Новаторство необарокових поетів ХХ століття

Новаторство необарокових поетів ХХ століття

Кривошеєнко Тетяна

Актуалізація поетики бароко на зламі століть, на наш погляд, пояснюється тим, що розвиток творчої думки людства на даному етапі зумовлюється тенденцією до синтезу різних видів мистецтва. Найсприятливіші ж “умови” створює саме поетика бароко, що декларує консептизм, дисгармонійність, прагнення до синтезу, літературну гру, динамізм образів, композицій; тяжіння до контрастів. Для цієї художньої системи характерним є бажання вразити читача, оволодіти його почуттям, свідомістю.

Термін “необароко” (подібно до “неореалізм”, “неоромантизм”) вказує на те, що даний напрям ґрунтується на естетичних засадах бароко. Однак твори його представників не є сліпим копіюванням. Існує ряд ознак, на підставі яких поезії обраних авторів відносимо до т. зв. “традиційного аванґарду” (термін М. Сороки) – необароко:

1) синтетизм, за допомогою якого поєднуються зорові та літературні елементи;

2) зорова форма літературного тексту, яка сама по собі може мати самодостатній зміст та естетичну значущість без заглиблення у текст;

3) подібність сучасної зорової поезії до барокових (к. ХVI – ХVІІІ ст.) та модерних форм (поч. ХХст.), які традиційно трактуються як аванґардні;

4) нетиповість, унікальність, новаторський характер багатьох зорових форм;

5) до певної міри, епатажність, виклик усталеній традиції;

6) здебільшого негативне ставлення літературної критики (Ф. Прокопович називав “дитячими співзвучностями”, рядянські критики закидали формалізм тощо);

7) особливе піднесення розвитку зорової поезії в кризові моменти суспільного розвитку (бароко, початок ХХ ст., 90-ті р.р. ХХ ст.) [11,101].

Новаторство сучасних необарокових поетів у формуванні естетики зорового образу, на нашу думку, виявляється в образно-символьному рівні творів. “Символом ми називаємо, – пише К. Ґ. Юнг, – термін, назву чи навіть образ, що володіє крім свого загальновживаного ще й особливим додатковим значенням, що несе щось незвичайне, невідоме” [12,15]. В основі словесного символу лежить образ, узятий в аспекті своєї знаковості, де “знак наділений усією органічністю міфа і невичерпною багатозначністю образу” [1,826]. Кожне слово-символ є образом, але в символі поняття образу розширюється, мовби виходить за свої межі, здобуваючи додатковий глибинний зміст; отже, повної тотожності між символом і образом теж не існує [10,41]. Будь-який символ є образ, однак не кожний образ, навіть породжений символом, зводиться до нього. Символ “є вид ідеї, даної образом” [10,98], отже, він – слово-ідея, слово-образ. Однак якщо образ чуттєво-реальний, то символ передбачає “позачуттєву” діяльність [6,41].

Інша концепція символу ґрунтується на засадах поетики, яка інтерпретує його як уявлення, що викликає певне коло асоціацій у даній поетичній системі [2,110]. Звідси, на думку деяких дослідників, символ – поняття не наукове, це – поняття поетики, естетики [6,42]. Розуміння художнього символу як універсальної категорії естетики пов’язує символізацію з її образною стороною, процесом художнього освоєння світу. Поетичний символ ідентифікується тим самим з образом.

Відповідно говоримо про новаторство необарокових поетів на образно-символьному рівні.

У продовжувачів традицій творців carmina curiosa частіше знаходимо оригінальні або ж трансформовані фольклорні та міфологічні образи-символи. Найбільш активними, на наш погляд, є архетипні слова-символи у необарокових поетів. Розглянемо символьні “гнізда” з архетипами “вогонь”, “вода”. Одним з наскрізних у творчості М. Мірошниченка, І. Іова та інші є семантичний комплекс із словом-символом “вогонь” (“світло”, “сонце”) у центрі й словами-поняттями, що його підтримують (“іскра”, “свіча”, “блискавка”) на периферії.

Вогонь – один з найдавніших символів, винайдених людством. З давніх-давен він уособлював радощі буття, життя. “Силу вогню людина пізнала дуже рано, і рано його обожили, зробивши другим сином Сварога. Вогонь, вірили, був виявом соняшного бога на землі, послом Неба на землю” [8,30].

У поезії “Казання про Хорса хорошого” М. Мірошниченко вдається до цікавого експерименту – він органічно поєднує постаті язичницької та християнської міфології, ісламу та індуїзму:

Сизим курицвітом диму

вкотре квітчаю над домом

Хорса чи Хорста – Христа,–

він же давай в Назареті

долю свою назирати,

сонце знімати з хреста [9,67].

Хорс, Христос та сонце постають як три іпостасі одного Бога. Такі висновки нам дозволяють зробити пояснення, які сам автор подає до вірша. (“Хорс (Хорст) – скіфослов’янський бог Сонця”). Подібний підхід ми можемо спостерегти у фольклорі, зокрема, в колядах [8,22]. Виразною є проекція символу сонця на християнський образ розіп’ятого Христа. Така інтерпретація образу Бога дозволяє митцю донести до читача свою неоднозначну й складну систему релігійних поглядів, а дослідникові спробувати наблизитись до її розуміння. У наступних рядках поет подає своєрідну підказку, яка все чіткіше розкриває творчий задум митця: в уяві читача вимальовується яскрава картина сходу сонця:

Хорсе хороший, світись!

В Нілі втонув Ра - Горахта!

Гріх! – райгоріх, райгорох той

Котигорошка затис…

О, прихили небеса,

дай-но йому в потойбіччя!..

Чуєш, хоруз кукуріче –

Аж у Хорезм, Хорасан

Хорса дніпрянського кличе! [9,67]

Допоміжний образ-символ півня (автор невипадково називає його хорузом), що вводить М. Мірошниченко в останній строфі поезії, підпорядкований головній меті, бо півень, за слов’янськими віруваннями, сприймається як знак сонця, бадьорості, активності. Півень – допомога людині проти нечистої сили. У “Казанні про Хорса хорошого” півень – провісник сонця.

Часто поряд із образом-символом сонця в поезії М. Мірошниченка бачимо символ, що основного свого значення набув тільки в часи козацтва. Образ коня зазнає перетворення у поезії М. Мірошниченка. Так, в поемі ”Біг сонця” та вірші “Анациклет” актуалізується більш давнє значення цього символу – синонімічне до значення образу-символу сонця:

Північ - то ж Олень,

що біле пір’я кличе,

південь – то ж Лев,

що в небеса риче,

схід – Сонце – Кінь,

що радісно ірже,

захід – Місяць – Тур,

що мовчки ріг достатку береже…[9,115]

* * *

Небо,

осідлавши сонце всевідьмаче,

степом скаче собі, скаче –

світ, як Дон Кіхот,

хить хмарками, хить,

світь дірками, світь [9,85].

Оригінальною є інтерпретація образу-символу сонця у філософській, сповненій словогри, звукозапису, асонансів, алітерацій поезії І. Іова. В одному з віршів неологізм зі словом ”сонце” навіть винесено у заголовок – “сонцесловообрій”. Заглиблюючись у дивовижні світи, розвиваючи своєрідний процес переродження слова у філософію символу, поет ототожнює Сонце та Слово. І.Іов виділяє тоненьку межу – “сонцесловообрій”, куди митець потрапляє після заходу сонця, певний стан душі та розуму, в якому:

… корінь покидали суфікс, префікс,

Взяли з повір’ям свіжість кольорів,

Молочні перса в’янули, як персики,

І я ставав причинним поміж слів [4,30].

Одним із периферійних слів-символів семантичного комплексу з символом “вогонь” (“світло”, “сонце”) у центрі є образ свічі. Традиційно слово-поняття “свіча” як носій ідеї вогню набуває рис образності і може перетворюватися в символ за умов узагальненого вживання на позначення світла, краси, чарівності тощо [6,53]. У творчому доробку сучасних необарокових поетів таке значення поглиблюється:

Вогонь узувся у свічу –

ах , він узявся подолати

дорогу чорну через вічність,

що між учора й завтра спить.

Вогонь узувся в дві свічі –

ах, він і зовсім піде з дому,

уже збігає мить остання

і світло бгає у мені [9,69].

У вірші М. Мірошниченка компоненти семантичного комплексу з центром ”вогонь” зливаються в єдиній метафоризованій картині: форма полум’я свічі примушує поета замислитись над тим, що це єдиний шлях проникнення життєдайного очищення в буденність. Звідси персоніфікований образ вогню (оновлення), що “узувся у свічу”, образ рушійної сили, яка змінює ніч на день долає прірву опівночі, і наступна днина починається в душі самого поета. Ранок уявляється М. Мірошниченку як випікання хліба-сонця, і саме “вогонь, узутий у свічу”, “світло бгає” в людській душі.

В одному з віршів циклу “Червоно-чорний птах” М. Мірошниченка образ-символ свічі подається разом з образом-символом блискавки, що зумовлює своєрідне прочитання глибинного змісту поезії:

Де ж ти йдеш? – у вічі вічність

розчорнілась од усіх кінців…

Блискавиця

запалила свічку

у твоїй руці [9,138].

Слово “блискавка” включає в своє символічне значення такі компоненти, як “небезпека”, “покарання”, “гнів”, “несподіваність”, “світло” [6,107]. З давніх-давен блискавку пов’язували також з образом бога Перуна. “Перун посилає блискавку, що весною будять землю до життя й оплодотворюють її дощами. Блискавки проганяють, коли треба, хмари, а також злих демонів, і випускають на волю Світло”, – стверджує Митрополит Іларіон [8,99]. Таким чином, звертаючись до прадавнього значення образу-символу блискавки, М. Мірошниченко змальовує картину ствердження людиною життєвого шляху, просвітлення дороги в майбуття: запалена й освячена блискавкою свіча в руці героя, вказує тепер шлях у вічність.

У вірші І. Іова “Три феї в траншеї збирали трофеї…” образ свічі символізує криваву жертву, що приносять молоді солдати безглуздій афганській війні, яку уособлюють три страшні феї (в грецькій міфології – мойри, в римській – парки) – жорстокі богині долі:

Вполюють полюддя криваві полотна,

від раю бряжчать журавлині ключі…

І дірка, мов зірка, в линялій пілотці,

горить БТР в поминальній свічі [5, 57].

“Запорізький курінь”, змальований М. Луговиком, має перед собою свічу, полум’я якої, “мов козацький оселедець”. Така свіча символізує невмирущість козацького вільного духу, що “п’ятсот літ все горить на Січі ” й горітиме вічно, бо, звертаючись до запорізького куреня, поет запевняє: “Хлопці з Великого Руху прокричать тобі пугу” [7, 526].

[3, 526]

Поряд із вогнем, світлом вода – творець усього сущого, одна з основних стихій, що утворили Всесвіт, звідси всесильність, могутність, всеохопність води. За твердженням М. Костомарова, вогню – чоловічому началу в слов’янській міфології передує жіноче начало – вода, животворна матерія [7, 218].

Серед основних компонентів символічного значення слова “вода” можемо назвати – “життя, час, життєдайність, очищення, здоров’я, чистота, молодість; забуття, небуття, смерть, журба” [6, 57]. У сучасних необарокових поетів своєрідно інтерпретуються мотиви живої та мертвої води, що глибоко закорінені у прадавніх віруваннях про воду - силу смерті, загибелі та життя.

У “Поминальній баладі” І. Іова мертва вода-ріка забуття Лета протиставляється цілющій воді Дніпра, що повертає людині історичну пам’ять, віру в майбутнє нашої країни:

І канемо, мов камені, в дірі,

мов Каїни – в лівреях, еполетах…

І думаєм: омились у Дніпрі,

насправді ж потрапляємо у Лету [5, 85].

Трансформованими постають і периферійні слова-поняття семантичного комплексу зі словом-символом “вода” в центрі. Так, символ “криниця”, що зазвичай передає значення “свіжість, чистота, добро, животворність, забуття” [6, 58], у творах необарокових поетів, зокрема І. Іова, отримує несподіване прочитання:

…старі колодязі із журавлями

розп’яті як прип’яті до шляхів

поклони б’ють молитвами-жалями

де цвинтарі козацькі мов архів [5, 15].

Колодязь – журавель у поезії “Колодязі” здається І. Іову жалібником, розп’ятим на хресті доріг, а вся земля – величезним цвинтарем козацької пам’яті, яка поступово стирається, як руйнуються журавлі, що все ще “по-вкраїнські вміють німувать”, але ними вже “води цілющої забута рецептура”.

Невід’ємним елементом семантичного комплексу із центром “вода” є образ-символ “кров”, що традиційно мав значення “жертва, мучеництво, спокута, помста, примирення” [6, 60]. У поезії М. Мірошниченка “Моє серце думає про тебе…” символ дозволяє зробити висновки: в уяві поета творче страждання закоханого асоціюється з кривавою раною, але “півень пурпуровий” (кров) закличе новий день для коханої – крізь страждання й біль ліричний герой передає творчу наснагу іншій людині:

Моє серце думає про тебе –

заявись,

хоч поглядом погладь

квітування те папоротеве,

що у мроці ножових балад.

Зранено впаду в запросторовість,

та хотів би вчути через біль,

як мій півень крові пурпуровий

вогнекличе день новий тобі [9, 134].

Серед рослинних слів-символів у творчості сучасних необарокових поетів ХХ ст. чільне місце посідає родовий образ-символ дерева, що бере свій початок від прадавніх вірувань нашого народу. Згадка про т.зв. “мітичне дерево” міститься у книзі Митрополита Іларіона “Дохристиянські вірування українського народу”: “Багато переказів про мітичне дерево. Воно росте на верху небесної нави, в царстві богів, а вітями сягає додолу. По цьому дереву бігає з землі на Небо білка й носить богові звістки з землі. На ньому ростуть золоті яблука, а з листя капає запашна роса, а з коріння б’ють джерела золоте та срібне” [8, 56-57].

У поемі “Біг Сонця” М. Мірошниченко змальовує антипод такого міфічного, райського дерева:

Велетенська кобра звелась,

цілосвітною корою взялась –

стала Деревом Смерті,

замість листя – мертві [9, 116].

“Дерево Смерті” виступає в поемі символом кривавої ворожнечі в часи Дарія-завойовника. (Схожі образи-символи зустрічаємо в “Баладі про кривавих солов’їв” В. Голобородька).

Образ-символ барвінка широко використовується в поезії на позначення краси, молодості, кохання, шлюбу, весілля, козака [6, 123]. Барвінок в одноіменній поемі І. Іова дещо змінює своє значення. У творчій уяві митця барвінок – всевидющий і терплячий свідок людського життя (“Кохані, що блукають на зорі – На нім вінчаються і з ним їх похоронять”; ”Як тісто вчинене, він підійшов – Пречистий і хрещатий, і розхристаний. – І стогне стомлено від підошов, Де пристані оплакані й освистані”) [4, 89].

Барвінок у поемі І. Іова поступово персоніфікується, і, нарешті, виступає як символ козака. (“І жмут спокут, і тінь в’язничих стін, Де козаки - барвінки п’ють із Богом! ”) [4, 91]. Наприкінці твору образ-символ барвінка набуває узагальнених рис, – в уяві автора барвінок – це життя народу, це сам народ. (“О як струні лежати у труні, Сновид-що кривда, наче підколінок. І доля на престолі, й ми … дурні, Як той, й досі стелиться, барвінок! ”)[4, 92].

В. Трубай плідно працює на ниві carmina curiosa, формуючи свій ориґінальний символічний світ. Прикладом цього може служити його вірш “Кінець світу”, що виконаний як сторінка з Біблії, де міститься 10 заповідей. Відбиток брудного чобота на сторінці символізує небажання суспільства жити гармонійно. Так починається кінець світу.

Цілком оригінальний образ-символ створює М. Сарма-Соколовський у вірші “Вітряк”. Поет змальовує старий млин, який вже давно не працює. Тепер це пам’ятник славі Дон Кіхота. (“Тепер не збіжжя мелю, а час, як звичайне жито, всім на пожиток, а Дон Кіхотові – на вічную славу!”) Образ вітряка в поезії М. Сарми-Соколовського символізує нездійснені мрії. Сам вітряк і його крила постають у творчій уяві автора як дві окремі істоти: і сам млин, і його крила не змогли здійснити заповітної мрії: млин –перемоги Дон Кіхота, крила – полетіти у вирій [3,521].

[3,521]

Отже, можемо твердити, що новаторство необарокових поетів у формуванні естетики зорового образу на сучасному етапі виявляється на глибинному образно-символьному, формально-пошуковому рівні. Особливу вагу має оригінальна символіка, що формується під впливом в багатьох моментах неоднозначного світосприйняття авторів-аванґардистів.

1. Аверинцев С. С. Символ // КЛЭ. – Т. 6. – М., 1971. – С. 826.

2. Еремина В.И. Поэтический строй русской народной лирики. – Л.,1978. – 215 с.

3. Золотий гомін. – К., 1997. – 548 c.

4. Іов І. Словопис. – Хмельницький, 2000. – 98 с.

5. Іов І. Чернетка. – Хмельницький, 2000. – 137 с.

6. Кононенко В. Символи української мови. – Ів.-Фр., 1996. – 68 c.

7. Костомаров Н.И. Славянская мифология // Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – К., 1994. – С. 201-257.

8. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1994. – 424 с.

9. Мірошниченко М. Око – К., 1989. – 162 с.

10. Свасьян К. А. Проблема символа в современной философии. – Ереван, 1980. – 148 с.

11. Сорока М. Зорова поезія як традиційний аванґард // Світовид. – 1997. – № 3 (28). – С. 93-101.

12. Юнг К. К вопросу о подсознании // Человек и его символы. – М., 1998. – С.13-45.

Кривошеєнко Тетяна

“Новаторство необарокових поетів ХХ століття”

Стаття покликана висвітлити питання розвитку стильового напрямку необароко, в основу якого покладені теоретичні засади барока (XVII – поч. XVIII ст.). Практичною базою дослідження стала творчість М. Мірошниченка, І. Іова, М. Сарми-Соколовського, В. Трубая. Новаторство необарокових поетів ХХ ст. виявляється на образно-символьному рівні.

Krywoszejenko Tetiana

“Innowacje poetow neobarokowych XX wieku”

W artykule rozpatruje sie zagadnienie rozwoju stylistycznego pradu neobaroku, majacego podlozem teoretyczne zasady baroku (XVII – pocz. XVIII w.). Jako material dla badania obrano tworczosc M. Miroszniczenki, I. Iowa, M. Sarmy-Sokolowskiego, W. Trubaja. Innowacje poetow neobarokowych znajduja sie na poziomie obrazowo-symbolicznym.

Kryvosheyenko Tetyana

“The innovations of the neobaroques poets of XX century”

This article is to light up the question of development of neobaroque style trend having its buckground in the theoretical principles of baroque (XVII – early. XVIII cent.). The research is based upon the works by M. Miroshnychenko, I. Iov, M. Sarma-Sokolovsky, V. Trubay. The innovations of the neobaroque poets of XX century find their expression on the imaginal-symbolic level.