„НЕ ВСІХ СТРІЛЬЦІВ УКРАЇНА ДОДОМУ ПОВІДСИЛАЄ”

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

„НЕ ВСІХ СТРІЛЬЦІВ УКРАЇНА ДОДОМУ ПОВІДСИЛАЄ”

Пафос національно-визвольної боротьби, масове піднесення патріотичних почуттів, викликаних цією боротьбою, знайшли художнє втілення в новелах Марка Черемшини („Туга”), Стефаника („Сини”).

Недооцінка загальнонаціонального повстання 1918 року, а вірніше, огудження його історичною наукою шкідливо вплинули на оцінки творів Марка Черемшини і Стефаника, на трактування образів Юрія („Туга”), синів Марії та Максима („Марія”, „Сини”) як січових стрільців, мовляв, одурманених націоналістичною пропагандою.

Така інтерпретація образів новел Стефаника — це данина „ідеологічній моді”, бо тексти названих новел говорять про зовсім інше. Та й сам Стефаник стверджував, що „Сини” написані для наших жовнірів, які повернули з визвольної боротьби, а Максим дійсно лишився сам, чи лиш він один...”

Народна артистка України Софія Федорцева слухала новелу „Сини” в авторському виконанні, про що залишила спогади. „Переді мною, наче живі, стояли Стефаникові герої: батько, згорблена мати, прощання синів, що йшли на війну. Боліло молодече серце, сльозами зволожувались очі, коли Стефаник розповідав про страшну трагедію батька. Я бачила живу картину розпачу селянина, який від горя, мов божевільний, звертався до жайворонка...

Велику поезію я відчула і в розв'язці оповідання, яке письменник закінчив читати з теплим ліризмом. Геніальної сили образність у змалюванні горя селянина, а одночасно скромність і зосередженість автора, який так глибоко проникав — і як людина, і як митець,— так глибоко розумів психологію людини, особлива, навіть перебільшена вимогливість письменника до своєї праці — все це вразило мене незвичайно” 1.

Стефаник завжди був дуже вимогливим до себе. Не випадково майже кожний твір проходив певну апробацію в листах друзям або читанням. Новела „Сини” не була винятком, свідченням чого є ще один спогад сучасника, який чув її в хаті В. Гнатюка 1922 року: „Це, сказав би я, було якесь несамовите видовище, своєю страшною експресією, своєю трагікою: Стефаник валив кулаком у стіл, дер волосся на голові, гукав, тяжко переживаючи те, що читав. Годі просто описати цю цікаву, зворушливу, незвичайну картину. Скінчив видимо перемучений. Ми були ще довго під сильним враженням його читання.

Тоді-то й розповів нам Стефаник, чому він так мало пише, але ми вже з читання знали чому.

Він при творенні страшенно переживає кожну річ, він терпить разом із своїми персонажами: і коли його герой (як, наприклад, Максим у „Синах”) кричить і лютиться,— кричить і лютиться він сам; хапає Максим себе за голову й хилиться до землі,— й автор рве волосся в себе на голові й не всидить на місці й кидає собою, як старий, крижем паде на землю.

Пишучи, роздирає-кривавить Стефаник своє серце й, скінчивши, мусить відхорувати кожну свою річ. Не дивниця, отже, що не годен, не може писати так багато й такі довгі речі, як інші, що не переживають так сильно своїх творів. Те, чого ми могли догадуватися з самого характеру Стефаникових новел, ствердив понад усякий сумнів сам їх творець як своїм признанням, так ще більше своїм невимовно чудовим, сатанинсько сильним і болісним читанням”2.

Новела має типову для Стефаника композицію: коротка експозиція, в якій читач знайомиться з героєм (старий Максим), місцем дії (поле), настроєм Максима („він галасував, лютився”), причиною цього настрою (втрата синів).

Далі — майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, свій жаль, свою тугу і розпач всьому світові. Тут, власне, не так важливі конкретні думки вголос, як той стан напруги, збентеження, тривоги, злості й зворушення Максима. „Оголення” внутрішнього світу героя здійснюється через схвильовані інтонації, уривчасті думки і уявлення, структуру синтаксису внутрішнього монологу, поділеного на абзаци, зв'язані між собою асоціативно.

Потік внутрішнього життя представлений в його реальній невпорядкованості. Думка рухається колом (від хати осиротілої, пустої, до „затихлої”, „замертвілої”); перебивається спогадами (про дружину, синів); побічними міркуваннями (про коней, черствий хліб, „підкьопаних” жінок, претенденток у дружини); реакціями на зовнішні подразники (поранення ноги, спів жайворонка). В результаті картина внутрішнього монологу вийшла вражаючою і художньо переконливою.

Тягар героя такий великий, що, здається, ось-ось зігнеться він під ним, впаде. Здається, що тої трагічної ноші він ані тримати, ані скинути не годен. Сиве волосся, як розпалений дріт, пече його мозок, а кожна дрібничка у хаті, у полі навіває спогади, які пронизують серце і роз'ятрюють ще дужче ниючі душевні рани.

Максим не уподібнюється до Касіянихи („Гріх”), яка проклинає Бога за відібраний розум. Він свідомо посилає синів на святе діло, не виключаючи і смерті їх. „Сину,— кажу,— та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і его на це діло: він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік”.

Захист рідної землі — це найвище призначення людини, її святий обов'язок. Виконати його належить з гідністю і честю. Найбільші жертви, а вони безсумнівні, не мають похитнути чи зупинити його синів: „Андрію, Іване, взад не йдіть,— наказує востаннє батько,— за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла...”

Сини загинули. Для чого ж він живе? Для чого йому хата, коли „синів нема, стару запорпав у землю”? Навіщо йому, „обдертому та обгризеному” долею, жайворон-спів? „Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали Божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті...”

А тепер немає сина та й сонце померкло. І все ж у Максима є внутрішня сила, щоб витримувати цю трагедію. Ця сила — в народній трудовій моральній свідомості, оптимістичній у своїй суті. Цю внутрішню силу утверджує і зміцнює саме життя.

Праця і земля — це його міць, мета і воля. Не випадково земля в новелі олюднена, наділена людським теплом, думкою, емоцією, совістю. Праця на землі вселяє відчуття влади над життям, переконує в його цільності й вічності. „А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: „Колисочку я вам постелив м'ягеньку, ростіть до неба”.

Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні”.

Призначення людини на землі для Стефаника — праця і творчість заради життя, творення гармонійної взаємодії природи, суспільства, людини, утвердження правди і моральної висоти духовно багатої і відкритої перед світом особистості.

Стефаникові герої виросли із землі, зрослися з нею, люблять її сильніше, ніж Господа Бога — незрадливо, саможертовно, побожно. Тому вони нарікають на Бога („Кленові листки”), проклинають Його („Гріх”, „Сини”), а землю — ніколи.

ОЛЕНА ГНІДАН

1991 р.

Гнідан Олена. Василь Стефаник: Життя і творчість. — К., 1991.—С 183—189.

1 Василь Стефаник у критиці та спогадах.— К.,— 1970.— С 388. 244

2 Возняк Михайло. Слово про Василя Стефаника // Василь Стефаник у критиці та спогадах.— С. 225.