „народ та інтелігенція — два ворожі табори в його ріднім краї” і треба всі сили напружити, щоб звести до одного гурту ці два ворожі табори й „людей-братів” витворити. Цьому завданню й присвятив Грінченко свою літературну діяльність. Він знає, що народ, темний і затурканий, багато справедливих жалів може поставити в рахунок інтелігенції, яка ще не зовсім скинула з себе пана.

Персоніфікований народ у Грінченка недарма ж ось як промовляє до заступника інтелігенції:

думка у мене така.

Що зробившися паном в цій хаті.

Ти б запріг мене в плуг та й ізнову почав

Так, як батько твій, мною орати.

(„Хома Макогін”).

І хоч як високо ставив Грінченко національну справу, а нею не обмежував себе, ставлячи поруч і завдання широкого демократизму, повної емансипації трудящих людей, за якої „не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих”. „Справа національна українська,— писав Грінченко на початку 90-х років,— мусить нам бути справою українського робочого простолюду”. Задля цього він, з одного боку, не перестаючи кличе інтелігенцію на шлях активної любові до рідного краю, до праці для рідного народу, з другого — народ освітою підіймає до того ступеня, на якому б він міг користуватися з усіх здобутків людського розуму й культури. Свідомі українські народолюбці повинні, на думку Грінченка, почати з цієї обопільно-примиренної роботи, „силкуючися освіту, літературу та вмілості зробити ціло-народним, а не панським тільки добром, силкуючися, щоб зникли ганебні назвища „пан” та „мужик”, а щоб виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена громада” („Листи з України Наддніпрянської”). В своїх белетристичних творах Грінченко віч-на-віч зводить заступників тих „ворожих таборів” і заставляє їх подати один одному руки на полі спільної праці. По один бік стоять у нього такі щирі робітники народного поступу, як Марко Кравченко („Соняшний промінь”), Демид Гайденко („На розпутті”) та інші; по другий — встають такі постаті, як Зінько Сиваш („Серед темної ночі”, „Під тихими вербами”). Особливо характерна постать Зінька. Він „думає по-простому, по-мужицькому, але його думки займають зглибока те, що не дає спокою всім чесним душам, усім благородним серцям, намученим загадкою людського життя, натомленим працею задля того, щоб здійснити людське щастя”. „Людей-братів” хоче бачити Зінько на землі, правди шукає він, як і Марко з Гордієм, як і сам автор. „За правду стояти” Зінько заприсягся, за це на муки йшов, з лозунгом „добувайтеся правди” він і помирає. І тепер ми знаємо, що не вигадка, не фікція — Грінченків Зінько: багато їх, отаких Зіньків, проявилось було останніми часами, наповняючи тюрми, йдучи на заслання, вмираючи-з заповітом „добуватись правди” на устах — і, скажемо, дочасно перетлілий на вогні переступного часу Архип Тесленко був тільки найголоснішим заступником цього типу людей, які по Грінченковому рецепту доходили правди в житті. Твори Грінченкові можуть бути взагалі чудовою ілюстрацією до цього „добування правди”, що одне тільки й може дати людині щастя — щастя у виконанні взятої на себе з власної волі повинності. Адже недарма Грінченків Марко висловлює такий символ віри: „людина живе не самим тільки власним, персональним життям... Є у кожної людини святиня, вища од власних почувань, од власного щастя”. В житті бачив, звичайно, Грінченко й людей, які не мають тієї святині в душі, він і сам малював нам таких людей, як Раденко,— людей у всьому зневірених, що боязко чіпляються за життя та за його втіхи й жахаються смерті. Можна сказати навіть, що письменник звів тих людей навіч з обставинами, які вимагали жертв, самоотверження, посвячення задля вищої мети, щоб тим більшу ціну підкреслити оцим прикметам справжніх людей повинності. „Україна! — каже гірко Раденко, стративши вже колишній ідеал правди. — І я колись любив її, молився на неї. Але ж слухай: ти вмреш — і що тоді тобі Україна? Хіба ти її понесеш із собою в труну? Не кажи мені, що вмирають одиниці, а народ живе... Що мені, тій одиниці, з того, що народ житиме і тоді, як мене їстиме хробаччя?” („На роспутті”). І от на цю саму тему ось що сам Грінченко писав у листі до товариша: „Як саме житиме наше „я” після того, як зникне тіло — не відаю, але відаю певне, що на цій землі можна й після того жити тільки одним: зробленим в о ім'я світа і правди ділом. І через те все життя людини, достойної зватись людиною, мусить іти на те, щоб це діло зробити — по своїй спромозі”. Брак цієї віри й діл „во ім'я світа і правди” згубив Раденка. І навпаки — віра, жива й могуча віра, та праця „во ім'я світа і правди” дала нам Грінченка,— того Грінченка, що не боявся смерті та безсмертя шукав у тій безмірній силі всякої роботи, що за свій вік переробив він на користь рідному краю.

1911р.

Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — К., 1995.— С 304—505, 507—509.