БОЯРИНЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Всі публікації стосовно письменника: ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ІІІ

В „Боярині” маємо два основні мотиви, щільно переплетені поміж собою: 1) мотив національної пасивності-зради й 2) мотив ностальгії. Перший зв'язаний переважно з особою Степана, другий — з особою Оксани.

З-поміж тих творів української літератури, що відбивають добу Руїни, тільки „Чернігівка” Костомарова має мотив ностальгії, а „Ґандзя” Карпенка-Карого — мотив національної пасивності-зради. Решта тих творів не має ні першого, ні другого мотиву.

Обидва мотиви, що про них мова мовилася вище, властиві й творам Лесі Українки, писаним перед „Бояринею”. Інколи ці мотиви виступають окремо, поодинці, інколи ж — сукупно, разом. Мотив ностальгії трапляється частіше. Його ми знаходимо в „Надії”, одному з найраніших Лесиних віршів, друкованому в „Зорі” 1887 року. Є він і в вірші „І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю”, друкованому в „Народі” 1895 року. Знову повторюється цей мотив в „Іфігенії в Тавриді” (1898), в тому монолозі, що починається словами:

А в серці тільки ти,

єдиний мій, коханий, рідний краю!

Іфігенія переживає ту саму боротьбу душевну, що й Оксана в „Боярині”. Вона рветься до своєї сім'ї, до рідного Аргосу і мусить ради них залишатися на чужині.

В драматичній поемі „Кассандра” (1901 —1907) розвинуто мотив національної пасивності. Головна героїня поеми вболіває за рідним краєм, що його спіткала небезпека. З цього боку вона дуже підходить до Оксани, героїні „Боярині”,— тільки ж у Оксани переважає раціональне начало, а в Кассандри — ірраціональне. Виявляється, останнє в якійсь особливій інтуїції, в якомусь передчутті щодо рідного краю та його небезпек, яке випливає з глибокого внутрішнього, психологічного патріотизму. Кассандра завжди бачить і віщує горе, але показать його не вміє, як не вміє й одвернути його. Оце безсилля запобігти лихові, оця пасивність національна і є джерело Кассандриного трагізму.

Мотив пасивності-зради, інколи з відтінком національним, інколи без нього, знаходимо ще в таких Лесиних творах: „Лісова пісня” (1911), „Адвокат Мартіян” (1911), „Камінний господар” (1911 — 1912) і „Орґія” (1912—1913).

Отже, як мотив національної пасивності-зради, так і мотив ностальгії не становлять у творчості Лесі Українки чогось окремішнього, виняткового, неорганічного. Навпаки, вони якнайщільніше пов'язані з усім комплексом ідей, мотивів і настроїв, властивих нашій письменниці. Обидва ці мотиви розробляла вона на протязі всього свого життя, починаючи від дитячого віршика „Надія” й кінчаючи драматичною поемою „Орґія”.

IV

Дійові особи в „Боярині”, як ми вже сказали, вигадані, а не історичні. Може, тільки дехто з них скидається на історичних осіб. Так, наприклад, в особі Яхненка, того гостя-козака, що привозить Оксані листа від братчиці-товаришки, можна вбачати Дорошенкового тестя Яненка, що в січні 1676 р. справді приїжджав до Москви як посланець чигиринського гетьмана 1.

З історичних явищ, що відбилися в „Боярині”, треба відзначити насамперед церковні братства, в яких брали участь і жінки. З поеми видно, що Оксана є братчиця й що та організація, до якої вона належить, має національно-політичний характер, бо дівчата, члени цього братства, пошивши корогву, таємно посилають її до Чигирина. Про такі церковні, чи „ктиторські” братства розповідає в одній із своїх розвідок О. Єфіменкова. Поруч інших називає вона й суто жіночі братства (в „Боярині” мова мовиться якраз про дівоче братство), які мали свої корогви й носили їх у процесіях2 (Оксана ходить у процесії з братчицями й носить корогви). Відзначено в праці Єфіменкової й національно-політичний характер українських церковних братств.

В першій дії „Боярині” Іван, Оксанин брат, закидає Степанові та Степановому батькові, що вони, протесавши свій статок, „понадились на соболі московські”. Це відомий в історії московсько-українських взаємин факт, про який дуже часто говорить у своїх працях Костомаров. Згадується про його в „Байді” П. Куліша, в романі О. Толстого „Князь Серебряный” та в інших творах.

У третій дії „Боярині” гість-козак розповідає Степанові про кривди, що їх чинять московські посіпаки українському народові.

Про ці напасті, про це здирство писали українці у своїх супліках, адресованих на ім'я царя або видатних сановників московського уряду. З такою суплікою приїжджає до Москви й козак-гість у поемі „Бояриня”, і Степан бере від нього ту супліку, щоб боронити її перед царем.

Те місце з „Боярині”, де Оксана говорить про сплюндровану Україну, про недопалений гай, про пожарину, де розлилися ріки крові, навіяне, очевидячки, літописом Величка, відповідний уривок з якого наводить у своїй монографії й Костомаров.

Вірно відбиває в своїй поемі Леся Українка й основи тодішнього політично-соціального ладу на Московщині, що базувався на доносах, шпигунстві й катуванні людей. Степан у неї дуже обережний: він хоче навіть спалити присланого Оксані від братчиці листа — небезпечно! Говорить вона в своєму творі й про шпигунів московських, що роєм ходять за Яхненком, і про „слово й діло” цареве. Все це ми знайдемо в статті Костомарова „Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях”.

Степанова обережність пояснюється тим, що він дуже боїться тортур. „Дибою” він лякає свою дружину. Остання теж бачить скрізь на Московщині тільки палі й канчуки. Докладний опис тортур маємо в історичній монографії Костомарова „Руина” в тому місці, де говориться про катування в страшному московському „хомуті” гетьмана Дем'яна Многогрішного та генерального осавули Матвія Гвинтовки. Багато оповідає про московські тортури й автор „Истории Русов”.

Не забула сказати Леся Українка в „Боярині” й за найбільше соціальне зло стародавньої Московщини — рабство. Оксану, що приїхала з України на Московщину, найбільше це вразило: „Скрізь палі, канчуки, холопів продають!” У Костомарова читаємо, що в XVII віці на Московщині „служилые люди” торгували в найганебніший спосіб людьми”.

Відтворила Леся Українка в своїй поемі й моральний образ московського боярина, що, роблячи службову кар'єру, допускався якнайогидніших вчинків. Він — нещирий, лукавий, хитрий, улесливий і жорстокий. Цареві він, власне, не служить, а догоджає, як раб. Так робить і Степан, якому доводиться перед царем навіть танцювати гопака. Так роблять усі бояри, і прикладів такого підстилання, такої облесливості можна знайти безліч і в Костомарова, і в багатьох інших істориків. Низький моральний рівень московського боярина виявлявся в рабському звичаї цілувати цареві руку. Степан розуміє всю огидність цього акту, але все одно не відмовляється його робити. Цілування царської руки описано у Костомарова в тому місці „Руины”, де мова мовиться про те, як цар приймав гетьмана Бруховецького.

Незважаючи на свою моральну убогість, московський боярин погордливо ставився до всіх інших націй. Не встигла Оксана оговтатися серед нового оточення, як її вже охрестили „хохлушею”. Вона чула, як про неї з презирством говорили: „черкашенка, чужачка”. Костомаров у статті „Две русские народности” так говорить про цю рису москалів: „Московские Русские считали себя единственным избранным народом в вере и даже не вполне были расположены к единоверным народам — к грекам и малороссиянам: чуть только что-нибудь было не сходно с их народностью, то заслуживало презрения, считалось ересью; на все не свое они смотрели свысока”3.

Леся Українка відтворює в „Боярині” й московський побут XVII віку, як матеріальний, так і духовний. Московська одежа як зовнішня прикмета насамперед упала в око Оксані й швидко спротивилася їй. Жіночий шарахван, за її словами, був такий бахматий та довгий, як попівська ряса. „Кокошник” вона рівняє з українським підситком. Про бахматість московської одежі, що так не подобалася Оксані, читаємо у Костомарова: „Русские не заботились ни об изяществе формы, ни о вкусе, ни о согласии цветов, лишь бы блестело и пестрело. В их одежах не было талии: они были мешки”; в Костомарова знаходимо й назви того московського вбрання, що про нього мовиться в „Боярині”.

Чимало відтворює Леся Українка в „Боярині” й московських звичаїв, цілком одмінних від українських. Оксану, наприклад, дуже вразило те, що в Москві не співають по гаях так, як на Україні. Дає поетка й картину московського бенкету, де люди „п'ють, п'ють, поки поп'ються, потім звада”. Про бенкети, пиятику та звади пише й Костомаров. У нього ж читаємо й про „поцелуйный обряд”, з-за якого посварилася Оксана з Степаном.

Найкраще й найповніше відтворює Леся Українка побут московських жінок XVII віку. В поемі українську жінку протиставлено московській. Умираючи, Оксана радить Степанові вдруге одружитися з московкою і так аргументує свою пораду:

Всі ми ріжемо словами,

а тут жінки плохі, вони бояться...

Оксану дивувало, що в Москві не можна самій дівчині ходити, що треба тікати до терема, коли йдуть гості, бо жінці, бач, не можна бути поміж чоловіками: вона може тільки виходити до них, щоб почастувати. Говорячи про побут московських жінок, Леся Українка згадує й шлюб. З поеми видно, що Ганна, Оксанина зовиця, не може зустрітися з своїм зарученим. Вона вже так акліматизувалася, що й не уявляє собі, як це може бути інакше. Видно також із поеми, що в Москві одружуються не бачившись — через сваху. Так само, як і Леся Українка, Костомаров протиставляє українську жінку московській: „У Козаков женщины пользовались сравнительно большею свободою: жены Козаков были их помощницами и даже ходили с ними в походы. У знатных и зажиточных людей Московского Государства женский пол находился взаперти, как в мусульманских гаремах”.

Які ж висновки можна зробити на підставі того, що ми сказали в цьому розділі? Насамперед той, що з історичних джерел Леся Українка використала в першу чергу Костомарова, якого вона читала ще замолоду, як про це ми довідалися від М. В. Кривинюка. Від Костомарова Леся Українка перейняла його ідеологію, отой войовничий націоналізм, що характеризує майже всі твори українських письменників, що писали про добу Руїни. Тому можна говорити про ідеологічний вплив Костомарова не тільки на Лесю Українку, а на цілу низку письменників, що про них мова мовилася вище. Крім ідеології, наша письменниця запозичила у Костомарова низку історичних фактів та побутових рис. Це здебільшого загальники, які вона взяла з його історичних монографій та статтів, щоб оформити свою драматичну поему. Можливо, що деякі дрібниці Леся Українка запозичила і не в Костомарова, але в цілому твір її написаний безперечно під впливом цього історика. Отже, можна сміливо твердити, що Костомаров, з одного боку, дав Лесі Українці ідеологічну основу, а з другого боку — те історично-побутове тло, на якому виткала вона узори своєї поеми.

V

В одному місці поеми Оксана порівнює себе й Степана з іржавою шаблюкою, що прикипіла до піхов. Цей самий образ подибуємо у Лесі Українки в вірші „Товаришці на спомин” (1896):

Одвага наша — меч, политий кров'ю,

бряжчить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, порушена любов'ю,

той меч із піхви видобуть здола?

Трапляється цей образ і в поезії „Зимова ніч на чужині” (1897), де поетка, звернувшись до Музи, каже:

В заржавілих піхвах меча не воруш.

Знаходимо цей образ і в „Епілозі” (1900), і в інших Лесиних творах.

Отже, можна вважати, що в „Боярині” Леся Українка повторила образ, який вона дуже любила й якого часто вживала наприкінці 90-х — на початку 900-х років.

1929 р.

Драй-Хмара Михайло. Бояриня // Л ес я Українка. Бояриня.— К., 1991.— С 16—28.

1 Див.: Костомаров Николай. Руина.— СПб.— М., 1882.— С. 499.

2 Ефименко Александра. Южно-русские братства// Южная Русь.— В 2 т.— СПб., 1905.— Т. 1.— С 258.

3 Див.: Костомаров Николай. Две русские народности // Основа.— 1861.— Кн. 3.— С. 33—80.